Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 04:36

“Моніторинг тижня”


Ірина Перешило “Моніторинг тижня”

Прага, 25 жовтня 2003 року.

Ірина Перешило

Говорить радіо “Свобода”. Шановні слухачі, в ефірі програма “Моніторинг тижня” з добіркою матеріалів про найважливіші та найцікавіші події у світі потягом останніх семи днів. Перед мікрофоном у Празі Ірина Перешило.

Всі, хто домагається міжнародного визнання Голодомору в Україні, здобули важливу перемогу. Історик, до якого звернулася газета “Нью-Йорк Таймс”, вважає, що треба відкликати найвищу премію журналістів Америки Пуліцерівську у Вольтера Дюранті за те, що він замовчував Голодомор в Україні. З подробицями Мар’яна Драч.

Мар’яна Драч

Щоб зберегти честь "Нью-Йорк Таймс," премію Дюранті треба відкликати. Так вважає професор історії Колумбійського університету Марк фон Гейґен. Американська газета звернулася до історика у липні, щоб він підготував незалежну оцінку доробку Дюранті, який був кореспондентом "Нью-Йорк Таймс" у Москві в 30-их роках минулого століття. Марк фон Хейґен дійшов висновку, що Дюранті часто писав як ентузіаст-пропагандист, а в його статтях відчувається серйозний брак балансу. Ось лише одна із цитат: “Дюранті, зокрема писав, що радянські діти найвільніші і наймудріші з усіх, яких він коли-небудь зустрічав.”

Волтер Дюранті прославився своїм інтерв‘ю зі Сталіним у 1929-му році, а за свої репортажі про радянські плани реформування економіки 1932-го року він здобув Пуліцерівську премію – найвищу нагороду журналістів Америки. Якраз у той час в Україні мільйони вмирали від голоду, але Дюранті цей факт проігнорував. Як стверджують його сучасники, він знав про трагедію, але вирішив, що важливіше зберегти контакти з господарями Кремля. У розмові з радіо "Свобода" професор Марк фон Гейґен з Колумбійського університету зауважив:

йбільше заперечення у мене викликає те, що Дюранті прийняв сталінське виправдання жорстокості режиму, а саме: що росіяни, українці та інші народи є настільки відсталими і примітивними, що їм була потрібна диктатура. По-суті, Дюранті повторив цей аргумент у м`якшій формі. Це дуже цинічно і немає нічого спільного з історією, яку він мусів знати."

На думку Марка фон Гейгена, Дюранті часто цитував офіційні повідомлення, уникаючи спроб критичного аналізу.

Міжнародну кампанію з вимогою позбавити Волтера Дюранті Пуліцерівської премії організували українці за кордоном, передовсім у Північній Америці. На адресу Пуліцерівського комітету цього року надійшли десятки тисяч листів протесту. Українці вже робили таку спробу у 1990-му році, але тоді їхню вимогу відхилили. У Пуліцерівському комітеті традиційно наголошують, що премію присуджують за конкретні репортажі, і нагорода не оцінює доробок журналіста загалом. Наступне засідання комітету має відбутися у листопаді.

Висловився сьогодні і видавець "Нью Йорк Таймс" Артур Салцберґер. Салцберґер пообіцяв визнати рішення Пуліцерівського комітету, але попросив його врахувати, що відкликання премії може нагадати сталінську практику чисток, коли певні імена прибирали з офіційних документів та курсів історії.

За всю історію Пуліцерівської премії її ніколи не відкликали. Одного разу, у 1981-му році, журналістка газети "Вашингтон Пост" сама повернула приз, визнавши, що фальсифікувала репортажі. Волтер Дюранті, навіть якби захотів, цього зробити не зможе, він помер 1957-го року.

Мар’яна Драч, радіо “Свобода”.

Ірина Перешило

Цього тижня помер російський письменник і дисидент, автор одного з найбільш переконливих романів про ГУЛАГ Георгій Владімов. Його твори за радянських часів були доступні лише через хвилі радіо “Свобода” та інші закордонні радіостанції. Розповідає наш московський кореспондент Віталій Портников.

Віталій Портников

У Москві розповсюджено повідомлення про смерть відомого російського письменника Георгія Владімова. Владімов помер у Німеччині. 1983 року, 20 років тому він змушений був залишити Радянський Союз. Однак до цього Георгій Владімов написав одну з найбільш переконливих книжок “відлиги” (книжку, яку не можна було прочитати у Радянському Союзі у відкритому доступі) – “Вірний Руслан”.

Це роман про табірного собаку, який стереже політичних в’язнів у одному з таборів епохи сталінізму, і про долю цього собаки після того, як табір було зачинено. Весь жах існування у комуністичній системі, у системі тотального ув’язнення, яка не давала шансу не тільки людям, але й тваринам, показано очима цього собаки, вірного Руслана.

Кажуть, що книжка настільки була неприємною для ідеологічного начальства тодішнього комуністичного ідеологічного відділу Центрального комітету Компартії, що вийшла книжка-альтернатива про собаку “Білий Бім Чорне Вухо” Гавриїла Троєпольського. У радянській літературі не могло бути “вірного Руслана” – потрібний був інший образ собаки, так би мовити, образ позитивний.

Однак Георгій Владімов і після написання “Вірного Руслана” (це було 1964 року) залишався людиною із бездоганною громадською позицією. У 1967 році він звернувся до з’їзду Спілки письменників Радянського Союзу із вимогою свободи творчості і відкритого обговорення листа Олександра Солженіцина про цензуру. Однак навіть після цього письменника, який мав величезний громадський авторитет, змушені друкувати. Його останній роман вийшов у журналі “Новий мір” 1969 року.

1977 року Владімов виходить з радянської Спілки письменників і керує московською секцією організації “Емнесті Інтернешнл” (“Міжнародна Амністія”). Тоді це було справжнім злочином проти системи партійного керівництва. І звичайно ж, Владімову не могли цього дарувати. Він змушений був залишити Радянський Союз і жити у Німеччині.

В роки “перебудови” творчість письменника гідно оцінили на батьківщині. Однак не варто забувати, що напротязі багатьох років твори Владімова можна було почути тільки на хвилях радіо “Свобода” та інших західних радіостанціях. Саме дякуючи радіо, потенційні читачі Владімова знали, що письменник є і продовжує творити за кордонами своєї батьківщини.

Тепер Георгія Владімова з нами немає. Однак приклад морального ставлення до своїх читачів і до ролі літератури у тяжкі для суспільства часи залишається.

Віталій Портников, радіо “Свобода”, Москва.

Ірина Перешило

Громадяни екс-Югославії останнім часом почали ностальгувати за колишнім Президентом Йосипом Брозом Тіто. Як проявляються ці почуття розповідає Михайло Рамач.

Михайло Рамач

Маршал Тiто не допускав своїм синам втручатися в полiтичнi справи. Старший Жарко, ветеран Червоної армiї, до своєї смертi 1992 року у Белградi був скромним пенсiонером. Молодший Міша, котрий жив у Загребi, пiсля проголошення незалежностi Хорватiї став дипломатом. Син Жарка Броза Йосип нещодавно став членом Екологiчної партiї Воєводини. Партiю цього року заснував суперечливий бiзнесмен Блашко Ґабрич, який три гектари своєї землi неподалiк мiста Суботица проголосив незалежною державою пiд назвою “Югославія”. Йосип Броз ІІ каже, що вiн обурений бездiяльнiстю полiтичних дiячiв та фактом, що хтось хоче скомпрометувати його сiм’ю. Вiн пояснює, що у травнi цього року безпiдставно заарештували його сина, котрого пiдозрювали в причетностi до однiєї злочинної банди. Екологiчна партiя Воєводини не має депутатiв у парламентi. Важко сказати, чи анонiмний внук славного дiда сприятиме зростанню її популярностi.

А Збройнi сили Сербiї i Чорногорiї колишнього маршала нещодавно згадали з глибокою вдячнiстю, оскiльки вiн посмертно вклав у їхнiй бюджет майже 50 тисяч євро. Справа в тому, що армiя на аукцiонi продала сiм “Мерседесiв” та вiсiм мотоциклiв марки “БМВ”, якi належали екс-президенту. Представники Збройних сил, котрі пiсля смертi Тiта успадкували його автомобiлi й мотоцикли, вiдмовилися подати iмена нових власникiв машин. Цiкаво, що аукцiон на початку цього року вiдклали власлiдок протестiв окремих урядовцiв, котрi стверджували, що йдеться не про будь-якi машини, а про музейнi експонати. Наразi нiхто не протестував.

Колишнього президента поважають і тi, що народилися пiсля його смертi. Преса пише, що молодь у мiстi Ниш найбiльше приваблює елiтний ресторан пiд назвою “Броз”. У ньому поставлений бюст Тiта. Гостi в змозi пити, мiж iншим, вино “Поступ” з Далмацiї, яке полюбляв багаторiчний глава держави i партiї, та слухати пiснi з Тiтового часу або навіть уривки з його промов.

Михайло Рамач для раідо “Свобода”, Белград.

Ірина Перешило

На початку жовтня цього року поновилися українсько-російські переговори про долю пам’яток мистецької спадщини Михайлівського Золотоверхого Собору у Києві, які нині зберігаються у фондах Державного Ермітажу у Петербурзі. Аргументи українців відіграли переломну роль у визначенні належності семи фресок з одинадцяти. Детальніше повідомляє Тарас Марусик.

Тарас Марусик

Останні угоди з цього питання були ухвалені Україною та Російською Федерацією в 1999 році. Тоді російська сторона визнала, що 4 з 11 фресок, які зберігалися в Державному Ермітажі, були вивезені з Києва під час Другої Світової війни, а тому повинні бути повернуті в Україну. В березні 2001 року ці фрески дісталися рідного берега. Як тоді, так і тепер українська делегація використала результати наукових досліджень кандидата історичних наук Сергія Кота, який розповів про останні переговори.

Сергій Кот

Тепер переговори поновилися і центром уваги були саме фрески, які ще залишалися в Ермітажі, тому що російська сторона оспорювала їх належність до Михайлівського Золотоверхого Собору, до Києва взагалі, а також те, що вони були вивезені з Києва під час Другої Світової війни. В результаті переговорів ті документальні підтвердження, які вдалося напрацювати протягом чотирьох років від попередніх переговорів, відіграли вирішальну роль і експерти Державного Ермітажу визнали і протокольно ствердили “Так, це є спадщина Михайлівського Золотоверхого Собору в Києві. І фрески були вивезені нацистами з Києва в 1943 році і при поверненні до Радянського Союзу замість Києва потрапили в центральне сховище вищих музейних фондів в місті Пушкін, звідти – до Новгороду, і вже з Новгороду, в 1953 році їх передали до Державного Ермітажу.

Тарас Марусик

А ось як відповів Сергій Кот на моє запитання “Чому спільна українсько-російська комісія експертів не збиралася майже 4 роки?”

Сергій Кот

Перше: треба було підготувати матеріали, які б дали відповіді на неясні, нез’ясовані питання і перевірили версії, висунуті російською стороною. Для цього треба було працювати в архівах і музейних фондах на території Російської Федерації. На превеликий жаль, одне із ключових питань тут було – пошук фондів, тому що від державних органів ми не мали фінансової підтримки на здійснення дослідницьких робіт, тому довелося звертатися до спонсорів. Ця робота, безперечно, забрала чимало часу.

Тарас Марусик

Плюс, звичайно, час на опрацювання матеріалів. З огляду на те, що минулого разу від угоди до її реалізації пройшло понад півтора року. Я поцікавився в Сергія Кота чи можна сподіватися, що ті сім фресок Михайлівського Золотоверхого Собору потраплять в Україну принаймні через рік.

Сергій Кот

Я думаю, що це буде швидше, тому що вже в грудні цього року питання повернення цих семи фресок Державного Ермітажу буде обговорюватися на змішаній українсько-російській комісії, яка проходить за головування прем’єрів обох країн. Я думаю, що там буде вже опрацьовано основні рішення про повернення цих фресок і технологію цього процесу.

Тарас Марусик

В Російській Федерації зберігаються ще з 15 пам’яток мистецької спадщини Михайлівського Золотоверхого Собору. Сергій Кот.

Сергій Кот

Це і мозаїки, це і фрески, ця шиферна плита, парна до тої, що є в Україні, якраз в Софійському соборі вмонтована. Ми будемо ставити, безперечно, питання про їх повернення і першою, очевидно, буде група пам’яток, які ще зберігаються в новгородському заповіднику і велика мозаїка, яка зберігається в Російському музеї в Петербурзі. Тому що це все – частина того воєнного комплексу втрат Михайлівської спадщини з території України, які були разом з цією групою пам’яток, що повертається зараз з Ермітажу.

І логічно, що після повернення фресок з Ермітажу, черга до розгляду надійде і до того комплексу, який зберігається в інших російських музеях.

Тарас Марусик

Моїм співрозмовником був відомий експерт, керівник Центру досліджень проблем повернення та реституції культурних цінностей Інституту історії НАН України Сергій Кот.

Тарас Марусик, радіо “Свобода”, Київ.

Ірина Перешило

До 135 країн світу, де діють оперні товариства імені видатного оперного композитора Ріхарда Вагнера, 10 років тому приєдналася також Україна. На чолі з президентом інтернаціональної Спілки вагнерівських товариств Йозефом Лінкартом, у Києві вперше побували 70 вагнеристів з різних країн Західної Європи. Матеріал про це підготувала Леся Олійник. Але спершу до вашої уваги фрагмент фіналу опери Вагнера “Сутінки богів”.

Леся Олійник

Одним із основних завдань Міжнародного вагнерівського об’єднання є підтримка творчої молоді, а також популяризація його музики. Хоча чи є в цьому така необхідність? Адже крім України, оперна музика Вагнера звучить скрізь. Перше українське Товариство Вагнера виникло у Львові. Потім до світового руху долучилися Київ, Харків, Одеса та Івано-Франківськ.

Запросивши до студії голову Київського товариства Вагнера професорку Марину Черкашину, я попросила розповісти про те, як може сприяти музика Вагнера об’єднанню України з культурою Європи.

Марина Черкашина

Вагнер – це настільки велична і грандіозна постать, що впливу його десь не могли уникнути жодні культури. Нема, може, такої країни (особливо країни, пов’язаної з Європою, з європейськими традиціями), в якій би не відбився цей вплив вагнерівських ідей, бо він мислив в загальнолюдських масштабах.

У нас в Україні захоплення Вагнером сягає кінця 19 ще століття – початку 20-го. Особливо це відбувалося в західній Україні, у Львові, де ставилися майже всі його твори. Можна згадати і Київ булгаковських часів, коли Булгаков міг відвідувати опери, які були в репертуарі Львівського оперного театру. На жаль, тепер у нас не ідуть в Києві опери Вагнера. І взагалі в Україні театральна традиція загублена. І це багато в чому пов’язано з ідеологічними упередженнями тоталітаризму.

Тому подумати про те, щоб вагнерівські товариства існували в період сталінський, хрущовський – цього не могло бути. І тільки з початком вже самостійного розвитку, з нашої незалежності відбулася можливість підключитися до світового вагнерівського руху.

Вагнер – це є якась “ниточка”, яка нас приводить до того, щоб вивчати світові процеси, щоби знати, що діється в світі в галузі опери, в галузі театру. Коли ми складали план цього концерту, то ми подумали про те, що треба, щоб в програмі концерту були і твори Вагнера, і щоби були обов’язково твори українських композиторів.

Леся Олійник

Додам, що у цьому концерті прозвучали також твори Сильвестрова та Губаренка.

Марина Черкашина

Мені здається, що дуже було б правильно, тому що наша музика повинна бути в контексті, вона не повинна бути ізольована від цього контексту.

Леся Олійник

Насамкінець послухайте фрагмент музики Віталія Губаренка з балету “Камінний господар”.

Ірина Перешило

Це було останнє повідомлення. Нагадую, ви слухали програму “Моніторинг тижня”. Її підготувала Ірина Перешило. До наступних зустрічей в ефірі.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG