Київ, 17 жовтня 2003 року.
Надія Степула
Дорогі слухачі! З вами – радіожурнал СЮЖЕТИ, Автор і ведуча – я, Надія Степула. Вітаю Вас!
Дім, у якому немає книг, подібний до тіла, покинутого душею, - сказав ще до нашої ери Марк Тулій Ціцерон. - Міжнародна книжкова виставка-ярмарок у Франкфурті-на-Майні щойно завершила свою роботу і підтвердила популярність книг у світі. Понад півстоліття тому ця виставка була започаткована спілкою німецьких книготорговців та кількома найбільшими на той час західнонімецькими видавництвами. Цього жовтня на виставку привезли свої книги близько семи тисяч учасників із ста п”яти країн світу. Україну представляли двадцять дев”ять видавництв майже з усіх регіонів. Популярності відразу ж набула нова книжка екс-міністра іноземних справ України – Анатолія Зленка “Дипломатія і політика”. Зацікавлення викликали і стенди з художньою літературою, котрої було, правда, менше, ніж навчальної та спеціальної. Та скромна лепта українських видавців у популяризацію рідної книжки все ж вагома - враховуючи загальний стан видавничої справи в Україні, де на душу населення випускається тільки нуль цілих дев’ять десятих книжки. За словами директора виставки пана Фолькера Нойманна, цього разу на виставці побували понад триста тисяч відвідувачів, - на десять відсотків більше, ніж минулого. Такий рівень зацікавленості він схильний пояснювати, поміж іншого, участю у виставці молодих пострадянських країн, нова література яких ще долає вади росту.
Оптимізм – велика рушійна сила. Як писав Альбер Камю, - ніщо так не надихає, як усвідомлення свого безнадійного становища. – І називав це усвідомлення оптимізмом...
Кабінет міністрів України у постанові від другого жовтня цього року “Про підтримку діяльності творчих спілок і книговидавничої справи” закликав обласні державні адміністрації підтримати в регіонах видання книг та спілчанську роботу. Місцевій владі доручено надавати всіляку допомогу в проведенні конкурсів, виставок, фестивалів, творчих вечорів, з’їздів спілок .
Про оптимізм та урядову підтримку не йшлося на Загальних звітно-виборних зборах Київської письменницької організації, скликаних позачергово холодної жовтневої суботи. – Йшлося про тривалий конфлікт між керівництвом Національної Спілки письменників та її столичним – найчисельнішим – осередком. І - цитую перший пункт “Порядку денного” - про “завершення процесу обрання голови Київського осередку НСПУ”.
За “процесом” стежив мій колега Павло Вольвач. Свій репортаж він розпочав проханням поділитися думкою про те, що відбувається, одного з учасників – Заслуженого діяча науки, лауреата Шевченківської та Скородинської премій, професора Михайла Наєнка: “Сьогоднішня розмова, мені здається, могла б бути більш творчою, аби з’ясовували стосунки не лише на рівні адміністративних питань, а треба було б все-таки більше про творчі справи. Все виростає, з рештою, із того, яка творча ситуація у середовищі письменників. Деякі питання все-таки трошки прояснилися. Адміністративна посада нерідко є дефіцитною, не кожен, скажімо, письменник зможе її виконувати, просто у нього до цього немає струнки, особливо в тих, хто пізно за це взявся. Але мене трохи не влаштовує історичний трохи тон у виступах деяких письменників “ой, Україна гине, бо тут, мовляв, фортеця і т.д.”. Перше по суті Україна гине вигукнув Наливайко в 1596 році.”
Павло Вольвач
Ну, а власне, суто творчі перспективи?
Михайло Наєнко
Мене, наприклад, найбільше непокоїть певна млявість взагалі в розвитку літературного процесу. У 20 рр. за 10 років ми вже мали таку літературу, за яку треба було стріляти письменників. Талановитих стріляли.
Павло Вольвач
Хто підняв планку, зрештою?
Михайло Наєнко
Да, підняв планку художності, тому що і Куліша, і Зерова, і всіх інших стріляли не за, те що там вони належали до якихось бандитських організацій, як вони казали, а за те, що вони талановиті, вони піднялися, їх відстрілювали. Сьогодні, правильно зрозумійте мій гумор, тринадцятий рік нашої незалежності, в літературі нема кого стрілять. Не так може кого, як нема за що стрілять. Планка художності раптом у самих письменників упала. От про ці речі нам би треба було більше говорити у Спілці.
Павло Вольвач
На зборах столичних письменників атмосфера ставала схожа справді до фронтової.
Запис
...ну на що Ви це робите з Київською організацією? Порахуйте, скільки проголосувало “за”!
Шановні колеги, я Вас просшу...
...шановні колеги, одну секундочку!
Павло Вольвач
Ішлося звісно ж не про нові романні концепції чи поетичні тропи. Увага всіх була зосереджена на головному – на виборчих перегонах у фінал яких вийшло два претенденти: Леонід Череватенко та Анатолій Погрібний.
Запис
...і цілі бюлетені, які проголосували. Голосували, бюлетенів було б видано значно менше, ніж від цього вимагає...
...ми проголосували, залишилися ті, хто програв, хочуть зірвати нам збори. Нам треба зараз затвердити протокол лічильної комісії. Уже оголошено про те, що 165 голосів набрав Анатолій Погрібний і 114 голосів, 4 бюлетені недійсні – оце й весь протокол лічильної комісії. Поставте на голосування, щоб цей протокол затвердили.
Хто буде затверджувати цей протокол, коли в залі третина людей?
Павло Вольвач
Не дивно, що перші свої слова новообраний голова київських письменників присвятив саме темі легітимності обрання.
Анатолій Погрібний
Домовитися, що вибори з порушеннями відбулися. Але я вже це вислухав з усіх сил вирвався. В мене є дуже гарна посада, раз Ви мені довірили, я згоден, я розумію, що це мій громадянський обов’язок, так я це отрактовую. І слухаючи, як воно відбувалося, дуже пильно придивляючись чи я ж таки легітимний чи нелегітимний. Я дійшов думки і висновку і по-моєму це кожна неупереджена людина, може підтвердити, що все відбулося правильно. У відповідності з статутом, у відповідності з положеннями.
Павло Вольвач
Звернулися ми і дотепер колишнього голови Київської письменницької організації Леоніда Череватенка.
Леонід Череватенко
Воля народу є воля народу і з цим треба рахуватися. Наостанок я хотів би сказати, що я дуже вдячний за ту довіру, що зміг я намагався зробити і зробив мені здається. По-друге, ну скільки вони висловлювали, скажімо, ну якісь претензії, так сказать, до мого, так би мовити, характеру, очевидно, я маю покаятися перед ними. Але найголовніше я скажу таке, я з полегкістю залишаю цей кабінет. В цих умовах в яких ми працювали, з приходом Яворівського, ну працювати люди не можуть просто. Ви розумієте, я говорив неодноразово і Вам скажу, вашим слухачам, я категорично проти, щоб технології парламентської чи партійної боротьби переносилися навіть не на громадську організацію, на творчу спілку. Тут зовсім інші закони існування, і зовсім інші завдання. Перетворювати все це, перепрошую, значить, на такий плацдарм для політичної кар’єри, я гадаю, просто є аморальним, є ганебним. Я такого ніколи не буду робити.
Павло Вольвач
Що ж, хочеться завершити цей репортаж якось жартівливо, на кшталт того, що мовляв груша всохла і в письменницькій родині, як і в Кайдашевій сім’ї запанував лад та спокій. Але як воно буде насправді покаже час.
Надія Степула
Щодо “покаже час” – сумнівів мало. Хоч ... - пригадалися слова Макса Фріша, швейцарського письменника, який мовив якось, що час нічого не показує, він тільки або вдосконалює нас, або – ні... Понад три сотні українських письменників , які обрали – не одностайно, та – обрали – нового керівника Київської організації спілки, у якій загалом рахується майже сім сотень творчих членів, про стан книгописання та книговидання поговорять, очевидно, колись іншим разом. Осмисливши “марноту слова і слави”, за словами одного з творів поета Леоніда Череватенка, який “ із полегшенням”, як ми щойно чули, полишив чиновницьку свою посаду. Послухаймо цю давню поезію Леоніда Череватенка з книги “Відкритий звук”, виданої 1982 року:
“Як добре, що є вогонь – ласкавий, жалкий, безжальний, - що в ньому без сліду горять марнота слова і слави; що в ньому димом стають старі черевики, роки, вологе сміття і сміх, газетні підшивки, сльози; що в ньому недопалки мрій, білизна брудна і кривди, ганчір”я і лахи думок однакову смерть знаходять. Листок чисельника, зойк, Наївність надії, згадку, Безсоння, голод, гріхи Шпурнути в полум”я можна. Як добре, що є вогонь – Ласкавий, жалкий, безжальний, В якому зникає все І все виростає спочатку”
Прагнучи з’ясувати бодай побіжно причини неоднозначного стану речей у нинішній культурі країни, моя колега Богдана Костюк звернула увагу на аспект культурно-національної самоідентифікації. І запропонувала мікрофон кільком дуже різним, хоч однаково причетним до простору культури творчим особистостям. – Послухаймо їх.
Богдана Костюк
Народний депутат України – голова парламентського комітету з питань духовності Лесь Танюк називає культуру паромом, на якому людство здатне подолати духовну прірву, в якій опинилося нині: “Я кажу про декультуризацію світову і про те, що світом починає опановувати марксистський принцип: базису і надбудови, вагомості взаємин по труду, по капіталу, а ідеологічні сфери: культура, релігія. Це теж Брехт колись сказав, “Устами матушки Кураж, сначала хлеб, а нравственость потом”. І це є відповіддю на те, чому немає в Україні, зокрема ні хліба, ні моральності. Я думаю, що країна перебуває в пошуках втраченого, в будь-якій частині світу, в будь-якому типі суспільства в тій чи іншій формі проблема ідентичності, самовизначеності, стоїть на порядку денному”. І торкається не лише тих, хто мешкає у самій Україні.
Композитор і співак Олексій Керекеша народився в Україні, з дитинства захоплювався українською народною поезією і творчістю Тараса Шевченка; написав і виконує низку рок-балад на слова Кобзаревих віршів. Але для того, щоб відчути себе українцем, ідентифікувати себе як носія української культури, Олексієві треба було виїхати працювати до США – і тепер, приїжджаючи в Україну, пан Керекеша дивується засиллю російської культури: “Тут відчувається, що переважає більше російськомовна культура і музика. Таке враження складається, що люди навіть якось нехтують своїм, навіть не хочуть слухати наших українських виконавців, які є. Треба намагатися зробити все для того, щоб ми поважали свою державу, а держава – це є мова. Дякуючи Америці, я зрозумів, що таке українська держава. Я туди потрапив і там залишився досить випадково. Був щасливим, що мені повезло, що я мав ту можливість в принципі показати свою музику, тому що я не мав можливості тут. Але я відчуваю, що користь цього буде з цих пісень. Молодь, вони зрозуміють, що це є своя культура. Це є гордість, ми маємо всі гордість в собі”.
Художник з Канади, син українських емігрантів Олександр Власенко пишається тим, що його родина зберігає мову і традиції, не втрачає духовного зв’язку з Україною. І на запитання, що означає – почуватись українцем – пан Власенко відповів: “В нас історія є дуже велика і є дуже багата. І український народ володіє дуже багатою культурою, прекрасне народне мистецтво. Мені здається, що бути українцем, це треба зрозуміти. І, наприклад, я вважаю, так як батько, він вже помер в 1996 році і це мене дуже встряхнуло. І я подивився, ця людина, скільки пережила і, я вважаю, що це так би сказати, як син був мені. Що хоч, які там прикрощі, яке б не було тяжке життя, то завжди є якась надія. Я в нього бачив цю надію свого батька. Я думаю гарне слово є безтлінне, дух українського народу” .
Надія Степула
Пошуки істин тривають. Сюжети наповнюють наше життя теплом і холодом, надією і відчаєм, звуками і тишею; восени в передранішній тиші найкраще чути, як щемно облітає з дерев кольорове осіннє листя – прощається зі світом.
І ми прощаємося з вами, дорогі слухачі, - до наступної зустрічі в ефірі. Радіожурнал СЮЖЕТИ завершив своє звучання. З вами була я, Надія Степула - автор і ведуча. Дякую за увагу. Хай вам щастить! Говорить “Радіо Свобода”!
Надія Степула
Дорогі слухачі! З вами – радіожурнал СЮЖЕТИ, Автор і ведуча – я, Надія Степула. Вітаю Вас!
Дім, у якому немає книг, подібний до тіла, покинутого душею, - сказав ще до нашої ери Марк Тулій Ціцерон. - Міжнародна книжкова виставка-ярмарок у Франкфурті-на-Майні щойно завершила свою роботу і підтвердила популярність книг у світі. Понад півстоліття тому ця виставка була започаткована спілкою німецьких книготорговців та кількома найбільшими на той час західнонімецькими видавництвами. Цього жовтня на виставку привезли свої книги близько семи тисяч учасників із ста п”яти країн світу. Україну представляли двадцять дев”ять видавництв майже з усіх регіонів. Популярності відразу ж набула нова книжка екс-міністра іноземних справ України – Анатолія Зленка “Дипломатія і політика”. Зацікавлення викликали і стенди з художньою літературою, котрої було, правда, менше, ніж навчальної та спеціальної. Та скромна лепта українських видавців у популяризацію рідної книжки все ж вагома - враховуючи загальний стан видавничої справи в Україні, де на душу населення випускається тільки нуль цілих дев’ять десятих книжки. За словами директора виставки пана Фолькера Нойманна, цього разу на виставці побували понад триста тисяч відвідувачів, - на десять відсотків більше, ніж минулого. Такий рівень зацікавленості він схильний пояснювати, поміж іншого, участю у виставці молодих пострадянських країн, нова література яких ще долає вади росту.
Оптимізм – велика рушійна сила. Як писав Альбер Камю, - ніщо так не надихає, як усвідомлення свого безнадійного становища. – І називав це усвідомлення оптимізмом...
Кабінет міністрів України у постанові від другого жовтня цього року “Про підтримку діяльності творчих спілок і книговидавничої справи” закликав обласні державні адміністрації підтримати в регіонах видання книг та спілчанську роботу. Місцевій владі доручено надавати всіляку допомогу в проведенні конкурсів, виставок, фестивалів, творчих вечорів, з’їздів спілок .
Про оптимізм та урядову підтримку не йшлося на Загальних звітно-виборних зборах Київської письменницької організації, скликаних позачергово холодної жовтневої суботи. – Йшлося про тривалий конфлікт між керівництвом Національної Спілки письменників та її столичним – найчисельнішим – осередком. І - цитую перший пункт “Порядку денного” - про “завершення процесу обрання голови Київського осередку НСПУ”.
За “процесом” стежив мій колега Павло Вольвач. Свій репортаж він розпочав проханням поділитися думкою про те, що відбувається, одного з учасників – Заслуженого діяча науки, лауреата Шевченківської та Скородинської премій, професора Михайла Наєнка: “Сьогоднішня розмова, мені здається, могла б бути більш творчою, аби з’ясовували стосунки не лише на рівні адміністративних питань, а треба було б все-таки більше про творчі справи. Все виростає, з рештою, із того, яка творча ситуація у середовищі письменників. Деякі питання все-таки трошки прояснилися. Адміністративна посада нерідко є дефіцитною, не кожен, скажімо, письменник зможе її виконувати, просто у нього до цього немає струнки, особливо в тих, хто пізно за це взявся. Але мене трохи не влаштовує історичний трохи тон у виступах деяких письменників “ой, Україна гине, бо тут, мовляв, фортеця і т.д.”. Перше по суті Україна гине вигукнув Наливайко в 1596 році.”
Павло Вольвач
Ну, а власне, суто творчі перспективи?
Михайло Наєнко
Мене, наприклад, найбільше непокоїть певна млявість взагалі в розвитку літературного процесу. У 20 рр. за 10 років ми вже мали таку літературу, за яку треба було стріляти письменників. Талановитих стріляли.
Павло Вольвач
Хто підняв планку, зрештою?
Михайло Наєнко
Да, підняв планку художності, тому що і Куліша, і Зерова, і всіх інших стріляли не за, те що там вони належали до якихось бандитських організацій, як вони казали, а за те, що вони талановиті, вони піднялися, їх відстрілювали. Сьогодні, правильно зрозумійте мій гумор, тринадцятий рік нашої незалежності, в літературі нема кого стрілять. Не так може кого, як нема за що стрілять. Планка художності раптом у самих письменників упала. От про ці речі нам би треба було більше говорити у Спілці.
Павло Вольвач
На зборах столичних письменників атмосфера ставала схожа справді до фронтової.
Запис
...ну на що Ви це робите з Київською організацією? Порахуйте, скільки проголосувало “за”!
Шановні колеги, я Вас просшу...
...шановні колеги, одну секундочку!
Павло Вольвач
Ішлося звісно ж не про нові романні концепції чи поетичні тропи. Увага всіх була зосереджена на головному – на виборчих перегонах у фінал яких вийшло два претенденти: Леонід Череватенко та Анатолій Погрібний.
Запис
...і цілі бюлетені, які проголосували. Голосували, бюлетенів було б видано значно менше, ніж від цього вимагає...
...ми проголосували, залишилися ті, хто програв, хочуть зірвати нам збори. Нам треба зараз затвердити протокол лічильної комісії. Уже оголошено про те, що 165 голосів набрав Анатолій Погрібний і 114 голосів, 4 бюлетені недійсні – оце й весь протокол лічильної комісії. Поставте на голосування, щоб цей протокол затвердили.
Хто буде затверджувати цей протокол, коли в залі третина людей?
Павло Вольвач
Не дивно, що перші свої слова новообраний голова київських письменників присвятив саме темі легітимності обрання.
Анатолій Погрібний
Домовитися, що вибори з порушеннями відбулися. Але я вже це вислухав з усіх сил вирвався. В мене є дуже гарна посада, раз Ви мені довірили, я згоден, я розумію, що це мій громадянський обов’язок, так я це отрактовую. І слухаючи, як воно відбувалося, дуже пильно придивляючись чи я ж таки легітимний чи нелегітимний. Я дійшов думки і висновку і по-моєму це кожна неупереджена людина, може підтвердити, що все відбулося правильно. У відповідності з статутом, у відповідності з положеннями.
Павло Вольвач
Звернулися ми і дотепер колишнього голови Київської письменницької організації Леоніда Череватенка.
Леонід Череватенко
Воля народу є воля народу і з цим треба рахуватися. Наостанок я хотів би сказати, що я дуже вдячний за ту довіру, що зміг я намагався зробити і зробив мені здається. По-друге, ну скільки вони висловлювали, скажімо, ну якісь претензії, так сказать, до мого, так би мовити, характеру, очевидно, я маю покаятися перед ними. Але найголовніше я скажу таке, я з полегкістю залишаю цей кабінет. В цих умовах в яких ми працювали, з приходом Яворівського, ну працювати люди не можуть просто. Ви розумієте, я говорив неодноразово і Вам скажу, вашим слухачам, я категорично проти, щоб технології парламентської чи партійної боротьби переносилися навіть не на громадську організацію, на творчу спілку. Тут зовсім інші закони існування, і зовсім інші завдання. Перетворювати все це, перепрошую, значить, на такий плацдарм для політичної кар’єри, я гадаю, просто є аморальним, є ганебним. Я такого ніколи не буду робити.
Павло Вольвач
Що ж, хочеться завершити цей репортаж якось жартівливо, на кшталт того, що мовляв груша всохла і в письменницькій родині, як і в Кайдашевій сім’ї запанував лад та спокій. Але як воно буде насправді покаже час.
Надія Степула
Щодо “покаже час” – сумнівів мало. Хоч ... - пригадалися слова Макса Фріша, швейцарського письменника, який мовив якось, що час нічого не показує, він тільки або вдосконалює нас, або – ні... Понад три сотні українських письменників , які обрали – не одностайно, та – обрали – нового керівника Київської організації спілки, у якій загалом рахується майже сім сотень творчих членів, про стан книгописання та книговидання поговорять, очевидно, колись іншим разом. Осмисливши “марноту слова і слави”, за словами одного з творів поета Леоніда Череватенка, який “ із полегшенням”, як ми щойно чули, полишив чиновницьку свою посаду. Послухаймо цю давню поезію Леоніда Череватенка з книги “Відкритий звук”, виданої 1982 року:
“Як добре, що є вогонь – ласкавий, жалкий, безжальний, - що в ньому без сліду горять марнота слова і слави; що в ньому димом стають старі черевики, роки, вологе сміття і сміх, газетні підшивки, сльози; що в ньому недопалки мрій, білизна брудна і кривди, ганчір”я і лахи думок однакову смерть знаходять. Листок чисельника, зойк, Наївність надії, згадку, Безсоння, голод, гріхи Шпурнути в полум”я можна. Як добре, що є вогонь – Ласкавий, жалкий, безжальний, В якому зникає все І все виростає спочатку”
Прагнучи з’ясувати бодай побіжно причини неоднозначного стану речей у нинішній культурі країни, моя колега Богдана Костюк звернула увагу на аспект культурно-національної самоідентифікації. І запропонувала мікрофон кільком дуже різним, хоч однаково причетним до простору культури творчим особистостям. – Послухаймо їх.
Богдана Костюк
Народний депутат України – голова парламентського комітету з питань духовності Лесь Танюк називає культуру паромом, на якому людство здатне подолати духовну прірву, в якій опинилося нині: “Я кажу про декультуризацію світову і про те, що світом починає опановувати марксистський принцип: базису і надбудови, вагомості взаємин по труду, по капіталу, а ідеологічні сфери: культура, релігія. Це теж Брехт колись сказав, “Устами матушки Кураж, сначала хлеб, а нравственость потом”. І це є відповіддю на те, чому немає в Україні, зокрема ні хліба, ні моральності. Я думаю, що країна перебуває в пошуках втраченого, в будь-якій частині світу, в будь-якому типі суспільства в тій чи іншій формі проблема ідентичності, самовизначеності, стоїть на порядку денному”. І торкається не лише тих, хто мешкає у самій Україні.
Композитор і співак Олексій Керекеша народився в Україні, з дитинства захоплювався українською народною поезією і творчістю Тараса Шевченка; написав і виконує низку рок-балад на слова Кобзаревих віршів. Але для того, щоб відчути себе українцем, ідентифікувати себе як носія української культури, Олексієві треба було виїхати працювати до США – і тепер, приїжджаючи в Україну, пан Керекеша дивується засиллю російської культури: “Тут відчувається, що переважає більше російськомовна культура і музика. Таке враження складається, що люди навіть якось нехтують своїм, навіть не хочуть слухати наших українських виконавців, які є. Треба намагатися зробити все для того, щоб ми поважали свою державу, а держава – це є мова. Дякуючи Америці, я зрозумів, що таке українська держава. Я туди потрапив і там залишився досить випадково. Був щасливим, що мені повезло, що я мав ту можливість в принципі показати свою музику, тому що я не мав можливості тут. Але я відчуваю, що користь цього буде з цих пісень. Молодь, вони зрозуміють, що це є своя культура. Це є гордість, ми маємо всі гордість в собі”.
Художник з Канади, син українських емігрантів Олександр Власенко пишається тим, що його родина зберігає мову і традиції, не втрачає духовного зв’язку з Україною. І на запитання, що означає – почуватись українцем – пан Власенко відповів: “В нас історія є дуже велика і є дуже багата. І український народ володіє дуже багатою культурою, прекрасне народне мистецтво. Мені здається, що бути українцем, це треба зрозуміти. І, наприклад, я вважаю, так як батько, він вже помер в 1996 році і це мене дуже встряхнуло. І я подивився, ця людина, скільки пережила і, я вважаю, що це так би сказати, як син був мені. Що хоч, які там прикрощі, яке б не було тяжке життя, то завжди є якась надія. Я в нього бачив цю надію свого батька. Я думаю гарне слово є безтлінне, дух українського народу” .
Надія Степула
Пошуки істин тривають. Сюжети наповнюють наше життя теплом і холодом, надією і відчаєм, звуками і тишею; восени в передранішній тиші найкраще чути, як щемно облітає з дерев кольорове осіннє листя – прощається зі світом.
І ми прощаємося з вами, дорогі слухачі, - до наступної зустрічі в ефірі. Радіожурнал СЮЖЕТИ завершив своє звучання. З вами була я, Надія Степула - автор і ведуча. Дякую за увагу. Хай вам щастить! Говорить “Радіо Свобода”!
