Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 22:09

“VITA NOVA”


Павло Вольвач “VITA NOVA”

Київ, 5 листопада 2003 року.

Павло Вольвач

Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.

У жовтні Київ гостинно зустрічав гостей та учасників 33-го Міжнародного кінофестивалю “Молодість”. Це - один з найповажніших і найбільш представницьких у Східній Європі фестивалів кіномистецтва, який, за словами його “хрещеного батька” Андрія Халпахчі, був і залишається однією з культурницьких візитівок української столиці. А Київ для багатьох молодих кіномитців стає містом, де розпочалася їхня “зіркова кар’єра”.

Традиційно, упродовж фестивалю відомі вже “зірки” світового кіно знайомляться і підтримують “зірок” молодих. А цьогорічна “Молодість” подарувала і своїм учасникам, і гостям унікальну можливість спілкування з талановитою акторкою, однією з найвродливіших жінок світу з символом Італії – Софі Лорен. Розповідає Богдана Костюк.

Богдана Костюк

Замало назвати Софі Лорен “всесвітньо відомою актрисою”. Замало дати її титул однією з найвродливіших жінок світу. Замало нагородити її званням “історичного персонажу Італії”. Тому що особистість Софі Лорен настільки багатогранна, енергійна і відкрита навколишньому світові. Що у якісь визначені канони не вкладається. Як стверджує директор Італійського культурного центру в Україні Нікола Франко Баллоні, Софі Лорен – це чарівна, елегантна, неординарна особистість; актриса, чиє мистецтво доторкнулося до імен і життів багатьох персонажів.

Прохолодного, але сонячного жовтневого дня 2003-го року Софі Лорен повернулася в Україну після розлуки, що тривала від 1969-го року. Тоді на українській землі відомий режисер Вітторіо де Сіка зняв свою знамениту стрічку “Соняшники” - про жінку, яка упродовж кількох десятиріч шукала коханого чоловіка, що безвісти пропав на Східному фронті у роки Другої світової війни. Жінку, яка шукає і знаходить таки своє щастя, зіграла Софі Лорен. Ця стрічка користувалась популярністю у цілому світі завдяки чудовій роботі акторів – Софі Лорен, Марчело Мастрояні, Людмили Савельєвої. Разом з іншими відомим картинами за участю Софі Лорен, “Соняшники” демонструвались у Києві під час фестивалю “Молодість”. Це була перша в Україні ретроспектива кінофільмів, в яких зіграла Софі Лорен. Це був перший приїзд “супер – зірки” світового кіно у незалежну Україну. І не дивно, що варто було Софі Лорен вийти на сцену Національного палацу культури “Україна”, зал вибухнув оплесками і криками “браво”. А вона пройшла до мікрофону, посміхаючись так, як це вміє тільки вона одна, і привітала глядачів і розповіла про себе: (переклад) “Я завжди вважалася взірцем для інших – і у кіно, і у повсякденному житті. А мені мріялось про одне: стати щасливою, досягати успіхів у своїх добрих починаннях. І мені вдалося здійснити свою мрію: я щаслива жінка; я щаслива мати; я щаслива актриса”.

Софі Лорен перебувала у Києві упродовж двох днів – але усі, причетні до кінофестивалю “Молодість”, довго будуть згадувати цей візит. Тому що він осяяв їх світлом доброї енергії і таланту сіньйори Лорен. З Києва Богдана Костюк для програми “Віта Нова”.

Павло Вольвач

І це, звісно, добре. Бо у нас останнім часом якщо щось когось і осяює, так хіба що вогні усіляких “прометей-престижів”, що вручаються монументальним дядькам і тіткам за кращі досягнення в торгівлі повітрям і продажу кольорових металів “за бугор”. Та вони, зрештою, і без премій не пропадуть. Натомість тим, кого осявають мистецькі музи, життя не здається занадто легким і приємним. Але вони також не втрачають оптимізму. Надто ж, якщо вони молоді. Саме з молодим митцем, майбутнім режисером, а нині – студентом третього курсу інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого, Сергієм Тарасенком – наша подальша розмова про фестиваль.

Сергій Тарасенко

Це мій третій, власне, фестиваль. Поверхове враження саме перше, що ті два фестивалі, що були до цього, вони були більш п’яними і більш стандартними по культурному відношенні, там, публіки. То цей мене вразив тим, що нема такого перегара. Люди тверезі, ось чомусь, для мене це було здивування.

Павло Вольвач

Гаразд Сергію, відставимо вбік ці атрибути: перегар, пляшки і що там анашу, напевно. А якщо дивитися на фестиваль з такої, більш професійної точки зору.

Сергій Тарасенко

Справа в тому, що фестиваль такий розрекламований, як такий міжнародний. Тут мало доброго кіно для якого можна вчитися. Це що приїхала Софі Лорен, це добре звичайно, але покажчик цього “ух, який рівень”. Треба, щоб фільми привозили добрі: Єжи Гофмана кіно, це добре, “Стара легенда” та “Повернення” Звягільцева, це те що отой рівень хочеться бачити впродовж і конкурсної програми. Але в конкурсній програмі, оте що подивився мене так не вразило, якби хотілось.

Павло Вольвач

Ну а от, якщо от зазирнути за лаштунки фестивалю, на ці мастери класу, що вони дають?

Сергій Тарасенко

Мастер клас, мені за цей час, за цей тиждень, я отримав, мабуть більше, ніж за рік навчання в інституті. І справа не в тому, що там викладачі такі добрі, а це професійні люди. Режисер той же Єжи Гофман, Євгеній Гінделіс із Москви, продюсер. Ті люди, котрі працюють і вони, як практики додають надто багато, те що теоретично на якихось лекціях не отримаєш.

Павло Вольвач

Отже потрібні такі акції, такі дійства?

Сергій Тарасенко

Ще й як, і чим більше їх буде, тим краще.

Павло Вольвач

Усім нам, штивне панство, часто бракує не лишень “ілюмінейшен”-осяянь, про які йшлося в попередніх сюжетах, а й аналітичної рефлексії – сиріч критики. Критичних поглядів, думок, слів і текстів. Текстів, правда, бракує всяких. Бо хтось “возвишенним балдєєт і красівим”, а хтось прагне літературних Кіркорова чи, скажімо, Нікіти Джигурди. Чом би й ні – пам”ятаєте ж слоган: “Лучше в мірє нєт бардов, кромє братаьєв Джигурдов”. Щоб якось полегшити громаді таке критичне існування, видавництво часопису “Критика” вирушило у всеукраїнські мандри із своїми “Критичними текстами”. Що з того вийшло – знає Олена Квасній.

Олена Квасній

Видавці “Критики” вирішили відійти від звичного науково-есеїстичного формату і пустити друком трохи художніх текстів. Таке, свого роду, вторгнення на чужу територію відбувалося на кошти самого видавництва, без стороннього спонсорського втручання і, навіть, без надій на якийсь комерційний успіх запланованої операції. З досвіду українського книговидавництва відомо, що мати зиск з продажу книг українських письменників, навіть таких відомих, як Андрухович чи Жадан, важко. Попри все, процес видання триває. До цієї серії “Критичних текстів” увійшли поетичні збірки Олександра Ірванця “Любіть!” , Петра Мідянки “Дижма”, поетична і прозова збірки Сегрія Жадана “Історія культури початку століття” та “Біг Мак” і роман Юрія Андруховича “Дванадцять обручів”. Якщо серія матиме успіх у читачів, видавництво обіцяє не обмежуватися українськими авторами, а видавати також і переклади. У планах наступної серії може бути збірка сучасних німецьких оповідань, антологія української і білоруської поезій, збірка поезій Василя Махна і новий роман Марка Стеха. Якщо ж нові проекти успіхами не увінчаються, “Критика” знову повернеться до наукових видань. Правда, не відомо, в який спосіб та успішність буде виміряна. Київська зустріч відбулася 31 жовтня в актовій залі Києво-Могилянки, вихованців якої, вочевидь, вважають найбільш прийнятною для такого випадку публікою. Пан Андрухович на читання не явився, але були всі решта. Читали кожен своє. Харизматично виглядав закарпатський поет Петро Мідянка, знаний завдяки поширенню в українській поезії рідного діалекту. Не зважаючи на мовний бар’єр, зал пройнявся повагою до гуцульських тембрів, слухав тихо і аплодував голосно. Голос Петра Мідянки вібрував низькими грудними звуками, і здавалося, ніби чути за ним усіх худих і носатих гуцулів, справжніх, як самі гори. Олена Квасній, для “Радіо Свобода”, Київ

Павло Вольвач

Додамо, що справжніми можуть бути не лише “худі й носаті гуцули”. Україна багата на колоритні етнічні типажі, на звуки і барви. І берви. Якраз вчора ввечері у відомій київській книгарні “Бабуїн” відбулася презентація “Клубу етнічної музики” в рамках проекту “Моя Україна. Берви”. Протягом кількох років вже випущено низку компактів, на яких записаний фольклор у такому виконанні, що без змін збереглося протягом багатьох віків у різних реґіонах України і, зокрема, на Поліссі. У презентації взяв участь автентичний гурт з Рівненщини, село Старі Коні.

З керівником проекту “Моя Україна. Берви” Тарасом Грималюком розмовляє ще один Тарас – Тарас Марусик.

Тарас Марусик

Кілька років тому жменька ентузіастів з Києва започаткувала безпрецедентний проект видання мультимедійних дисків із записами автентичної традиційної музики різних етноґрафічних реґіонів України. До цього додаються наукові описи характерних для тієї чи іншої місцевости народних промислів – гончарства, різьблення, килимарства, народної архітектури тощо і чудові ілюстрації, зроблені за допомогою цифрової апаратури. Ці записи можна слухати на CD- програвачах і переглядати інформацію на комп’ютері.

Згаданий проект одержав назву “Моя Україна. Берви”. Слово берви взято з карпатської весільної пісні “Лежать берви барвінковії” й означає воно прикраси молодої і барвінок, який кидали їй під ноги. Вже видано 6 компакт-дисків. Це “Берви (український традиційний фольклор)”, “Зелений шум Полісся (традиційна культура Поліського краю)”, “Над річкою Карайцем (пісенна традиція села Рівне Мурованокуриловецького району Вінницької области)”, а також компакти сучасних кобзарів – Миколи Будника Тараса Компаніченка. Останній компакт – “Українська епічна традиція - презентований учора ввечері. Про нього розповідає керівник проекту “Моя Україна. Берви” Тарас Грималюк: “Це диск, який охоплює українську епічну традицію у двох аспектах: музичному, тут є аудіо частина, де представлені прадавні українські історичні пісні і думи балади та інші музичні жанри такі, як колядки, які можна віднести до епіки. Разом з тим, цей диск має мультимедійну частину, де є розділи, один з розділів, це пісенна епіка, другий, це супровідний інструментарій і третій, це епічні прозові наративи. Легенди, перекази і казки, це теж епіка, але це епіка прозова, яка не співалася.

Тарас Грималюк – про “Клуб етнічної музики”: “В рамках нашого проекту “Ми Україна. Барви”, ми вирішили створити клуб етнічної музики. Мета цього клубу – згуртувати навколо цього клубу всіх шанувальників традиційної української музики. Головна його мете – це збереження традиційної оцієї культури української і по можливості поширення її і в Україні і закордоном”.

Звучить лірична балада “Ох на горі сонейко закотає” з компакт-диску “Зелений шум Полісся” у виконанні автентичного гурту зі Старих Коней, села в Зарічнянському районі Рівненської области.

Я запитав Тараса Грималюка, чому організатори вирішили привезти саме цей гурт: “Справа в тому, що ми плануємо час від час часу для членів “Клубу етнічної музики”, для всіх прихильників і партнерів нашого проекту проводити такі зустрічі чи презентації, вечірки і запрошувати туди справжні автентичні колективи. Насправді, не так багато вже залишилося сьогодні в Україні справжніх автентичних колективів з добрим, якісним рівнем виконання. Як правило, переважно, це вже літні люди і люди, яким важко приїхати до Києва. Ми знаємо ці колективи, і от саме село Старі Коні – знаменитий гурт, відомий ще з 80-тих років. Це гурт, який дійсно має геніальний рівень виконання. Багатьом цікаво, вже сьогодні в ХХІ столітті побачити ще живу і справді автентичну музичну традицію”.

Ви почули фрагмент “Колискової” того самого гурту з Рівненщини.

Керівник проекту “Моя Україна. Берви”, голова громадської організації “Арт-екзистенція” Тарас Грималюк сказав, що зараз готуються нові проекти “Гражда (традиційна культура Карпат)”, “Українське весілля” і народні колискові.

А зараз звучить уривок зі старовинного чоловічого гуцульського танцю “Аркан”, записаний на останньому компакті “Українська епічна традиція”, у виконанні ансамблю Романа Кумлика з Верховини Івано-Франківської области. Тарас Марусик, “Радіо Свобода”, Київ.

Павло Вольвач

Мені ж залишається лише попрощатися з Вами, нагадуючи, що в ефірі був радіожурнал “Віта Нова”. Його підготував і провів я, Павло Вольвач. Нехай щастить! Говорить “Радіо Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG