Київ, 16 жовтня 2003 року.
Андрій Охрімович
Взимку серед ночі щось будить мене щось хапає мене за горлянку дихати не дає ненавиджу стіни голими темними вулицями блукаю шукаю сонця змерзлими вустами пригадую щось чи то пісню чи то ім’я нема цьому назви нема цьому ради це Київ мабуть друзі мої теж не сплять це слава Богові Київ. На Подолі мене відпустило. Простіть мені. Мені вже, їй-богу, краще. (Віктор Недоступ. Ноктюрн I.)
Ганна Стеців
Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Альтернатива”. Експеримент в мистецтві, науці, політиці, і просто у житті...
“Колись була така група, як це в нас, за тваринницьким звичаєм, називається гурт, “Пропала грамота”. Група пропала, але назва збереглася, завдяки Гоголеві, либонь. Група вважалася хуліганською, кожен по-своєму. Один співав про пожежників, другий дівчатам подобався, а цей з балкона шугав. Але час був ще той, коли хуліганів любили навіть старійшини, і навіть слово лагідне для них усіх тоді знайшлося — літературна зміна. Щоправда, до зміни справа так і не дійшла. Ніхто не змінився, ніщо не змінилось, дозволю собі констатувати. Усе так само: великій державі — велику державну літературу. І навзаєм: великій літературі — велику державну стурбованість. Ах, ці пересмішники зі зламу часів! Ці зубоскали й бабовали, тридцятилітні — тоді! — Буратіно, всі ці бубабісти-верлібристи! Пропала ваша грамота! Що залишилося? Напевно, поезія. Або амнезія — часткова чи повна — знак покоління”. (Юрій Андрухович. Зі статті “Позаяк – це насамперед сполучник”).
Андрій Охрімович
Якщо хтось думає, що поет задовольняє в поезії своє его – цей хтось нещасна людина, бо він не знає любові. Якщо хтось вважає, що гумор для гумористів – він ще більш нещасна людина, оскільки не відчуває в собі справжнього життя. Можна жити на гранти і виспівувати щось модне. Можна стояти під гастрономами і лаяти Кучму, москалів, чи ще когось. Можна грати у корпоративність і вважати, що ми всі робимо спільну справу. Але то все маячня собача. У кожного на землі своя справа. Єдине що може бути спільного – це любов. Всі вірші “Пропалої грамоти” – про любов. І цього ніякими грантами не купиш.
(Віктор Недоступ. “Меморандум для ідіотів.”)
Ганна Стеців
Як ви уже здогадались, нинішній випуск “Альтернативи” делікатно, самим тільки мізинчиком торкнеться “Пропалої грамоти”, літературного угрупування, початок інтенсивної діяльності якого припадає на вісімдесяті роки минулого століття. До складу групи входили Юрко Позаяк (в миру Лисенко), Віктор Недоступ та Семен Либонь (в миру Семенченко).
Перед мікрофоном Віктор Недоступ, Юрко Позаяк та прозаїк, лауреат Шевченківської премії Олесь Ульяненко. Модерує Ганна Стеців. Автор – Андрій Охрімович.
Віктор Недоступ
Юрій Васильович, ти як фахівець с плином часу, що ти можеш сказати про ті 90-ті роки: чи то було дійсно щось свідоме, чи хтось вів, чи просто щось в нас випурхнуло?
Юрко Позаяк
Звідки взялося? Взялося з середини, тобто це збіг обставин, бо тоді ми більше кокетували, гралися. Я думаю, що можна зсунутися трохи в бік серйозного і згадати що, як і чому.
По-перше, - всякі оці класифікації: є літературознавці, є критики... Навіщо вони? Саме для того, щоб думати і писати. Ми самі себе ніколи не класифікували. А коли нас класифікували, то ми над цим сміялися. Ким ми тільки не були: і авангардистами, і концептуалістами ( я досі не знаю що це таке).
Віктор Недоступ
Концептуалісти – це ті, хто придумують якусь концепцію, а потім в цю концепцію все заганяють, щоб відповідало зробленій заявці.
Юрій Позаяк
Ну ти свідок, що ми концепції ніякої не вигадували. Але традиція наша завжди існувала, вона взялася із неофіційного, міського фольклору тільки для того, щоб розважити друзів. Особисто я почав писати, щоб розважити себе. Ти почав з тих же міркувань.
Потім - було університетське кафе “П’ятак” напроти оперного театру, де просиджували тижнями, місяцями, роками. Саме там я вирішив похвалитися своїми віршиками, а потім виявилося, що ти теж пишеш (хоча ми були знайомі кілька років, але про це я не знав). А коли їх звірили, то з’ясувалося, що вони дуже схожі. Надалі з’явилася група “Бу-Ба-Бу”. Після знайомства з віршами Ірванця – теж знайшлося багато спільного у написаному нами.
Це було на часі: альтернативна поезія, яка ніяк не пов’язувалася з офіційною і, навіть, великою мірою її зневажала.
Андрій Охрімович
Є в крота очі, Але він не бачить. Є в мене щастя, Але собаче.
Щастя собаче Зле і жорстоке: Прокушене горло, Порвані боки.
Щастя собаче - Зла нагорода: Зуби голодні, Бездомна свобода.
Як повний місяць На землю світить, Мені від щастя Хочеться вити.
(Ю.Позаяк. Збірка “Пропала грамота”.)
Ганна Стеців
Позаяк — це насамперед сполучник. “Тому що. Оскільки. Так як. Через те що. Понеже. Бо”.
Таких вагомих сполучників у мові небагато. З їхньою допомогою можна пояснити світ. Вони вказують на причину. Хоч насправді, які там причини в цьому хаотичному й безглуздому світі? Самі тільки наслідки. Нині лише причинний здатний вірити у причини. (Юрій Андрухович. Зі статті “Позаяк - це насамперед сполучник”).
Андрій Охрімович
Що стосується альтернативності, то достатньо було в той час не думати для кого, про що і в якій кон’єктурі ти це робиш - було нормально дихати, і це виявлялося альтернативним.
Віктор Недоступ
Думаю, що це і зараз є альтернативним. Людський розум, особливо розум поета, коли він спілкується з літературознавцями, то теж хапає цю хворобу. Цей розум дуже хитрий. Він знаходить якісь шляхи, щоб виправдати існування саме такого щебетання, а коли поет щебече як хоче (у нас виходило саме так), то тоді виходить якась альтернатива, і починає “ковбаси ти” по-смішному самих серйозних людей. Решта сприймають все це як один з варіантів нормального дихання. Якщо в такій поезії є якісь глибини, то це тільки від того, що людина дозволила собі відчуття свободи творчості.
Олесь Ульяненко
Власне, це була суто міська культура, яка перенеслася в цей затарганений Київ, де дядьки з клумаками, лебеді на небі і білі хатки. Це дуже свіжо сприймалося і в гуртожитках, на тусовках. Воно перечитувалося, перебалакувалося. Це був свіжий струмінь того, що називається “міською культурою”, чого не було в Україні споконвіку.
Андрій Охрімович
“Пульсуючий тигр” (п’єса на три дії).
Дія 1
(Порожні вулиці міста ніде ні душі. Над містом пролітає аероплан, розкидає радісні листівки, гучномовець з аероплану кричить):
Ура, громадяни! Виходьте гуляти! Пульсуючий тигр Уже більш не страшний До розмірів стиснувся він кошеняти Віднині він добрий і свій!
Він більше не буде На шмаття вас рвати Й хлебтати гарячу ще кров, Хвостом він поклявся Більш не пульсувати І в тигра не вирости знов!
Ура! Громадяни! Виходьте гуляти...
Дія 2
Громадяни виходять гуляти.
Дія 3
З’являється пульсуючий тигр...
Юрій Позаяк
Нам повезло з часом, тому що час нашої діяльності – це був час зламу. Що нас врятувало? Коли ми писали, не було прицілу на публікації: було з самого початку ясно, що цього ніколи не надрукують. Саме через це ми були внутрішньо вільні. Тобто матюк писали як матюк, а не злякано думали: “Ой! Цього ж не надрукують!” І через це продукція була розрахована на найближче коло друзів, тих же самих представників київської міської культури (київська інтелігенція, університетські друзі).
Ми почали виступати у 98-му році. Час помінявся, і виявилося, що воно близьке і іншим киянам, львів’янам.
Якщо говорити про можливість друкуватися, то нам з часом не повезло. Після проголошення незалежності України все книговидання завалилося, і надрукувати книжку було неможливим. Лише в “Радписі” ми встигли видати книжку на 3 тисячі примірників на дуже поганому папері.
Нещодавно я разом з Танею Доній видав “Антологію альтеративної поезії на зламі епох”. Це всього 1 000 примірників. І так, як у нас населення складає трішки більше, як 47 мільйонів, то важко говорити в такому випадку про можливість якогось резонансу, відгуку.
Віктор Недоступ
Стосовно умовного згасання того імпульсу, який був в “Пропалій грамоті”, це був абсолютно спонтанний, синтетичний імпульс, котрий нам не належав.
Після 90-го року стьоб увійшов в технологію. Зрозуміло, що там можна навставляти якісь поганенькі слова, можна описувати якісь “дурацькі” речі, в основному свої інфантильні рефлексії саме матючками.
Проте коли такий собі, наприклад, П.Осадчук, котрий був депутатом (перед цим він дуже критикував “Пропалу грамоту”), читаючи вірші з матюками, радісно сміявся, виступаючи по телебаченню, я зрозумів, що надалі писати такі вірші не варто.
Олесь Ульяненко
“Пропала грамота” – це був початок, від якого відштовхнулося багато негативного і позитивного в тому сенсі, що мужички в піджачках ловили – значить можна матюкатися. Правда, вони ловили через років 5-10, але “Пропала грамота” була першим гуртом. Проте цей початок зараз, ніби захолонув.
Юрій Позаяк
Я хочу повернутися до нашої видатної ролі в розвитку української літератури. В принципі ми самі нікуди не мітили. Для нас самих можливість вийти на широкий читацький загал, на поціновувала нашої творчості – це була повна несподіванка. Ми клюнули, піддалися, почали їздити на різні акції. І з великим задоволенням я зараз про це згадую.
Особисто я задоволений тим, що ми зробили. На кого треба ми справили вплив, десь воно ще живе, хтось пам’ятає, хтось і пише свідомо чи несвідомо під нашим впливом, принаймні після того, як нас перечитав. А вимагати, щоб через 12 років ми були б такі популярні, як тоді: на хвилі, коли все сприймалося гостріше, коли йшла ця національна революція, коли, вийшовши на сцену і загнувши матюка, можна було стати за один вечір популярним поетом, не можна.
Хоча, перечитуючи наші тексти сьогодні, ми розуміємо, що як таких там матюків і не було, заперечуючи загальновідому думку, що вся наша поезія заснована на матюках. Тепер матюком нікого не здивуєш - лишається художня якість.
Молодь зрозуміла, що українська поезія – це не тільки “яблуневі гілочки” в голові, а це якась ностальгія за якимось селом, причому, трансльована з якоїсь спілчанської дачі (тобто якісь нормальні почуття, якими молодь тоді вібрувала, їх можна просто висловлювати).
Андрій Охрімович
Світало. Триста НЛО Понад Хрещатиком літало, Порожніх вулиць помело Ще двірникове не торкало.
Байдужо блимали харчки, Замерзлі під неоном літер, Й чужий, інопланетний вітер За вуха зачіпляв гачки.
І глибоко було плювать На чудеса всі ті досвітні, А о четвертій двадцять п’ять мене ковтнули підворітні.
Яким чином ця культура і, зокрема “Пропала грамота”, як альтернатива, як певного штибу бунтарська акція, як би вона могла вплинути на ту ситуацію, яка зараз відбувається в Керченській протоці, як би вона могла зупинити отой камінь, який летить в море, щоб зупинити море?
Віктор Недоступ
Поставити потужні супер-динаміки і запустити лазерне зображення якогось бетмена, і щоб там постійно лунав Поплавський з піснею “Від сердець до сердець...” Вони там довбануться і почнуть сипати дамбу в інший бік.
Юрій Позаяк
Україна повинна дати достойну відповідь. Скажімо, почати будувати дамбу від Південного берега Криму через Середземне море навколо Африки і Тихий океан між Японією і Сахаліном, і через Північно-Льодовитий океан.
Олесь Ульяненко
Я просто можу їм послати на свої гонорари лопаток і пасочок пластмасових. Копаються? Ради Бога!
Андрій Охрімович
В таксі ми їхали, варкалось, Таксист був п’яний в дрободан, Шофер розплився, та, здавалось, Все поривався на таран.
Розібраний на сто обрубків, Я Ваше тіло обліпив, І раптом Капітан із рубки У мозок рявкнув: "На прорив!"
...У ніздрях пахло ніжним м’ясом, Рука моя пішла кудись, І щось слизькало вихилясом, І пальці в тепле заплелись.
І вже коли поліз бюстгальтер Й нахабно виперся сосок, Дістали Ви свій чорний "Вальтер" І тричі стрельнули в висок.
Ганна Стеців
На цьому все. Цей випуск “Альтернативи” делікатно самим лише мізинчиком торкнувся літугрупування “Пропала грамота”. А творили нинішню “Альтернативу” Юрко Позаяк (у миру – Лисенко), Віктор Недоступ та Олесь Ульяненко. Модерувала Ганна Стеців. Автор – Андрій Охрімович. Всього вам доброго! Зустрінемось через тиждень! Говорить радіо “Свобода”!
Андрій Охрімович
Взимку серед ночі щось будить мене щось хапає мене за горлянку дихати не дає ненавиджу стіни голими темними вулицями блукаю шукаю сонця змерзлими вустами пригадую щось чи то пісню чи то ім’я нема цьому назви нема цьому ради це Київ мабуть друзі мої теж не сплять це слава Богові Київ. На Подолі мене відпустило. Простіть мені. Мені вже, їй-богу, краще. (Віктор Недоступ. Ноктюрн I.)
Ганна Стеців
Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Альтернатива”. Експеримент в мистецтві, науці, політиці, і просто у житті...
“Колись була така група, як це в нас, за тваринницьким звичаєм, називається гурт, “Пропала грамота”. Група пропала, але назва збереглася, завдяки Гоголеві, либонь. Група вважалася хуліганською, кожен по-своєму. Один співав про пожежників, другий дівчатам подобався, а цей з балкона шугав. Але час був ще той, коли хуліганів любили навіть старійшини, і навіть слово лагідне для них усіх тоді знайшлося — літературна зміна. Щоправда, до зміни справа так і не дійшла. Ніхто не змінився, ніщо не змінилось, дозволю собі констатувати. Усе так само: великій державі — велику державну літературу. І навзаєм: великій літературі — велику державну стурбованість. Ах, ці пересмішники зі зламу часів! Ці зубоскали й бабовали, тридцятилітні — тоді! — Буратіно, всі ці бубабісти-верлібристи! Пропала ваша грамота! Що залишилося? Напевно, поезія. Або амнезія — часткова чи повна — знак покоління”. (Юрій Андрухович. Зі статті “Позаяк – це насамперед сполучник”).
Андрій Охрімович
Якщо хтось думає, що поет задовольняє в поезії своє его – цей хтось нещасна людина, бо він не знає любові. Якщо хтось вважає, що гумор для гумористів – він ще більш нещасна людина, оскільки не відчуває в собі справжнього життя. Можна жити на гранти і виспівувати щось модне. Можна стояти під гастрономами і лаяти Кучму, москалів, чи ще когось. Можна грати у корпоративність і вважати, що ми всі робимо спільну справу. Але то все маячня собача. У кожного на землі своя справа. Єдине що може бути спільного – це любов. Всі вірші “Пропалої грамоти” – про любов. І цього ніякими грантами не купиш.
(Віктор Недоступ. “Меморандум для ідіотів.”)
Ганна Стеців
Як ви уже здогадались, нинішній випуск “Альтернативи” делікатно, самим тільки мізинчиком торкнеться “Пропалої грамоти”, літературного угрупування, початок інтенсивної діяльності якого припадає на вісімдесяті роки минулого століття. До складу групи входили Юрко Позаяк (в миру Лисенко), Віктор Недоступ та Семен Либонь (в миру Семенченко).
Перед мікрофоном Віктор Недоступ, Юрко Позаяк та прозаїк, лауреат Шевченківської премії Олесь Ульяненко. Модерує Ганна Стеців. Автор – Андрій Охрімович.
Віктор Недоступ
Юрій Васильович, ти як фахівець с плином часу, що ти можеш сказати про ті 90-ті роки: чи то було дійсно щось свідоме, чи хтось вів, чи просто щось в нас випурхнуло?
Юрко Позаяк
Звідки взялося? Взялося з середини, тобто це збіг обставин, бо тоді ми більше кокетували, гралися. Я думаю, що можна зсунутися трохи в бік серйозного і згадати що, як і чому.
По-перше, - всякі оці класифікації: є літературознавці, є критики... Навіщо вони? Саме для того, щоб думати і писати. Ми самі себе ніколи не класифікували. А коли нас класифікували, то ми над цим сміялися. Ким ми тільки не були: і авангардистами, і концептуалістами ( я досі не знаю що це таке).
Віктор Недоступ
Концептуалісти – це ті, хто придумують якусь концепцію, а потім в цю концепцію все заганяють, щоб відповідало зробленій заявці.
Юрій Позаяк
Ну ти свідок, що ми концепції ніякої не вигадували. Але традиція наша завжди існувала, вона взялася із неофіційного, міського фольклору тільки для того, щоб розважити друзів. Особисто я почав писати, щоб розважити себе. Ти почав з тих же міркувань.
Потім - було університетське кафе “П’ятак” напроти оперного театру, де просиджували тижнями, місяцями, роками. Саме там я вирішив похвалитися своїми віршиками, а потім виявилося, що ти теж пишеш (хоча ми були знайомі кілька років, але про це я не знав). А коли їх звірили, то з’ясувалося, що вони дуже схожі. Надалі з’явилася група “Бу-Ба-Бу”. Після знайомства з віршами Ірванця – теж знайшлося багато спільного у написаному нами.
Це було на часі: альтернативна поезія, яка ніяк не пов’язувалася з офіційною і, навіть, великою мірою її зневажала.
Андрій Охрімович
Є в крота очі, Але він не бачить. Є в мене щастя, Але собаче.
Щастя собаче Зле і жорстоке: Прокушене горло, Порвані боки.
Щастя собаче - Зла нагорода: Зуби голодні, Бездомна свобода.
Як повний місяць На землю світить, Мені від щастя Хочеться вити.
(Ю.Позаяк. Збірка “Пропала грамота”.)
Ганна Стеців
Позаяк — це насамперед сполучник. “Тому що. Оскільки. Так як. Через те що. Понеже. Бо”.
Таких вагомих сполучників у мові небагато. З їхньою допомогою можна пояснити світ. Вони вказують на причину. Хоч насправді, які там причини в цьому хаотичному й безглуздому світі? Самі тільки наслідки. Нині лише причинний здатний вірити у причини. (Юрій Андрухович. Зі статті “Позаяк - це насамперед сполучник”).
Андрій Охрімович
Що стосується альтернативності, то достатньо було в той час не думати для кого, про що і в якій кон’єктурі ти це робиш - було нормально дихати, і це виявлялося альтернативним.
Віктор Недоступ
Думаю, що це і зараз є альтернативним. Людський розум, особливо розум поета, коли він спілкується з літературознавцями, то теж хапає цю хворобу. Цей розум дуже хитрий. Він знаходить якісь шляхи, щоб виправдати існування саме такого щебетання, а коли поет щебече як хоче (у нас виходило саме так), то тоді виходить якась альтернатива, і починає “ковбаси ти” по-смішному самих серйозних людей. Решта сприймають все це як один з варіантів нормального дихання. Якщо в такій поезії є якісь глибини, то це тільки від того, що людина дозволила собі відчуття свободи творчості.
Олесь Ульяненко
Власне, це була суто міська культура, яка перенеслася в цей затарганений Київ, де дядьки з клумаками, лебеді на небі і білі хатки. Це дуже свіжо сприймалося і в гуртожитках, на тусовках. Воно перечитувалося, перебалакувалося. Це був свіжий струмінь того, що називається “міською культурою”, чого не було в Україні споконвіку.
Андрій Охрімович
“Пульсуючий тигр” (п’єса на три дії).
Дія 1
(Порожні вулиці міста ніде ні душі. Над містом пролітає аероплан, розкидає радісні листівки, гучномовець з аероплану кричить):
Ура, громадяни! Виходьте гуляти! Пульсуючий тигр Уже більш не страшний До розмірів стиснувся він кошеняти Віднині він добрий і свій!
Він більше не буде На шмаття вас рвати Й хлебтати гарячу ще кров, Хвостом він поклявся Більш не пульсувати І в тигра не вирости знов!
Ура! Громадяни! Виходьте гуляти...
Дія 2
Громадяни виходять гуляти.
Дія 3
З’являється пульсуючий тигр...
Юрій Позаяк
Нам повезло з часом, тому що час нашої діяльності – це був час зламу. Що нас врятувало? Коли ми писали, не було прицілу на публікації: було з самого початку ясно, що цього ніколи не надрукують. Саме через це ми були внутрішньо вільні. Тобто матюк писали як матюк, а не злякано думали: “Ой! Цього ж не надрукують!” І через це продукція була розрахована на найближче коло друзів, тих же самих представників київської міської культури (київська інтелігенція, університетські друзі).
Ми почали виступати у 98-му році. Час помінявся, і виявилося, що воно близьке і іншим киянам, львів’янам.
Якщо говорити про можливість друкуватися, то нам з часом не повезло. Після проголошення незалежності України все книговидання завалилося, і надрукувати книжку було неможливим. Лише в “Радписі” ми встигли видати книжку на 3 тисячі примірників на дуже поганому папері.
Нещодавно я разом з Танею Доній видав “Антологію альтеративної поезії на зламі епох”. Це всього 1 000 примірників. І так, як у нас населення складає трішки більше, як 47 мільйонів, то важко говорити в такому випадку про можливість якогось резонансу, відгуку.
Віктор Недоступ
Стосовно умовного згасання того імпульсу, який був в “Пропалій грамоті”, це був абсолютно спонтанний, синтетичний імпульс, котрий нам не належав.
Після 90-го року стьоб увійшов в технологію. Зрозуміло, що там можна навставляти якісь поганенькі слова, можна описувати якісь “дурацькі” речі, в основному свої інфантильні рефлексії саме матючками.
Проте коли такий собі, наприклад, П.Осадчук, котрий був депутатом (перед цим він дуже критикував “Пропалу грамоту”), читаючи вірші з матюками, радісно сміявся, виступаючи по телебаченню, я зрозумів, що надалі писати такі вірші не варто.
Олесь Ульяненко
“Пропала грамота” – це був початок, від якого відштовхнулося багато негативного і позитивного в тому сенсі, що мужички в піджачках ловили – значить можна матюкатися. Правда, вони ловили через років 5-10, але “Пропала грамота” була першим гуртом. Проте цей початок зараз, ніби захолонув.
Юрій Позаяк
Я хочу повернутися до нашої видатної ролі в розвитку української літератури. В принципі ми самі нікуди не мітили. Для нас самих можливість вийти на широкий читацький загал, на поціновувала нашої творчості – це була повна несподіванка. Ми клюнули, піддалися, почали їздити на різні акції. І з великим задоволенням я зараз про це згадую.
Особисто я задоволений тим, що ми зробили. На кого треба ми справили вплив, десь воно ще живе, хтось пам’ятає, хтось і пише свідомо чи несвідомо під нашим впливом, принаймні після того, як нас перечитав. А вимагати, щоб через 12 років ми були б такі популярні, як тоді: на хвилі, коли все сприймалося гостріше, коли йшла ця національна революція, коли, вийшовши на сцену і загнувши матюка, можна було стати за один вечір популярним поетом, не можна.
Хоча, перечитуючи наші тексти сьогодні, ми розуміємо, що як таких там матюків і не було, заперечуючи загальновідому думку, що вся наша поезія заснована на матюках. Тепер матюком нікого не здивуєш - лишається художня якість.
Молодь зрозуміла, що українська поезія – це не тільки “яблуневі гілочки” в голові, а це якась ностальгія за якимось селом, причому, трансльована з якоїсь спілчанської дачі (тобто якісь нормальні почуття, якими молодь тоді вібрувала, їх можна просто висловлювати).
Андрій Охрімович
Світало. Триста НЛО Понад Хрещатиком літало, Порожніх вулиць помело Ще двірникове не торкало.
Байдужо блимали харчки, Замерзлі під неоном літер, Й чужий, інопланетний вітер За вуха зачіпляв гачки.
І глибоко було плювать На чудеса всі ті досвітні, А о четвертій двадцять п’ять мене ковтнули підворітні.
Яким чином ця культура і, зокрема “Пропала грамота”, як альтернатива, як певного штибу бунтарська акція, як би вона могла вплинути на ту ситуацію, яка зараз відбувається в Керченській протоці, як би вона могла зупинити отой камінь, який летить в море, щоб зупинити море?
Віктор Недоступ
Поставити потужні супер-динаміки і запустити лазерне зображення якогось бетмена, і щоб там постійно лунав Поплавський з піснею “Від сердець до сердець...” Вони там довбануться і почнуть сипати дамбу в інший бік.
Юрій Позаяк
Україна повинна дати достойну відповідь. Скажімо, почати будувати дамбу від Південного берега Криму через Середземне море навколо Африки і Тихий океан між Японією і Сахаліном, і через Північно-Льодовитий океан.
Олесь Ульяненко
Я просто можу їм послати на свої гонорари лопаток і пасочок пластмасових. Копаються? Ради Бога!
Андрій Охрімович
В таксі ми їхали, варкалось, Таксист був п’яний в дрободан, Шофер розплився, та, здавалось, Все поривався на таран.
Розібраний на сто обрубків, Я Ваше тіло обліпив, І раптом Капітан із рубки У мозок рявкнув: "На прорив!"
...У ніздрях пахло ніжним м’ясом, Рука моя пішла кудись, І щось слизькало вихилясом, І пальці в тепле заплелись.
І вже коли поліз бюстгальтер Й нахабно виперся сосок, Дістали Ви свій чорний "Вальтер" І тричі стрельнули в висок.
Ганна Стеців
На цьому все. Цей випуск “Альтернативи” делікатно самим лише мізинчиком торкнувся літугрупування “Пропала грамота”. А творили нинішню “Альтернативу” Юрко Позаяк (у миру – Лисенко), Віктор Недоступ та Олесь Ульяненко. Модерувала Ганна Стеців. Автор – Андрій Охрімович. Всього вам доброго! Зустрінемось через тиждень! Говорить радіо “Свобода”!
