Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 08:26

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Україно-єврейські стосунки.


Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Україно-єврейські стосунки.

Київ, 26 листопада 2003 року.

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Сьогодні наша програма присвячена проблемам українсько-єврейських стосунків.

Останні два тижні в Україні позначені сплеском політичних баталій навколо публікації статті про євреїв в Україні у газеті “Сільські вісті”. Одні учасники цих баталій вважають цю публікацію антисемітською, інші – цілком нормальним розглядом гострих проблем. Про розвиток подій навколо публікації у “Сільських вістях” інформує мій колега Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський

30 вересня цього року, у роковини масових розстрілів нацистами євреїв у Бабиному Ярі, газета “Сільські вісті” опублікувала статтю професора Василя Яременка “Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів”. У цій статті містилися твердження, зокрема, що близько третини депутатів Верховної Ради України – це євреї, що Гітлер привів 1941 року в Україну 400 тисяч євреїв-есесівців, що 100% українських телеканалів у руках сіоністів тощо. “Як і в минулі віки, єврейство сьогодні прагне панувати, та вже й панує над українським народом, і збагачуватись за його рахунок, - стверджував професор Яременко. – Одним із засобів досягнення цього є деморалізація і обездуховлення та денаціоналізація, а другим - захоплення політичної влади. І один і другий засіб на сьогодні спрацьовують бездоганно. Привид сіонізму в Україні перетворився у потворну реальність”. КЦ Впадає в око, що сіонізм при цьому професор Яременко потрактовує не вслід за світовою політичною наукою, тобто як єврейський націоналізм, що у минулому мав на меті створення, зараз – зміцнення Держави Ізраїль, а як ідеологію всесвітнього єврейського панування. Останнє твердження було характерним для нацистської і совєтської пропаганди.

Після публікації цього тексту, на факт появи якого в Україні тривалий час не відреагувало жодне видання, 6 листопада в Інтернет-виданні “Українська правда” з‘явилася стаття професора Олексія Гараня “Карта антисемітизму у передвиборчій грі”. Автор вважає публікацію професора Яременка у “Сільських вістях” антисемітською і попереджає, що її буде широко використано у передвиборчій грі. По-перше, буде здійснена спроба закриття газети “Сільські вісті” – писав професор Гарань. По-друге, всю опозицію спробують дискредитувати перед Заходом, виставляючи її як антисемітську. По-третє, все українське в олігархічних мас-медія подаватиметься як вороже євреям. “Опозиція мусить бути свідомою цього і виробити план контрдій, - завершує статтю Олексій Гарань. – А перший крок доволі простий: опозиційна преса не має бути місцем сумнівних публікацій”. КЦ

Наступна публікація належить тижневику “2000”. Це стаття Сергія Лозунька “Насіння і сходи антисемітизму”. У ній об‘єктом критики стають як стаття Гараня, так і стаття Яременка. Перша – за те, що Олексій Гарань, мовляв, перекладає провину за використання антисемітизму у політиці з хворої на голови (тобто опозиційної) на здорову (себто – владну). Друга – за антисемітизм. Закиди на адресу професора Яременка при цьому вибудовані так, що звинуваченими в антисемітських настроях виявилися і журналістка газети “Грані плюс” Тетяна Коробова, і народний депутат Василь Червоній, і низка інших журналістів і політиків.

19 листопада у парламенті Соціалістична партія звинуватила адміністрацію президента України у тиску на “Сільські вісті”. За даними Соцпартії, ідеться про спробу закрити видання у зв‘язку із публікацією статті Яременка за розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Того ж дня лідер Соцпартії Олександр Мороз заявив, що в матеріалах “Сільських вістей” не було ніякого розпалювання міжнаціональної ворожнечі – навпаки (цитата) “було звичайне, розважливе обговорення накопичених гострих проблему у народногосподарському і духовному житті народів України” КЦ. Напередодні, 18 листопада, “Сільські вісті” у статті “Жаба давить?” заявила, що публікація статті Василя Яременка – це звичайна платна реклама. 19 листопада сайт mignews зауважив у відповідь, що за законом, публікація на правах реклами мала бути спеціально позначена, а це не було зроблене. Впадає в око, що “Сільські вісті” охрестили застороги згаданої статті Олексія Гараня “домислами та інситуаціями”, зауваживши (цитата): “Дай Боже, щоб опозицію і нашу газету розумів український народ, а закордону ми якось пояснимо, що до чого” КЦ Газета зарахувала всіх критиків публікації Василя Яременка до числа тих, хто “тільки виконує завдання режиму Кучми і СДПУ(о)”.

20 листопада у прямому ефірі Радіо “Свобода” народний депутат Олександр Турчинов від імені партії “Батьківщина” заявив, що “Сільські вісті” влада незрозуміло у зв‘язку з чим намагається звинуватити в антисемітизмі. А 23 листопада в ефір телеканалу “1+1” вийшла програма В‘ячеслава Піховшека “Епіцентр”, в якій ішлося про антисемітизм в Україні і його зв‘язок із опозицією. На думку київського політолога Віктора Каспрука, почав розігруватися сценарій, про який попереджав професор Олексій Гарань, але, схоже, його слова не почуті і не будуть почуті опозицією.

Олекса Боярко

Після того, як слухач ознайомився із суттю конфлікту, слово людині, котра не належить до жодної із сторін чинної політичної баталії. Перед мікрофоном професор Вадим Скуратівський>.

Вадим Скуратівський

Одверто кажучи ця стаття сама по собі мені не цікава. Тому що вона постає, як одверте похідне від тієї самої фашизоїдної антисемітської схеми, яка десь виникає на повну силу у 1920 роках, що за неї і єврейство і світ взагалі добряче розплатилися.

Ідеться власне про інше, як від резонувала ось оця стаття? І оце вже для мене набагато цікавіше. Ті чи ті соціалісти високого класу вони от необхідним чином от захищають газету “Сільські вісті”, і серед іншого, захищають тим самим публікацію Яременка.

Я перепрошую, які ж Ви соціалісти, якщо соціалісти солідарні з такою негуманною моделлю, то можна згадати, сказати б, постаті подібні їм у Ваймарській Німеччині 1920 років, коли брати Отто і Грегор Штрассери намагалися поєднати соціалізм з антисемітизмом. З рештою, ще десь наприкінці ХІХ століття Енгельс говорив про “соціалізм ідіотів”. Оце і є саме отакий соціалізм.

Але тут ось інше. От в газеті “Сільські вісті”, яка лежить переді мною за 25 листопада репліка. Сказано буквально таке: “Не зрозуміло тільки для чого посилається пан Піховшек на авторитет Івана Дзюби та Євгена Сверстюка, адже Василь Яременко з цього ж кола – не антисемітів, а українських патріотів, друзів Василя Стуса”.

Я перепрошую, не треба брехати, автор шановної репліки. Іван Дзюба і Євген Сверстюк мають зовсім інше уявлення про те, що говорив і писав, і пише, і говорить добродій Яременко. Це зовсім інший вимір українського патріотизму, який іде на солідарність з народами, а не сказати б на якусь ксенофобію у вульгарній, печерній, варварський її ксенофобії формі.

А оцей самий нібито патріотизм добродія Яременка, куди він нас веде? Зрозуміло, нас цим самим антисемітизмом цих самих добродіїв у Європу і близько не пустять, але є сюжет набагато гірший і набагато важчий.

Річ у тім, що сучасна Росія од Петербурга до Владивостока вона при тисячах дуже різких, сказати б, радикально-націоналістичних російських сюжетів, які наскрізь просякнуті антисемітизмом. Антисемітизм по суті, це головний пароль, отієї самої імперської маси, яка прагне реваншу.

То що виходить? Ми маємо йти у напрямі спілки з цією самою темною погромною російською масою, з її расизмом, з її, сказати б, “летючками” брудного українофобського юдофобського і американофобського і іншого змісту дивно. Дуже дивно себе поводять деякі, сказати б з дозволу, патріоти.

Чому власне так звана опозиція вона взяла під захист оцю саму газету і оцей самий текст у тій самій газеті? Можливо, у неї є якась своя стратегія стосовно цієї самої газети? Але перепрошую, яка може бути нормально гуманістична стратегія у зв’язку з виданням, що надрукувало оцей самий текст одверто есесівського типу?

Я за своїм фахом германіст. Мені доводилось читати саме есесівську газету “Шварцекор”, з усією відповідальністю я хочу сказати, нічим не відрізняється текст добродія Яременка від текстів писаних отих самих есесманів.

Ото тільки всього, що в Німеччині після 1945 року таких текстів, зрозуміло, не друкують. А ми чомусь друкуємо та й ще й захищаємо – тим гірше для нас.

Олекса Боярко

А тепер від сучасності – до історії. Впродовж усього існування Російської імперії антисемітизм був складовою її урядової політики щодо так званих “інородців” та елементом ментальності радикальної частини суспільства. Натомість у підросійській Україні у перші 20 років минулого століття антисемітизму чинили активний спротив українські інтелігенти. Розповідає Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Одним із втілень політики російського уряду щодо “інородців” була так звана “смуга осілості”, яка проходила землями України від кінця ХVIII століття. У містах поза смугою, приміром, у Києві, євреям, за винятком купців першої та другої гільдій, дозволялося перебувати тільки тимчасово, за спеціальними квитками і на певних подвір’ях. Дотримання цього спецрежиму перевірялося під час реґулярних поліцейських облав у міських кварталах. Урядова дискримінація євреїв зміцнювала традиції побутового антисемітизму, що призводило до погромів, зокрема, у Києві у квітні 1881 року та у жовтні 1905 року. Погроми відбувалися тільки у містах, на той час вже зрусифікованих, і найчастіше були наслідком аґітації провокаторів та прямого заохочення російської влади. Нерідко погромники отримували інструкції від жандармських аґентів, а російські солдати стріляли по євреях, що боронилися від натовпу. Найбільшого розголосу національна політика російського уряду набула у 1911–13 роках під час київського судового процесу у справі Менахема Менделя Бейліса. Урядовій та чорносотенній версії “ритуального вбивства” українська і російська інтеліґенція протиставили публічну кампанію на захист євреїв, що, зрештою, не могло не вплинути і на рішення суду присяжних.

Олекса Боярко

Перервімо розповідь Віталія Пономарьова для того, щоб замислитися над питанням: чому, попри потужний тиск з боку влади Російської імперії і чорносотенних сил, присяжні 90 років тому винесли справедливий вирок у справі Бейліса? Чим зумовлена була їхня відданість закону? Говорить президент Українського пен-клубу Євген Сверстюк.

Євген Сверстюк

Тип українського поважного господаря, який знає собі ціну і звик відстоювати правду перед насельством. Цей тип зберігся аж до голодоморів і тотального нищення народу в часи колективізації.

Задумаємось над гучним свого часу судовим процесом Бейліса, де звичайні українські селяни в ролі присяжних засідателів не просто врятували від розправи невинну людину, а вивели справжнє лице свого народу.

Чи були ті селяни національно свідомими патріотами? Думаю, ні. Чи були вони людьми прогресивними, які намагалися захисти чужу іудейську віру і народність? Думаю, теж ні. Що ж тоді змусило їх зробити людський і національногідний вибір? Гадаю, що всупереч інструкціям та їх перед судом ті селяни, певно, отримували. Всупереч навіть заангажованості декотрих з них у царській демократії, тобто в “чорних сотнях” страх Божий і совість перед лицем Бога – це все те, що зберегло їх віками і залишило історії, як репрезентантів української нації.

Олекса Боярко

І знову перед мікрофоном Віталій Пономарьов, котрий веде розповідь про українсько-єврейські стосунки доби Української Народної Республіки.

Віталій Пономарьов

Про подібність завдань єврейського та українського рухів свідчив навіть циркуляр голови російського уряду Петра Столипіна 1910 року, який забороняв реєструвати так звані “инородческие” товариства. Інструкція до нього пояснювала, що заборона поширюється на єврейські та українські організації. З утворенням Української Центральної Ради до неї увійшли і представники єврейських партій. 22 січня 1918 року Центральна Рада ухвалила Закон про національно-персональну автономію. Статус, який він надавав євреям, лідер сіоністського руху Соломон Гольдельман схарактеризував як зразковий.

Коли ж навесні 1919 року в Україні почалися масові єврейські погроми, здійснювані “отаманами”, денікінцями та червоноармійцями, Директорія вживала проти них усіх заходів. Згодом член Генерального Суду УНР Арнольд Марґолін згадував, як українські вояки 13 березня припинили погром у Коростені, вчинений червоними, а в Лубнах 14 українців загинули, захищаючи євреїв. Відтак, самі більшовики пояснювали влаштований ними у грудні у Могилеві-Подільському погром прагненням (цитата) “викорінити з єврейських мас петлюрофільство”. Віталій Пономарьов, “Радіо Свобода”, Київ.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG