Київ, 06 листопада 2003 - Серед сотень тисяч українських громадян, яких примусово утримували у сотнях гетто й таборів на території України під час її тимчасової гітлерівської окупації, лише окремі з них потрапили під відповідну статтю німецького федерального закону, що визнає їх жертвами примусової праці й гарантує виплату компенсації урядом ФРН. Усі інші (а таких на сьогодні в Україні майже 200 тисяч) німецьких грошей отримати не можуть. Так само, як і їхні колеги по біді з колишнього Радянського Союзу та країн Балтії. Всі спроби цих людей відстояти свої права допоки успіхом не увінчалися. У середу, в день 60-річчя визволення Києва від німецько-фашистських окупантів, Міжнародна та національні організації колишніх нацистських в''язнів України, Росії, Білорусії та Молдови звернулися з листом до президента Сполучених Штатів Америки Джорджа Буша "за сприянням та підтримкою".
Колишні в’язні фашизму попросили президента США посприяти щодо виплати їм компенсації федеральним урядом Німеччини. Голова Міжнародного руху колишніх малолітніх в’язнів фашизму Володимир Литвинов заявив,що поява цього відкритого листа "...зумовлена тим, що відповідні інституції ФРН, причетні до надання відповідної допомоги жертвам нацистських переслідувань, в односторонньому порядку ... відступили від базових, основоположних принципів підписаної 17 липня 2000 року у Вест-залі у Берліні спільної заяви, якою визначалися механізми здійснення виплат і чітко окреслювалося поле правомочних на їх одержання осіб" .
Ідеться про тих людей, кого німецький закон обійшов, кого не було включено до категорії так званих остарбайтерів, а, отже, хто не отримав права на німецьку компенсацію за рабську працю під час Другої світової війни. "...клопочемося зокрема про врегулювання проблеми виплат: а) примусовим працівникам, невільникам таборів на окупованій території СРСР; б) примусовим працівникам, невільникам таборів, створених за погодженням з німецькою адміністрацією органами окупаційної влади Румунії, Фінляндії, Угорщини та деяких інших країн, що воювали на боці гітлерівського рейху; в) дітям у віці до 12 років і дітям, які народилися за колючим дротом; г) примусовим сільгосппрацівникам; д) особам, які дивом врятувалися під час кривавих розправ над мирним населенням, а також особам, які з ризиком для власного життя рятували тих, кого переслідували за національною ознакою" , – окреслив на прес-конференції суть викладених у листі вимог голова Міжнародного руху колишніх малолітніх в’язнів фашизму Володимир Литвинов.
Одним із таких малолітніх в’язнів нацизму стала Олена Павлишенко: "Я була в таборі сімей радянських офіцерів. Мій батько служив у місті Каунасі. І сім''я була там. І в перші дні війни фашисти намагалися захопити сім''ї офіцерів у полон. І там, де були єврейські гетто, вони знищили євреїв, і у єврейські гетто поміщали сім''ї офіцерів. А бувало так, що ми перебували разом з євреями: в Каунасі якраз було велике гетто, де були євреї, а в малому гетто - сім''ї офіцерів. Мені було два з половиною роки. Маму мою розстріляли 22 червня 41 року, я була у неї на руках. Розстріляли на вулиці Каунаса. Я залишилася з дідусем з України з Вінницької області, він якраз приїхав нас провідувати. Нас врятувала литовська сім''я – просто викрала з цього табору. Десь через рік перебування там..." , – розповіла в інтерв’ю для радіо "Свобода" Олена Павлишенко, яка є головою Чернігівського обласного відділення української спілки в’язнів жертв нацизму, і яка саме за роботу з відстоювання прав цих жертв стала кавалером ордена "За заслуги" 3-го ступеня.
Жодної німецької компенсації за рік перебування за колючим дротом пані Павлишенко не отримала. Так само, як і ще близько 200 тисяч колишніх українських в’язнів гітлерівських таборів, так звані переміщені особи. Позиція німецької сторони з цього приводу залишається без змін: громадяни, яких під час Другої світової війни не вивозили за межі України чи СРСР, а, отже, які примусово не працювали на рейх, не входять до категорії остарбайтерів. Позиція Міжнародної та національних організації в’язнів країн СНД діаметрально протилежна: якщо людина цілодобово утримувалася під охороною, якщо її примусово використовували на роботі, якщо вона піддавалася гонінням, ночувала в бараці, то жодного значення немає, чи перебувала вона в таборі на території Німеччини,чи на території колишнього Радянського Союзу. Тепер колишні в’язні сподіваються на допомогу Джорджа Буша, оскільки саме Сполучені Штати, які підписали угоду з Німеччиною про те, що вони виступають гарантом виплати компенсацій жертвам фашизму, несуть, на думку учасників прес-конференції в Києві, не лише моральну, а й міжнародно-правову відповідальність за реалізацію цих домовленостей.
На думку голови регіонального об”єднання в’язнів жертв нацизму Олени Пилипенко, українські жертви нацизму подвійно постраждалі, бо радянська влада десятиліттями потім їм дорікала перебуванням на окупованій території: "Я постраждала через партизан, тому що я сама з Брянщини. І от цілими сім''ями нас звідти вигнали, заарештували і по всім возили лагерям, але ніхто нас ніде не враховував, гинули наші люди, їх у ями закопували, і компенсації нам немає. Чому? Ми ж постраждали, як оті лагерні люди. Нас загинуло більше, ніж отам у таборах типу Бухенвальда. Тільки тих спалювали, а нас закопували без усякого обліку. Німці ж нас вважають, що ми депортовані на території Радянського Союзу, а не за межі нашої країни: не в Германію і нікуди. Німці нас викреслили. Вони сказали, що "вони на нас не працювали, а от остарбайтери на нас працювали, ми компенсуємо". А те, що їм там горе і біда – це нас не стосується. А хто ж нам це горе дав? Німці!" – переконана Олена Пилипенко, голова регіонального обє''днання в’язнів жертв нацизму.
До цього слід додати, що станом на 1 жовтня 2003 року по німецькому фонду "Пам''ять, відповідальність і майбутнє" громадянам України було виплачено близько 500 мільйонів євро, цю суму одержали майже 450 тисяч осіб. А австрійці заплатили близько 75 мільйонів євро, їх дістали майже 38 тисяч українців.
Колишні в’язні фашизму попросили президента США посприяти щодо виплати їм компенсації федеральним урядом Німеччини. Голова Міжнародного руху колишніх малолітніх в’язнів фашизму Володимир Литвинов заявив,що поява цього відкритого листа "...зумовлена тим, що відповідні інституції ФРН, причетні до надання відповідної допомоги жертвам нацистських переслідувань, в односторонньому порядку ... відступили від базових, основоположних принципів підписаної 17 липня 2000 року у Вест-залі у Берліні спільної заяви, якою визначалися механізми здійснення виплат і чітко окреслювалося поле правомочних на їх одержання осіб" .
Ідеться про тих людей, кого німецький закон обійшов, кого не було включено до категорії так званих остарбайтерів, а, отже, хто не отримав права на німецьку компенсацію за рабську працю під час Другої світової війни. "...клопочемося зокрема про врегулювання проблеми виплат: а) примусовим працівникам, невільникам таборів на окупованій території СРСР; б) примусовим працівникам, невільникам таборів, створених за погодженням з німецькою адміністрацією органами окупаційної влади Румунії, Фінляндії, Угорщини та деяких інших країн, що воювали на боці гітлерівського рейху; в) дітям у віці до 12 років і дітям, які народилися за колючим дротом; г) примусовим сільгосппрацівникам; д) особам, які дивом врятувалися під час кривавих розправ над мирним населенням, а також особам, які з ризиком для власного життя рятували тих, кого переслідували за національною ознакою" , – окреслив на прес-конференції суть викладених у листі вимог голова Міжнародного руху колишніх малолітніх в’язнів фашизму Володимир Литвинов.
Одним із таких малолітніх в’язнів нацизму стала Олена Павлишенко: "Я була в таборі сімей радянських офіцерів. Мій батько служив у місті Каунасі. І сім''я була там. І в перші дні війни фашисти намагалися захопити сім''ї офіцерів у полон. І там, де були єврейські гетто, вони знищили євреїв, і у єврейські гетто поміщали сім''ї офіцерів. А бувало так, що ми перебували разом з євреями: в Каунасі якраз було велике гетто, де були євреї, а в малому гетто - сім''ї офіцерів. Мені було два з половиною роки. Маму мою розстріляли 22 червня 41 року, я була у неї на руках. Розстріляли на вулиці Каунаса. Я залишилася з дідусем з України з Вінницької області, він якраз приїхав нас провідувати. Нас врятувала литовська сім''я – просто викрала з цього табору. Десь через рік перебування там..." , – розповіла в інтерв’ю для радіо "Свобода" Олена Павлишенко, яка є головою Чернігівського обласного відділення української спілки в’язнів жертв нацизму, і яка саме за роботу з відстоювання прав цих жертв стала кавалером ордена "За заслуги" 3-го ступеня.
Жодної німецької компенсації за рік перебування за колючим дротом пані Павлишенко не отримала. Так само, як і ще близько 200 тисяч колишніх українських в’язнів гітлерівських таборів, так звані переміщені особи. Позиція німецької сторони з цього приводу залишається без змін: громадяни, яких під час Другої світової війни не вивозили за межі України чи СРСР, а, отже, які примусово не працювали на рейх, не входять до категорії остарбайтерів. Позиція Міжнародної та національних організації в’язнів країн СНД діаметрально протилежна: якщо людина цілодобово утримувалася під охороною, якщо її примусово використовували на роботі, якщо вона піддавалася гонінням, ночувала в бараці, то жодного значення немає, чи перебувала вона в таборі на території Німеччини,чи на території колишнього Радянського Союзу. Тепер колишні в’язні сподіваються на допомогу Джорджа Буша, оскільки саме Сполучені Штати, які підписали угоду з Німеччиною про те, що вони виступають гарантом виплати компенсацій жертвам фашизму, несуть, на думку учасників прес-конференції в Києві, не лише моральну, а й міжнародно-правову відповідальність за реалізацію цих домовленостей.
На думку голови регіонального об”єднання в’язнів жертв нацизму Олени Пилипенко, українські жертви нацизму подвійно постраждалі, бо радянська влада десятиліттями потім їм дорікала перебуванням на окупованій території: "Я постраждала через партизан, тому що я сама з Брянщини. І от цілими сім''ями нас звідти вигнали, заарештували і по всім возили лагерям, але ніхто нас ніде не враховував, гинули наші люди, їх у ями закопували, і компенсації нам немає. Чому? Ми ж постраждали, як оті лагерні люди. Нас загинуло більше, ніж отам у таборах типу Бухенвальда. Тільки тих спалювали, а нас закопували без усякого обліку. Німці ж нас вважають, що ми депортовані на території Радянського Союзу, а не за межі нашої країни: не в Германію і нікуди. Німці нас викреслили. Вони сказали, що "вони на нас не працювали, а от остарбайтери на нас працювали, ми компенсуємо". А те, що їм там горе і біда – це нас не стосується. А хто ж нам це горе дав? Німці!" – переконана Олена Пилипенко, голова регіонального обє''днання в’язнів жертв нацизму.
До цього слід додати, що станом на 1 жовтня 2003 року по німецькому фонду "Пам''ять, відповідальність і майбутнє" громадянам України було виплачено близько 500 мільйонів євро, цю суму одержали майже 450 тисяч осіб. А австрійці заплатили близько 75 мільйонів євро, їх дістали майже 38 тисяч українців.
