Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 03:33

Про Дюранті, про чесні правила гри і про приховування правди говорить гість передачі «Демократія і держава», президент Українського ПЕН-клубу Євген Сверстюк.


гість студії Євген Сверстюк Про Дюранті, про чесні правила гри і про приховування правди говорить гість передачі «Демократія і держава», президент Українського ПЕН-клубу Євген Сверстюк.

Прага-Київ, 21 листопада 2003 року.

Людмила Литовченко

Відомо, що в роки холодної війни деякі західні кореспонденти, так би мовити, «лакували» картину радянської дійсності. Одні тому, що працювали на КДБ, інші з любові до батьківщини соціалізму. Однак випадок Уолтера Дюранті можна виокремити із низки таких прикладів. Цей американський журналіст, англієць за походженням, з 1922 до 1941 року був власним кореспондентом газети «Нью-Йорк Таймс» у Москві. Інтерв’ю товариша Сталіна Волтеру Дюранті вивчало колись у курсі «Марксизму-ленінізму» не одне покоління радянських людей і не знало, що той Дюранті увійшов в історію фальшивими репортажами про те, що, мовляв, росіяни не голодують, а отже голоду в Україні нема. 1932 року він отримав престижну Пулітцерівську премію за свої репортажі з Росії. В приватних розмовах він розповідав, що лютий голод в Україні скосив декілька мільйонів селян. Він був свідком українського голодомору, але давав лжесвідчення у стилі радянської преси.

Про Дюранті, про чесні правила гри і про приховування правди говорить гість передачі «Демократія і держава», президент Українського ПЕН-клубу Євген Сверстюк.

Євген Сверстюк

Сам Дюранті помер 50 років тому і сенс розмови зводиться до принципу, на якому тримається справжня журналістика. Сьогодні у нас багато говорять про захист свободи слова і це гостроактуальна тема, але мало говорити про обов’язок, який диктує свобода. Дюранті засвітився на екрані світової історії. Тоді це був червонуватий екран, і цинічна брехня журналіста не контрастувала з кон’юнктурою. Коли англієць Малколм Магерідж писав, що Дюранті серед журналістів найбільший брехун - це не стало дзвоном тривоги. Нині десятки тисяч листів на адресу редакції «Нью-Йорк Таймс» і комітету з Пулітцерівських премій вимагають відібрати премію, що є безпрецедентним.

Не кожному нечесному журналісту випадає нагода засвітитися на світовому екрані, але в очах людей засвічуються і наші журналісти і брехунові щораз важче носити маску об’єктивності у зв’язку з гарячими передвиборчими темами. Скажімо, що може нині робити Вячеслав Піховшек на каналі 1+1? Перед ним вибір: або служити правді, або владі. Бідолашний Дмитро Корчинський одразу втратив репутацію оригінала і розтовстів, як тільки найнявся на УТ- 1 викривати опозицію. Історія так розпорядилася, що нині журналістові важко прикидатися скромним аналітиком.

Оголошені і неоголошені претенденти на посаду президента є особами майже однозначними. Важко собі уявити журналіста, який не розуміє, що особа з кримінальним минулим може кандидувати до Клубу футболістів, але не в президенти держави? Так само важко собі уявити освічену людину, яка не розуміє, що авторитетний в народі, порядний політик не може бути названий «нашистом-нацистом» на тій підставі, що дотримується елементарних вимог, прийнятих у культурній державі.

У посткомуністичних джунглях проскочив у президенти чоловік без виразної політичної орієнтації, без національного обличчя і без моральних принципів. І що з того вийшло? На Заході йому нагадують, що він повинен політично визначитися, натякають, що він повинен відстоювати національні інтереси, особливо вимагають порядності і чесності. Але ж президент не школяр, щоб його виховували і нагадували. Що це за нація, коли вона обирає своїм найкращим людину, якої не поважають?

У совєтській ментальності виробився тип безнаціонального політика, інакшого Москва не затвердила б. Але вже виразний росіянин там був абсолютно прийнятним. Такі подвійні стандарти і досі дрімають у голові обивателя, який толерантному Вікторові Ющенку приписує націоналізм, але хвалить за російський націоналізм Владіміра Путіна, попри те, що його націоналізм кагебістської школи. З політиками такого темного уявлення про патріотизм на Заході не рахуються, як з рівними. Якби Ширак не був свідомими французом, а Шредер - свідомими німцем, їхніх кандидатур навіть не взяли б до уваги. І коли політолог Малинкович цитує Льва Толстого:«Патріотизм - останній прихисток негідників» і пов’язує це з українською ситуацією, то він просто не розуміє, що для Толстого підкреслений патріотизм царських служак тхнув підозріло. Зате патріотизм Хаджімурата був ознакою його гідності. Якщо ж Малинкович це розуміє, але розраховує на нетямущих, то тоді оцінка йому ще нижча.

Християнська релігія прощення вчить прощати, особливо тим, хто згодом обрав дорогу правди. Але вона вчить людей на дорозі лукавства і зла називати одверто своїми іменами без пом’якшень і назавжди, бо йдеться про утвердження принципів і законів моралі, утверджуваних в кожному поколінні.

Але чому нас так обурює неправда? Чому проти неправдивих свідчень є одна з Десяти заповідей Божих? Чому в цьому році в Америці зібрали підписи за позбавлення премії журналіста, який 70 років тому давав неправдиві свідчення? І, до речі, чому ми досі пам’ятаємо Юду? Юда продав Христа, а Дюранті продав правду! Це майже однозначно, адже Христос і є правда. Але проти Дюранті Юда ще молодець. По-перше, він повернув назад 30 срібняків, одержаних за зраду. По-друге, він від ганьби зрікся себе і повісився. Хіба ми мали б щось проти журналіста Дюранті, якби він відмовився від Пулітцерівської премії, сам зізнався, що писав неправду, а якби до того він ще й повісився? Але він не лише не відмовився, він з задоволенням споживав продажні гроші. Більше того, Дюранті діяв у стилі Сталіна. Цей лауреат угідливо нападав на опонентів: на Гаррет Джонса, на Малколма Магеріджа, які писали правду про голод.

Чи мала вплив та лукава поведінка на оточення? Жахливий вплив, адже коли зараз посадова особа в Америці каже, що не буде переписувати історію і хай краще зрадник залишається лауреатом, то це духовний нащадок Дюранті.

І накінець ще раз Сталін, як приховувач правди і як приховуваний вбивця. Згадаємо його афоризм:«Нєт чєловєка - нєт проблєми». До речі, це не так афоризм, як правило кримінального світу: заховати труп і слід. Але як можна говорити про державного діяча з такими правилами? Він потаємно бере з поля опонента шахову фігуру і задоволено каже:«Нема проблеми», адже він постійно знімав фігури противника і постійно вигравав. Зараз ми змушені знов і знов про це говорити і вертатися до Дюранті, і тлумачити поведінку конформістів, яким завжди не вигідно говорити правду. Змушені, бо все повторюється.

Наші розмови, щоб це більше ніколи не повторилося, матимуть сенс лише тоді, коли кожен з нас на кожнім кроці буде відстоювати чесні правила гри і буде викривати приховування правди. Є елегантні і пристойненькі способи приховування правди, яка «очі коле», але це вилізе боком навіть через 70 років, бо людина захищає закон і тим самим захищає своє єство.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG