Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 06:23

Тридцять рокiв тому в колишнiй Югославiї з’явився бенд “Бiєло дуґме”, тобто “Бiлий ґудзик”. Лiдером гурту був Ґоран Бреґович, який згодом став відомим на увесь світ музикантом. Гурт, що його досі називають "югославськими Бітлз", згодом став легендою й вiдiйшов у легенду разом з країною, в котрiй провів справжню музичну революцiю.


Михайло Рамач Тридцять рокiв тому в колишнiй Югославiї з’явився бенд “Бiєло дуґме”, тобто “Бiлий ґудзик”. Лiдером гурту був Ґоран Бреґович, який згодом став відомим на увесь світ музикантом. Гурт, що його досі називають "югославськими Бітлз", згодом став легендою й вiдiйшов у легенду разом з країною, в котрiй провів справжню музичну революцiю.

Белград, 17 жовтня 2003 – На початку сімдесятих рокiв минулого столiття Сараєво, столиця Боснiї i Герцеговини, стало музичним центром тодiшньої Югославiї. Там виникли славетнi “Iндекси”, “Про арте”, Здравко Чолич та чимало iнших. А “Бiєло дуґме” стало вулканом, який сильним боснiйським роком затопив усю країну. Пiсля перших виступiв на сараєвському телебаченні та перших концертiв вiд Любляни до Скоп’є, Загреба й Белграда молодь спiвала “Коли б я був пекарем”. Невичерпна енергiя фронтмена Бреґовича та хрипучий голос спiвака Желька Бебека полонили молоде поколiння, яке було байдуже до соцiалiзму, незважаючи на те, що країна називалася соцiалiстичною. Музика групи “Бiєло дуґме” була свого роду синтезом високовольтних захiдних звукiв і балканського духу, забарвленого неповторним сараєвським шармом. А Сараєво в той час було найбiльш югославським мiстом у Югославiї, мешканцi якого створили свiй жаргон, що не був анi сербським, анi горватським, вiдрiзнявся й вiд говiрок боснiйських сiл.

У пiснях групи не було полiтичних тем. Полiтичною була саме її аполiтичнiсть. Їхнi балади на вiчну тему кохання, як незабутня “Селма”, не були любовними пiсеньками, а бурхливими спалахами почуттiв. Голос Желька Бебека раз у раз гримiв та тремтiв неначе вечiрнiй вiтерець. У їхнiй музицi зливалися голосiння, романси, давнi пастушi спiванки й запальнi циганськi ритми.

Окремi iдеологи “Бiєло дуґме” час вiд часу називали групою, котра пропагує капiталiстичний нiгiлiзм. А в 1979 році, коли група новорiчної ночi в костюмах та з краватками виступала в Хорватському народному театрi у Загребi перед президентом Тито, рок-критики писали, що “ґудзики” завершили свою кар’єру. Та цього не сталося. Зрештою, Титовi вони спiвали не про революцiю, а про тугу закоханих.

Коли розiйшлися педантичний Бреґович і непогамовний Бебек, вдруге здавалося, що “Бiєло дуґме” пропало. Та з’являлися новi альбоми й новi гімни нових поколiнь. “Що б ти дав для того, щоб побути на моєму мiсцi”, “Усе це покриють снiги, розмарин і очерети”, “Волоцюга й принцеса”, “Липи цвiтуть”, “Поспiшайте, конi мої” й нарештi “Дюрдєвдан”, котрий став лебединою пiснею не лише групи, а й країни, яку розпорошила кривава вiйна.

За iронiєю долi, Ґоран Бреґович компонував музику для двох фiльмiв Емира Кустурици, котрий свого часу захоплювався Слободаном Милошевичем. Нинi бенд Бреґовича назвається “Оркестр для весiль й похоронiв”. Та це далеко не те, чим було “Бiєло дуґме”. Виникали й щезали новi групи, та бiльше нiхто на левадах неподалiк Белграда не збирав сто тисяч молодих, якi одним серцем спiвали:

“Селмо, коли поїзд вiд’їжджав, я хотiв сказати тобi щось нiжне, щось таке, що привертає увагу. Сказав я лише: їдь, Селмо, їдь і не нахиляйся через вiкно.”

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG