Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 15:55

Про Павла Миколенка, парижанина, який пережив голод.


Тарас Марусик Про Павла Миколенка, парижанина, який пережив голод.

Київ-Париж, 28 листопада 2003 року.

Тарас Марусик

Як ми вже повідомляли, в Парижі відбулися дні пам’яті жертв українського голодомору 32-33 років. Після колоквіуму в п’ятницю і низки інших заходів, проведених у вихідні, в понеділок у польському культурному центрі демонструвався канадський фільм “Жнива скорботи”. На Святій Літургії в неділю за мільйонами замучених голодом українців у центральному храмі Парижа, Соборі Паризької Богоматері, наш спеціальний кореспондент в Парижі Тарас Марусик зустрів чи не єдиного парижанина, який пережив голодомор, і після літургії записав його просто в Нотр-Дамі.

Мій співрозмовник Павло Іванович Миколенко народився 80 років тому на Київщині, в селі Медвині Богуславського району. Коли розпочався голодомор, йому було 9 років.

Павло Миколенко

Пережив голод так, як і всі переживали в той час. Ці два роки були страшними. Їли коріння всіляке, молоду кору з дерева, з липи, стручки всякі, що валялися десь на горищах. Ми їх товкли, пекли ляпці з них і їли, щоб вижити. Весною, як тільки почав сніг розтавати, а земля розмерзати, ходили по полях, шукали замерлу картоплю і те, що лишалося від неї. Ми все це збирали, перетирали, робили млинці і цим харчувалися.

Тарас Марусик

Крім Вас, хто з вашої родини ще вижив?

Павло Миколенко

Старші мої сестри. А батьки повмирали.

Тарас Марусик

Павло Миколенко залишився жити з двома сестрами. Невдовзі старша вийшла заміж і ним опікувалася молодша сестра, яка була старшою від Павла Івановича на 11 років.

Павло Миколенко

Вони відвели мене до школи. Я в своєму рідному селі закінчив все ж таки десятилітку. Середню освіту маю. В 1941-му році розпочалася війна. Так, як я ще тоді був молодий, не був призовником Червоної армії, то я лишився вдома. В селі розпочалася паніка. Мене не встигли ні за Дніпро вивезти, ні взяти в армію, і я лишився на цілий рік вдома до 42-го року. Це було до тих пір, аж поки німці не почали вивозити молодь до Німеччини на заробітки.

Тарас Марусик

Павло Миколенко продовжує свою розповідь.

Павло Миколенко

Випуск 10-го класу відбувся якраз з суботи на неділю 22 червня, і вибухнула війна. Київ бомбардували в перший же день війни. Я рік все ж таки перебував вдома під час німецької окупації. Влітку 42-го року німецьке командування вивезло мене до Німеччини на роботу. Таким чином я лишився на Заході, не бачачи свого рідного краю аж до 1992-го року.

Перший раз після 50-річного перебування на Заході я побачив мій рідний край. Це було в серпні 1992-го року. Я побачив свою молодшу сестру, день народження якої 1912 року, і її дочку. Відтоді і дотепер я їжджу щороку на 10 днів, щоб побачити свій рідний край.

Тарас Марусик

У суботу, 22 листопада, під час урочистої церемонії біля могили невідомого солдата під Тріумфальною Аркою, Павло Миколенко зі своїми внуками Вадимом і Лесею та сином Володимиром поклали сніп пшениці від української громади Франції, поруч з вінком, покладеним від українського уряду Дмитром Табачником і послом України у Франції Юрієм Сергєєвим.

Ось що сказав Павло Миколенко про своє відчуття того моменту:

Павло Миколенко

Ми шанували в своєму роді все, що потрібно було українське, але без повпредства. І тепер я був дуже радий всім цим, що навіть і наш консул був присутній в той час, коли ми покладали вінки на могилі Невідомого солдата в Парижі.

Тарас Марусик

До речі, донька Павла Миколенка Ліда керує хором “Бористен”, який виконує духовні твори з багатющої української музичної спадщини. Серед хористів – лише двоє етнічних українців. Решта французи, які співають по-українськи.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG