Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 13:07

“Моніторинг тижня”


Ірина Перешило “Моніторинг тижня”

Київ, 1 листопада 2003 року.

Ірина Перешило

Говорить радіо “Свобода”. Шановні слухачі, в ефірі програма “Моніторинг тижня” з добіркою матеріалів про найважливіші та найцікавіші події у світі протягом останніх семи днів. Перед мікрофоном у Празі Ірина Перешило.

Розпочнемо з коментарів до подій в Україні. Незалежні політичні аналітики сходяться на думці, що в останні дні проти блоку Віктора Ющенка “Наша Україна” розпочато справжню війну. Чи повертаються у такий спосіб старі часи? Слово Сергієві Грабовському.

Сергій Грабовський

19 жовтня у Луганську був зірваний Форум демократичних сил, запланований блоком “Наша Україна”. Заздалегідь узгоджене з владою місце проведення Форуму (Палац культури імені Леніна) раптом виявилося опломбованим пожежниками, тому Віктор Ющенко, котрий прибув до міста, змушений був провести мітинг простонеба. А за 7 хвилин до запланованого телевізійного виступу лідера “НУ” телестанція “Ірта” (так само раптом) з технічних причин припинила ефір.

26 жовтня у Харкові форум демократичних сил був проведений, проте саме у день приїзду Віктора Ющенка до міста раптом оголосили страйк працівники обласної телерадіокомпанії. Тож ефір лідера “НУ” знов-таки не відбувся.

А 29 жовтня, тепер уже у Києві, відбулися такі собі загальні збори Національної спілки письменників України. Одразу після зборів і наступного дня після них практично всі формально незалежні телеканали країни передали інформацію про те, що письменники усунули від керівництва спілкою Володимира Яворівського за надмірну політизованість. І представили Наталю Околітенко як нового керівника майстрів пера. Ті ж телеканали “забули” повідомити як про кількість учасників загальних зборів, так і про те, що жодні загальні збори не передбачені чинним статутом спілки. Тим часом, із незалежних джерел вдалося встановити, що кількість учасників зборів, привезених анонімним благодійником до столиці з регіонів, 87 осіб. Понад 1800 інших членів спідки залишилися таким чином “за бортом” так званих загальних зборів, члени яких здійснили 30 жовтня спробу захопити приміщення правління Національної спілки письменників.

Того ж 30 жовтня у Донецьку невідомими молодиками із голеними головами був блокований палац “Юність”, у якому мав пройти з’їзд “НУ”. Народні депутати Євген Червоненко та Юрій Павленко за невтручання міліції зазнали нападу з боку цих молодиків. Тим часом, у палаці була терміново демонтована сцена, а приватні підприємці ринків Донецька, за повідомленням Інтернет-сайту “Майдан”, одержали з мерії наказ вийти 31 жовтня до аеропорту із транспарантами та гаслами, спрямованими проти Віктора Ющенка.

У ніч з 30 на 31 жовтня по Донецьку були розставлені бігборди із зображенням Віктора Ющенка у формі нацистського офіцера, а також з портретом Ющенка та есесівською символікою.

Уранці 31 міліція, яка забезпечувала кордон навколо палацу “Юність”, знов-таки раптом пропустила туди близько півтори тисячі осіб, за словами самого Віктора Ющенка, добряче накачаних пивом “Сармат” і горілкою.

А після того, як у Донецькому аеропорті здійснив посадку літак із депутатами, дипломатами і журналістами, які прибули на з’їзд “НУ”, Донецька облрада та контрольовані донецьким кланом мас-медіа почали розповсюджувати інформацію, що начебто “нашоукраїнці” порушують громадський порядок, нищать комунальну власність і вдираються до службових кабінетів у нетверезому стані.

Практично у всіх телерепортажах з мітингів противників Віктора Ющенка у Донецьку наголошувалося, що маніфестанти зібралися добровільно. У той же час незалежні Інтернет-видання повідомляють, що за участь у цих мітингах пенсіонерам платили по 20 гривень, а студентів, як у совєтські часи, “зганяли” добровільно-примусово.

Врешті-решт, з’їзд “НУ” у Донецьку був зірваний. У зриві з’їзду Віктор Ющенко звинуватив Адміністрацію Президента України і зачитав на мітингу копію документа, у якому були розписані акції проти “нашоукраїнців”. Того ж дня стало відомо, що на іншому кінці України, у Львові, блоку “НУ” відмовлено у наданні приміщення для проведення форуму демократичних сил.

Сергій Грабовський, радіо “Свобода”, Київ.

Ірина Перешило

Британська консервативна партія, що більшу частину XX сторіччя була при владі у Великобританії, але з 1997 року перебуває в опозиції, відправила у відставку свого лідера. Тепер торі мають обрати нового провідника, який поведе їх на наступні парламентські вибори. Наш лондонський кореспондент Олекса Семенченко спостерігав за драмою відставки Яна Дункана Сміта у стінах парламенту.

Олекса Семенченко

Драма Яна Дункана Сміта вартувала того, аби її побачити. Для того, щоб стати свідком одного з найскладніших днів цієї парламентської каденції для опозиційних торі, я не брав акредитації, а скористався із запрошення знайомого депутата від панівної лейбористської партії. Слід сказати, що для лейбористів уся справа з вотумом недовіри панові Дункану Сміту з боку членів його власної парламентської фракції, була такою собі “легкою забавою”, майже “цирком”, який ще міг принести їм політичні дивіденди.

Справа лідера торі виглядала для них як розкол у лавах найбільшого опонента. А в британській політиці ніщо не сприймається виборцями гірше, ніж розкол у якійсь із чільних партій. Парламентські консерватори хотіли позбутися Дункана Сміта через те, що той аж ніяк не поліпшив їхніх шансів на перемогу у виборах, навіть незважаючи на кризу в уряді Тоні Блера через війну в Іраку і справу про загибель урядового фахівця зі зброї масового враження Девіда Келлі.

Але це ще не все. Дункана Сміта звинувачували у невмінні поводитися з колегами і підлеглими, а також і непотизмі, адже він винайняв власну дружину як особистого секретаря і платив їй платню коштом платників податків.

Багато лейбористів зібралися для того, щоб почути оголошення результатів голосування за вотумом недовіри, у парламентському барі за пивом. Коли на моніторі робилися оголошення, одна депутатка біля мене дещо нервово сказала: “Мабуть таки проскочить...” Але ні, не проскочив. За довіру Дунканові Сміту висловилися 75 депутатів фракції, проти – 90. Що тут чинилося! Глузливий сміх лейбористів, вигуки, дошкульні коментарі... Відтак на моніторі з’явився сам усунутий лідер.

“Парламентська фракція партії сказала своє слово. Оголошення зроблено. Я піду з просади, коли буде обрано наступника. Я надам цьому лідерові мою лояльну підтримку, хто б це не був.”

Кожне із цих слів депутати-лейбористи зустрічали дружнім сміхом. Особливо їх потішило те, як у кінці короткої промови Дункан Сміт висловив подяку своїй дружині Бетсі. Пізніше настрій дещо змінився, коли стало відомо, що свою кандидатуру на нового лідера не виставлятиме один із чільних торі Девід Дейвіс. Його вважали головним опонентом іншого фаворита Майкла Гаварда, але Дейвіс самоусунувся на користь останнього. Коли з’ясувалося, що торі гуртуються навколо одного Гаварда, лейбористи почали усвідомлювати загрозу. Обговорення точилося навколо румунського походження Гаварда, що у медіа і кулуарах парламенту має прізвисько “Дракула”.

Цікаво, що ще йдучи до палати громад, я просто так, ненавмисне, наштовхнувся на Гаварда, який без охорони йшов вулицею і його переслідували двоє папарацці. Може, у цьому був якийсь знак?

Олекса Семенченко, радіо “Свобода”, Лондон.

Ірина Перешило

Виповнилося 40 років від зруйнування в Нью-Йорку старого Пенсільванського залізничного вокзалу з тим, щоби на місці тієї історичної споруди збудувати новий вокзал. Ця подія спонукала громадян міста боротися за збереження архітектурних шедеврів минулого. Наш нью-йоркський кореспондент Юрій Дулерайн розповідає.

Юрій Дулерайн

Пенсільванський вокзал у центрі Манхеттена почали руйнувати 28 жовтня 1963 року. Старий вокзал, збудований 1910 року, був, можливо, найгарнішим з вокзалів усіх світових столиць, включно з Лондоном та Парижем. Його фасад прикрашали 84 колони рожевого граніту, а мережива металевих конструкцій ніби зійшли зі сторінок фантастичних романів Жюль Верна.

І все ж вокзал зруйнували, щоб звільнити місце для нової споруди. Ніхто не міг зупинити цього “монументального акту вандалізму”, як писала тоді газета “Нью-Йорк Таймс”, що назвала руйнування “Пенн Стейшн” “ганьбою Нью-Йорка”. На той час при муніципальній раді міста ще не існувало управління захисту пам’яток. Але зібралася група активістів (молодих архітекторів, письменників і громадських діячів), які почали протестувати. Вони обстоювали принцип охорони старовинних будівель Нью-Йорка, аби запобігти зміні історичного обличчя міста. На підтримку цієї групи було створено цілу низку подібних осередків в інших районах Нью-Йорка. Муніципальна рада змушена була прислухатися до голосів протесту і 1965 року постала Комісія збереження пам’яток архітектури. 1969 року ця Комісія заборонила руйнувати другий залізничний вокзал у Манхеттені, теж історичну споруду надзвичайної краси, “Гренд Сентрал Стейшн”. На тому місці власники планували збудувати хмарочос. Вони потягли міську управу до суду.

Справа по інстанціях дійшла до Верховного Суду Сполучених Штатів, який 1978 року вирішив, що місто має право зберігати свої пам’ятки архітектури навіть попри плани й наміри власників. Нині Комісія збереження пам’яток архітектури взяла під свою охорону 1100 будівель та місць у всіх п’яти районах Нью-Йорка. До цих пам’яток віднесено, зокрема, Емпайер Стейт Білдінг, Крайслер Білдінг та увесь Сентрал Парк.

Цього тижня, коли місто відзначає річницю зруйнування старого Пенсільванського вокзалу, історики нагадують, що саме ця сумна подія спричинила народження нового громадського руху, завдяки якому Нью-Йорк зберігає своє історичне обличчя.

Юрій Дулерайн, для радіо “Свобода”, Нью-Йорк.

Ірина Перешило

Українець Кирило Карабиць став переможцем конкурсу на посаду диригента Паризького філармонічного оркестру “Радіо Франс”. Це велика честь, з одного боку. А з іншого – чи означає це втрату для України ще одного талановитого музиканта? Послухайте розмову, яку провела з Кирилом Карабицем наша кореспондентка у Києві Леся Олійник.

Леся Олійник

Те, що паризький оркестр “Радіо Франс” довірив диригентський пульт українському маестро, стало рік тому справжньою сенсацією. Особливо якщо зауважити, що Кирило Карабиць є представником наймолодшої генерації диригентської школи України. Але у свої 25 він уже встиг закінчити Національну музичну академію України, Віденську академію та Бахівську академію у Штуттгарті. У його диригентському доробку – блискуча постановка в Національній опері України “Травіати” Верді, гастролі по різних країнах, праця в Австрії, а тепер в Парижі. Кирило є також директором міжнародного музичного фестивалю “Київ Мюзик Фест”.

Скориставшись приїздом Кирила ненадовго додому, я запросила його до нашої студії. У розмові з Кирилом мене не залишало відчуття можливої втрати для України ще одного молодого талановитого музиканта.

Кирило, ти маєш досвід роботи диригента у себе на батьківщині та закордоном. Поділись, будь ласка, своїми враженнями щодо цього.

Кирило Карабиць

Ніщо вас не тисне зранку до вечора. Ви якось вільно можете приймати рішення. Ніхто не планує свої приїзди в Україну, щоб заробити гроші або підняти своє матеріальне положення. Ніхто. Достатньо було б мати добре відношення до себе і щоб хтось цінував, хтось чекав. Тобто, ніхто не шукає гроші. Всі кажуть: “Ми нічого не хочемо. Ми хочемо тільки повертатись.” Тому що цей момент повернення на батьківщину вже є щось таке, що за гроші купити неможливо. Скільки б людина не працювала закордоном, всеодно повернення додому – це є щось святе.

Я вам можу, на жаль, сказати, що от я відчуваю (місяць, два місяці, три місяці), що перевантаженість стає більшою закордоном і менше в Україні. Я все більше пропозицій отримую там і все менше в Україні, на жаль.

Леся Олійник

Але ж ти повинен продовжити справу свого батька, видатного композитора Івана Карабиця. Маю на увазі створений ним знаменитий фестиваль “Київ Мюзик Фест”.

Кирило Карабиць

Так, я буду продовжувати і робити все, що я можу для фестивалю. Я завжди намагаюсь все те, що я можу, які контакти особисті маю, по можливості запрошувати людей, але це все, знаєте, нелегко.

Леся Олійник

Отже, ти маєш уже достатній досвід праці закордоном. Що ти міг би побажати своїм молодим колегам?

Кирило Карабиць

Я б їм побажав шукати для себе можливості працювати закордоном, але не забувати звідки вони.

Леся Олійник

Що ж, залишається сподіватися, що молодий талановитий диригент буде потрібний своїй батьківщині не менше, ніж закордоном. Насамкінець, уривок з твору Івана Карабиця, яким диригує його син Кирило Карабиць.

Ірина Перешило

Справжньою красунею оголосив свою щойно народжену доньку Пол Маккартні. 61-річний музикант днями вчетверте став батьком. Подробиці історії досліджувала Людмила Ваннек.

Людмила Ваннек

Пол Маккартні у віці 61 року вчетверте став татом. Легендарний “Бітлз”, а нині все ще один з найвідоміших британських музикантів і його дружина Хезер Мілз повідомили сьогодні про народження доньки. Дівчинка з’явилася на світ на місяць раніше за допомогою кесаревого розтину. Лікар шпиталю, де народилася донька Маккартні Клара Хорнік, повідомила журналістам у Лондоні.

“Пол і Хезер в захопленні від такої новини. Вони сказали, що пишаються своєю “маленькою красунею”. Дівчинку назвали Беатріс на честь матері Хезер і Міллі на честь тітки Пола.”

Сам же Пол вже оголосив доньку справжньою красунею. Він же перебував поряд з дружиною під час пологів. Пол Маккартні одружений з колишньою моделькою, 35-літньою Хезер лише один рік. Коли вони познайомилися, вона сиділа в інвалідному кріслі після автоаварії. Від попереднього шлюбу з Ліндою Істмен в нього троє дорослих дітей. Одна з дочок, Стелла, вже досягла у світі моди неабиякої слави дизайнера. Перша дружина Пола Лінда Маккартні померла у 1998 році на рак.

Сьогодні під пологовим будинком протягом дня простоювали фани Маккартні. А одна італійська туристка навіть пообіцяла, що свою майбутню доньку назве Гітарою, на честь музиканта.

Повідомлення про нинішнє народження дитини в родині Маккартні мало доволі казусний характер. Спочатку британська газета “Дейлі Міррор” оголосила на першій сторінці, що у сера Пола народився син, і що він називатиметься Йозеф. Але музикант і його дружина з гумором спростували це повідомлення бульварної преси як і будь-яку плітку. Це так, як у пісні Маккартні, яка якраз зараз лунає, і котру він написав разом з Майклом Джексоном, “Say, say, say!”: “Говори, говори, говори, що хочеш, але не бався з моїми почуттями! Візьми, візьми, візьми все, що тобі треба, але не залишай мене без потрібного напрямку!”

Людмила Ваннек, радіо “Свобода”, Прага.

Ірина Перешило

Ви слухали програму “Моніторинг тижня”. Її підготувала Ірина Перешило. До наступних зустрічей в ефірі. Говорить радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG