Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 04:14

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Передача присвячена українцям, які жили та живуть за межами України.


Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Передача присвячена українцям, які жили та живуть за межами України.

Київ, 15 жовтня 2003 року.

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Сьогодні наша передача присвячена українцям, які жили та живуть за межами України.

Скільки українців живе за межами України, якими є їхні основні райони розселення, де саме поза Українською державою етнічні українці є автохтонами, а де – іммігрантами в першому поколінні чи натуралізованою діаспорою? Відповіді на ці питання з‘ясовувала Богдана Костюк.

Богдана Костюк

“Українського цвіту – по всьому світу”, - мовиться у народному прислів’ї. Статистика підтверджує правдивість цього вислову, хоча оцінки щодо кількості українців, які мешкають поза межами так званої “материкової України” розходяться у залежності від того, з яких джерел надходить інформація. Про це повідомив голова секретаріату Української всесвітньої координаційної ради Валерій Рябенко: “За найбільш оптимістичними оцінками закордоном мешкає від 20 до 30 мільйонів українців. За іншими оцінками від 15 до 20. Чому так розходяться ці оцінки? Це залежить від технології підрахунків, від установок, які мають організації і країни, які проводять переписи населення в тому числі і українців, від бажання самих українців, які мешкають у цих країнах, т.зв. країнах перебування і оселення”.

Так, за даними Російського комітету статистики, на теренах Росії мешкає до 5 мільйонів українців. Майже п’ять відсотків українського населення Російської Федерації – це етнічні українці, які споконвіку були першими відомим поселенцями на території сучасних Курської та Воронезької областей, компактно заселяли Кубань. До таких територій, де мешкають етнічні українці, за словами пана Рябенка, належать: “Насамперед, це Марморощина, яка знаходиться на території Румунії. Тут українці жили споконвіку. Придністров’я, воно завжди на слуху, в зв’язку з тими складними політичними і етнічними проблемами, які там існують. Пряшівщина, на території Словаччини. Надсяння, Холмщина, Підляшшя, на території Польщі. Берестейщина на території нинішньої Білорусії, фактично це вся Брестська область і за деякими оцінками тут мешкає до 1 мільйона етнічних українців. На Брянщині, на території РФ нинішньої є також невелика територія етнічна українська, яка носить древню назву Стародуб. Крім того, до такої категорії, як етнічні українські землі можна фактично занести Слобідську Україну, це Білгородська, Курська, Милостовська області РФ, а також Кубань. Але ці землі прийнято називати землями компактного проживання українців і, зокрема, Малиновий Клин, здавна відома назва, це друга назва Кубані. Зелений Клин – це територія на Далекому Сході по річці Амур, до речі у цьому році виповнюється 120 років з часу масового переселення українців у ці краї. Також здавна посилялися компактно українці у так званому Сірому Клині, який зараз географічно співпадає з цілинними землями Казахстану, південного Уралу. Але еміграція українців з України, яка почалась ще з давніх давен, ще в ХVІ столітті перші масові переселення відбулися з України. Українська еміграція не завершується і нажаль сьогодні”.

Стверджує Валерій Рябенко. Нова хвиля еміграції, що почалась на початку 90-х років минулого століття унаслідок тривалої соціально-економічної кризи, спричинила появу українців у державах, в яких раніше їх не було зовсім, або ж кількість українських громадян рахувалася десятками. За останні десять років заробітчани з України “освоїли” держави Північної Америки (де з кінця вісімнадцятого століття мешкає потужна українська діаспора) і Західної Європи. За даними дипломатичних місій України, в Італії нині проживає до пів-мільйона українських громадян, у Португалії – понад двісті тисяч. Десятки тисяч українців працюють у Греції та Іспанії; тисячі заробляють на життя у таких віддалених куточках світу, як Китай, Лаос і В’єтнам. Перед українською владою постала проблема забезпечити соціальний захист співвітчизників, які опинилися на чужині. За інформацією міністерства закордонних справ, офіційний Київ підготував відповідні угоди з державами, де мешкають українські заробітчани. На думку дипломатів, остання хвиля еміграції з України триває – зупинити її може лише значне покращення умов життя у самій Україні.

Олекса Боярко

Однією з автохтонних територій етнічних українців, згідно із дослідженнями Російської Імператорської академії наук, 90 років тому була Берестейщина. Сьогодні цей регіон зветься Брестською областю і належить Білорусі. Минуле і теперішнє життя українського населення цієї землі досліджував Тарас Марусик.

Тарас Марусик

Проблемам українців Берестейщини присвячене спеціяльне число часопису “Пам’ятки України”. Співробітники цього видання провели своєрідну журналістсько-етнографічну експедицію і при глибшому розгляді цієї теми звернули увагу на низку парадоксів. Так, за даними російського перепису 1897 року там жили понад 370 тисяч українців. В окремих повітах витома вага українців складала від 60 до 80 відсотків. За розрахунками демографів, на середину 20-го століття на Берестейщині мала б мешкати значно більша кількість українців – близько 1 мільйона. Проте радянський перепис 1959 року зафіксував лише трохи більше 2%, а останній перепис, проведений в Республіці Білорусь 1999 року, - трохи менше 4% українців, що складає неповні 60 тисяч громадян.

Говорить головний редактор журналу “Пам’ятки України” Олександр Рибалко: “Постає питання, як вийшло, що пропав отой мільйон українців, чого їх у шість разів менше, ніж навіть сто років тому. Адже тут не було ні голодоморів, ні масового виселення. Відповідь на це питання пов’язане ще з одним парадоксом. Жодна влада не враховувала в своїй мовній національній політиці рідної мови самого населення. Російська влада нав’язувала російську мову, польська – польську, а радянська після приєднання в 1939 році краю до Білоруської РСР – білоруську і російську. Виняток становили тільки 1917 і особливо 1918 рік, коли край належав до української держави, а також роки німецької окупації під час Другої світової війни”.

В 1943 році, наприклад, місцева німецька адміністрація в Берестейській окрузі відкрила 159 українських шкіл, 2 технікуми, театр. Українці видавали також дві газети. Все було ліквідоване. В перші повоєнні роки були закриті навіть 58 українських шкіл, відкриті перед війною самими більшовиками на прохання населення.

Олександр Рибалко продовжує свою розповідь: “А найголовніше в радянський період, коли стали видавати посвідчення особи і паспорти, усіх поголовно почали записувати білорусами. З 1943 року це був терен активних дій УПА, за архівними джерелами там діяло близько 250 груп і відділів УПА та ОУН. Загинуло або було заарештовано до 5 тисяч учасників підпілля, репресовано чи не всю свідому інтелігенцію, багатьох селян. Ще один тогочасний парадокс, власне псевдо парадокс, 10 років населення офіційно проголошене білоруським, активно підтримувало тут боротьбу УПА. Врешті протягом радянського часу українське питання на Берестейщині розв’язано, замість українського мільйона нині є маса, так би мовити, паспортних білорусів з невиразно національною свідомістю. Про те частина з них користується в побуті говіркою української мови. Але молодь суціль зросіійщується, бо російська мова панує у всіх сферах життя білорусів”.

А тепер пропоную вам погляд з Білорусі. Говорить заступник головного редактора мінської газети “Наша Ніва” Андрій Скурко: “Тут, я бодай згідний з думкою багатьох дослідників, зокрема пана Миколи Рябчука, які стверджують, що формування східноєвропейських націй не завершилось в ХІХ-початку ХХ століть, як це нас вчили. І найскладніше запитання самоідентифікації, нації східноєвропейські змушені були вирішувати в радянський період і особливо за часом незалежності, коли змінювався сам підхід до розуміння самого терміну “нація”. Коли він відходив від якихось етнічних речей до речей державницьких. Тому тепер більшість населення Берестейщини усвідомлює себе швидше не Поліщуками, люб-українцями, а білорусами. Береться за основу чинник, не скільки етнічний, скільки державний. Етнічний чинник він ще не до кінця визначає національне питання”.

Це була думка заступника головного редактора мінської газети “Наша Ніва” Андрія Скурка.

Сучасний стан українців Берестейщини головний редактор журналу “Пам’ятки України” Олександр Рибалко порівнює з правами українців Словаччини, яких на третину менше, ніж у Білорусі: “Для порівняння за офіційними відомостями українська меншина в Словаччині налічує 40 тисяч і вона теж має великі проблеми, зокрема самоіндентифікації, але словацька держава її фінансує кілька товариств, газет, часописів, наукові заклади, школи, музей, театр, радіопередачі і т.д. Нічого цього українці в Берестейщині не мають. Останніми роками втрачене, навіть те, що було здобуто громадськістю на середину 90-их років. Тоді в країні діяли 2 товариства: “Українське громадсько-культурне об’єднання” і “Просвіта Берестейщини імені Тараса Шевченка”, виходили дві газети: “Голос Берестейщини” та “Берестейській край”. Газети закрилися, обидва товариства в 1995 не пройшли оголошеного владою перереєстрацію, припинили свою діяльність. Відтоді принаймні двічі відбувались установчі збори нової реформованої “Просвіти”, але державні органи її далі не реєструють. При Брестському університеті імені Пушкіна кілька років існує спеціалізація з української мови, але ж куди можуть піти випускники, якщо не має ні українських шкіл, ні класів, ні навіть оплаченого державою факультативного викладання української мови”.

На думку Олександра Рибалка, Українська держава мала б зайняти активнішу позицію і порушити питання про визнання українців Берестейщини автохтонною меншиною.

Олександр Рибалко: “Тепер, коли візьмемо офіційне видання Державного комітету у справах релігії та національностей республіки Білорусь, де називається корінні національності, українців серед них не побачимо. Там, як автохтонно фігурують поляки, євреї, литовці, росіяни, цигани, а українців немає. Але ж це просто нісенітниця. Українці Берестейщини мають відчути допомогу української держави, хоч би так, як її відчувають місцеві поляки від польської. “Союз поляків” на Білорусі не мав проблем з перереєстрацією, далі видає свою пресу, польська держава будує садки і польські школи, висилає вчителів. Берестейські українці про таке лише мріють, навіть українське телебачення на відміну від польського вони не можуть надійно приймати. Між Україною і республікою Білорусь укладено міждержавні угоди, що передбачають забезпечення прав нацменшин і угоди повинні виконуватися. При чому з додержанням паритету, тим більше, що Україна згідно з ратифікованою парламентом хартією про меншикові мови взяло на себе захист білоруської мови в Україні, тим часом українська мова автохтонного населення Берестейщини там просто ігнорується”.

Це був головний редактор журналу “Пам’ятки України” Олександр Рибалко. Тарас Марусик, “Радіо Свобода”, Київ.

Олекса Боярко

На черзі – ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР і розповідь про українця, який здобув визнання за межами України. 19 жовтня виповнюється 328 років від смерті вченого і письменника Єпіфанія Славинецького. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Єпіфаній Славинецький походив за одними відомостями з Волині, за іншими – з Поділля. Він навчався у Київському братському колеґіумі та за кордоном і у Києві прийняв чернечий постриг. Від 1639 року Славинецький викладав у Братському колеґіумі латинську та грецьку мови. Там він створив латино-слов’янський словник під назвою “Лексикон латинський”, який містив близько двадцяти семи тисяч слів. Якщо латинське слово не мало відповідника у церковно-слов’янській мові, вчений подавав переклад українською. Наприкінці червня 1649 року Славинецький був запрошений до Москви і оселився у Чудовому монастирі. 1653 року він заснував першу у Московщині греко-латинську школу і став її ректором. Викладачами школи теж були так звані “київські латинники”, які, за словами російського вченого Безсонова, несли “цивілізацію як сміливе знамено перемоги над варварством москалів”. Славинецький перекладав з латини твори з географії (“Атлас” Блеу) та з медицини (“Про будову людського тіла” Везалія). Педагогічні проблеми вчений дослідив у своїй праці “Громадянство звичаїв дитячих”. У своєму “Філологічному словнику» Славинецький звів пояснення термінів Біблії та творів отців Церкви. Він також створив “Лексикон греко-слов’яно-латинський” та “Лексикон словено-латинський”. Славинецький одним з перших у Московщині запровадив у широкий вжиток церковні проповіді. В одній зі своїх п’ятдесяти проповідей він говорить про невігласів, що “полюбили темноту неуцтва, шкодять тим, які бажають просвітити інших”. 1663 року вчений видав Біблію, яка була виправленим і доповненим перевиданням Острозької Біблії. 1674 року він розпочав новий, науковий переклад Святого Письма, проте встиг перекласти тільки П’ятикнижжя та Новий Завіт. Славинецький помер у Чудовому монастирі 19 жовтня 1675 року, і напис на його могилі сповіщав: “Зде лежит мудрейший отец Єпіфаній, первотолковник ізящный Священных Писаний”. Віталій Пономарьов, “Радіо Свобода”, Київ.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG