Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 00:32

“Країна Інкогніта”. Справа Бейліса.


Сергій Грабовський “Країна Інкогніта”. Справа Бейліса.

Київ, 28 жовтня 2003 року.

Олександр Народецький

Радіожурнал– це спільний пошук історичної істини. “Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України. “Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.

Сергій Грабовський

Вітаємо вас, шановні слухачі! 90 років тому у Києві відбувся і завершився судовий процес, якому судилося не тільки ввійти у світову історію, а і досі викликати більш, аніж неоднозначні оцінки та судження. І досі сюжет цього процесу спонукає до праці літераторів, істориків, богословів і політиків. З вами, як і завжди, Сергій Грабовський, журналіст Радіо Свобода, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.

Викликається свідок Моше Арендер! - Свідок, ви знали Андрійка Ющинского? - (перелякано) Так. Ми з Андрійком... - (суворо) відповідайте тільки на мої запитання. Ви гуляли з Андрієм 12 березня позаминулого року на цегляному заводі? - Не пам‘ятаю... - Але взагалі ви каталися з ним коли-небудь на глиняному м‘ялі? - Так. - Ви знаєте Менделя Бейліса? - Так. - Ну звісно, ви ж обидва євреї... Так от, чи не пам‘ятаєте ви випадку, щоб Бейліс погнався за вами на заводі і схопив Андрійка? - Не пам‘ятаю. - На цю відповідь і слід було чекати... Свідок, у вас голуби були? - Були. - Ви їх Андрійкові продали? - (злякано) Так. - Самі купили за десять копійок, а продали за скільки? Певно, за двадцять? - (майже плачучи) Так. - Питань більше не маю.

Максим Стріха

Отже, дев‘яносто років тому у Києві завершився процес Бейліса, якому судилося увійти в історію. І не тільки тим, що за допомогою цього процесу певні кола імперської влади намагалися вкотре вже розіграти карту антисемітизму. А фрагмент зі стенограми процесу, який щойно озвучили наші колеги, показує ту атмосферу, в якій він відбувався. “Ви ж євреї.” Купив голубів за десять копійок – продав за двадцять – єврейська натура! Задавав питання Георгій Замисловський, впливовий депутат Державної думи Російської імперії, один із лідерів чорносотенного “Союза русского народа”. На процесі – один із повірених матері гімназиста Андрія Ющинського, навколо вбивства котрого і розігралися драматичні події з весни 1911 по осінь 1913 року.

Що ж це було за вбивство і завдяки чому воно одержало такий резонанс? Коротка історична довідка від Віталія Пономарьов.

Віталій Пономарьов

20 березня 1911 року у печері на околиці Києва було знайдене тіло дванадцятирічного гімназиста Андрія Ющинського. Здобуті в ході слідства факти свідчили про кримінальний характер злочину, проте міністр юстиції російського уряду Щегловітов наказав представити це як вбивство з ритуальною метою. Саме за таким звинуваченням 22 липня поліція заарештувала прикажчика цегельного заводу, мешканця передмістя Татарки Менахема Менделя Бейліса. Офіційну версію злочину підтримали російські чорносотенні організації та низка газет, розпочавши широку антисемітську кампанію під гаслом “кров християнська на єврейській маці”. Проте ця акція одразу наразилася на рішучий спротив суспільства в Україні і в усій Російській імперії. 25–30 вересня у Харкові та Одесі відбулися страйки протесту проти фабрикації судової справи. У столиці імперії Петербурзі був створений громадський комітет на чолі з письменниками Володимиром Короленком та Максимом Ґорьким. Комітет видав відозву з протестом проти розпалювання антисемітизму, підписану вісімдесят трьома діячами культури. Проти організаторів ”Справи Бейліса” виступили Володимир Вернадський, Сергій Єфремов, Олександр Керенський, Олександр Глаголєв, Олександр Блок та багато інших.

Максим Стріха

Тоді справді залежало на тому чи Росія (я говорю широко про Росію) збереже можливість залишатися цивілізованою європейською державою, як зберегла таку можливість Франція десятьма роками раніше у відомому процесі Дрейфуса (дуже схожому, типологічно схожому на процес Бейліса). Або сценарій піде погромницький з абсолютним винищенням однієї з національних меншин.

Сергій Грабовський

Але сьогодні у центрі нашої уваги – не чорносотенна політика тодішньої офіційної Росії, не боротьба демократичних сил проти цього чорносотенства, не дискусії щодо процесу, які не вщухають понині, і, нарешті, не сам головний фігурант справи – Менахем Бейліс. Наші герої – це дванадцять присяжних, котрі мусили, за задумом влади, винести потрібний вирок; дванадцять присяжних, котрих дуже ретельно добирали; дванадцять присяжних, котрі перебували під тягарем преси, котра вимагала жидівської крові. Люди, про котрих забули після закінчення процесу Бейліса. Ось їхні імена: Митрофан Кутовий – селянин з Хотова, Сава Мостицький – київський візник, Георгій Оглоблин – чиновник, Костянтин Синьковский – поштовий службовець, Порфирій Клименко – селянин, робітник Демидівського винного складу в Києві, Митрофан Тертичний – мешканець села Борщагівка, Петро Калитенко – службовець київського вокзалу, Фауст Савенко – селянин села Кожухівка, Архип Олійник – селянин з Гостомеля, Йоасаф Соколовський – селянин, контролер київського трамваю, Іван Перепелиця – господар будинку на Вознесенському узвозі у Києві і Макарій Мельников – помічник ревізора губернської контрольної палати. Тобто міщани, чиновники, селяни з приміської зони Києва. Жодного інтелігента. Жодного члена будь-якої з демократичних партій – навпаки, п‘ятеро з-поміж присяжних були членами Союза русского народа. Не випадково письменник Володимир Короленко, котрий викривав у пресі замовний чорносотенний характер процесу Бейліса, впав у відчай. Він так описував судове журі: “Старшина присяжних Мельников, дрібний писець контрольної палати... П‘ять сільських каптанів, кілька шевелюр, підстрижених на лобі, на одне обличчя, наче писець з картини Рєпіна “Запорожці”. Кілька сюртуків, часом мішкуватих. Обличчя то серйозні й уважні, то байдужі...” КЦ.

І знову історична довідка від Віталія Пономарьова про супровід слідства у справі Бейліса і судового процесу у чорносотенній пресі.

Віталій Пономарьов

Газета “Новое время” закликала до розправи над нелюдями-євреями, що замучили християнську дитину. Часопис “Русское знамя” запитував: “Що ж наше духовенство мовчить? Що ж воно не реагує на звіряче вбивство жидами хлопчика Андрія Ющинського?”. Газета “Земщина” змальовувала деталі ще не розслідуваної справи: “Жиди вбили – ні, не вбили, а мучили цілими годинами свою жертву, проколюючи в різних місцях усе тіло, і нарешті замучили”. На початку 1913 року “Київський клуб російських націоналістів” великим тиражем видав і продавав брошуру під назвою “Що таке ритуальні вбивства”. Член клубу, видавець газети “Кіевлянінъ” Василь Шульгін у редакційній статті на третій день судових засідань визнавав, що (цитата) “звинувачення проти Бейліса є белькотінням, яке хоч трішки здібний захисник розіб’є жартуючи”. Натомість, на думку Шульгіна, Київська прокуратура мала би (цитата) “створити звинувачення настільки досконале, настільки міцно збудоване, щоб проти нього розбилася сила цієї величезної хвилі, що піднялась йому назустріч”.

Максим Стріха

Українсько-єврейські стосунки були складні, я не говоритиму про добу Хмельниччини. Я говоритиму часи значно новіші, скажімо, коли 1861 року одеський “Сіон” сигналізував в Петербург про те, що “Основа” (перший український часопис) проводить справу в неправильному напрямкові, замість того, щоб єднати російські сили роз’єднує їх, вигадуючи якесь окреме наріччя. Отже, начебто, організатори процесу могли не очікувати співчуття, щодо випадкової жертви Менахема Бейліса з українського боку. І однак процес Бейліса, сфабрикований, засудили практично всі провідні українські інтелігенти. Грушевський назвав його ініціаторів “прислужниками племінної і расової ненависті”, “фахівцями ритуальної легенди”, “творцями кошмарної фантазії та нелюдської злоби”. Так само висловився і відомий громадський діяч, літературознавець Сергій Єфремов. А Софія Русова співредактор українського часопису “Світло” видала в 1911 році брошуру “Слово правди про євреїв”. В русі протесту проти наклепу виступила й українська соціал-демократична група вищих шкіл Києва, в її заяві говорилося: “Справа Бейліса не є справою єврейського народу. Це справа, яка мучить всі недержавні народи волею історії вкинуті в тюрму народів”.

Але це навряд чи було почуто присяжними. Адже їх дуже ретельно добирали, і серед них просто не могло бути “свідомих українців”. Хоча суспільство, безумовно, ці заяви чуло.

Сергій Грабовський

Так, суспільство ці заяви чуло. І, до речі, один з адвокатів Бейліса на процесі Григорович-Барський був висунутий туди саме від української сторони, один з чотирьох адвокатів. Але провідним адвокатом на процесі був Владімір Маклаков член Державної думи, видний діяч партії кадетів знаний російський юрист. Щоб побачити, як просто-таки віртуозно розбивали захисники чорносотенну лінію звинувачення, послухаємо продовження допиту єврейського хлопчика Моше Арендера, товариша вбитого Андрія Ющинського. Тепер запитання ставить Владімір Маклаков. Нагадаю, опонент Маклакова прагнув довести, що цьому свідку вірити не можна, оскільки, мовляв, йдеться про юного зажерливого єврея, котрий зробив ґешефт навіть на продажу голубів товаришу:

- (Тоном доброго дідуся) Хлопчику, ви любили цих голубів? - Любив. - Тримали їх довго? - Понад місяць. - Корм купували? - Купував. Найкращий. - Так що на їхньому продажу нічого не нажили? - Нічого. - (Усміхнувшись) Ну от... А рушницю хто Андрійку подарував? Ви? - Я. Ми ж бо з ним дружили. Він попросив, я і подарував. - (М‘яко і спокійно.) Ви і подарували...



Сергій Грабовський

Процес ішов до свого логічного завершення. Осінній вечір. Присяжні радяться у своїй кімнаті щодо вироку. У Софіївському соборі триває молебен “по невинно убиенному отроку Андрею”. Біля стін собою – кілька тисяч київських чорносотенців зі смолоскипами, котрі чекають тільки на обвинувальний вирок, щоб розпочати грандіозний погром. У єврейських будинках зачинені вікна і двері. Атмосфера наелектризована до краю. І раптом – блискавкою – вістка: присяжні визнали Бейліса невинним! Все одразу змінюється. Чорносотенці кудись зникають, а на вулицях Києва, за описанням Володимира Короленка, обіймаються православні з юдеями.

Максим Стріха

Завдяки цим дванадцятьом людям Київ не увійшов до світової історії з ганебним тавром міста, де відбувся один із найстрашніших і найкривавіших єврейських погромів; завдяки цим людям право й істина торжествувало. Але повсюди у текстах, присвячених процесу Бейліса, ми читаємо про “простих російських селян” чи “мудрість російського народу” чи – у кращому разі – про абстрактиних “православних”. А от Віра Чеберяк, також етнічна українка, найшвидше, справжня вбивця Андрія Ющинського, нерідко подається як “член партії українських есерів-націоналістів”, яка начебто очолював Володимир Винниченко. Тоді як йдеться про “ідейно правильну” в очах чорносотенної публіки звичайну постать криміналізованої околиці.

Тому ще раз повторимо імена присяжних: Митрофан Кутовий Сава Мостицький, Георгій Оглоблин, Костянтин Синьковский, Порфирій Клименко, Митрофан Тертичний, Петро Калитенко, Фауст Савенко, Архип Олійник, Йоасаф Соколовський, Іван Перепелиця і Макарій Мельников. Ці люди врятували тоді гідність Росії і врятували гідність України на майбутнє. Чи згадають їх наші газети зараз, у роковини процесу Бейліса? Чи все обмежиться черговими згадками про “патологічний антисемітизм” українців в російськомовній пресі в Україні і поза її межами, в англомовній і російськомовній пресі за океаном? А так само черговими дописами про “справжність” “Протоколів сіонських мудреців” в котромусь із наших “патріотичних видань”. Питання залишається без відповіді.

Сергій Грабовський

Цим запитанням ми і завершуємо наш радіожурнал. Вели його Максим Стріха і Сергій Грабовський. Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки. Говорить “Радіо Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG