Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 21:02

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”


Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”

Київ-Прага, 22 жовтня 2003 року.

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Культурна спадщина та історичні ремінісценції – у центрі цієї передачі

Юрій Іллєнко. Цей майстер кіно і на початку своєї діяльності, і зараз викликав і викликає найрізноманітнішу реакцію у навколо кінематографічному середовищі. Свій суб‘єктивний погляд на Юрія Іллєнка у нашій програмі сьогодні пропонує ведучий циклу ШІСТДЕСЯТНИКИ Роман Корогодський.

Роман Корогодський

Він бурхливо починав — актор, оператор (це його фах). Оператор не якогось там прохідного фільму — Юрій Іллєнко оператор-постановник “Тіней забутих предків”, тобто він класик українського кіно. І все це лише початок.

Він бурхливо продовжував свій вдалий старт — Юрій Іллєнко стає режисером і в його постановці виходять два, як на мене, вражаюче цікаві фільми, а, можливо, й видатні,— “Криниця для спраглих” за сценарієм Івана Драча й “Вечір на Івана Купала” (імена драматургів уже були потрібні лише для бухгалтерії, бо весь сюжет змонтував сам Іллєнко).

Писав про перші фільми Іллєнка з двох причин: бачив, що зійшла зірка модерного українського кіно й, природно, хотілося підтримати хвилю молодих мистців-шістдесятників, які тарували шлях національному світовідчуванню в простір світової кінокультури; і друге, просто необхідно було пробудити інтерес громадськості до мистецтва, яке пануюча ідеологія забороняла. Адже перші два фільми Іллєнка фактично не відбулися: “Криницю для спраглих” заборонили — його чекала горезвісна “полиця”; “Вечір на Івана Купала” все-таки випустили в прокат і завалили. Впевнений — штучно. Для історії культури, напевно, буде не позбавленим цікавости такий факт: у Москві підчас демонстрації фільму “Вечір...” глядачі, коли побачили корів, пофарбованих у блакитний колір, вдалися до акту вандалізму — почали трощити крісла. Перегляд зупинили. Фільм з прокату зняли. Чи то був “естетичний” (в лапках) протест, чи то навмисно запустили хуліганів-кілерів фільму ніхто вже не довідається.

У фільмі — кілька вічних тем. Одну, найяскравішу — я перекажу.

Народ і тирани. Великі художники добре розуміли, як, власне, має триматися народ віч-на-віч з необмеженими володарями. Його реакція — не прямолінійне звинувачення, не баналізована філіппіка якогось народного “представника”. Рішення складніше і делікатніше. Народ — сфінкс: завжди мовчить, загадково дивиться на коронованих розбійників і ховає іронічну посмішку. Таке мовчання народу — історичний вирок, “богорівний” і остаточний. Народ спокійно сприймає комедію обрання Річарда III на трон. Він готовий вислухати велемовні витійства королівських холуїв і співучасників злочинств, які від імені, звичайно, народу (як завжди — за “народною ініціативою!”) запрошують кривавого Глостера на трон. І всі лукавства бекінгемів, лорд-мерів, кетстбів здаються смішним державним шахрайством посіпак, які всього лише блазні перед народом, який до пори-часу мовчить. Останнє слово по смерті внутрішньо розтерзаного Бориса Годунова мало бути за народом. І слово це було “сказане” — тонко, влучно, загрозливо: “Народ німотствує”. Народ в своїй ролі: історія не раз чула, я к народ “німотствує”.

Молодий Гоголь не наважився так далеко заходити... Іллєнко ж розвинув цей мотив і оригінально наблизив до класичних трактувань: оповідь про гріхопадіння Петра виймається з оправи Рудого Панька, великого майстра на дивні байки; вічна тема набуває вселюдського значення.

По неозорих степах Малоросії коні мчать цугом старовинний ридван. А в тому кутому сріблом-золотом ридвані історичні персонажі: найсвітліший князь Потьомкін-Таврійський і велика імператриця всієї Русі Катерина II.

Зупинився урочистий поїзд. Але що це? Не може бути! На колінах свого любаса, такого собі гангстера з провінційної оперетки, сидить потворна ліліпутка Катерина. Серед суцільного двохсотрічного народного прокльону на адресу цариці глумливий сатиричний сміх Іллєнка має “свій” голос. Образ, знайдений режисером, тим більше безжалісний, що має не лише зовнішній ефект, а й історичну глибину.

Властивість людського зору — сприймати явища залежно від обставин. Властивість художнього зору — розкривати явища, безжально роздягаючи обставини. Саме з цієї системи сприймання народився наївний голос: “Король голий”. Іллєнко свідомо не став дивитися у криве дзеркало запобігливих літописців від обставин. Він подивився на “велику материнську” епоху очима Пидорки. (Так, до речі, на історію дивився Шевченко — просто і ясно: “...вторая (Катерина II) доконала вдову сиротину”).

Зустрічає народ Катерину, як належить зустрічати рабам свого володаря — лежачи на животі. Підвелася матінка Катерина з колін фаворита і ламаною німецько-російською мовою спитала: “Чому, Потьомкін, мій народ гопака не танцює? Я знаю свій народ: вони зранку п’ють горілку і танцюють гопака”. І народ по команді ушкварив гопака. Ці хитрі козарлюги, дзвін шабель яких чула Порта і Річ Посполита, Кафа і Дюнкерк, одна поява яких наводила жах на всіх любителів терзати й нищити Україну, козаки колись славного війська Запорізького танцюють гопака по команді. По команді Катерини II.

І в Шекспіра, і в Пушкіна «народ німотствує». В Іллєнка він втратив суверенне право т і л ь к и мовчати. Він мусить танцювати гопака. По команді! Деталь, нюанс? Промовиста деталь. Істотний нюанс. Народ усвідомлює трагедію, пам’ятає історію, і от дивишся, як танцюють гопака-канкана козаки, чуєш бубон, а уявляєш дзвіночки на капелюшку блазня.

Згадуєш героїв стрічок Іллєнка — це й робітники, й Мавка, й упівці, й зеки, й, пардон, Мазепа... Кон’юнктура? Не знаю. Та твердо знаю: його образи робітників дуже, дуже далекі від, власне, робітників; Іллєнко цілком не відчував Мавки — це для нього незбагнений сюжет; упівці — антиісторична штука, вмонтована в красивий пейзаж; зеки — спитайте у Євгена Сверстюка: він пояснить... Про Мазепу — ні слова.

Ще дореволюційний Володимир Винниченко звернув увагу на чисто українське явище: як занепадає талант молодої людини, яка шукає власної реалізації за специфічних умов національної бездуховності. Заповідалося щось яскраве, а в силу різних, дуже навіть різних причин — зів’яло, зміршавіло, згасло.

У новому тисячолітті згасання може набрати дивовижно атракційної форми, та холодний бенгальський вогонь уже не здатний покликати “повстати думку”, зігріти людське серце.

Народ усвідомлює трагедію, пам’ятає історію, і от дивишся, як танцюють гопака-канкана козаки, чуєш бубон, а уявляєш дзвіночки на капелюшку блазня. Роман Корогодський для “Радіо Свобода”.

Олекса Боярко

У сучасній складній політичній ситуації особливого значення набуває дослідження історичної спадщини та досвіду України на її шляху до незалежності. Цього місяця київські науковці підготували і видали дві книги, кожна з яких стала подією у житті освіченої громади. Розповідає Богдана Костюк.

Богдана Костюк

Ще недалеко у час відійшла історія життя і духовного подвигу Митрополита Андрея Шептицького – цій постаті присвячено збірку матеріалів і документів (виступів, щоденникових записів і листів), які датуються 1941 – 1944-тим роками. Збірка побачила світ у видавництві “Дух і літера”, один із засновників якого Леонід Фінберг розповідає: “Дивним чином цю книжку знайшла співробітниця Інституту юдаїки Жанна Ковба в одному з київських архівів, де вона зберігалася під грифом “Щоденник українського націоналіста”. Коли ми подивилися ті тексти, абсолютно зроозуміло сталось, що це щоденникові записи Андрія Шептицького. То великі тексти, великі вони, як і філософські тексти. Але ж мене найбільше вразило те, як ця велика людина управляла церквою вот в ці жахливі роки. Він робив все для того, щоб зберегти і духовний вплив і якійсь організаційний вплив на ті парафії, які існували. І мені здається, що йому це вдавалося. Але як це, це треба читати в його текстах”, - каже Леонід Фінберг.

Видавництво “Смолоскип” презентувало збірку “Переяславська рада 1654-го року”; книгу підготували науковці Інституту археографії та джерелознавства Національної академії наук України, Канадського інституту українських студій та Наукового товариства імені Шевченка. Збірка, за словами відповідального секретаря видання Ігоря Гирича: “Являє собою солідне видання на 1000 сторінок, де зібрані найкращі праці наших найбільших українських істориків початку ХХ століття. А також сучасних праць українських істориків написаних уже на початку ХХІ століття. Серед авторів Михайло Грушевський, його робота “Переяславський договір”, глава з книжки В’ячеслава Липинського “Україна на переломі”. “Історико-юридичний аспект” і “Переяславської угоди” написані Андрієм Яковлєвим. Книжки Лащенка присвячені цій темі. І друк у цій книзі Триптиха “Приєднання чи воз’єднання” написані Михайлом Брайчевським в середині 60-тих років, всім відома ця праця надрукована в 1972 році. Але ця публікація цікава тим, що крім цієї класичної праці, яка, до речі, була вивірена за архівним примірником Михайла Брайчевського ще надруковані його короткі конспекти, обговорення цієї праці в Інституті історії 1974 році, де були зроблені закиди Брайчевському у не патріотизмі, у неісторичності, у ненауковості. І цікава дуже його відповідь, яка фактично більша за обсягом ніж праця “Приєднання чи воз’єднання”, і коротенько його передмова, він це планував до друку у 1991 році, але за браком коштів ця річ тоді не вийшла і вперше вона друкується фактично у цій книзі.”

На думку Ігоря Гирича, збірник праць про Переяславську раду знайде свого читача – адже нині Україна потребує правдивих знань про минуле, щоб не робити помилок у майбутньому. З Києва для “Радіо Свобода” Богдана Костюк.

Олекса Боярко

На черзі – ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР. 22 жовтня виповнилося 256 років від смерті митрополита Київського Рафаїла Заборовського. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Шляхтич Михайло Заборовський народився 1676 року у галицькому місті Зборові. Він навчався в єзуїтському колеґіумі, Києво-Могилянській академії та у Московській слов’яно-греко-латинській академії, і в ній же згодом викладав риторику. Прийнявши чернечий постриг під іменем Рафаїла, обер-ієромонах Заборовський служив на російському флоті, пізніше був архімандритом Тверського Троїцького Колязинського монастиря, єпископом Псковським, Ізборським і Нарвським. 1731 року Заборовський був висвячений на архієпископа Київського, Галицького і всієї Малої Росії і повернувся до Гетьманщини. В її тодішній столиці Глухові архієпископа з урочистостями зустрів гетьман Данило Апостол, а до Києва його супроводжувала почесна козацька варта. У Києві Заборовський насамперед вдався до реформування Києво-Могилянської академії. Він відновив у ній студії з грецької мови і запровадив вивчення єврейської, німецької та французької. Архієпископ власним коштом утримував найбідніших спудеїв, надавав їм стипендії для навчання за кордоном, підтримував викладачів, подарував бібліотеці Академії понад 200 своїх книг. Тож професори і спудеї недаремно називали Академію “Києво-Могилянсько-Заборовською”. Сам митець і аматор архітектурної справи, Заборовський запросив до Києва німецького архітектора Йоганна Готфріда Шеделя. Архітектор перебудував Мазепин навчальний корпус Академії на найкращу палацову споруду тодішнього Києва і прибудував до нього конґреґаційну церкву Благовіщення. За ініціативи і значною мірою на кошти архієпископа Шедель звів Велику дзвіницю Києво-Печерської лаври, а у Софійському монастирі надбудував дзвіницю, перебудував митрополичий будинок, побудував Велику бурсу, кам’яний мур та пишно прикрашені, барокові парадні ворота, відомі як “брама Заборовського”. 1743 року Рафаїл Заборовський був висвячений на митрополита Київського, Галицького і всієї Малої Росії. Він помер у Києві 22 жовтня 1747 року. Віталій Пономарьов, “Радіо Свобода”, Київ.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG