Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 00:48

“VITA NOVA”


Павло Вольвач “VITA NOVA”

Київ, 19 листопада 2003 року.

Павло Вольвач

Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.

Ім’я Ніни Матвієнко символізує український спів – якщо за радянських часів партноменклатура не дуже жалувала співачку, то тепер чи не кожне офіціозне дійство має совїм апогеєм матвієнківське “Ой роде наш красний”. І заклик “не цуратися” й “признаватися” добре розігріває публіку перед ситнисм фуршетом. Одначе навряд чи широкому загалу відомо, як важко простувала до мистецького Олімпу “берегиня української пісні”. І було на тому шляху багато всього – від “диких гусей”, що символізували зовсім не “джі-ай”, а українську пісню і яких в 70-ті били “на взльотє крупной дробью”, до архаїчних колядок, назавжди поглинутих чорнобильською апокаліптикою. Про своє життя, родину і творчість Ніна Матвієнко склала книгу “Ой засію нивоньку”, яку було презентовано у листопаді в Києві. На презентації побувала наша кореспондентка Богдана Костюк, отже, їй слово.

Богдана Костюк

Ніна Матвієнко, що засіває ниву української культури чудовим співом, розпочала презентацію молитвою Божій Матері (слова Ірини Кириліної).

Ніна Матвієнко переконана, що музика здатна вплинути на ситуації, коли людина і не сподівається на допомогу чи підтримку. Музика – одна з головних героїнь книги пані Ніни, разом із серцем співачки.

Ніна Матвієнко

Музика завжди, вона впорається там, де людина не чекає. Розкладає все на свої місця. А я спішу також, спішу, як завжди. Тепер я знаю чому у мене так болить серце. Бо скрізь, куди спішу воно спішить першим. Я уже за ним і доганяємо одне одного лише на місці зупинки. Серце захекано входить в мене і калатає, так, як Лаврські дзвони, аж ні чути нікого і нічого. Прикладаю долоньку, притримую, а воно, як дитя почуло моє тепло і стишує свій біль, заспокоюється і всі в один лад дихаємо, живемо і співаємо. І в гожий день стрибає коником молоденьким аж до сходу місячика і з поклоном передає ту вісточку у селючку, що панує над моїм тихим сном.

Богдана Костюк

Такі слова, як “пісня”, “серце”, “доля” – це синоніми для пані Ніни; вони перевтілюються одне в одне, утворюють один великий знак, про який відомий український науковець і громадський діяч Микола Жулинський сказав.

Микола Жулинський

Десь треба бути в тому духовному просторі в якому Ви постійно перебуваєте. А цей духовний простір позначається якимось особливим життєлюбством. І навіть про дуже такі тяжкі родинні справи, про свого батька, і про Вашу сім’ю і про біди, про дитячий будинок, про це все написано так якось світло і тепло, що мимоволі думаєш: от в чому сила і велика віра нашого народу.

Богдана Костюк

І, наголосив професор Жулинський, рятують український народ віра і пісня. З Києва для “Радіо Свобода” Богдана Костюк.

Павло Вольвач

Ніна Матвієнко, без сумніву, творить високе мистецтво. А мистецтво повинно належати народові. Так, здається, постулювали більшовики. Повинно то повинно, але спробуй до народу достукатись зі своїм мистецтвом, скаже скептик. Нещодавно один із українських театрів саме це й намагався зробити, причому обравши своїми реципієнтами найпроблемнішу публіку - в’язнів. Критик Тарас Антипович до спецконтингенту ніколи не належав, але дещо знає про її зустріч із Мельпоменою. Отже, Тарас Антипович, майже з “кічі”, в натурі...

Тарас Антипович

Актори театру “Арабески” на чолі з їхнім режисером Світланою Олешко цілий тиждень возили по українських “зонах” “Маленьку виставу про зраду”, поставлену за однойменним твором Олександра Ірванця. Результати цього турне змонтовано в документальний фільм “Зона зради”, який і було презентовано в Києво-Могилянській академії.

Разом із акторами з пенітенціарною системою знайомилися журналісти, науковці та психологи. Метою було не лише прилучити ув’язнених до світу театру, а й дати їм виговоритись, поділитися екзистенційною тюремною мудрістю. І напевно монологи, записані в чоловічих і жіночих колоніях, є найбільшим козирем фільму. Тут якраз жодної гри – сама правда. На цьому тлі журналістський текст за кадром, витриманий у грайливому репортажному ключі, звучить непереконливо. Інтонації вокаліста гурту “Мертвий Півень” Михайла Барабари, котрий і читає цей текст, місцями надто кокетливо заламуються.

Втім, стрічка провокує мисленнєвий процес і ставить багато запитань. Одну зі спонтанних глядацьких думок про неї висловив аспірант-культуролог Петро Дениско.

Петро Дениско

Цей документальний фільм значною мірою висмоктаний із пальця, оскільки, наскільки це помітно, ніякого глибокого контакту поміж театральною виставою й акторами з одного боку та ув’язненими – з іншого не було. І багато в чому, як на мене, цей документальний фільм виглядає в дусі якихось агіток з метою демонстрації виховної ролі театру.

Тарас Антипович

Водночас авторам фільму можна поставити багато балів за відеоряд: камера промацує сотні облич у тюремних актових залах. На сцені триває вистава, а на лицях в’язнів часом відображається та первісна емоція, якої не здобудеться жоден актор у своєї звичної публіки. В цьому сенсі гуманістична місія Актора відбулася – багато в’язнів бачили театральне дійство вперше. Окрім того, глядацтво визнало, що п’єса написана “пра жизнь”. І це, напевно, найвища оцінка, яку коли-небудь давали творінням Олександра Ірванця. Тарас Антипович, із Києва, для “Радіо Свобода”.

Павло Вольвач Без базару, зацікавлення ув’язнених мистецтвом спонукає до поважних роздумів. Хоча б про те, що муза не мовчить не лише, коли гримлять гармати, а й тоді, коли грюкають тюремні засови. На щастя, львісько-дрогобицький гурт «Соколи» провів свою !п’ятнашку” зовсім не в далеких нарьян-марах, як то велося їхнім дідам-прадідам за упівські “шмайсери” та бажання власної держави. Доля до “Соколів” була значно поблажливішою.

Вчора в Національному палаці “Україна” вони вперше виступили із сольним концертом. Так “Соколи” відзначили 15-річчя з часу свого заснування і випуск нового компакт-диску “Вона одна”.

Напередодні концерту з народними артистами України Марією Шалайкевич і Михайлом Мацялком спілкувався Тарас Марусик.

Тарас Марусик

Це третій альбом в доробку “Соколів”. Свою назву одержав від пісні “Вона одна” на слова Михайла Ткача. Музику написала солістка гурту “Соколи” Марія Шалайкевич. Говорить мистецький керівник гурту Михайло Мацялко.

Михайло Мацялко

Це філософська пісня, в якій оспівується те, що рано чи пізно ця дорога, яка тебе вивела з батьківського порога, вона назад все ж таки приведе тебе туди звідки ти пішов у життя.

В компакт ввійшло дуже багато нових творів, зокрема “Пісня Горобини”, яка присвячена Назарію Яремчику, пару таких відомих світових шедеврів, хітів, які ми будемо виконувати, але українською мовою, 2 твори відомого ансамблю “АББА”. Одна цікава новинка для любителів українського футболу, це пісня про “Карпати” Львів. Одним словом, я думаю, що багато буде цікавого в цьому альбомі. Так що запам’ятайте назву – “Вона одна”.

Тарас Марусик

Звучить уривок з пісні “Вона одна”.

Генеральним спонсором гурту “Соколи”, відповідно до укладеної угоди, є Львівська залізниця та Укрзалізниця. Це видається зовсім не зайвим, з огляду на те, що українські виконавці, як правило, не потрапляють у формат – чи то радіостанцій, чи концертних залів. Марія Шалайкевич.

Марія Шалайкевич

В загальному по Україні, можна сказати, панує російській шой-бізнес і радіо пропагує дуже натхненно російську пісню. А до української пісні, такої особливої, як ми виконуємо, а ми вважаємо, що в нас дуже хороший матеріал, вони відносяться чомусь упереджено. Ми не знаємо в чому причина.

Тарас Марусик

А здогадатися можна?

Марія Шалайкевич

Здогадатись, можна напевно.

Михайло Мацялко

Це дуже просто. Якщо запускати наші хіти, то ми будем витісняти їхні – це дуже просто. Це йде боротьба за ринок

Тарас Марусик

Послухайте ще один фрагмент, з пісні “Акрополіс”, яка була в репертуарі французької співачки Мірей Матьє і з якою часто порівнюють Марію Шалайкевич.

Марія Шалайкевич продовжує.

Марія Шалайкевич

Весь Київ обклеєний афішами московських виконавців. І дуже мало українських.

Михайло Мацялко

Та взагалі нема.

Марія Шалайкевич

Майже, якщо 20 афіш російських, то з них одна дві українських. Хіба це не катастрофа?

Тарас Марусик

Моїми співрозмовниками були народні артисти України Марія Шалайкевич і Михайло Мацялко. Після концерту в Києві гурт “Соколи” запрошений на гастролі в Сполучені Штати Америки і Канаду. На закінчення – пісня з репертуару групи “Абба”. “З мрією”: Тарас Марусик, “Радіо Свобода”, Київ

Павло Вольвач

Що ж, мрія, про яку йшлося в пісні групи “АББА”, є в кожного. Така собі “my dream”. Іноді вона втілюється в життя, як, наприклад, в далеких 30-х сталося із бажанням одного радянського функціонера від мистецтва. Як не дивно, але об’єктом для свого мрійництва він обрав Київську картинну галерею. Що з того вийшло – у розмові з мистецтвознавцем Дмитром Горбачовим. У котрого, до речі, теж є мрія. Але про все по порядку.

Павло Вольвач

Пане Горбачов, отже є в Києві Музей російського мистецтва. Всі його знають під такою назвою і здавалось би нічого тут крамольного чи неправильного немає. А поза тим, як стверджують деякі факти, ті з якими Ви до нас прийшли. Це все-таки можна трактувать дещо по-іншому. Отже, якась така передісторія, що там трапилось?

Дмитро Горбачов

Річ в тім, що Музей російського мистецтва, це нова назва Київської картинної галереї, яка була утворена 1922 року. В 30-тих роках ішла русифікація, як відомо, і на цьому багато гріли руки. Знайшовся мистецтвознавець, якого я навіть не буду називати на ім’я, який вирішив зробити собі кар’єру на русифікації. І він запропонував перенести Київську картинну галерею на Музей русского ісскуства і став там директором одразу. А щоб експозиція виглядала пристойно, бо там не було належної кількості творів і якості, до речі, то цей мистецтвознавець переніс з Музею українського мистецтва всі кращі фактично твори, бо відомо, що українське і російське мистецтво воно дуже близьке один з одним.

Павло Вольвач

Взаємопов’язане. А наприклад які, пане Горбачов?

Дмитро Горбачов

Ну, наприклад, перенесено було твори Рєпіна “Українська хата”, там “Козак в степу”, скажімо. Перенесено було твори Левицького і Боровиковського, які спеціально для Українського музею свого часу передали з Ленінграду. Там подивилися, що в Україні немає творів, а це ж українські художники, не тільки російські. Значить, Левицький і Боровиковський фігурували. Перенесли твори Ге, такі як: “Український хлопчик”, “Чернігівський пейзаж”, “Портрет Скоропадських”, серед них маленький Павлуша Скоропадський, майбутній гетьман України. Врубеля, київського періоду, розумієте, найкращі твори опинилися там.

Павло Вольвач

Пане Дмитре, а що такого страшного сталося? Можуть нас запитати. Просто взяли твори російських художників, а вони такі російські, української тематики і перенесли з одного музею в інший.

Дмитро Горбачов

Ну це не зовсім так.

Павло Вольвач

Чи йдеться про щось інше?

Дмитро Горбачов

Так. Про щось інше йдеться. До речі, тут є ситуація одна така. Шевченка Тараса теж називають в Росії україноросійський художник. Бо це Петербурзька школа, він малював в Петербурзі дуже гарні речі. І в історію російського мистецтва включають твори Шевченка і це справедливо. Так по всьому світі заведено. Пікассо вважають і французьким і іспанським, скажімо. Там, Уіслера і англійським і американським. Ну от, власне, по всьому світі ідуть оці власні “розборки”.

Павло Вольвач

Пане Горбачов, а говорячи, що глядач не йде в Музей російського мистецтва. Чи не якось ви занижуєте планку суто українських митців? Хіба вони від того стають менше цікаві: Пиманенко, Васильківський, Левченко?

Дмитро Горбачов

Річ в тім, що названі Вами художники абсолютно такі за статусом, як і Рєпін, чи Кромськой, чи Боровиковський. Вони теж працювали, вчилися в Росії. Справа в тому, що до Музею російського мистецтва перенесли популярних художників українських чи україноросійських, чи україноєврейськоросійських, як хочете. Найкращі твори опинилися там. Це, власне, було б півбіди. Все одно в Києві вони, можна на них дивитися.

Павло Вольвач

Про те ж, що на думку Дмитра Горбачова було справжньою бідою, а також про мрію мистецтвознавця Ви довідаєтесь в наших наступних передачах. Отож, залишайтесь з нами, бувайте здорові і пильнуйте себе! Це був радіожурнал “Віта Нова”, який підготував і провів я, ведучий Павло Вольвач. Говорить “Радіо Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG