Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 14:45

“VITA NOVA”


Павло Вольвач “VITA NOVA”

Київ, 26 листопада 2003 року.

Павло Вольвач

Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.

Як це не дивно, буденне київське життя вражає поєднанням зовні непоєднуваних елементів. Які, самі собою творять метафору новизни і прем’єрності. Не треба і в театр ходити. Стоїш, скажімо, коло богемної кав’ярні, ріг Пушкінської з Прорізною, сьорбаєш собі каву та наслухаєшся до розмов усіляких бородато-патлатих геніїв, чиї вікопомні твори ще, звичайно, попереду. Як раптом впираєшся оком в цілком не богемну огорожу довкола такої ж небогемної канави вздовж Прорізної. І разом з цілком сподіваним “Роботи веде СМУ № 5”, подибуєш абсолютно прем’єрне, майже, сказати б, сакральне... “Ісус за конституційну реформу”. Підтримавши рукою щелепу, що якось мимохіть норовить відвалитися, намагаєшся осягнути інформацію. І не можеш. А повідомлення в медіях про те, що креатором подібних парканних одкровень виступає такий собі фонд “Захер Мазоха”, тільки заплутують ситуацію. На жаль, ні до Ісуса, ні до пана Леопольда, ні навіть до доктора Фройда звернутися, не випадає. Тому озираємось навкруг в пошуках когось доступнішого, а головне – не позбавленого почуття гумору. І бачимо відомого грузинського письменника Гурама Петріашвілі. Батоні Гурам вже витирає каву з посріблених вусів. Отож, щоб це все означало?

Гурам Петріашвілі

Я людина, яка любить визначеність в усьому. Якщо я є православний християнин, я повинен вірити в те, що говорив Христос. По-перше, жодної нема в мене статті, де б я вислів Христа використав би. Чому? Тому що я вважаю, не треба згадувати ім’я Бога всує. Це люди смішні, дрібні люди, як Герострати, знаєте? Замість того, щоб зробити скульптуру, давай я, вибачте, лайно покладу на підлозі. А порядок конституційний чи реформи.

Павло Вольвач

Тобто ти не пригадуєш, щоб Христос висловлювався за чи проти конституційної реформи.

Гурам Петріашвілі

Я думаю, що треба бути взагалі не мати почуття гумору, щоб отаке робити. Це є несмак. Коли ти різні понятія разом, то що неможливо знати. Люди вони втратили почуття гумору і вони не бачуть, що вони смішні.

Я думаю, що це смішно, в першу чергу, треба не жартувати так значить і мати почуття гумору і врешті-решт вірити у щось, насправді вірити.

Павло Вольвач

Дякую Батоні Гурамі, а нагадаю, що це був відомий грузинський письменник та кінорежисер Гурам Петріашвілі. Залишаємо бажаючих дивитися на паркан, як свого часу папуаси на скляне намисто. До речі, про намисто... Його, між іншим, міг показувати екзотичним тубільцям наш з вами земляк – відомий вчений та мандрівник Миклухо-Маклай. Не відомо, як автохтони субтропіків бережуть пам’ять про нього, а от на Батьківщині пана Миколу не забувають. Нещодавно в приміщенні Державного театру оперети відбулася прем’єра давно очікуваного і широко анонсованого першого українського мюзикла “Екватор”. Його творили справжні монстри ще совєтської естради композитор Олександр Злотник та поет-пісняр Олександр Вратарьов. Режисером-постановником цього феєричного, а-ля бродвейського дійства є лауреат Державної премії ім. Т.Г.Шевченка, заслужений діяч мистецтв України Віктор Шулаков. А побувала на дійстві Вікторія Стах.

Вікторія Стах

За основу “Екватора” взято біографію відомого етнографа Миколи Миклухо-Маклая. Славетний мандрівник був не лише вихідцем із старовинного роду козака Макухи, але й троюрідним племінником Гете та племінником Адама Міцкевича. Його батька, начальника Санкт-Петербурзької пасажирської станції, Миколу Ілліча було звільнено з посади за те, що той переслав на заслання Тарасові Шевченку 150 карбованців. Але, звісно ж, мюзиклові не належить зачіпати аж таких серйозних хитросплетінь героєвої біографії. Тому автори вистави зосередилися винятково на любовно-мандрівній лінії долі свого персонажа. Мушу визнати, що вся крупнобюджетність — ексклюзивна світлова та звукова техніка, обладнання останнього покоління, залучення найобдарованішої молоді з усієї України — цілком себе виправдала. Тішать око чудові декорації, дивовижні костюми та несподівані спецефекти. Навіть дощ на сцені і той справжній, себто, мокрий. Дві з гаком години глядачі насолоджуються граційністю і бездоганним вишколом молодих натренованих тіл і живим співом, в якому текст, як і належить легкому жанрові, не обтяжений надмірною поетичністю та серйозністю. Не збагнути лише одного: чому перший український мюзикл озвучено мовою сусідньої держави. Можливо, це своєрідна метафора. І щоб її збагнути, слід перетнути екватор і поспілкуватися з папуасами. Вікторія Стах для “Радіо Свободи” з Києва.

Вікторія Стах

Заговоривши про екзотику, в свідомості мимохіть спливають звичні атрибути тамтешнього декору: пальми там, знаєте, кокоси, бризи і танці з бубнами довкола багаття... “При світлі ватри” – так називається і п’єса класика української поезії Олександра Олеся, написана ще 90-то років тому. Хоча йдеться в ній зовсім не про світи, спізнані мандрівником Маклаєм. Тут ходить трохи про інші екватори й материки. Насамперед – про материк кохання, який завжди є новим і прем’єрним. Не випадково відомий український режисер Олександр Кочнєв відзначив ювілей твору новою постановкою. А режисер і директор студії “Лизерд Філмс”(Lizard Films) Леонід Кантер екранізував виставу. На презентації у столичному будинку кіно побувала наша кореспондентка Богдана Костюк.

Богдана Костюк

На телевізійному екрані в Україні – навала термінаторів і кіллерів, чути постріли “калашників” та “узі”, вибухи “мерсів” і “джипів”. Усе “по понятіям” – тобто, як у справжньому житті. Але раптом поміж смертю і кров’ю з’являються герої Олександра Олеся – молоді люди з сяючими очима, котрі шукають себе – у світі, і своє кохання – серед байдужості і жорстокості. Любов межує зі Смертю, але остання не здатна подолати Любові. “При світлі ватри” – це своєрідний поетичний гімн Коханню. Вистава, що іде українською і французькою мовами, зрозуміла завдяки універсальності авторської ідеї та вирішенню її режисером Олександром Кочнєвим.

Олександр Кочнєв

10 років тому я поставив першу п’єсу у своєму житті Олександра Олеся, п’єса називалась “Місячна пісня”. І там у нас маленький діалог був, буквально кілька фраз, французькою мовою.

Коли ми почали роботу над цим матеріалом, ми вирішили просто кілька репетицій проговорити текст і українською і французькою. Ми хочемо, щоб сьогодні Україна заявляла про себе в світі і ми хочемо таким чином європейцям щось розказати про Україну про сучасну українську молодь.

Богдана Костюк

Молодь – головні герої і глядачі телевистави, - стверджує режисер Леонід Кантер. Вражений п’єсою, він вирішив зробити не просто її телевізійну версію, а окремий твір.

Леонід Кантер

Знімалося все один день. Вистава дуже складна психологічно при тому, що це символізм, але актори дуже викладаються. Пластика їхня дуже потужна. Це не комерційний абсолютно проект. Мені надзвичайно сподобалась ця вистава, коли я побачив її вперше.

Не скажу, що я такий фанат театру, що я знаю просто всі вистави там, що, що. Але я не фанат саме тому, що те, що я бачу мене дуже розчаровувало і мені здавалось все. Ну не можу я казати, що мені подобається, якщо воно мені не подобається.

А тут воно мене настільки захопило. Це видовище. 30 хвилин французька мова при тому, що не розумієш тексту не можна просто відірватися. Потім я переглянув цю виставу ще раз, потім третій раз прийшов на показ і після цього я зрозумів що я 100% буду її знімати вже.

Сів і просто за 3-4 дні я її так не виходячи просто з монтажної і зробив. І далі почалася така просто страшна робота: ці титрування, субтитрування, озвучки ці всі. Я думав, що буде це все набагато легше.

Богдана Костюк

Тепер п’єса Олександра Олеся “При світлі ватри” завдяки авторам та учасникам проекту живе своїм життям, її герої кохають, страждають, гинуть – і знову оживають, щоб Любов розкинула свої вогненні пелюстки у темних безоднях. З Києва для програми “Віта Нова” Богдана Костюк.

Павло Вольвач

А насамкінець – до анонсованої в попередньому випуску розмови з мистецтвознавцем Дмитром Горбачовим. Там свої дивовижі – суто мистецькі. Хоча, як вважає пан Дмитро, не лише мистецькі. Коротко нагадаємо суть проблеми.

Дмитро Горбачов

Річ в тім, що музей Російського мистецтва – це нова назва Київської картинної галереї, яка була утворена 1922 року. В 30-тих роках ішла русифікація, як відомо, і на цьому багато гріли руки. Знайшовся мистецтвознавець, якого я навіть не буду називати на ім’я, який вирішив зробити собі кар’єру на русифікації. І він запропонував перенести Київську картинну галерею на Музей русского ісскуства і став там директором одразу. А щоб експозиція виглядала пристойно, бо там не було належної кількості творів і якості, до речі, то цей мистецтвознавець переніс з Музею українського мистецтва всі кращі фактично твори, бо відомо, що українське і російське мистецтво воно дуже близьке один з одним. Найкращі твори опинилися там. Це, власне, було б пів біди.

Павло Вольвач

Ну я про це, власне, і хотів спитать, а що такого страшного сталося? Просто взяли твори російських художників, а вони такі російські, української тематики і перенесли з одного музею в інший.

Дмитро Горбачов

Ну це не зовсім так.

Павло Вольвач

Чи йдеться про щось інше?

Дмитро Горбачов

Так. Про щось інше йдеться. А про те, що Музею українського мистецтва люди не ходять звідтоді, бо не знають на кого йти. Там дуже якісна експозиція в Музеї українського мистецтва, але художники широко не відомі: і Мурашко, там і Петрицький, припустимо, Маневич – великі художники, Максимович. Але хто про них знає? Ніхто.

Павло Вольвач

Ви хочете сказати, що таким чином Рєпін, Ге, Боровиковський, Левицький Ви їх вважаєте російськими і українськими митцями.

Дмитро Горбачов

До речі, як і Тараса Шевченка.

Павло Вольвач

А таким чином вони стають лише російськими.

Дмитро Горбачов

Лише російськими. До речі, тут є ситуація одна така. Шевченка Тараса теж називають в Росії україноросійський художник. Бо це Петербурзька школа, він малював в Петербурзі дуже гарні речі. І в історію російського мистецтва включають твори Шевченка і це справедливо. Я навіть назвав би Шевченка україноросійськоказахський художник, бо казахи вважають його засновником свого професійного живопису, розумієте? Так по всьому світі заведено. Пікассо вважають і французьким і іспанським, скажімо. Там, Уіслера і англійським і американським. Ну от, власне, по всьому світі ідуть оці власні “розборки”.

Павло Вольвач

Пане Горбачов, а говорячи, що глядач не йде в Музей українського мистецтва. Чи не якось ви занижуєте планку суто українських митців? Хіба вони від того стають менше цікаві: Пиманенко, Васильківський, Левченко?

Дмитро Горбачов

Названі Вами художники абсолютно такі за статусом, як і Рєпін, чи Кромськой, чи Боровиковський. Вони теж працювали і вчилися в Росії їх теж виставлялися за російських, за кордоном часто заступали Росію, тому що була російська імперія, вони громадяни.

Тобто тут різниці немає, я не бачу різниці з Рєпіним, припустимо, і Мурашком. Що справа в тому, що до Музею російського мистецтва перенесли популярних художників українських чи україноросійських, чи україноєврейськоросійських, як хочете. Але нам важливо підкреслити, що вони входять в контекст української культури, а тепер цього не видно. Кожний хто приходить в Музей російського мистецтва не ідентифікує цих художників з Україною, хіба що, ну тільки бачить сюжети там.

Павло Вольвач

Гаразд, пане Дмитре, а що ж робити, як повернути цих митців в лоно і української культури? Який вихід?

Дмитро Горбачов

Я колись запропонував зробити виставку в Музеї українського мистецтва під назвою “Під один дах”. Тобто я би хотів, щоб принаймні було зроблено велику виставку колекцій українського музею 20-тих років позичивши, розуміється, твори і з Музею російського мистецтва теперішнього і з Музею Шевченка, тому що майже весь Шевченко був тоді в Музеї українського мистецтва, теж вилучили і т.д. І таким чином український музей страшенно збіднілий.

Павло Вольвач

Тобто твори розпорошені, а якось єдиного потужного центру центру немає.

Дмитро Горбачов

Так. І крім того, це самі найзнаменитіші імена, вони ж заступлені майже в Музеї українського мистецтва. Крім того, я вважаю, що назва Музею російського мистецтва не зовсім коректна. Не тільки через походження своє ганебне, що це був прояв русифікації ганебної, примусової, скажімо, але і через те, що там же не тільки російські художники, там дуже багато польських, єврейських, вірменських, художників сучасних українських: Яблонського і т.д. Тобто, фактично це Київська картинна галерея, яка збирає всіх гарних художників і тому ця назва не зовсім коректна.

До речі, я би може не наважився на таке, якби мене не наповнила на це ленінградська чи тепер петербурзька мистецтвознавця з Русского музея в Петербурзі. Це заступниці директора, вона сказала в Ленінграді, назва Русскій, тому що Русская імперія. Тобто там всі, хто були приналежні до російської імперії. У Вас же назва дуже вузька, тобто Музей руського іскусства.

Павло Вольвач

Тобто тут таке, як етнічне якесь навантаження.

Дмитро Горбачов

Так і таким чином це не коректно по відношенню до інших національностей. От в чім річ. Тому я не знаю, я би повернув назву Київської картинної галереї, краще було б Терещенківська галерея, як Третьяковська, припустимо.

Павло Вольвач

Ну, а як Ви самі думаєте, це реально, Ви десь виступали з такою пропозицією?

Дмитро Горбачов.

Я виступав кілька разів з такою пропозицією, але на жаль нема відгуків. Я навіть не за те, щоб моментально з понеділка на вівторок це перейменовувати так, тому що мені це хочеться. Але я хочу дискусії, я хочу, щоб хтось мені щось відповів. Може я і не маю рації? Цілком можливо, що і я прокорегую свою ситуацію. Тобто я викликаю просто такий герц інтелектуальний. Я хочу, щоб ми погомоніли, як в тому анекдоті: “А пагаваріть...”

Павло Вольвач

Дякую, пане Дмитре, а слухачам нагадаю, що в гостях у нашої програми був мистецтвознавець Дмитро Горбачов. Нагадую також, що це, як завжди під цю пору, був радіожурнал “Віта Нова”, підготовлений і проведений мною, автором та ведучим Павлом Вольвачем. Зустрінемось! Говорить “Радіо Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG