Прага, 8 листопада, 2003 року.
Петро Кагуй
Говорить радіо «Свобода».
Нещодавні події у Донецьку, використання брудних технологій у політиці, протистояння України і Росії у Керченській протоці – це основні теми, які переважають у листах наших слухачів і на яких зосередимо основну увагу в сьогоднішній передачі «Листи на «Свободу».
Вітаю Вас, шановні слухачі!
Спершу пропоную послухати у дикторському читання листа, автор якого був безпосереднім учасником подій у Донецьку. Лист перекладено з російської.
Пан В.Лисенков із міста Торез Донецької області у своєму посланні розповів:
«31 жовтня я мимоволі став свідком і учасником (щоправда пасивним) організованого шабашу у місті Донецьку на площі перед Палацом «Юність«.
Тільки тепер, після доби, стало зрозумілим, як було організовано і задумано так звану «акцію протесту». Була рознарядка Донецької обласної державної адміністрації - направити на сьому тридцять ранку до Донецька людей автобусами для участі у цій «акції протесту». Кожне підприємство з міст і районів області зобов’язали - привести свої «делегації».
В автобусі нам сказали: «Ïдемо в Донецьк на мітинг», а який і з чим він пов’язаний, спершу не пояснили. І лише в Донецьку було сказано, що мітинг на підтримку прем’єр-міністра Януковича. І знову ж таки, не сказали, від кого і для чого ми повинні відстоювати пана Януковича?
Потім почало з’ясовуватися, що до Донецька, нібито на з’їзд, прибувають делегати від «Нашої України» на чолі з Віктором Ющенком. І стало усім зрозуміло: Партія реґіонів влаштовує цей «шабаш», щоб зірвати роботу «Нашої України».
Спершу, Палац Юність заповнили студентами вузів, тобто поставили перед фактом - «місць немає» для приїжджих! А на площі змінюючи один одного, біля мікрофона виступали «оратори», а людям наполегливо «порадили» кричати «Ганьба!», «Геть Ющенко!».
А вздовж центральної вулиці імені Артема в Донецьку були встановлені великі плакати («біґ-борди») із зображенням Віктора Ющенка і жінки, яка подавала йому замість хліба і солі - гарбуза. При цьому міліція направляла через вулицю Артема увесь транспорт, блокуючи об''їзну дорогу, очевидно, з метою, щоб усі бачили і читали.
Ось він - показовий урок «української демократії» у «донбаському виконанні», який був поданий, не без допомоги з центру. Знай наших! Оце і є - справжня «ганьба» горе-керівникам, батькам міста!
А «шабаш» на площі тривав далі, до 15 години. Вже появилися і «підігріті» і «тепленькі». Адже в дорогу для делегацій було взято трохи горілки і закуски. Вже, як мовиться, і до «мордобою» ближче. А ще говорили, що видадуть по 15 гривень.
І до чого ж усе це? Ось воно протистояння у такий цинічний спосіб: «Ющенкові – НІ», «Януковичу – ТАК». І повірте мені, що присутньому в цій «гущі» стає по справжньому страшно і моторошно на душі. Ось, це чинять батьки міста Донецька і області за бандитськими вказівками. Це і є так званий адмінресурс?
Куди нас ведуть? У яке минуле чи майбутнє? Використовуючи подібні прийоми, розробляючи такі сценарії, можна проводити і вибори, і референдуми на свою користь.
Постає болюче питання: а що ж робити у цій ситуації? Порадьте, радіо «Свобода»! Викривайте, засуджуйте подібні «дії» у своїх передачах!».
Петро Кагуй
Ось такого листа надіслав нам пан В. Лисенков із міста Торез Донецької області. Це послання прозвучало у перекладі з російської.
музика
А зараз прочитаю невеликого електронного листа за підписом Юрко:
«Делегація із Дніпропетровська так і не доїхала до Донецька, бо надійшла команда зі штабу «Нашої України» - повернутися у зворотному напрямку. 15 кілометрів відділяло автобус від межі Донецької області.
Ганьба! Де ж наші прозорі вибори й демократія, про яку постійно говорить президент? За таких умов, коли людей у робочий час змушують йти на вулиці, витрачають великі кошти на «біґ-борди», зухвало займають приміщення, залучаючи силові структури та увесь адмінресурс, то хіба можна говорити про демократію...
Але, все одно, ми перемогли у Донецьку. Євросоюз та ОБСЄ повинні отримати повну інформацію про стан демократії в нинішній Україні, яка, за їхніми переконаннями, корумпована з ніг до голови».
Петро Кагуй
Переходжу до наступного листа:
«Події останніх днів і навіть годин набувають все більш стрімкого і загрозливого характеру», - такими словами починається електронне послання Йосипа Решка з Києва. Цього листа ми отримали відразу після подій у Донецьку та конфлікту, котрий виник довкола Спілки письменників України.
«Україна стоїть на порозі, як мінімум, введення надзвичайного стану, а то й громадянської війни. Есдеківські шабаші у Львові, Херсоні, Харкові, не кажучи вже про Донецьк, є цьому яскравим свідченням. Розгул гебельсівщини на Першому національному та інших провладних телеканалах, досягає свого апогею», - писав у ті дні Йосип Решко, зосередивши основну увагу подіям, які стосуються письменницького середовища».
Процитую деякі фрагменти цього листа:
«Усі засоби масової інформації розтиражували інформацію про те, що 29 жовтня відбулися загальні збори Національної спілки письменників України за участю представників усіх регіонів, на яких переобрано Голову спілки письменників.
Це не що інше, як інспірована Адміністрацією Президента свідома дезінформація громадськості, направлена на розвал Спілки письменників, до чого не ризикували вдаватись навіть високі компартійні чиновники в період створення РУХу до якого були причетні письменники.
Жодних зборів Національної спілки письменників України, в тому числі і загальних, 29 жовтня не відбулося. Насправді, у санаторії в Пущі Озерній відбулося виїзне засідання чиновників з райдержадміністрацій Президента та невеликої групи письменників, привезених до Києва на службових машинах райдержадміністрацій.
Державні чиновники запрошували письменників під приводом форуму творчої молоді, який мав відбуватися в приміщенні Молодіжного театру, а не на збори Спілки письменників. У Києві прибулих, як держслужбовців із районних адміністрацій президента, так і письменників запросили до автобусів «Мерседес-Бенс» із державними номерами і завезли в Пущу Озерну, де їм оголосили, що вони прибули на збори членів Спілки письменників. Про це з обуренням говорить більшість письменників, які були там присутні. На цьому зібранні оголосили, що переобирають Голову спілки, вносять поправки до Статуту та обирають нові керівні органи. Дивно, що діючи в таких "правових" рамках дане зібрання не проголосило себе Верховною Радою, не внесло правки до Конституції, паралельно обравши Президента України, наприклад, пана Медведчука, змінивши при цьому і склад адміністрації президента», - зауважує у своєму листі Йосип Решко з Києва».
Петро Кагуй
Про події довкола Спілки письменників України написала і наша слухачка з Полтави Лариса Марченко. Її лист прозвучить у дикторському читанні:
«Владний режим агонізує. Він відкрито йде на гидотну підступну політику розколу громадської організації патріотів-українців – українських письменників, яку він і досі не зміг розколоти.
Паралізувавши письменників економічно, коли вони не спроможні видавати книги, журнали, тобто позбавивши письменників слова, можновладцям здалося, що цього замало. Коли у 90-их роках почалася ціла низка «темних розколів» усіх патріотичних організацій, патріоти знали, що це рука КДБ, але думали, що тут не обійшлося без Москви. Так були розколоті Комітет солдатських матерів, потім розкололи УРП, Народний Рух, Демократичну партію, навіть бойове УНА-УНСО, а також і релігійну організацію Рунвіру.
Отже режим, що залишився від недобитої імперії, веде хитру політику розколу усіх організацій українців-патріотів і робить це так само, як і раніше робила Москва - руками самих, наївних і довірливих українців.
Деякі люди охоче йдуть на зраду своїх організацій, думаючи, що вони роблять добру справу, усунувши від керівництва своїх, так би мовити, «нерозумних колег», а насправді стають маріонетками в руках хитрих підступних політиків. Бо останнім не потрібні українські патріоти, які прагнуть міцної Української держави та гарного життя народу в цій державі. Натомість, їм потрібні підленькі раби-гвинтики, не дружні, заздрісні, які б боролися самі з собою. А в той час можновладці наживаються на народному добрі.
Про те, що розкол, зроблений руками обласних держадміністрацій та центральної влади у Києві, заявила навіть сама пані Околітенко. Про це кажуть і полтавські письменники. Полтавська держадміністрація без вказівки з Києва і пальцем не ворухне, а тим більше не відправила б автобус із письменниками до Києва. На щастя, у Києві автобус полтавської держадміністрації зламався і полтавським письменникам з митарствами довелося добиратися до Полтави. Може це змусить задуматися їх, що навіть бог не хоче цього розколу письменників.
Мені жаль наївної і довірливої пані Околітенко, яка говорить, що письменники не хочуть займатися політикою (це ж неможливо, адже політика – це саме наше життя). Тоді як сама Наталія Околітенко стає маріонетковою лялькою в руках хитрих ненажерливих політиків.
Українці! Та вже скільки вчить вас історія, яку не можна читати без брому, як писав Володимир Винниченко? Доки ж ми будемо піддаватися на підступні дії хитрих політиків?
Хочеться звернутися і до пані Околітенко як до розумної письменниці, але довірливої, наївної. Навіщо усе це Вам, це ж Вам не під силу, адже Ви розміняли сьомий десяток. Вас використають, Ви угробите своє здоров’я, а потім Вас кинуть напризволяще.
Не даймо розколоти останню громадську організацію патріотів-українців!».
Петро Кагуй
Це був лист нашої слухачки із Полтави Лариси Марченко.
А зараз перейдімо до листів стосовно конфлікту між Україною і Росією у Керченській протоці. Оскільки протистояння в районі острова Тузла триває вже довший час, то на цю тему набралося вже чимало листів, переповнена ними і наша електронна пошта. Щоправда, автори електронних послань часто обмежуються лише окремими репліками чи зауваженнями і більшість із них не називають своїх імен. І вже ж пропоную послухати цілу низку таких невеличких окремих реплік від різних авторів:
«Стосовно російських зазіхань на Крим, на Тузлу, то хочу знати, за яким правом до складу Росії включена північно-східна Слобожанщина (Бєлгород, Вороніж, Курськ) та Кубань?»
//////////////////////////
«Люди добрі!
Оце я слухаю Ваші програми про Тузлу. Та припиніть повторювати казку про те, що Росія хоче зекономити 170 мільйонів доларів. Невже Ви самі у це вірите? Це для нас з Вами 170 мільйонів доларів то є гроші. Для Росії 170 мільйонів - не гроші! Мільйоном більше, мільйоном менше - нема різниці.
Єдина мета будівництва тої дамби - це показати, хто у лісі є господар і чиї там шишки; показати нам, де є наше місце і куди ми всі мали б на думку Росії давно вже піти. Олексій».
//////////////////////////
«Добрі відносини з Російською Федерацією (а не з Росією) будуть лише тоді, коли Московська імперія врешті-решт розвалиться, як і усі інші імперії».
//////////////////////////
«Росія ніколи і нічого доброго для України не робила і ніколи не зробить.
Я теж поїхав би в Крим як доброволець захищати Тузлу, але вже трохи роки не ті. Але, думаю що молодих людей які ще не спилися, і які думають - вистачить. Володимир».
//////////////////////////
Петро Кагуй
А в наступному короткому електронному листі буде згадано Олександра Волошина, який донедавна очолював адміністрацію президента Росії. Я лише нагадаю, що, за повідомленням інформаційних агентств, пан Волошин дозволив собі заявити перед журналістами, чи то жартома чи не зовсім, наступне: «Ніколи Росія не залишить Україні Керченську протоку. Вистачить того, що Крим сьогодні український і ми ледве заспокоїли людей з цього приводу. Вистачить знущатися над нами. Якщо треба, ми зробимо усе можливе і неможливе, щоб відстояти свою позицію. Якщо треба, ми скинемо туди бомбу», - цитували слова Олександра Волошина російські журналісти.
І ось що зауважив один із наших слухачів в електронному листі:
«Шановане панство! Слухаю я усякі коментарі про відставку керівника президентської адміністрації в Росії Волошина, і мене дивує, чому цю відставку ніхто не пов''язує із провалом російського плану швидкого захоплення Тузли? Судячи з усього, Волошин був важливою персоною у цій справі, а можливо і був її керівником!».
//////////////////////////
Серед авторів електронних листів знайшовся і один дотепний жартівник:
«Нам стало відомо з неофіційних джерел, що російський уряд не виключає будівництва другої дамби (від Чукотки до Аляски). Обидві дамби покликані забезпечити можливість перекидання російської бронетехніки на території сусідніх держав».
//////////////////////////
Петро Кагуй:
І нарешті остання репліка з нашої електронною пошти:
«Якщо російський катер приплив на стоянку на українській території, то треба або захопити його в полон, або зробити в ньому пробоїну. Нехай залишається там, де стоїть.
У «русскіх» широка натура - от і не вистачає землі, щоб цю натуру розмістити».
//////////////////////////
Петро Кагуй
Дивно, автор останнього електронного послання все ж таки мав би підписатися під своєю такою досить радикальною пропозицією. Бо що це: пропонує захоплювати у полон російські кораблі чи робити пробоїни у них, а сам не наважується навіть назвати свого імені. Але, врешті-решт, це його справа, підписуватися чи ні.
Дозволю собі трохи, на хвильку відійти від проблеми довкола острова Тузла і розповісти дещо про підписи. Інколи ми отримуємо листи, автори яких називають себе, але просять не подавати їхнього імені до ефіру. Були і випадки, коли окремо подається спеціально вигаданий псевдонім. Власне, у цьому ми не бачимо якоїсь проблеми. Щоправда інколи виникають незручності. Скажімо, як бути, коли дописувач із невеликого села подає своє псевдо. І що тоді, почують мешканці того села передачу радіо «Свобода» і скажуть: «Еге, щось тут не так, у нашому селі такий не проживає, напевне на радіо «Свободі» самі вигадують, придумують листи, ведуть якусь пропаганду в інтересах невідомо кого, а прикриваються нашим селом».
До речі я не зовсім жартую, одного разу довелося піти на зустріч слухачеві, подавати до ефіру його псевдо, але при цьому називати лише район його проживання, не вказуючи конкретне село. А нещодавно був інший, досить курйозний випадок. Я наважився процитувати з листа лише окремі фрагменти, бо лист був написаний у дуже гострій формі з критикою керівників Української держави. Зауважу, що ця критика було досить добре аргументована, але подана з такою кількістю епітетів, що ефір міг би не витримати. І досить кумедними були останні рядки листа: «Якщо Ви читатимете мого листа в ефірі, то можете назвати моє прізвище. Я не боюся, нехай Україна знає своїх героїв!».
Звучить пісня Павла Дворського «Товариство моє».
Петро Кагуй
Після пісні Павла Дворського «Товариство моє», пропоную послухати дещо довшого і до певної міри незвичного листа. Один із наших слухачів попросив через наше радіо передати його звернення до українських олігархів на яких він покладає велику надію. Цим слухачем є Анатолій Шевченко з міста Оріхіва Запорізької області.
Отож послухаймо, чому пан Шевченко вирішив звернутися до українських олігархів.
«Прошу зачитати мого листа у повному обсязі. Повірте мені я вже людина зріла і дещо бачив у своєму житті.
Мені дуже жаль Україну і український народ. Я дуже люблю Україну, люблю усім серцем. Мені дуже боляче дивитися на все те негативне, що відбувається нині в Україні. ... я не перебував і не перебуваю в жодній партії, але я фанатичний патріот своєї держави України. Мені дуже хочеться якнайшвидше побачити Україну заможною, стабільною та «міцною» державою.
Можливо це буде якось незвично, але я звертаюся до українських олігархів, тих хто є чи вважає себе патріотом України. Реальна влада зараз у них, в олігархів. І час уже настав повертати борги і Україні, і українцям.
Ви є власниками майже усіх телеканалів України. Навіщо нам оці російські фільми, цей «ширпотреб» російський. Фінансуйте випуски наших вітчизняних, українських фільмів. «Розкручуйте» наших українських співаків, артистів... Нехай співають у палаці «Україна» наші «доморощені» українські «Зірки».
Огидно уже і дивитися і слухати отих Кіркорових, Пугачових, Пєнкіних і Орбакайте... Навіть і на державному телеканалі УТ-1 тільки і чути російських виконавців.
Я живу в Україні, я українець і я маю величезну потребу постійно слухати по радіо і дивитися по телевізору українські мелодійні пісні, дивитися українськомовні фільми, а не російськомовні з українськими субтитрами внизу кадру.
Зараз Росія робить шалений тиск на Україну в усіх сферах нашого життя. Особливо це дуже помітно на телебаченні. Ну навіщо я маю дивитися отого Якубовича з їхнім «Полем Чудес», чи їхній КВН «імені Маслюкова». Ну чому ми повинні плентатися за Росією у фарватері.
Та якщо Ви – олігархи, то звісно Ви маєте гроші, то чому б Вам не зробити українське «Поле Чудес» без усяких там «Диканьок» чи передачу подібну до «Жді мєня» в українському, але кращому варіанті. І тоді люди порівняють два варіанти і будуть дивитися своє, вітчизняне, рідне.
Чи може і Ви олігархи також маєте синдром меншовартості. Я вже не буду закликати інтелігенцію українську розбудити український народ. Я, наразі, закликаю пробудитися українських олігархів і позбутися цього синдрому меншовартості перед росіянами.
І я знову звертаюся до українських олігархів: хіба Ви не бачити, що нинішній президент – це ворог України, він ніколи не був патріотом України, він не любив і не любить Україну. Бо коли б він її любив, то проявив би мужність і вже давно пішов би у відставку і не гальмував би розвиток України і не «мучив» би багатостраждальних український народ.
Панове українські олігархи, терміново «розкручуйте» національно свідомого патріота України, кандидата у Президенти України. І це все з єдиною вимогою до Вас. Нехай відбудеться легалізація Ваших капіталів в Україні, щоб ці капітали почали працювати на справжню незалежність України.
Я прошу, молю Бога, щоб наступним Президентом України стала фанатично віддана Україні і українському народові людина.
Дай Боже!!! Слава Україні!!!»
Петро Кагуй
Це був лист Анатолія Шевченка з міста Оріхіва Запорізької області. Прохання пана Шевченка ми виконали, передали його звернення до олігархів.
Але ми не можемо гарантувати що це звернення потрапило до адресатів, точніше ми не знаємо, чи слухають українські олігархи передачі радіо «Свобода». Та власне, хто є олігархами і скільки їх в Україні? Принаймні, я особисто не чув, щоб хтось публічно виступив і заявив, я є українським олігархом і як олігарх вважаю, що ось цю проблему потрібно вирішувати таким чином...
І вже ж будемо сподіватися що звернення Анатолія Шевченка не було даремним. Може якраз хтось із них, тобто олігархів, особисто почув це звернення. Чи хоча б особи з оточення олігархів почули і передадуть якомусь олігарху, скажуть: ось чоловік із Запорізької області вболіває за Україну і закликає тебе легалізувати свої капітали, щоб вони працювали не лише на тебе, але й на українську державу, і закликає тебе подбати про підтримати розвиток української культури, української мови, української пісні. І при цьому він закликає Тебе позбутися комплексу, синдрому меншовартості перед усім російським.
До закінчення передачі «Листи на Свободу» залишається вже зовсім небагато часу, і оскільки сьогодні прозвучали листи на досить гострі політичні проблеми, то хоча б наприкінці програми пропоную трохи відпочити від політики і послухати пісню Віталія Білоножка «Годі, брате». На цьому, я прощаюся з Вами, шановні слухачі. На все добре, до наступних зустрічей!
Петро Кагуй
Говорить радіо «Свобода».
Нещодавні події у Донецьку, використання брудних технологій у політиці, протистояння України і Росії у Керченській протоці – це основні теми, які переважають у листах наших слухачів і на яких зосередимо основну увагу в сьогоднішній передачі «Листи на «Свободу».
Вітаю Вас, шановні слухачі!
Спершу пропоную послухати у дикторському читання листа, автор якого був безпосереднім учасником подій у Донецьку. Лист перекладено з російської.
Пан В.Лисенков із міста Торез Донецької області у своєму посланні розповів:
«31 жовтня я мимоволі став свідком і учасником (щоправда пасивним) організованого шабашу у місті Донецьку на площі перед Палацом «Юність«.
Тільки тепер, після доби, стало зрозумілим, як було організовано і задумано так звану «акцію протесту». Була рознарядка Донецької обласної державної адміністрації - направити на сьому тридцять ранку до Донецька людей автобусами для участі у цій «акції протесту». Кожне підприємство з міст і районів області зобов’язали - привести свої «делегації».
В автобусі нам сказали: «Ïдемо в Донецьк на мітинг», а який і з чим він пов’язаний, спершу не пояснили. І лише в Донецьку було сказано, що мітинг на підтримку прем’єр-міністра Януковича. І знову ж таки, не сказали, від кого і для чого ми повинні відстоювати пана Януковича?
Потім почало з’ясовуватися, що до Донецька, нібито на з’їзд, прибувають делегати від «Нашої України» на чолі з Віктором Ющенком. І стало усім зрозуміло: Партія реґіонів влаштовує цей «шабаш», щоб зірвати роботу «Нашої України».
Спершу, Палац Юність заповнили студентами вузів, тобто поставили перед фактом - «місць немає» для приїжджих! А на площі змінюючи один одного, біля мікрофона виступали «оратори», а людям наполегливо «порадили» кричати «Ганьба!», «Геть Ющенко!».
А вздовж центральної вулиці імені Артема в Донецьку були встановлені великі плакати («біґ-борди») із зображенням Віктора Ющенка і жінки, яка подавала йому замість хліба і солі - гарбуза. При цьому міліція направляла через вулицю Артема увесь транспорт, блокуючи об''їзну дорогу, очевидно, з метою, щоб усі бачили і читали.
Ось він - показовий урок «української демократії» у «донбаському виконанні», який був поданий, не без допомоги з центру. Знай наших! Оце і є - справжня «ганьба» горе-керівникам, батькам міста!
А «шабаш» на площі тривав далі, до 15 години. Вже появилися і «підігріті» і «тепленькі». Адже в дорогу для делегацій було взято трохи горілки і закуски. Вже, як мовиться, і до «мордобою» ближче. А ще говорили, що видадуть по 15 гривень.
І до чого ж усе це? Ось воно протистояння у такий цинічний спосіб: «Ющенкові – НІ», «Януковичу – ТАК». І повірте мені, що присутньому в цій «гущі» стає по справжньому страшно і моторошно на душі. Ось, це чинять батьки міста Донецька і області за бандитськими вказівками. Це і є так званий адмінресурс?
Куди нас ведуть? У яке минуле чи майбутнє? Використовуючи подібні прийоми, розробляючи такі сценарії, можна проводити і вибори, і референдуми на свою користь.
Постає болюче питання: а що ж робити у цій ситуації? Порадьте, радіо «Свобода»! Викривайте, засуджуйте подібні «дії» у своїх передачах!».
Петро Кагуй
Ось такого листа надіслав нам пан В. Лисенков із міста Торез Донецької області. Це послання прозвучало у перекладі з російської.
музика
А зараз прочитаю невеликого електронного листа за підписом Юрко:
«Делегація із Дніпропетровська так і не доїхала до Донецька, бо надійшла команда зі штабу «Нашої України» - повернутися у зворотному напрямку. 15 кілометрів відділяло автобус від межі Донецької області.
Ганьба! Де ж наші прозорі вибори й демократія, про яку постійно говорить президент? За таких умов, коли людей у робочий час змушують йти на вулиці, витрачають великі кошти на «біґ-борди», зухвало займають приміщення, залучаючи силові структури та увесь адмінресурс, то хіба можна говорити про демократію...
Але, все одно, ми перемогли у Донецьку. Євросоюз та ОБСЄ повинні отримати повну інформацію про стан демократії в нинішній Україні, яка, за їхніми переконаннями, корумпована з ніг до голови».
Петро Кагуй
Переходжу до наступного листа:
«Події останніх днів і навіть годин набувають все більш стрімкого і загрозливого характеру», - такими словами починається електронне послання Йосипа Решка з Києва. Цього листа ми отримали відразу після подій у Донецьку та конфлікту, котрий виник довкола Спілки письменників України.
«Україна стоїть на порозі, як мінімум, введення надзвичайного стану, а то й громадянської війни. Есдеківські шабаші у Львові, Херсоні, Харкові, не кажучи вже про Донецьк, є цьому яскравим свідченням. Розгул гебельсівщини на Першому національному та інших провладних телеканалах, досягає свого апогею», - писав у ті дні Йосип Решко, зосередивши основну увагу подіям, які стосуються письменницького середовища».
Процитую деякі фрагменти цього листа:
«Усі засоби масової інформації розтиражували інформацію про те, що 29 жовтня відбулися загальні збори Національної спілки письменників України за участю представників усіх регіонів, на яких переобрано Голову спілки письменників.
Це не що інше, як інспірована Адміністрацією Президента свідома дезінформація громадськості, направлена на розвал Спілки письменників, до чого не ризикували вдаватись навіть високі компартійні чиновники в період створення РУХу до якого були причетні письменники.
Жодних зборів Національної спілки письменників України, в тому числі і загальних, 29 жовтня не відбулося. Насправді, у санаторії в Пущі Озерній відбулося виїзне засідання чиновників з райдержадміністрацій Президента та невеликої групи письменників, привезених до Києва на службових машинах райдержадміністрацій.
Державні чиновники запрошували письменників під приводом форуму творчої молоді, який мав відбуватися в приміщенні Молодіжного театру, а не на збори Спілки письменників. У Києві прибулих, як держслужбовців із районних адміністрацій президента, так і письменників запросили до автобусів «Мерседес-Бенс» із державними номерами і завезли в Пущу Озерну, де їм оголосили, що вони прибули на збори членів Спілки письменників. Про це з обуренням говорить більшість письменників, які були там присутні. На цьому зібранні оголосили, що переобирають Голову спілки, вносять поправки до Статуту та обирають нові керівні органи. Дивно, що діючи в таких "правових" рамках дане зібрання не проголосило себе Верховною Радою, не внесло правки до Конституції, паралельно обравши Президента України, наприклад, пана Медведчука, змінивши при цьому і склад адміністрації президента», - зауважує у своєму листі Йосип Решко з Києва».
Петро Кагуй
Про події довкола Спілки письменників України написала і наша слухачка з Полтави Лариса Марченко. Її лист прозвучить у дикторському читанні:
«Владний режим агонізує. Він відкрито йде на гидотну підступну політику розколу громадської організації патріотів-українців – українських письменників, яку він і досі не зміг розколоти.
Паралізувавши письменників економічно, коли вони не спроможні видавати книги, журнали, тобто позбавивши письменників слова, можновладцям здалося, що цього замало. Коли у 90-их роках почалася ціла низка «темних розколів» усіх патріотичних організацій, патріоти знали, що це рука КДБ, але думали, що тут не обійшлося без Москви. Так були розколоті Комітет солдатських матерів, потім розкололи УРП, Народний Рух, Демократичну партію, навіть бойове УНА-УНСО, а також і релігійну організацію Рунвіру.
Отже режим, що залишився від недобитої імперії, веде хитру політику розколу усіх організацій українців-патріотів і робить це так само, як і раніше робила Москва - руками самих, наївних і довірливих українців.
Деякі люди охоче йдуть на зраду своїх організацій, думаючи, що вони роблять добру справу, усунувши від керівництва своїх, так би мовити, «нерозумних колег», а насправді стають маріонетками в руках хитрих підступних політиків. Бо останнім не потрібні українські патріоти, які прагнуть міцної Української держави та гарного життя народу в цій державі. Натомість, їм потрібні підленькі раби-гвинтики, не дружні, заздрісні, які б боролися самі з собою. А в той час можновладці наживаються на народному добрі.
Про те, що розкол, зроблений руками обласних держадміністрацій та центральної влади у Києві, заявила навіть сама пані Околітенко. Про це кажуть і полтавські письменники. Полтавська держадміністрація без вказівки з Києва і пальцем не ворухне, а тим більше не відправила б автобус із письменниками до Києва. На щастя, у Києві автобус полтавської держадміністрації зламався і полтавським письменникам з митарствами довелося добиратися до Полтави. Може це змусить задуматися їх, що навіть бог не хоче цього розколу письменників.
Мені жаль наївної і довірливої пані Околітенко, яка говорить, що письменники не хочуть займатися політикою (це ж неможливо, адже політика – це саме наше життя). Тоді як сама Наталія Околітенко стає маріонетковою лялькою в руках хитрих ненажерливих політиків.
Українці! Та вже скільки вчить вас історія, яку не можна читати без брому, як писав Володимир Винниченко? Доки ж ми будемо піддаватися на підступні дії хитрих політиків?
Хочеться звернутися і до пані Околітенко як до розумної письменниці, але довірливої, наївної. Навіщо усе це Вам, це ж Вам не під силу, адже Ви розміняли сьомий десяток. Вас використають, Ви угробите своє здоров’я, а потім Вас кинуть напризволяще.
Не даймо розколоти останню громадську організацію патріотів-українців!».
Петро Кагуй
Це був лист нашої слухачки із Полтави Лариси Марченко.
А зараз перейдімо до листів стосовно конфлікту між Україною і Росією у Керченській протоці. Оскільки протистояння в районі острова Тузла триває вже довший час, то на цю тему набралося вже чимало листів, переповнена ними і наша електронна пошта. Щоправда, автори електронних послань часто обмежуються лише окремими репліками чи зауваженнями і більшість із них не називають своїх імен. І вже ж пропоную послухати цілу низку таких невеличких окремих реплік від різних авторів:
«Стосовно російських зазіхань на Крим, на Тузлу, то хочу знати, за яким правом до складу Росії включена північно-східна Слобожанщина (Бєлгород, Вороніж, Курськ) та Кубань?»
//////////////////////////
«Люди добрі!
Оце я слухаю Ваші програми про Тузлу. Та припиніть повторювати казку про те, що Росія хоче зекономити 170 мільйонів доларів. Невже Ви самі у це вірите? Це для нас з Вами 170 мільйонів доларів то є гроші. Для Росії 170 мільйонів - не гроші! Мільйоном більше, мільйоном менше - нема різниці.
Єдина мета будівництва тої дамби - це показати, хто у лісі є господар і чиї там шишки; показати нам, де є наше місце і куди ми всі мали б на думку Росії давно вже піти. Олексій».
//////////////////////////
«Добрі відносини з Російською Федерацією (а не з Росією) будуть лише тоді, коли Московська імперія врешті-решт розвалиться, як і усі інші імперії».
//////////////////////////
«Росія ніколи і нічого доброго для України не робила і ніколи не зробить.
Я теж поїхав би в Крим як доброволець захищати Тузлу, але вже трохи роки не ті. Але, думаю що молодих людей які ще не спилися, і які думають - вистачить. Володимир».
//////////////////////////
Петро Кагуй
А в наступному короткому електронному листі буде згадано Олександра Волошина, який донедавна очолював адміністрацію президента Росії. Я лише нагадаю, що, за повідомленням інформаційних агентств, пан Волошин дозволив собі заявити перед журналістами, чи то жартома чи не зовсім, наступне: «Ніколи Росія не залишить Україні Керченську протоку. Вистачить того, що Крим сьогодні український і ми ледве заспокоїли людей з цього приводу. Вистачить знущатися над нами. Якщо треба, ми зробимо усе можливе і неможливе, щоб відстояти свою позицію. Якщо треба, ми скинемо туди бомбу», - цитували слова Олександра Волошина російські журналісти.
І ось що зауважив один із наших слухачів в електронному листі:
«Шановане панство! Слухаю я усякі коментарі про відставку керівника президентської адміністрації в Росії Волошина, і мене дивує, чому цю відставку ніхто не пов''язує із провалом російського плану швидкого захоплення Тузли? Судячи з усього, Волошин був важливою персоною у цій справі, а можливо і був її керівником!».
//////////////////////////
Серед авторів електронних листів знайшовся і один дотепний жартівник:
«Нам стало відомо з неофіційних джерел, що російський уряд не виключає будівництва другої дамби (від Чукотки до Аляски). Обидві дамби покликані забезпечити можливість перекидання російської бронетехніки на території сусідніх держав».
//////////////////////////
Петро Кагуй:
І нарешті остання репліка з нашої електронною пошти:
«Якщо російський катер приплив на стоянку на українській території, то треба або захопити його в полон, або зробити в ньому пробоїну. Нехай залишається там, де стоїть.
У «русскіх» широка натура - от і не вистачає землі, щоб цю натуру розмістити».
//////////////////////////
Петро Кагуй
Дивно, автор останнього електронного послання все ж таки мав би підписатися під своєю такою досить радикальною пропозицією. Бо що це: пропонує захоплювати у полон російські кораблі чи робити пробоїни у них, а сам не наважується навіть назвати свого імені. Але, врешті-решт, це його справа, підписуватися чи ні.
Дозволю собі трохи, на хвильку відійти від проблеми довкола острова Тузла і розповісти дещо про підписи. Інколи ми отримуємо листи, автори яких називають себе, але просять не подавати їхнього імені до ефіру. Були і випадки, коли окремо подається спеціально вигаданий псевдонім. Власне, у цьому ми не бачимо якоїсь проблеми. Щоправда інколи виникають незручності. Скажімо, як бути, коли дописувач із невеликого села подає своє псевдо. І що тоді, почують мешканці того села передачу радіо «Свобода» і скажуть: «Еге, щось тут не так, у нашому селі такий не проживає, напевне на радіо «Свободі» самі вигадують, придумують листи, ведуть якусь пропаганду в інтересах невідомо кого, а прикриваються нашим селом».
До речі я не зовсім жартую, одного разу довелося піти на зустріч слухачеві, подавати до ефіру його псевдо, але при цьому називати лише район його проживання, не вказуючи конкретне село. А нещодавно був інший, досить курйозний випадок. Я наважився процитувати з листа лише окремі фрагменти, бо лист був написаний у дуже гострій формі з критикою керівників Української держави. Зауважу, що ця критика було досить добре аргументована, але подана з такою кількістю епітетів, що ефір міг би не витримати. І досить кумедними були останні рядки листа: «Якщо Ви читатимете мого листа в ефірі, то можете назвати моє прізвище. Я не боюся, нехай Україна знає своїх героїв!».
Звучить пісня Павла Дворського «Товариство моє».
Петро Кагуй
Після пісні Павла Дворського «Товариство моє», пропоную послухати дещо довшого і до певної міри незвичного листа. Один із наших слухачів попросив через наше радіо передати його звернення до українських олігархів на яких він покладає велику надію. Цим слухачем є Анатолій Шевченко з міста Оріхіва Запорізької області.
Отож послухаймо, чому пан Шевченко вирішив звернутися до українських олігархів.
«Прошу зачитати мого листа у повному обсязі. Повірте мені я вже людина зріла і дещо бачив у своєму житті.
Мені дуже жаль Україну і український народ. Я дуже люблю Україну, люблю усім серцем. Мені дуже боляче дивитися на все те негативне, що відбувається нині в Україні. ... я не перебував і не перебуваю в жодній партії, але я фанатичний патріот своєї держави України. Мені дуже хочеться якнайшвидше побачити Україну заможною, стабільною та «міцною» державою.
Можливо це буде якось незвично, але я звертаюся до українських олігархів, тих хто є чи вважає себе патріотом України. Реальна влада зараз у них, в олігархів. І час уже настав повертати борги і Україні, і українцям.
Ви є власниками майже усіх телеканалів України. Навіщо нам оці російські фільми, цей «ширпотреб» російський. Фінансуйте випуски наших вітчизняних, українських фільмів. «Розкручуйте» наших українських співаків, артистів... Нехай співають у палаці «Україна» наші «доморощені» українські «Зірки».
Огидно уже і дивитися і слухати отих Кіркорових, Пугачових, Пєнкіних і Орбакайте... Навіть і на державному телеканалі УТ-1 тільки і чути російських виконавців.
Я живу в Україні, я українець і я маю величезну потребу постійно слухати по радіо і дивитися по телевізору українські мелодійні пісні, дивитися українськомовні фільми, а не російськомовні з українськими субтитрами внизу кадру.
Зараз Росія робить шалений тиск на Україну в усіх сферах нашого життя. Особливо це дуже помітно на телебаченні. Ну навіщо я маю дивитися отого Якубовича з їхнім «Полем Чудес», чи їхній КВН «імені Маслюкова». Ну чому ми повинні плентатися за Росією у фарватері.
Та якщо Ви – олігархи, то звісно Ви маєте гроші, то чому б Вам не зробити українське «Поле Чудес» без усяких там «Диканьок» чи передачу подібну до «Жді мєня» в українському, але кращому варіанті. І тоді люди порівняють два варіанти і будуть дивитися своє, вітчизняне, рідне.
Чи може і Ви олігархи також маєте синдром меншовартості. Я вже не буду закликати інтелігенцію українську розбудити український народ. Я, наразі, закликаю пробудитися українських олігархів і позбутися цього синдрому меншовартості перед росіянами.
І я знову звертаюся до українських олігархів: хіба Ви не бачити, що нинішній президент – це ворог України, він ніколи не був патріотом України, він не любив і не любить Україну. Бо коли б він її любив, то проявив би мужність і вже давно пішов би у відставку і не гальмував би розвиток України і не «мучив» би багатостраждальних український народ.
Панове українські олігархи, терміново «розкручуйте» національно свідомого патріота України, кандидата у Президенти України. І це все з єдиною вимогою до Вас. Нехай відбудеться легалізація Ваших капіталів в Україні, щоб ці капітали почали працювати на справжню незалежність України.
Я прошу, молю Бога, щоб наступним Президентом України стала фанатично віддана Україні і українському народові людина.
Дай Боже!!! Слава Україні!!!»
Петро Кагуй
Це був лист Анатолія Шевченка з міста Оріхіва Запорізької області. Прохання пана Шевченка ми виконали, передали його звернення до олігархів.
Але ми не можемо гарантувати що це звернення потрапило до адресатів, точніше ми не знаємо, чи слухають українські олігархи передачі радіо «Свобода». Та власне, хто є олігархами і скільки їх в Україні? Принаймні, я особисто не чув, щоб хтось публічно виступив і заявив, я є українським олігархом і як олігарх вважаю, що ось цю проблему потрібно вирішувати таким чином...
І вже ж будемо сподіватися що звернення Анатолія Шевченка не було даремним. Може якраз хтось із них, тобто олігархів, особисто почув це звернення. Чи хоча б особи з оточення олігархів почули і передадуть якомусь олігарху, скажуть: ось чоловік із Запорізької області вболіває за Україну і закликає тебе легалізувати свої капітали, щоб вони працювали не лише на тебе, але й на українську державу, і закликає тебе подбати про підтримати розвиток української культури, української мови, української пісні. І при цьому він закликає Тебе позбутися комплексу, синдрому меншовартості перед усім російським.
До закінчення передачі «Листи на Свободу» залишається вже зовсім небагато часу, і оскільки сьогодні прозвучали листи на досить гострі політичні проблеми, то хоча б наприкінці програми пропоную трохи відпочити від політики і послухати пісню Віталія Білоножка «Годі, брате». На цьому, я прощаюся з Вами, шановні слухачі. На все добре, до наступних зустрічей!
