Прага, 2 грудня 2003 року.
Перемога опозиційних сил у Грузії може започаткувати процес зміни владних еліт в інших пострадянських республіках, у тому числі і в Україні. Таку думку висловила в інтерв’ю для радіо “Свобода” провідний експерт із проблем пострадянського реґіону в Інституті Брукінґза Фіона Гілл.
Серед обставин, що сприяли перемозі опозиції у Грузії, Фіона Гілл виокремлює слабкість центральної влади в державі. У слабких державах, до яких вона зараховує також Україну та Білорусь, владна еліта позбавлена можливості використовувати фінансові надходження від експорту енергоносіїв для вирішення внутрішніх проблем.
Із іншого боку, в таких державах, як Росія, Казахстан та Азербайджан, владна верхівка посилена завдяки надприбуткам від експорту нафти та газу. Це, на думку Гілл, впливає на стан громадянського суспільства в цих державах, яке виглядає мляво на тлі потужного державного апарату.
Але слабкість владної еліти сприяє розвиткові інститутів громадянського суспільства, що мало вирішальне значення у Грузії: “Головним у випадку Грузії була сила опозиційних сил та неурядових організацій. Підтримка Шеварднадзе в суспільстві залишалася дуже обмеженою. Схожа ситуація була і в Україні: значний суспільний антагонізм щодо Кучми. Хоча українські неурядові організації та опозиція й були доволі добре організовані, їм не вдалося домогтися зміни влади. Частково це було пов’язано з відсутністю прямого приводу для відставки президента – фальсифікації виборів. Адже саме очевидна фальсифікація волевиявлення стала визначальним чинником у Грузії”.
Окрім фальсифікації виборів, Гілл також відзначає у випадку Грузії збіг інших обставин, серед них – наявність молодих опозиційних лідерів, здатних використати суттєве громадське невдоволення політикою Шеварднадзе, а також рішення США та Росії не втручатися у внутрішні справи Грузії для надання підтримки президентові держави: “Потенціал для схожих подій існує у таких державах, як Україна, Білорусь та Киргизстан. І це перш за все викликане силою опозиції в цих державах та суспільним невдоволенням владою. Однак навряд чи можна сподіватися на такий самий збіг різних обставин у цих державах. В Україні вже був наданий фальстарт для протестних виступів під час акцій опозиції після зникнення журналіста Гонгадзе. Але ж ці виступи не мали такої сили, як у Грузії. Отже, грузинська революція поки що залишається унікальною подією на пострадянському просторі. Разом із тим вона може надихнути опозиційні сили в інших республіках хоча б тим, що продемонструє реальну можливість зміни владної еліти”.
Окрім сил опозиції, успіх грузинських акцій протесту може стати корисною наукою і для представників влади в інших пострадянських республіках: якщо ви спробуєте фальсифікувати вибори, у вас можуть виникнути серйозні неприємності.
Перемога опозиційних сил у Грузії може започаткувати процес зміни владних еліт в інших пострадянських республіках, у тому числі і в Україні. Таку думку висловила в інтерв’ю для радіо “Свобода” провідний експерт із проблем пострадянського реґіону в Інституті Брукінґза Фіона Гілл.
Серед обставин, що сприяли перемозі опозиції у Грузії, Фіона Гілл виокремлює слабкість центральної влади в державі. У слабких державах, до яких вона зараховує також Україну та Білорусь, владна еліта позбавлена можливості використовувати фінансові надходження від експорту енергоносіїв для вирішення внутрішніх проблем.
Із іншого боку, в таких державах, як Росія, Казахстан та Азербайджан, владна верхівка посилена завдяки надприбуткам від експорту нафти та газу. Це, на думку Гілл, впливає на стан громадянського суспільства в цих державах, яке виглядає мляво на тлі потужного державного апарату.
Але слабкість владної еліти сприяє розвиткові інститутів громадянського суспільства, що мало вирішальне значення у Грузії: “Головним у випадку Грузії була сила опозиційних сил та неурядових організацій. Підтримка Шеварднадзе в суспільстві залишалася дуже обмеженою. Схожа ситуація була і в Україні: значний суспільний антагонізм щодо Кучми. Хоча українські неурядові організації та опозиція й були доволі добре організовані, їм не вдалося домогтися зміни влади. Частково це було пов’язано з відсутністю прямого приводу для відставки президента – фальсифікації виборів. Адже саме очевидна фальсифікація волевиявлення стала визначальним чинником у Грузії”.
Окрім фальсифікації виборів, Гілл також відзначає у випадку Грузії збіг інших обставин, серед них – наявність молодих опозиційних лідерів, здатних використати суттєве громадське невдоволення політикою Шеварднадзе, а також рішення США та Росії не втручатися у внутрішні справи Грузії для надання підтримки президентові держави: “Потенціал для схожих подій існує у таких державах, як Україна, Білорусь та Киргизстан. І це перш за все викликане силою опозиції в цих державах та суспільним невдоволенням владою. Однак навряд чи можна сподіватися на такий самий збіг різних обставин у цих державах. В Україні вже був наданий фальстарт для протестних виступів під час акцій опозиції після зникнення журналіста Гонгадзе. Але ж ці виступи не мали такої сили, як у Грузії. Отже, грузинська революція поки що залишається унікальною подією на пострадянському просторі. Разом із тим вона може надихнути опозиційні сили в інших республіках хоча б тим, що продемонструє реальну можливість зміни владної еліти”.
Окрім сил опозиції, успіх грузинських акцій протесту може стати корисною наукою і для представників влади в інших пострадянських республіках: якщо ви спробуєте фальсифікувати вибори, у вас можуть виникнути серйозні неприємності.
