Київ, 22 жовтня 2003 року.
Павло Вольвач
Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
В часи, коли з усіх телеяток і “еФеМок” численні пухкощокі гаріки з катями огоньками тужать про ніколи ними не бачені “Владімірскій централ”, пташок над зоною і “гражданіна начальника”, якось важко повірити в існування іншого типу музичної комунікації. Ну справді бо, уявімо на мить середньостатистичну маршрутку, в котрій замість звичного “шансону” понтуватих “пацанів” звучить голос Василя Жданкіна. “Чорна рілля ізорана”, знаєте. Під рокотання бандури. Тут і до культурного шоку недалеко. А поза тим, є й така музика. Їй ніколи не було солодко. Ні за царів-батюшок, ні за кремлівських наркомів.
“Скрізь по славній Україні вже трактори загули, Бодай наші комісари та здоровенькі були.”
Царат гигнув, комісари, клацаючи вставними щелепами, грають в доміно на заслуженій пенсії, а музика лишилась. І навіть інколи пробивається крізь товщу сучасних попсово-секондхендівських звукових шумів. Ще одним тому підтвердженням – альбом сучасних українських кобзарів, нещодавно презентований у Києві. Детальніше про цю прем’єру знає Тарас Марусик.
Тарас Марусик
Минулого тижня в залі Національного музею літератури Кобзарський цех презентував перший музичний компакт “Кто кріпко на Бога уповая”, в якому зібрані духовні твори з традиційного кобзарського репертуару у виконанні сучасних “старосвітських” музикантів - лірників, бандуристів і кобзарів.
Говорить член Кобзарського цеху Тарас Компаніченко: “Це перша антологія кобзарського цеху, спільний диск, який вміщає в себе традиційні псалми та канти, які виконували кобзарі, також декілька барокових кантів XVIII століття та декілька авторських речей, які народилися в лоні кобзарського цеху”.
На цьому компакті, виданому керівником об’єдання “Оберіг” Сергієм Ступаком, записані канти і псальми у виконанні двох поколінь. Старше репрезентоване такими іменами, як покійний Микола Будник, а також Микола Товкайло, Володимир Кушпет, Михайло Хай, Михайло Коваль, а молодше покоління представлене Едуардом Драчем, Тарасом Компаніченком, Костем Черемським. Є серед них і творці фільму “Мамай” - режисер Олесь Санін, який виконує на колісній лірі “Про Почаївську Божу Матір”, і виконавець однієї з головних ролей Андрій Білоус. В його виконанні записаний кант з репертуару Остапа Вересая “Ой горе, горе на цім світі жити”.
Тарас Компаніченко продовжує: “Це унікальна, справді, антологія і показує певний наш доробок у відтворенні, реконструкції та у відродженні традиції співання кобзарями, скажем так, традиційного кобзарського репертуару. Левову частину становили репертуару становили псальми та канти, хоч цей диск може неповною мірою відображає весь спектр традиційних кобзарно-лірницьких кантів. Тут певний тільки такий начерк, вступ до традиційного кобзарювання, осмислення традиційної культури співання кобзарями псальмів і кантів”.
Тарас Компаніченко вважає, що цінність альбому “Кто кріпко на Бога уповая” в тому, що він створений на основі чистого і наївного дитячо-юнацького пориву: “Себто не кон’юнктурно це співати, знаєте, ці канти чи псальми, тому що вимагає кон’юнктура, тому що всі кинулися шукати чи Бога чи підслужувати там, ієрархи можуть за це заплатити гроші чи священики. Нічого подібного, навіть якщо тут старші люди є, скажімо: Михайло Хайп, Володимир Кушпет чи Микола Товкайло чи Михало Коваль, то все одно ними рухала ота чиста душевна така спроба відродити питоме, оте знищене і вагоме в кобзарстві”.
Звучить псальма “Кто кріпко на Бога уповая” у викоанні Тараса Компаніченка. Таку ж назву має і згаданий компакт. Тарас Компаніченко: “Назва взята з перших слів канту на слова Феофана Прокоповича “Кто кріпко на Бога вповая”. Цей кант був для нашого цеху певним таким гімном певним другої половини 90-тих років. Це було певне таке захоплення, бо він був такий жвавий і такий якийсь мажорний, життєствердний. Багато хто, навіть, під впливом цього канту почав захоплюватися цим, почав творити, навіть, свої речі якісь. І тому в цьому є якась цінність цього канту, якійсь певний знак, знаковість його для нашого кобзарського цеху”.
Моїм співрозмовником був член Кобзарського цеху Тарас Компаніченко. Тарас Марусик, “Радіо Свобода”, Київ.
Павло Вольвач
Кобзарський епос – то автентична історія України. І втілюється вона вже і в сучасному вимірі національної культури. Де є місце не лише панорамі Полтавської битви чи палаючій бусурманській Скутарі, а й зразкам звичайного людського єднання. Понад кордонами і шанцями. Як то явлено у чи не найглоснішому натепер сучасному українському фільмі - “Мамай”, де єднаються не лише два мелоси – український і кримсько-татарський, а й дві долі. У повсякденному житті сучасного Криму точок дотику для єднання різних культур також не бракує. Зайвий раз про це свідчить і діяльність українсько-кримсько-татарського видавництва “Доля”, яке вже півтора десятиріччя існує на півострові. Говорить директор видавництва, письменник, перекладач Валерій Басиров.
Валерій Басиров
З 1988-го року, коли ще не можна було починати, на свій страх і ризик я видав книжку. Найшвидша книжка в тодішньому Радянському Союзі була. За 48 годин, від набору до продажу. Директори друкарень отримали по догані, бо не можна було займатися цим. А я сказав, що я буду займатись. На ті часи, видавництво, це був такий монстр від 50 і до 100 чоловік в штаті. Я прагнув довести, що в штаті може бути штатних працівників 2-3 чоловіки. І це буде повноцінне видавництво. Ну із того і почалося. За 500 книжок, які я видав я отримав премію Ради міністрів АРК. Підхожу вже до рубежа 800 книжок буде. В рік набрав оберти до 100 найменувань.
Павло Вольвач
Пане Валерію, ну а от технічною сторони справи, я хотів би трошки до творчої. Що найближчим часом будете видавать, що нового, які родзинки, які новинки, чим порадуєте?
Валерій Басиров
Новинки я розкопав в бібліотеці імені Гаспринського, кримськотатарська бібліотека є у нас в Криму. Такі книжки, які вийшли в червні 1943 року, почалася війна і залишилося по одному примірнику, це Мюнхаузен кримськотатарською мовою, Гулівер, дві книжки кримськотатарською мовою.
Павло Вольвач
Тут же треба наголосити про те, що Ви видаєте і кримськотатарською, і українською...
Валерій Басиров
І російською, і вірменською. Робив замовлення для німців в Німеччину і от зробили серію така гарних дитячих книжок саме кримськотатарською мовою. Крим – півострів, на територію якого проживають більше ста національностей, народностей, то чим ми можемо об’єднувати людей? Можна об’єднувати гарною літературою, скажімо, широкий резонанс був після виходу книжки “Далекий-близький Шевченко”. Книжка вийшла двума мовами: українською і кримськотатарською. Вийшло два томи українською і кримськотатарською Лесі Українки. Це все вперше, перше Коцюбинський перекладений двума мовами, двотомник. Вперше українською мовою я зробив переклад з турецької, спогади його, як він перебував в таборах Сибіру. Запускається серія класика кримськотатарської літератури, саме перекладені твори українською мовою. Такого ми ще не видавали в Криму. Вийде ще ханська поезія. Дитячий журнал ми розпочали з двомовного, це вперше мабуть в світовій практиці. Вперше видання такого ґатунку двома мовами: кримськотатарською і українською, кольорове оформлення, і дуже гарно він сприймався. Випущено 6 номерів і, шкода, я призупинив, бо немає коштів. В планах от зараз ще буде журнал виходити чисто вже Спілки письменників Криму. “Ліро Боспора”, Спілка в нас розростається, на сьогоднішній день 62 письменника. Потужна така організація, яка може випускати і гарну літературу, і гарно себе представляти.
Павло Вольвач
З сонячного півострова вертаємось до столичних кресів. Тут хоч і не так тепло, але подих весни таки вчувається. Хоч і з запізненням, позаяк театральне “Березілля” цього року припізнилося. Почалося наприкінці вересня. На відміну від попередніх часів, теперішній фестиваль є експеримент-лабораторією суто українського “виробника”. Але не без тяжіння до світового масштабу. Насамперед це Андрій Жолдак, режисер-модератор сучасного європейського рівня. На думку деяких фахівців, дистанція, котра виникає між його постановками та традиційним академізмом решти театрів, досить суттєва. Але облишмо Жолдака жолдакознавцям. На “Березіллі”ж були й інші “заманухи”. І про них нам трохи розповість Уляна Глібчук.
Уляна Глібчук
От хоча б зустріч із Барбарою Брей, у минулому відомим режисером-постановником радіо-п’єс на Бі-Бі-Сі, коханою жінкою Семюела Беккета. Якщо хтось із журналістів прагнув почути про “полуничку” стосунків зубра європейського абсурду та пані Брей, то даремно. Для початку Барбара намалювала свій метафоричний автопортрет.
Каже, що відчуває себе морською ігуаною, котра виринає з морської хвилі і дряпається стрімкими скелями. Вітер та шторм скидають її в океан, а вона виринає, ще раз виринає і знову повзе вгору… Потім обмежилась узагальненням на тему европейського театру. Із усього того що звітував залові перекладач, я зрозуміла, що культура бабусі Європи прагне молодитися за рахунок інтерактивності. Сюди входить не тільки поняття парадоксу, яке автоматично відкидає зашореність одно-єдиного погляду, але й щось схоже на експеримент із вавилонською вежею. Свого часу пані Брей у Парижі керувала труппою із двомовним англо-французьким репертуаром. Назва театру була символічна. Її приблизний переклад коливається між “дорогими зв’язками” та “щасливим подружжям”: своєрідний натяк на замирення Франції та Британії після столітньої війни за рахунок династійного шлюбу. А я собі згадала наше рідне “подружжя” Штепселя й Тарапуньки та їх спадкоємних мутантиків. А ще подумала, що Барбара Брей точно не голосувала на президентських виборах за ультраправого Лєпена. Уляна Глібчук для “Віта Нова”, Київ.
Павло Вольвач
“Життя – театр, і люди в нім актори” - писав свого часу один англієць, який добре знався і на театрові, і на людях. А коном для спектаклю може служити будь-що. Зокрема – і зелений моріжок футбольного поля. Вистави київського “Динамо” часів Олега Блохіна завжди перетворювались на щось більше ніж звичайна спортивна подія. І королем на сцені завжди залишався він – неперевершений Маестро, віртуоз шкіряного м’яча. “Віват, король, віват!” ще й досі відлунює вболівальникам рефрен пісні Тамари Гвердцітелі, що пролунала на прощальному матчі блискучого форварда. Але зі справою життя він таки не розпрощався, і хто зна, чи не перевтілиться цей художник м’яча на Курбаса футбольної режисури. Нинішньої осені відбулося повернення Блохіна на “футбольний небосхил” - вже у якості тренера національної збірної України. Палка футбольна прихильниця – наша кореспондентка Богдана Костюк розповідає.
Богдана Костюк
Один з перших віршиків, які я вивчила у дитинстві, був Не врятує “Спартак” від голу Федерація футболу.
У цьому віршику для мене і моїх друзів по школі, по будинку, по вулиці з‘єднувалось усе: любов до рідного Києва і його славних футболістів; відверта неповага до “московських”, які пригнічують спортсменів і уболівальників з інших міст. Ризикну припустити, що моя національна свідомість гартувалась на трибунах стадіону під час футбольних баталій. Адже тодішніми “ворогами номер один” київських болільників були московські команди, які, як стверджували дорослі, мали підтримку Політбюро і ЦК КПРС. Ставши дорослою, я з‘ясувала, що це відповідалдо дійсності. І чи не єдиною змогою показати Москві, що Україна чогось варта, було обіграти її футболістів. І нашою спільною українською надією на цьому фронті був Олег Блохін – корінний киянин, вихованець “динамівської” футбольної школи. Він був нашим героєм, він уособлював для нас дух лицарів – козаків, які боролися за славу і волю України.
“Супер-зірка” київського “Динамо”, “король українського футболу” та один з кращих гравців Європи 70-х – 80-х років минулого століття, Олег Блохін повернувся на початку століття двадцять першого у рідні футбольні стіни. Перша тренерська прем‘єра колишнього “кращого одинадцятого номера збірної радянського союзу” була нульовою: на київському стадіоні “Динамо” імені Валерія Лобановського збірні України і Македонії розійшлися мирно у товариській зустрічі. Але після провалів української збірної на відбіркових турнірах, цей матч був, імовірно, початком нової доби в історії українського футболу. Доби, коли футбол з політичної забави перетвориться знову на національний вид спорту. Доби, коли гравці і тренер відчують подих мільйонів українських вболівальників, які чекають якщо не блискучих перемог, то принаймні якісного футболу і якнайбільше голів від своїх улюбленців. Доби, коли пересічний народний депутат України Олег Блохін знову стане “королем українського футболу” - уже на тренерській посаді. З Києва для “Радіо Свободи” Богдана Костюк.
Павло Вольвач
Отже, дебют Олега Блохіна дарує нам всім надію. Як ще в 60-х роках минулого сторіччя писав один поет-гуморист, “прийде час і “Золоту Богиню” покладемо в українську скриню!” І хоча вона вже навічно прописана за бразильцями, року так дві тисячі тридцятого щось таки, може, перепаде і на нашу долю. Вірмо, що так воно й буде. Шануймося та пильнуймося, бо ми того варті.
Ви слухали радіожурнал “Віта Нова”, його підготував та провів я, ведучий Павло Вольвач. Говорить “Радіо Свобода”.
Павло Вольвач
Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
В часи, коли з усіх телеяток і “еФеМок” численні пухкощокі гаріки з катями огоньками тужать про ніколи ними не бачені “Владімірскій централ”, пташок над зоною і “гражданіна начальника”, якось важко повірити в існування іншого типу музичної комунікації. Ну справді бо, уявімо на мить середньостатистичну маршрутку, в котрій замість звичного “шансону” понтуватих “пацанів” звучить голос Василя Жданкіна. “Чорна рілля ізорана”, знаєте. Під рокотання бандури. Тут і до культурного шоку недалеко. А поза тим, є й така музика. Їй ніколи не було солодко. Ні за царів-батюшок, ні за кремлівських наркомів.
“Скрізь по славній Україні вже трактори загули, Бодай наші комісари та здоровенькі були.”
Царат гигнув, комісари, клацаючи вставними щелепами, грають в доміно на заслуженій пенсії, а музика лишилась. І навіть інколи пробивається крізь товщу сучасних попсово-секондхендівських звукових шумів. Ще одним тому підтвердженням – альбом сучасних українських кобзарів, нещодавно презентований у Києві. Детальніше про цю прем’єру знає Тарас Марусик.
Тарас Марусик
Минулого тижня в залі Національного музею літератури Кобзарський цех презентував перший музичний компакт “Кто кріпко на Бога уповая”, в якому зібрані духовні твори з традиційного кобзарського репертуару у виконанні сучасних “старосвітських” музикантів - лірників, бандуристів і кобзарів.
Говорить член Кобзарського цеху Тарас Компаніченко: “Це перша антологія кобзарського цеху, спільний диск, який вміщає в себе традиційні псалми та канти, які виконували кобзарі, також декілька барокових кантів XVIII століття та декілька авторських речей, які народилися в лоні кобзарського цеху”.
На цьому компакті, виданому керівником об’єдання “Оберіг” Сергієм Ступаком, записані канти і псальми у виконанні двох поколінь. Старше репрезентоване такими іменами, як покійний Микола Будник, а також Микола Товкайло, Володимир Кушпет, Михайло Хай, Михайло Коваль, а молодше покоління представлене Едуардом Драчем, Тарасом Компаніченком, Костем Черемським. Є серед них і творці фільму “Мамай” - режисер Олесь Санін, який виконує на колісній лірі “Про Почаївську Божу Матір”, і виконавець однієї з головних ролей Андрій Білоус. В його виконанні записаний кант з репертуару Остапа Вересая “Ой горе, горе на цім світі жити”.
Тарас Компаніченко продовжує: “Це унікальна, справді, антологія і показує певний наш доробок у відтворенні, реконструкції та у відродженні традиції співання кобзарями, скажем так, традиційного кобзарського репертуару. Левову частину становили репертуару становили псальми та канти, хоч цей диск може неповною мірою відображає весь спектр традиційних кобзарно-лірницьких кантів. Тут певний тільки такий начерк, вступ до традиційного кобзарювання, осмислення традиційної культури співання кобзарями псальмів і кантів”.
Тарас Компаніченко вважає, що цінність альбому “Кто кріпко на Бога уповая” в тому, що він створений на основі чистого і наївного дитячо-юнацького пориву: “Себто не кон’юнктурно це співати, знаєте, ці канти чи псальми, тому що вимагає кон’юнктура, тому що всі кинулися шукати чи Бога чи підслужувати там, ієрархи можуть за це заплатити гроші чи священики. Нічого подібного, навіть якщо тут старші люди є, скажімо: Михайло Хайп, Володимир Кушпет чи Микола Товкайло чи Михало Коваль, то все одно ними рухала ота чиста душевна така спроба відродити питоме, оте знищене і вагоме в кобзарстві”.
Звучить псальма “Кто кріпко на Бога уповая” у викоанні Тараса Компаніченка. Таку ж назву має і згаданий компакт. Тарас Компаніченко: “Назва взята з перших слів канту на слова Феофана Прокоповича “Кто кріпко на Бога вповая”. Цей кант був для нашого цеху певним таким гімном певним другої половини 90-тих років. Це було певне таке захоплення, бо він був такий жвавий і такий якийсь мажорний, життєствердний. Багато хто, навіть, під впливом цього канту почав захоплюватися цим, почав творити, навіть, свої речі якісь. І тому в цьому є якась цінність цього канту, якійсь певний знак, знаковість його для нашого кобзарського цеху”.
Моїм співрозмовником був член Кобзарського цеху Тарас Компаніченко. Тарас Марусик, “Радіо Свобода”, Київ.
Павло Вольвач
Кобзарський епос – то автентична історія України. І втілюється вона вже і в сучасному вимірі національної культури. Де є місце не лише панорамі Полтавської битви чи палаючій бусурманській Скутарі, а й зразкам звичайного людського єднання. Понад кордонами і шанцями. Як то явлено у чи не найглоснішому натепер сучасному українському фільмі - “Мамай”, де єднаються не лише два мелоси – український і кримсько-татарський, а й дві долі. У повсякденному житті сучасного Криму точок дотику для єднання різних культур також не бракує. Зайвий раз про це свідчить і діяльність українсько-кримсько-татарського видавництва “Доля”, яке вже півтора десятиріччя існує на півострові. Говорить директор видавництва, письменник, перекладач Валерій Басиров.
Валерій Басиров
З 1988-го року, коли ще не можна було починати, на свій страх і ризик я видав книжку. Найшвидша книжка в тодішньому Радянському Союзі була. За 48 годин, від набору до продажу. Директори друкарень отримали по догані, бо не можна було займатися цим. А я сказав, що я буду займатись. На ті часи, видавництво, це був такий монстр від 50 і до 100 чоловік в штаті. Я прагнув довести, що в штаті може бути штатних працівників 2-3 чоловіки. І це буде повноцінне видавництво. Ну із того і почалося. За 500 книжок, які я видав я отримав премію Ради міністрів АРК. Підхожу вже до рубежа 800 книжок буде. В рік набрав оберти до 100 найменувань.
Павло Вольвач
Пане Валерію, ну а от технічною сторони справи, я хотів би трошки до творчої. Що найближчим часом будете видавать, що нового, які родзинки, які новинки, чим порадуєте?
Валерій Басиров
Новинки я розкопав в бібліотеці імені Гаспринського, кримськотатарська бібліотека є у нас в Криму. Такі книжки, які вийшли в червні 1943 року, почалася війна і залишилося по одному примірнику, це Мюнхаузен кримськотатарською мовою, Гулівер, дві книжки кримськотатарською мовою.
Павло Вольвач
Тут же треба наголосити про те, що Ви видаєте і кримськотатарською, і українською...
Валерій Басиров
І російською, і вірменською. Робив замовлення для німців в Німеччину і от зробили серію така гарних дитячих книжок саме кримськотатарською мовою. Крим – півострів, на територію якого проживають більше ста національностей, народностей, то чим ми можемо об’єднувати людей? Можна об’єднувати гарною літературою, скажімо, широкий резонанс був після виходу книжки “Далекий-близький Шевченко”. Книжка вийшла двума мовами: українською і кримськотатарською. Вийшло два томи українською і кримськотатарською Лесі Українки. Це все вперше, перше Коцюбинський перекладений двума мовами, двотомник. Вперше українською мовою я зробив переклад з турецької, спогади його, як він перебував в таборах Сибіру. Запускається серія класика кримськотатарської літератури, саме перекладені твори українською мовою. Такого ми ще не видавали в Криму. Вийде ще ханська поезія. Дитячий журнал ми розпочали з двомовного, це вперше мабуть в світовій практиці. Вперше видання такого ґатунку двома мовами: кримськотатарською і українською, кольорове оформлення, і дуже гарно він сприймався. Випущено 6 номерів і, шкода, я призупинив, бо немає коштів. В планах от зараз ще буде журнал виходити чисто вже Спілки письменників Криму. “Ліро Боспора”, Спілка в нас розростається, на сьогоднішній день 62 письменника. Потужна така організація, яка може випускати і гарну літературу, і гарно себе представляти.
Павло Вольвач
З сонячного півострова вертаємось до столичних кресів. Тут хоч і не так тепло, але подих весни таки вчувається. Хоч і з запізненням, позаяк театральне “Березілля” цього року припізнилося. Почалося наприкінці вересня. На відміну від попередніх часів, теперішній фестиваль є експеримент-лабораторією суто українського “виробника”. Але не без тяжіння до світового масштабу. Насамперед це Андрій Жолдак, режисер-модератор сучасного європейського рівня. На думку деяких фахівців, дистанція, котра виникає між його постановками та традиційним академізмом решти театрів, досить суттєва. Але облишмо Жолдака жолдакознавцям. На “Березіллі”ж були й інші “заманухи”. І про них нам трохи розповість Уляна Глібчук.
Уляна Глібчук
От хоча б зустріч із Барбарою Брей, у минулому відомим режисером-постановником радіо-п’єс на Бі-Бі-Сі, коханою жінкою Семюела Беккета. Якщо хтось із журналістів прагнув почути про “полуничку” стосунків зубра європейського абсурду та пані Брей, то даремно. Для початку Барбара намалювала свій метафоричний автопортрет.
Каже, що відчуває себе морською ігуаною, котра виринає з морської хвилі і дряпається стрімкими скелями. Вітер та шторм скидають її в океан, а вона виринає, ще раз виринає і знову повзе вгору… Потім обмежилась узагальненням на тему европейського театру. Із усього того що звітував залові перекладач, я зрозуміла, що культура бабусі Європи прагне молодитися за рахунок інтерактивності. Сюди входить не тільки поняття парадоксу, яке автоматично відкидає зашореність одно-єдиного погляду, але й щось схоже на експеримент із вавилонською вежею. Свого часу пані Брей у Парижі керувала труппою із двомовним англо-французьким репертуаром. Назва театру була символічна. Її приблизний переклад коливається між “дорогими зв’язками” та “щасливим подружжям”: своєрідний натяк на замирення Франції та Британії після столітньої війни за рахунок династійного шлюбу. А я собі згадала наше рідне “подружжя” Штепселя й Тарапуньки та їх спадкоємних мутантиків. А ще подумала, що Барбара Брей точно не голосувала на президентських виборах за ультраправого Лєпена. Уляна Глібчук для “Віта Нова”, Київ.
Павло Вольвач
“Життя – театр, і люди в нім актори” - писав свого часу один англієць, який добре знався і на театрові, і на людях. А коном для спектаклю може служити будь-що. Зокрема – і зелений моріжок футбольного поля. Вистави київського “Динамо” часів Олега Блохіна завжди перетворювались на щось більше ніж звичайна спортивна подія. І королем на сцені завжди залишався він – неперевершений Маестро, віртуоз шкіряного м’яча. “Віват, король, віват!” ще й досі відлунює вболівальникам рефрен пісні Тамари Гвердцітелі, що пролунала на прощальному матчі блискучого форварда. Але зі справою життя він таки не розпрощався, і хто зна, чи не перевтілиться цей художник м’яча на Курбаса футбольної режисури. Нинішньої осені відбулося повернення Блохіна на “футбольний небосхил” - вже у якості тренера національної збірної України. Палка футбольна прихильниця – наша кореспондентка Богдана Костюк розповідає.
Богдана Костюк
Один з перших віршиків, які я вивчила у дитинстві, був Не врятує “Спартак” від голу Федерація футболу.
У цьому віршику для мене і моїх друзів по школі, по будинку, по вулиці з‘єднувалось усе: любов до рідного Києва і його славних футболістів; відверта неповага до “московських”, які пригнічують спортсменів і уболівальників з інших міст. Ризикну припустити, що моя національна свідомість гартувалась на трибунах стадіону під час футбольних баталій. Адже тодішніми “ворогами номер один” київських болільників були московські команди, які, як стверджували дорослі, мали підтримку Політбюро і ЦК КПРС. Ставши дорослою, я з‘ясувала, що це відповідалдо дійсності. І чи не єдиною змогою показати Москві, що Україна чогось варта, було обіграти її футболістів. І нашою спільною українською надією на цьому фронті був Олег Блохін – корінний киянин, вихованець “динамівської” футбольної школи. Він був нашим героєм, він уособлював для нас дух лицарів – козаків, які боролися за славу і волю України.
“Супер-зірка” київського “Динамо”, “король українського футболу” та один з кращих гравців Європи 70-х – 80-х років минулого століття, Олег Блохін повернувся на початку століття двадцять першого у рідні футбольні стіни. Перша тренерська прем‘єра колишнього “кращого одинадцятого номера збірної радянського союзу” була нульовою: на київському стадіоні “Динамо” імені Валерія Лобановського збірні України і Македонії розійшлися мирно у товариській зустрічі. Але після провалів української збірної на відбіркових турнірах, цей матч був, імовірно, початком нової доби в історії українського футболу. Доби, коли футбол з політичної забави перетвориться знову на національний вид спорту. Доби, коли гравці і тренер відчують подих мільйонів українських вболівальників, які чекають якщо не блискучих перемог, то принаймні якісного футболу і якнайбільше голів від своїх улюбленців. Доби, коли пересічний народний депутат України Олег Блохін знову стане “королем українського футболу” - уже на тренерській посаді. З Києва для “Радіо Свободи” Богдана Костюк.
Павло Вольвач
Отже, дебют Олега Блохіна дарує нам всім надію. Як ще в 60-х роках минулого сторіччя писав один поет-гуморист, “прийде час і “Золоту Богиню” покладемо в українську скриню!” І хоча вона вже навічно прописана за бразильцями, року так дві тисячі тридцятого щось таки, може, перепаде і на нашу долю. Вірмо, що так воно й буде. Шануймося та пильнуймося, бо ми того варті.
Ви слухали радіожурнал “Віта Нова”, його підготував та провів я, ведучий Павло Вольвач. Говорить “Радіо Свобода”.
