Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 22:07

“Споконвіку було слово”. Релігійне життя в Україні.


Василь Зілгалов “Споконвіку було слово”. Релігійне життя в Україні.

Повтор програми від 11-го жовтня 2003 року.

Василь Зілгалов

Говорить радіо “Свобода”. В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Айна Халієва.

Сьогодні ми не оминемо питання релігійного життя в Україні, де йтиметься про звернення до мирян глави УГКЦ кардинала Любомира Гусара, а також про релігійне життя українських католиків, які днями обговорювалися в столиці України на Конгресі світських католиків Східної Європи.

Ми продовжуємо і в цій програмі знайомити вас, шановні слухачі, із найяскравішими представниками Київської школи релігійної філософії. Сьогодні мова піде про Василя Зеньківського, який пережив не лише періоди філософських пошуків, але й трагедію боротьби за незалежність рідної України. З особливою любов’ю писав Василь Зеньківський про свого співвітчизника Миколу Гоголя.

“Гоголь залишається і донині вчителем життя, не в результатах і формулах його шукань, а в самому зверненні до Бога, до Христової правди. Із сміливістю генія, з глибокою переконаністю в істині Христового вчення Гоголь віддався спільній справі, до якої покликана кожна людина. В цьому цінність усієї духовної спадщини Гоголя. В цьому, щоправда, і непроминущість його життєвого подвигу”.

“За приклад для вірних церкві повинні бути 2 сім’ї: пресвята родина - Обручник Йосип, Марія та дитя Ісус, а також пречиста Діва Марія та її батьки – Яким і Анна. В одній – Марія була дитиною, а в іншій – матір’ю Ісуса, якого обрав Господь для свого єдинородного сина. Ці родини в ті часи сприймалися як сотні інших, але саме вони були особливими і жили у Бозі”. Із такими словами звернувся свого часу до вірних глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар, коли проголошував 2003 рік – роком родини.

Тоді підкреслювалося, що найважливіше, щоб сім’я стала основним джерелом щастя для всіх членів родини. Сьогодні в Україні спостерігається велика кількість зруйнованих сімей, багато дітей залишаються сиротами. Днями Синод єпископів УГКЦ вирішив ще 3 роки присвятити проблемам родини.

Тему продовжує зі Львова Галина Терещук.

Галина Терещук

Не так давно я побувала в єдиній в області в Червоноградській школі-інтернаті для дітей-сиріт, і там зустріла її випускника Юрія Бігуляка. Він цього року став студентом Тернопільської академії народного господарства. У школі ще навчається його молодша сестричка Оля. А куди втік з інтернату найстарший брат, Юрій не має гадки.

Сьогодні Юрко – студент, його люблять колишні вихователі та вчителі. Він розповідав мені про своє нове помешкання – студентський гуртожиток, про талони на харчування, які виділяє держава, про те, як жилося йому у школі-інтернаті, і які турботливі були вчителі, немов батьки. При цьому хлопець важко зітхнув, бо хто такі батьки, і якою є їхня любов, Юрко не знає.

“Яким би не був інтернат, як би ми не дбали про дітей, це їм не замінить рідну домівку, а тим паче батьківську любов”, - говорять викладачі та вихователі школи. В Червоноградській школі-інтернаті переважають діти, чиї батьки яких десь є, заблукали на манівцях життя і відмовилися від дітей. Це переважно ті люди, які народили малюків у дуже юному віці.

“Від того, чи здоровою і сильною є сім’я, залежить і те, якою бути державі”, - зазначає глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар. Блаженіший вважає, що особливу увагу церква і надалі повинна приділяти підготовці школярів до майбутнього сімейного життя, щоб вони вже з юних літ розуміли, якою має бути родина. А також слід працювати з молоддю, яка хоче вступити в подружнє життя, з тими, хто з різних причин збився з правильного шляху сімейного життя.

Любомир Гузар

Дуже, дуже пекучою є справа сім’ї в Україні, взагалі, не тільки в греко-католицькій церкві, а взагалі. А так само, тому що взагалі це так само відбивається і на членах нашої церкви.

Галина Терещук

У пастирському листі Синоду УГКЦ зазначається про перешкоди і трудності, які трапляються сьогодні у кожній сім’ї, чимало з яких породжені українською бідністю. Головна між ними – байдужість влади до долі сім’ї і окремо взятого громадянина, простого українця. “Ця байдужість, - сказано у пастирському листі, - вилилася у безгрошів’я і нестатки, безробіття і пошуки кращої долі не на рідній, а на чужій землі. Ситуація, в якій члени сім’ї роками не бачаться, а діти виростають без спілкування з батьками, виштовхнутими державою з рідної землі на чужину і поневіряння, є не просто гідною покарання, але й кличе про помсту до неба”.

Втім, поряд з цими проблемами, існують ще й сімейні загрози, які притаманні цивілізаційному розвитку в цілому, як в Україні, так і в діаспорі. Зокрема, сімейне мислення вражає те, що вартості скеровані на світ цей, тобто люди себе переконують, що живуть один раз, і від життя потрібно усе взяти. Такими принциповими вартостями проголошується економічна заможність, комфортність, вигода існування, споживання розваг і задоволень, культ фізичного здоров’я. До духовних вартостей прихильники цієї тенденції – байдужі. Таких вартостей, як Бог, церква, держава, вони просто не розуміють. А як вислів, родина втрачає глибину і щирість у відносинах.

Глава УГКЦ кардинал Любомир сподівається, що думки, викладені у пастирському листі, допоможуть вірним віднайти себе у Христі, а значить українські родини наблизяться до гармонійного життя. “Якщо українські сім’ї будуть міцними, то такими ж будуть і церква, і народ”, - сказано в пастироському листі Синоду УГКЦ.

Василь Зілгалов

У столиці України нещодавно зібрався Конгрес світських католиків Східної Європи. В ньому брало участь близько 300 делегатів, з яких понад 230 – світські представники. Однією з найбільших була делегація УГКЦ. Всього ж у Конгресі брали участь представники з 23 країн. Серед найповажніших гостей були кардинал Джеймс Френсіс Стаффорд з Ватикану, глава УГКЦ Любомир Гузар, глава Римсько-католицької церкви в Україні Мар’ян Яворський, Милослав Влк з Чехії та Казимир Свьонтек з Білорусі.

Це перший подібний захід у Києві. Конгрес світських католиків Східної Європи завершував свою роботу в кінці тижня урочистою відправою в соборі святого Олександра під проводом кардинала Джеймса Френсіса Стаффорда. В цьому Конгресі брали участь чимало світських католиків Східної Європи, і наш київський оглядач Тарас Марусик зустрівся з генеральним вікарієм Київсько- Житомирської дієцезії Римсько-Католицької церкви в Україні єпископом Станіславом Широкорадюком. Послухайте їхню розмову.

Тарас Марусик

Владико, нашу розмову я хотів би почати із запитання про те, чому Київ обраний для Конгресу світських католиків Східної Європи.

Станіслав Широкорадюк

Ви знаєте, для нас – це великий успіх, що Київ обраний тому, що це певна оцінка Папської Ради нашого народу, і, до речі, Києва, тому що тут відбувався візит святішого отця, і цей візит пройшов дуже добре. І ми так, можна сказати, звітуємо про розвиток католицької церкви, розвиток християнства в Україні, в такий досить позитивний спосіб. Я думаю, це така добра позитивна оцінка Україні. І, власне, ми дуже раді, що цей Конгрес перепадає якраз в Києві. В Києві, крім того, це дуже така важлива дата для нас, 25 років понтифікату святішого отця Іоанна Павла ІІ, це той поломник миру, це той пророк наших часів. І нам приємно, що, власне, він відправляв службу Божу у нас у Києві. І думаю, що це відіграло дуже важливу роль, що Київ вибраний для Конгресу світських католиків.

Тарас Марусик

Якщо я не помиляюся, цей Конгрес проходить в Києві вперше.

Станіслав Широкорадюк

Так. Цей Конгрес проходить вперше. Взагалі, дуже мало держав, які можуть такий Конгрес проводити, тому що це відбувається від часу до часу. І для нас, підкреслюю, це є дуже велика честь, що цей Конгрес відбувається в Києві.

Тарас Марусик

А яку мету поставили перед собою організатори цього Конгресу?

Станіслав Широкорадюк

Дуже важлива мета, що церква – це не тільки священики чи єпископи, а церква – це перш за все вірні, це світські люди, які повинні відіграти дуже велику роль у відбудові духовності, у відбудові, власне, тієї свідомості, нової свідомості, нової ментальності. І те, власне, постольство світських, про яке ще говорив 2-ий Ватиканський Собор, він постійно втілюється в життя. І оскільки Україна, як молода держава, має тільки 13 років незалежності, для нас дуже важливим є розбудити цю свідомість у світських людей, свідомість відповідальності за церкву, за майбутнє, за свій народ.

Тарас Марусик

До речі, я помітив, що Конгрес називається Конгресом світських католиків Східної Європи. Якщо можна, поясніть нашим радіослухачам, чому саме світських католиків.

Станіслав Широкорадюк

Тому що ми хочемо акцентувати важливість світських в житті церкви, як і в житті, зрештою, в розвитку кожного суспільства. І ці світські люди, власне, мають доступ до всіх тих проблем, до яких церква не може дійти. І ми хочемо разом зі світськими католиками, світськими людьми, власне, боротися з усіма цими проблемами, які так часто в нашому житті зустрічаються. Я думаю, що це є певна надія на те, що розвиток світських католиків повинен бути все більшим і більшим. І поступово церква має передавати, чи можна так сказати, поділиться своїм тягарем відповідальності за церкву, за майбутнє, саме зі світськими людьми.

Тарас Марусик

Ви згадали тут про деякі світські проблеми, які не може вирішувати церква. Чи не могли б Ви навести бодай один приклад.

Станіслав Широкорадюк

Ну, наприклад, я тут маю лист перед собою від такого Фонду благодійного за гідність людини. Це світські католики, які написали мені просту, але дуже важливу проблему про постанову Кабінету Міністрів № 926 від 12 листопада 1993 року. Ця постанова дозволяє переривання вагітності до 28 тижнів. Ви розумієте, що це таке? Світські вбачають в цьому геноцид України, оскільки так зменшиться населення, і в такий спосіб робити неморальне таке життя і вбивати ненароджених дітей. Власне, це проблема світських, і вони її піднімають. Це їх проблема. І церква мусить спільно зі світськими католиками, і взагалі, з християнами, має боротися, можна сказати, із такою ганебною практикою, власне, переривання вагітності.

Василь Зілгалов

Ми перервемо на якійсь час інтерв’ю Тараса Марусика з єпископом Станіславом для короткої реклами нашої програми.

І далі - завершення інтерв’ю нашого колеги Тараса Марусика з римо-католицьким єпископом Станіславом Широкорадюком.

Тарас Марусик

А тепер хотів би, щоб ми трошки повернулися до проблем римо-католицької церкви в Україні. Ви на початку нашої розмови згадали про те, що Київ був обраний тому, що дужеуспішно пройшов візит Папи Римського Іоанна Павла ІІ. І Київ –це те благодатне місто, де, власне, треба зміцнювати взагалі християнську віру. Одну з проблем Ви означили буквально нещодавно на прес-конференції з приводу конфлікту в Свято-Миколаївському Соборі. Я би хотів, щоб Ви трошки означили ці проблеми.

Станіслав Широкорадюк

Ви знаєте, на жаль, ці проблеми залишилися щонайменше останні 8-9 років, які не вирішуються. Це проблеми реституції церкви, це проблема повернення храмів, це храм святого Миколая, це храм в Білій Церкві, це храм в Умані. На жаль, найменше нам повернуто саме тепер за останні 8 років. І ці проблеми залишилися. І ніхто їх не хоче вирішувати, незважаючи на те, що є відповідні документи, відповідні розпорядження чи, навіть, Укази Президента, де гарно написано, як, власне, останній, про ліквідацію тоталітарного режиму і так далі. Але власне це залишається на папері.

Сьогодні ми маємо проблему, що храм руйнується, наприклад, храм святого Миколая. Якщо хтось бачив цей храм ззовні чи зсередини, той одразу може зауважити, що храм не має господаря. І так виглядають всі храми. Але держава не робить нічого сьогодні, щоб повернути, навпаки, я би сказав, сьогодні відбувається така поспішна, можна сказати, приватизація не тільки територій храмів, а й самих храмів, навіть будинків, які належали до церкви, як навколо храму святого Олександра. Всі будинки, які належать до церкви... не повернуто церкві нічого. Можна сказати, що неможливо все повернути, але щоб неможливо було нічого повернути...хто це може зрозуміти?

Тарас Марусик

Я пригадую, на прес-конференції Ви сказали, що Римо-Католицькій церкві в Україні не було повернуто жодного цілого храму. Це якась така гіпербола, чи це є гола правда?

Станіслав Широкорадюк

Це є гола правда. І я хотів би зазначити, бо слухачі часто слухають, скільки повернуто храмів, а я підкреслюю, не храмів, а руїнів. Жодного храма не повернуто. Мало того, я хочу сказати, що нічого так просто, цивілізовано і дорого не поверталося. Тільки під великим натиском, тільки тоді, коли люди натискали, коли не раз обирали нецивілізовані дороги, тоді повертали. Ні одного випадку, коли б нам спокійно повернули цивілізованою дорогою що-небудь.

Тарас Марусик

Ви, скажімо, не пробували брати землю і будувати нові храми?

Станіслав Широкорадюк

Це залежить де. Якщо це у Києві, то це так само, як підняти мертвого з гробу. В Києві, практично, взяти землю для католиків неможливо. Наприклад, громада на Оболоні вже понад 3 роки намагається домовитися про землю, де мають будувати храм, відправляють в приватній квартирі, але до цього часу відповіді тільки негативні. Відповідь дуже проста: не передбачена земля для будови католицької церкви в Києві.

Тарас Марусик

Взагалі в Києві?

Станіслав Широкорадюк

Скажімо, якщо за це відповідає оболонська районна рада, то відповідно в Оболоні немає, якщо це ми говоримо в Харківському районі, то так само відповідає і в Харківському районі. Хоча в Харківському районі ми вже понад 6 років боремося за землю, і ніби вже там є якась територія, просто нам ще не видали документів, ми постійно боремося з цими проблемами.

Тарас Марусик

Ви згадали тут проблему реституції, і ця проблема гостро стоїть не тільки для Римо-Католицької церкви в Україні. А от я б хотів торкнутися одного аспекту, як мені здається, досить важливого. На одній з недавніх прес-конференцій представники кількох українських церков фактично одноголосно заявили, що вони проти надання їм, і взагалі церкві в Україні, юридичного статусу. Через те, що всі кивають в бік однієї церкви, і будемо казати прямо, побоюються того, що в такому разі УПЦ Московського патріархату зможе на останньому етапі якомусь забрати те майно, яке вона ще не встигла забрати. Яка позиція Римо-католицької церкви в цьому питанні?

Станіслав Широкорадюк

Я просто боюся торкатися проблеми православної церкви, я хотів би говорити про римо-католицьку церкву. Для нас дуже важливо, щоб все таки була юридична особа. Чому? Це певна структура, якої дотримуються всі цивілізовані держави. І церква мусить бути юридичною особою. Це є, власне, гарантія для церкви. Ми не можемо будувати законодавство на наших проблемах українських, ми мусимо будувати цивілізоване європейське законодавство, яке повинно слугувати віками.

Тарас Марусик

І останнє запитання. В українських колах давно вже поширена думка, що Папа Римський – наполовину українець, Іоанн Павло ІІ за мамою, і, зокрема, була низка публікацій в ЗМІ, і в деяких газетах були звинувачення на адресу, якщо я не помиляюся, особистого біографа Папи Римського Іоанна Павла ІІ в тому, що цей факт біографії замовчується. Але це ще декілька десятків років тому сам Папа дуже чітко артикулював.

Станіслав Широкорадюк

Я сам особисто від Папи чув, ще коли не був єпископом, коли перший раз був на аудієнції, то Папа теж так сказав, що його бабця теж була з України, але з тієї України, яка тоді була територією Польщі. Якщо так говорити, то звичайно, половина поляків – українці за походженням. Але якась доля правди в цьому є, тому що Папа Римський досить поважно проявляє свою любов до України. Це не просто так, я думаю. Є в цьому якась доля правди.

Василь Зілгалов

На початку нашої сьогоднішньої програми ми вже згадували про Василя Зеньківського. У минулих передачах ми розповідали про представників так званої Київської школи релігійної філософії першої третини 20-го століття Лева Шестова та Миколу Бердяєва. Так само, як і для них, людина і її душа, її свобода були центральною проблемою для ще одного філософа цієї школи Василя Зеньківського. Про Зеньківського та його ідеї розповідає мій колега філософ Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Син священика Василь Зеньківський народився у місті Проскурові (нині Хмельницький) 4 липня 1881 року. Після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету він виїхав на стажування до Німеччини. Там роботу 33-річного філософа над дисертацією перервав початок Першої світової війни, і Зеньківський був змушений повертатися до Києва через Скандинавію, дорогою втративши частину своєї праці.

Після захисту дисертації у Москві, де її основним критиком був інший киянин – Густав Шпет, Зеньківський викладав психологію, логіку та філософію у Київському університеті. Колеги прозвали його “пожирачем книг”, натомість студентів захоплювали його фахова обізнаність, любов до імпровізації та натхненне роз’яснення найабстрактніших понять.

У лекціях професор Зеньківський навіть не згадував про модний тоді марксизм, не приховуючи ні релігійного спрямування, ані ідеалістичного змісту своєї філософії. За це газетою “Кієвлянін” Зеньківський був названий “священиком в сюртуці”.

Василь Зілгалов

Перериваючи на якусь хвильку розповідь Віталія Пономарьова про життя Василя Зеньківського, ми пропонуємо вам фрагмент філософської праці Василя Зеньківського, де йдеться про таємниці часу. Читає Олекса Боярко.

Олекса Боярко

Таємниця часу – це є таємниця становлення взагалі. Ось чому проблема причинності так сильно пов’язана з проблемою часу. Причинні зв’язки, взяті поза часом, повністю перетворюються в логічні зв’язки, тобто приводять до раціоналізму. Оскільки наше пізнання звернене до процесів, до змін, взагалі до того, що відбувається в часі, остільки ми не можемо усунути час із дійсності, бо мусимо користуватися поняттям причинності.

Час ірраціональний не тільки тому, що він обмежує ідеальне начало буття. В ідеальній сфері взагалі немає місця становленню, немає місця часові. Логічні зв’язки за своєю суттю позачасові і не мають потреби в часі для того, щоб за підставою з’явився наслідок. Незворотність плинності часу ясніше за все розкриває його ірраціональність. Проте, будучи ірраціональним, час може увібрати в себе ідеальні зв’язки, або може вбиратися цими ідеальними зв’язками. Тут пролягає остання межа нашого пізнання, бо феноменологічна подвійність буття, наявність у бутті ідеального начала і реального часу ні до чого далі не зводиться.

Василь Зілгалов

І Віталій Пономарьов продовжує розповідь про життя Василя Зеньківського.

Віталій Пономарьов

У травні 1918 року гетьман Павло Скоропадський призначив Василя Зеньківського керівником щойно створеного Міністерства віросповідань Української Держави. Упродовж п’яти місяців міністр Зеньківський проводив, за оцінками істориків, зважену і толерантну політику, відстоюючи автономію Української церкви.

1919-го року Зеньківський виїхав до Сербії. Викладав філософію у Бєлградському університеті, згодом жив у Чехословаччині.

1926-го року він переїхав до Парижа і там працював професором філософії у Богословському православному інституті. Шістдесяти одного року філософ прийняв священицький сан, служив протопресвітером у храмі преподобного Сергія Радонізького, пізніше був обраний деканом Богословської академії. Василь Зеньківський помер у Парижі 5 серпня 1962-го року.

Наукові погляди Зеньківського формувалися під впливом ідей Платона, Іммануїла Канта, Зиґмунта Фройда, Едмунда Гуссерля, а сама його філософія перебуває в річищі християнської антропології. Головною проблемою для філософа є людська особистість та її стосунки з природою, Богом та суспільством. “Особистість, – писав він, – може вирватися із цупких обіймів соціального середовища лише одним шляхом: в усвідомленні ідеалу, що стоїть вище, як особистості, так і суспільства”.

Своє розуміння особистості Зеньківський називає “метафізичним”, засновуючи його на принциповому розрізненні особистості і речі. А центром особистості філософ вбачає її духовне начало – “глибинне “я””, навколо якого нарощується релігійний досвід.

Василь Зілгалов

Знову перериваючи Віталія Пономарьова, ми ще раз пропонуємо вам послухати фрагмент з філософської праці Василя Зеньківського “Проблема психічної причинності”, де йдеться про те, що таке причинність.

Олекса Боярко

Ми маємо указати, що поняття необхідності, якщо абстрагуватися від моменту примусовості, котрий наділяє необхідність якоюсь таємничою силою над буттям, тобто абстрагуватися від реальної необхідності, мусить мати чисто ідеальний сенс. Необхідність як носій ідеального начала проникає в реальний потік причинності, проте повністю його підпорядкувати собі не може.

Якби необхідність була самою суттю причинності, то для нас завжди залишалося б загадкою, чому причинність розвивається в часі, чому вона незворотна. Наявність часу є межею необхідності, ідеальною за своєю природою, і такою, що не потребує часу для свого здійснення. Найкраще підтвердження останнього дає математика.

Проте, не визначаючи суті причинності і знаходячи в часі свою межу, необхідність проникає в потік причинності і оволодіває ним. Взаємовідношення необхідності та причинності самі підпорядковується часові, як це особливо яскраво видно на прикладі людства, котре в своїй історії звільняється від нижчої необхідності, щоб добровільно підпорядкуватися вищій.

Причинність не повинна мислитися як зовнішня буттю сила, що покликана пояснити факт мінливості. Причина нічого іншого в собі не містить, окрім іманентного фактора мінливості. Її сенс полягає в тому, що все, що буває, породжує щось нове із себе.

Василь Зілгалов

І Віталій Пономарьов продовжує свою розповідь про життя Василя Зеньківського.

Віталій Пономарьов

Породження природи Логосом або Вищою необхідністю Зеньківський описує як реальне натягування потоком буття живої плоті матерії на ідеальний “кістяк”. Тож навіть причинність, яка у неживій природі виглядає сліпою, механічною силою, в органічному світі виявляється вже як доцільність. А в людській душі вона оприявнюється як можливість творення різноманітності і свободи.

Зрештою, саме з Божества – цієї справжньої Спінозівської “причини самої себе”, – походять і причинність як така, і свобода вибору людини. Відтак, наголошуючи на засадничій індивідуальності та неповторності психічного буття людини, Зеньківський називає його “невмирущим проявом Абсолюту”.

Василь Зілгалов

І на завершення матеріалу Віталія Пономарьова про життя Василя Зеньківського пропонуємо вам ще один фрагмент із філософської праці філософа “Проблема психічної причинності”, де йдеться про Божество – основу світу.

Олекса Боярко

Ідея безпричинності в повному своєму змістові застосована лише до Божества. У своєму розвитку індивідуальність підпорядкована причинності. За своїм основним змістом вона багато в чому має бути зведена до зовнішнього для неї акту творення. Індивідуальність слід розглядати як неповторний промінь Абсолюту. Якщо індивідуальність не є в повному смислі causa sue, то в ній, все-таки, живе і діє немовби промінь із справжньою causa sue Божества. Чим ближче підходимо ми до вивчення індивідуальності, тим яскравіше виступає перед нами те, що не можна розкласти, що є єдиним і незамінним.

Увесь неосяжний світ з усім безмірним хаосом випадковостей, що зустрічаються в ньому замінюються для нас величною картиною Вищої причинності, яка йде від основи світу, від Божества, в котрому випадкове відкривається як розумне, лиш недосяжне для нас.

Василь Зілгалов

Це був фрагмент з праці Василя Зеньківського “Проблема психічної причинності”. На цьому ми завершуємо нашу програму “Споконвіку було слово”. Нагадаю, що її автор і укладач Василь Зілгалов. Мені допомагала у празькій студії за режисерським пультом Айна Халієва. На все добре. До нової зустрічі в ефірі. Говорить радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG