Доступність посилання

ТОП новини

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”


Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”

Київ, 3 грудня 2003 року.

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Сьогодні мова піде про деякі знакові для новітньої історії України події та постаті.

Почнемо з того, що неможливо оминути. Цієї осені Україна на офіційному та громадському рівнях вшановувала пам‘ять жертв голодомору 1932-33 років. Та чи відповідало це вшанування високим нормам вселюдської і національної моралі? Перед мікрофоном письменник і політолог Максим Стріха.

Максим Стріха

Апофеозом державного відзначення скорботних сімдесятих роковин голодомору в Україні стало покладання квітів до скромного монументу на Михайлівській площі в Києві спікером ВР Литвином, прем’єр-міністром Януковичем та мером Києва Омельченком.

Посадові особи приїхали, вклонилися і поїхали. І здавалося з тим держава поспішила перегорнути сторінку голодомору, відзвітувавши перед самою собою про те, що все гаразд – жертв вшановано.

Певним дисонансом до цих благополучних звітів став лист звичайно стриманого політично виваженого глави Української греко-католицької церкви кардинала Любомира Гузара. У листі на ім’я прем’єр-міністра України кардинал відзначив: “Сімдесятиліття українського голодомору Україна фактично не помітила. Мільйони жертв так і не було вшановано. Добрі заходи, які були в планах було не проведено, або ж проведено суто формально”.

Чи мав підстави церковний ієрарх для такого висновку? Очевидно, що мав. Я не говоритиму тут про подвижницьку працю людей, для яких відзначення пам’яті голодомору стало справою їхньої честі й громадянського обов’язку.

Багато зробила Асоціація дослідників голодоморів в Україні на чолі з народним депутатом України Левком Лук’яненком. Було організовано читання, мистецькі виставки, надруковано декілька потрібних дуже видань, але Асоціація діяла у межах своїх можливостей громадської структури. А ці можливості обмежено.

Натомість, по всій великій соборній Україні відзначення голодомору здійснювалося не цілеспрямованими рішеннями державної влади, невідповідності до державної програми, а знов таки зусиллями місцевих ентузіастів. Десь місцева влада ці зусилля толерувала, десь їм протидіяла.

На жаль, суспільство фактично втратило нагоду осягнути явище голодомору тоді, коли ще живі ті, хто пережив ці страхіття у молодому, але вже свідомому віці. Вісімдесятиріччя голодомору, ми вже на жаль, в силу причин природних відзначатимемо майже без цих людей.

Чому так вчинила українська влада? Чому українська дипломатія не наполягала на резолюції Генеральної асамблеї ООН про визнання голодомору геноцидом щодо українського народу, а задовольнилася заявою підписаною 26 державами СНД, Азії та Африки, де висловлюється жаль щодо трагічних подій на теренах колишнього СРСР, де Україну перелічено через кому серед інших колишніх радянських республік.

Боюся, що причина цього в самому характері сьогоднішньої української влади для якої і голодомор і інші сторінки трагічної національної історії є не чимось глибоко відчутим з зовнішнім і досі чужим.

Та й мабуть якось не з руки було розводитися владі про голодомори в час тотального підвищення цін на продукти харчування і, насамперед, на хліб і це в державі, де декларовано небачені темпи економічного зростання.

Лишається тільки сподіватися на те, що сімдесятип’ятиліття голодомору ми зустрічатимемо вже за іншої влади і дасть Бог ще живі будуть ті, хто зможуть розповісти про пережите і Україна на решті в повній мірі осягне значення своєї найбільшої національної трагедії, бодай для того, щоб ніколи нічого подібного не повторилося. Максим Стріха для “Радіо Свобода”, Київ.

Олекса Боярко

Цієї ж осені на Рівненщині відзначили 60-ліття події, яка вплинула на боротьбу за свободу низки народів-сусідів України. 21-22 листопада 1943 року в селі Будераж, яке тоді контролювалося загонами Української повстанської армії, відбулася Перша конференція поневолених народів Східної Європи та Азії. З нагоди цієї дати у Рівному та Будеражі пройшла науково-практична конференція, на якій побувала Валентина Одарченко.

Валентина Одарченко

Тоді, у 43-му, 39 делегатів конференції представляли 13 народів. Більшість із них воювали пліч-о-пліч з упівцями, але були й такі, що перебиралися через лінію фронту лише задля того, щоб узяти участь в ухваленні доленосних для багатьох народів рішеннях. Як розповів організатор сучасної конференції, кандидат історичних наук рівнянин Гурій Бухало.

Гурій Бухало

Хто брав участь у цій конференції: азербайджанці, башкири, білоруси, вірмени, грузини, кабардинці, казахи, осетини, татари, узбеки, українці, черкеси, чуваші. Було прийнято цілий рід постанов, ухвал, резолюцій. Червоною ниткою через усі ці документи проходила ідея, що поневолені народи повинні сконсолідуватись, щоб створити можливість для існування на належному рівні держав, які до цього часу були поневолені, будемо говорити Москвою.

Валентина Одарченко

У 1946 році саме в Будеражі було створено координаційний осередок революційно-визвольних організацій, який продовжив згодом свою роботу в еміграції. З 1948 року у Мюнхені Антибільшовицький блок поневолених народів Східної Європи та Азії продовжив діяльність під керівництвом Ярослава Стецька – на той час до нього входили визвольні рухи 23-х народів.

Голова натибільшовицького блоку народів України, Головний редактор газети “Шлях перемоги”, уродженка Рівненщини Марія Базилюк розповіла про те, як розвивався Блок у повоєнні роки. Зокрема, 1958 року разом з національними організаціями китаю, Кореї та Японії АБН утворив антикомуністичну Лігу, а також став ініціатором створення Європейської Ради Свободи.

Розпад Радянського Союзу посіяв серед деяких членів блоку ейфорію – тоді здавалося, що його функція виконана. Організацію перейменували в “Світову лігу за свободу і демократію” – та в такому статусі вона проіснувала лише рік. Адже, на жаль, і нині є народи, котрі виборюють незалежність, або ж мають її лише формально. Про це йшлося і на ювілейній конференції з нагоди 50-ліття Антибільшовицького блоку у Києві. Цікаво, що деякі звернення АБНу до ООН, підтримували навіть комуніст Борис Олійник.

Власне, у Рівному було зачеплено чимало гострих тем. Про проблему збереження не тільки етнокультурної спадщини, а й самих народів, котрі мають кількатисячолітню історію, говорили представники народів Росії – ерзянин Григорій Мушальов та вепс Ніколай Фомін.

Азербайджанець Ейхан Нурієв, котрий нині мешкає в Україні і координує діяльність АБН “Кавказ”, розповів про адміністративно-силове втручання держав, і навіть представників деяких сусідніх держав, у виборчий процес, як це сталося у Грузії та Азербайджані.

Ейхан Нурієв

Останній шанс, який є в Україні, скажем, майбутні президентські вибори. Якщо, щоб не дай Бог в Україні щось станеться те, що сталося, скажем, в Азербайджані.

Валентина Одарченко

Доповіді науковців зі Львова, Києва стосувалися інтернаціональних сторінок боротьби УПА , виступи самих ветеранів були сповнені болю з приводу офіційного невизнання державою їхньої боротьби. У Будеражі гості відкрили пам’ятний знак, споруджений з ініціативи просвітянина і мецената Петра Кульчинського, а також ухвалили резолюцію, у якій зазначено, що рішення Конференції 60-річної давнини актуальні до сьогодні, й будуть актуальними доти, доки на планеті не буде встановлено новий лад, побудований на вільному розвитку кожної нації на своїй етнографічній території. Валентина Одарченко для “Радіо Свобода”, Рівне – Будераж. Олекса Боярко

І наостанок – про людину, котра народилася 77 років тому й увійшла в українську історію як непересічний письменник, мислитель і правозахисник. Розповідає Леся Олійник.

Леся Олійник

Зовні Олесь Бердник був схожий на фантастичну людину, посланця з далекого космосу. У найчисленнішому натовпі завжди виділялася горда, під два метри постать з довгим волоссям, що німбом оповивало його обличчя “діда-юнака”. Бердник писав також картини, вірші, публіцистику, політичні програми. Його мова рясніла словами метеори, зорі, сонце, планета, небо, всесвіт. “Ми не діти Землі, ми посланці небес”, - стверджував письменник.

Але мало хто, мабуть знає, що Олесь Бердник створив також своєрідний пісенний жанр, який би я назвала “кобзарський романс”. Його постійним співавтором і виконавцем був кобзар Василь Литвин. Часом Олесь Бердник і сам складав музику до своїх віршів. Особливо тоді, коли бажав найточніше висловити своє, одкровенне, як у пісні, що ви зараз почуєте “Україно моя, рідна мати моя”.

Найбільше в житті Олесь Бердник цінував творчу свободу Духа і закликав до творення Духовних республік народів Землі, до Зоряного Братства людей.

27-го листопада минає також 77-а річниця від дня народження Олеся Бердника. Можна сказати, що саме для нього як особистості космічної, якою він себе вважав, саме ця дата – з двома сімками - може бути ювілейною. Ще про одну, але вже круглу дату, слід сьогодні з сумом згадати: рівно 30 років тому Бердника виключили із Спілки письменників, і впродовж 15-ти років перед ним наглухо закрили будь-яку можливість звертатися до людей друкованим словом.

Пошуки для втілення ідеалу вільної Людини привели Бердника до створення в 1976 році правозахисної організації “Українська Гельсинська група”, яка виступила на підтримку всесвітньої Декларації прав Людини. Після арешту її голови Миколи Руденка Бердник став по суті, керівником Групи. У 1986 році він пише філософське ессе про “альтернативну еволюцію”, яка закликала до космічного єднання усього сущого під знаком Мудрості, Пізнання, Любові і Краси. Це була своєрідна програма формування нового суспільства, нової людини і нових стосунків у оновленому світі. Цю програму ООН зареєструвало як свій робочий документ.

Вперше Олеся Бердника арештували 22-річним хлопцем у 1949 році, за звинуваченням у “антидержавній діяльності”. Насправді ж, він лише насмілився, працюючи в театрі, встати на захист класиків-драматургів, яких редагували партійні чиновники. У таборах він провів тоді 6 років. І там почав писати. Друге ув’язнення Бердник відбував у тому ж таборі, де знаходилися Василь Стус, Левко Лукьяненко.

Сьогодні спадщина Олеся Бердника звернена до нас, до сучасників. Його футурологічні думки йшли на десятиліття вперед, передбачаючи природні та духовні катастрофи людства, яке, на переконання Бердника, знаходиться в полоні мілітаризації та “екологічного розгрому”.

Як говорив Бердник, є безліч “духовно незрілих людей”, які розуміють прогрес як “споживання, насолоду і свій комфорт”. На його думку, сучасні державні структури, які пронизані духом “наживи і конкуренції, злочинності та цинізму” нездатні побудувати світ Краси і Любові. Олесь Бердник звертався до нас з вами: “Людино, ти воістину прекрасна, ти найбільша цінність у Бутті. Ти Серце Всесвіту, його надія, розум”. Леся Олійник для “Радіо Свобода”, Київ.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG