Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 03:34

Листи на “Свободу”


Зиновій Фрис "Листи на "Свободу"

Київ, 29 листопада 2003 року.

Зиновій Фрис

Говорить “Радіо "Свобода"!

"Листи на "Свободу", передача з Праги. Перед мікрофоном Зиновій Фрис. Вітаю вас, дорогі слухачі!

Вперше цей випуск нашої передачі виходить у суботу, 29, передостаннього дня листопада і осені. У понеділок розпочинається календарна зима. Хтось нетерпляче дочікується першого снігу, а західні медики б’ють на сполох: не просто неминуча, написала у п’ятницю дуже впливова британська "Файненшл Таймс", а, можливо, вже наближається навіть не епідемія грипу, а спустошлива пандемія - найвищий ступінь розвитку епідемії. Сигнал тривоги пролунав у момент, коли медичний світ підготувався до сезону грипу, який, на думку частини медиків, буде найважчим за кілька останніх десятиліть. В Америці і Великобританії різновидність цього вірусу грипу не лише виявили, в штаті Колорадо минулого тижня померло четверо дітей.

Лікарі заговорили про "пташиний грип", який передається від птахів, а потім і від людини до людини.

Дорогі наші слухачі, візьміть, будь ласка, до уваги цю інформацію, бережіть себе, своє здоров’я, зміцнюйте свою імунну систему, їжте багато зелені, цитрусові, особливо корисний лимон з медом, якщо він, звичайно, справжній, а не підробний. Ну й не забувайте про чай з різних трав, про часник, цибулю, капусту... Не залежно від того, буде чи не буде ота клята епідемія чи навіть пандемія грипу, віддавайте перевагу в цю зимову пору здоровим харчам, здоровому способу життя. Чи мені вам нагадувати? Береженого Бог береже! Якщо зима комусь дуже не подобається, думайте про те, що попереду – весна і літо і не помилитесь.

За останні два тижні я дістав чимало листів, головне – електронних листів. Дякую Вам слухачі за ці листи. Електронний лист – найоперативніший, це безпосередньо з рук в руки. Дещо пізніше я скажу чи нагадаю, як написати електронного листа.

А зараз до Вашої уваги електронний лист від Тетяни Лінчевської з Полтави. Послухайте його, будь ласка.

Добрий день, "Свободо”.

Я дуже вдячна Вам пане Зиновію за Ваші щирі передачі.

Листів я ніколи не писала на радіо, але в мене не витримує моє серце, моя душа, за те, що ми проживаємо таке сіре життя. Мені дуже боляче, що ми самі себе так не любимо, я вже нічого не хочу писати про того Президента, про той Уряд чи Верховну Раду. Я впевнена, що ті люди, які позаймали нечесним шляхом там місця, ніколи і нічого не зроблять для свого народу, бо вони не поважають ні себе, ні свій народ, ні свою державу. Нещодавно слухала Вашу передачу. Не пам’ятаю прізвище, здається хтось з Уряду. Йшла мова про мінімальну зарплату (237 грн)... І я почула такі слова: „...якась технічка і вчитель порівняються.” Перепрошую, людина будь-якої професії, якщо вона дуже відповідально ставиться до своєї роботи, гарно робить свою будь-яку справу, - хіба вона не заслуговує хорошої зарплатні? Або лікарі, які не можуть вилікувати людину, беруть хабарі, - хіба вони достойні високої заробітньої плати? Чи той вчитель, який погано навчає і не може донести знань дітям, - якої він хоче зарплати?

Ми топчемося на місті і нічого у нас не міняється. Як було завжди, так і є. Люди зневірилися, але я думаю, що надія є в серці є кожного українця. Навіть у тих, що зараз далеко від рідної землі. Я вірю, що ми можемо радіти життю, гарно працювати, бути духовно здоровою нацією – це і є наше головне багатство.

Мені сорок років. Сама я родом з м. Черкаси. Маю двох дочок, чудового чоловіка. Ми працюємо. Я вірю, що мої діти варті достойного життя. Я вчу їх бути працьовитими, одержимими. Кожен день я їм кажу, що ми не маємо права на помилку чи то в школі, чи в коледжі, чи на роботі. Я дуже твердо вірю, що згине нечисть з української землі і люди всі будуть усміхненими.

Хочеться, щоб до влади прийшли люди, які покладуть край хабарництву, некомпетентності, непрофісіоналізму, несправедливості.



То ж я бажаю рідному українському народу об’єднатися серцями, полюбити себе і близьких і тільки любов в серцях нас приведе до квітучого життя. Ми, українці, повинні вибирати до керівництва Україною таких людей, котрі фанатично служили своєму народові і державі. Немає у нас зараз права на помилку.



З повагою, Лінчевська Тетяна.


Безпосередньо до празької штаб-квартири “Свобода” написав Віктор Петров з Одеси, колишнього члена КПРС, пенсіонера. Лист російською мовою.

(переклад) Я не можу погодитися з тим, що демократія нерадянського зразка може принести комусь щасливе життя. Це – утопія.

Я не вірю нинішнім комуністам, які забули про принципи марксизму-ленінізму і ведуть насправді буржуазний спосіб життя. Я не вірю Ющенкам, Морозам і Тимошенкам, які рвуться до влади, щоб панувати, а не дати народові краще життя; я не вірю буржуазній Верховній Раді з її чисельними мультимільйонерами. Однак я ще трохи вірю Леоніду Кучмі, котрого внутрішня і зовнішня агресивна опозиція не хоче бачити на цій посаді. Я вам скажу, чому я добре ставлюся до Кучми. Він поважає всі нації і особливо росіян. Кучма довів, що він вміє і може дружити з Росією, його народом, з російським президентом. Кучма – це мир у наших домівках. Було би, звичайно, дуже добре, якби ще й на наших столах і в наших гаманцях було не так порожньо.

Ми тут в Одесі між своїми друзями-пенсіонерами так думаємо-гадаємо: якщо до влади прийде Ющенко чи Тимошенко, особливо Ющенко, то може й того не бути, що нині всім нам гарантує Кучма. Бо якщо росіяни і українці серйозно посваряться, то це найгірше, що може бути. Тому хай би краще Кучма залишався, правив третій термін, навіть якщо це якесь там порушення. Та яке це там порушення?! Комуністи правили більше 70 років і нічого! Життя з кожним роком поліпшувалося, СРСР став першою космічною державою. Це не сподобалася буржуям і вони розвалили могутню країну.

Я росіянин, але повірте, я не бажаю зла Україні. Навпаки, хай вона квітне і живе заможно, як це було тоді, коли правили комуністи справді ленінського гарту. Думаю, що зі мною погодяться багато людей в Україні, навіть в тих регіонах, які ми тут традиційно називаємо бандерівськими і де багато людей хоче, щоб до влади прийшов Ющенко. Та будьте обережні, щоб потім не довелося жалкувати, - написав, нагадаю, пенсіонер, колишній член КПРС Віктор Петров з Одеси.


Цей лист надійшов на "Свободу" з Вінниці.

"Доброго дня, пане Зиновію. Пише вам Григорій Одарченко, вінницький поет. Надсилаю вам спогади своєї матері про голод 1933 року в Україні. Можливо, використаєте у своїх передачах.

Моя мати, Оляна Одарченко, народилася 1920 року в Леухах Іллінецького району, на Вінничині. 1935 року, рятуючись від голоду, разом з матір’ю та сестрою завербувалась і виїхала до Кіровоградської області. До рідного села Леухи повернулася 1938 року. Там і померла два роки тому.

На очах моєї матері відбувалися всі події в колишньому Радянському Союзі, в тому числі й голод 1933 року. Її спогади про ці страшні події залишилися на магнітній стрічці і складають книгу, яку ще належить підготувати до друку". Написав Григорій Одарченко.


Дякую вам, пане Одарченко, за ці спогади, які, я так розумію, ви ж самі записали і розшифрували. Розумію, яка це величезна, яка благородна і всім нам потрібна праця. Це та жива історія, яку не маємо права забувати чи ігнорувати.

Невеличкий фрагмент з того, що ви, пане Одарченко, надіслали, я зараз запропоную слухачам "Свободи". Звичайно, дуже важко передати ті всі мовні особливості, інтонації вашої, на жаль, вже покійної матері. Якщо якість ваших магнітофонних записів добра, то ми, думаю, могли б використати у передачах розповідь безпосередньо вашої матері. Надішліть нам, будь ласка, копію бодай однієї касети для проби. Я до речі, пробував Вам зателефонувати до Вінниці. Але на жаль з’ясувалося, що у Вас телефона немає.

Ще раз вам щиро дякую, пане Одарченко, а слухачам пропоную фрагмент зі спогадів Оляни Одарченко, котра пережила голод 1933-го...

Те що принесуть – тато візьмуть собі шматок, а то дітям роздадуть. Все одно повмирали. Мотря вмерла, 1930 року народження, Марфа – 32-го. Бувало ковалиха прийде на посиденьки, а Мотря до неї влізе на руки і шепче:

- Наші тато є. Наші тато прийшли.

Килина каже: - А де той тато? - А на печі лежать. Тато тоді і справді лежали на печі слабі. Менші повмирали, а брат Гріша – це було 5 років, він 28-го – ще трохи прожив. Носили його в ясла, але там так годували, аби щиталося. Раз принесла його мама з ясел голодного, а він спить, такий сонний. На піч поклали – а він вночі і помер. Саме свято було Трьох святих. А перед цим каже до мами.

- Мамочко, я нічого не хочу. Ну щоб наївся з ягідьми вареників, та й помер.

Мама доки жили – ці ягоди рвали. Наварять вареників, вийдуть до воріт і роздають дітям. А це відколи мама вмерли, та й відтоді ворони з‘їдять ті ягоди. Що ж ми зробим, не можем вилізти на черешню. Та й тоді, у 33-му з нашої сім‘ї вмерло 7 душ: п‘ятеро дітей, тато й бабуня. То тих ще поховали, а бабуня лежать – нема кому яму викопати. Чотири дні на лавці лежали, такі сині стали як бузина. Мама пішли до голови колгоспу: дайте людей щоб викопали яму. Голова подивився і відказує:

- А хто буде копати голодний? Нема кому.

Тоді подумав, та й радить:

- А твій Микола з Соломкою заможно живуть, то хай поховають маму.

А дядько Микола тоді робили токовим, вони були активістом і засновували колгосп. Вони завідували током, а їх сусід Щурік сторожував коло хліба. То вони набрали собі зерна скільки здужали.

Пішли мама до тітки Соломки, а вони закричали, заверещали – й слухати не хочуть. То що робити? Пішли мама вже до сільради і заявили:

- Я не можу маму поховати, а сестра не хоче.

Вернулись з сільради, та до нас кажуть:

- Пішли на буряки, що ж будемо їсти.

Там давали по черпаку у день і ввечері таку варену мучку, змелена кукуруза і ячмінь. Кип‘ятять ту шліхту, присмачать якоюсь олійкою – та й дають.

То мама просить:

- Ідіть, я вже сама буду сапати ті рядки, а ви аби були коло мене.

То вони сапають, а ми прориваємо. Получим норму, з‘їмо, через якийсь час знову їсти хочем – що ж ті черпаки маленькі!

Діждемось вечора – бігом додому. Нарвем цибулиння, наварим його, посьорбаєм – та й лягаєм спати.

Тоді голова сільради викликав дядька Миколу та й сказав:

- Як тобі не стидно! Соломка – дочка, то хто ж має ховати?

А в них корова була, і хліб, і рибу ловили. Іще дядько були луччий за тітку. Тітка – скаженище. Тато як повмирали, то послали мене щоб принесла молока закропитись. Я пішла до них, дайте тітко татові молока четвертушку, бо вони вже помирають. А вони мене геть з подвір‘я не пустили. Чого ти прийшла, чого ти прийшла. Тоді дядько взяли своїх братів – Юхима та Євдокима – викопали яму, зробили домовину. У нас були якісь дошки. Взяли їх, тако зробили яко-небудь, та й вклали бабуню і накривкою накрили.


Це був фрагмент зі спогадів Оляни Одарченко пережила голод 1933-го року в Леухах Іллінецького району на Вінниччині. Спогади записав на магнітну стрічку Григорій Одарченко, а згодом розшифрував і готує книжку. Я гадаю, пан Одарченко нас сьогодні слухає і надішле до редакції бодай одну касету з записам його матері. Якщо якість дозволятиме, ми дамо безпосередньо запис Оляни Одарченко.

На хвилях “Української Свободи” передача “Листи на Свободу”. Перед Мікрофоном Зиновій Фрис.

Пишіть листи і надсилайте вчасно Коли їх ждуть далекі адресати Коли є час, коли немає часу, І коли навіть ні про що писати.

Пишіть про те, що ви живі й здорові. Не говоріть: Чого ви так мовчали. Не треба слів, навіщо бандеролі. Ау – і все крізь роки і печалі.

Скорочуймо дистанції до істин, Даруймо людям крихітку розради. А коли хто не встиг вам відповісти - То що ж, не це уже немає ради.


Щойно лунав голос нашої колишньої працівниці Галини Мовчан. Пані Галина на жаль вже у нас не працює, вона на пенсії. І я згадав її ім‘я не випадково, бо нерідко ви, дорогі радіослухачі, згадуєте її добрим словом. Зокрема Григорій Походій з Мелітополя наприкінці свого листа (я ознайомлю вас зараз з окремими фрагментами) пише: “Згадую голос Галини Мовчан, красивий, державний” Пане Походій, я неодмінно принагідно скажу про це пані Галині Мовчан. Вона, зокрема, братиме участь у нашій новорічній передачі, яку мені ще належить підготувати. А зараз - окремі фрагменти з листа Григорія Походія з Мелітополя.

Григорій Походій

Вгору ніколи глянути – та берусь за перо виключно заради і в ім‘я зворотнього зв‘язку. По-перше, щиро вітаю вас. По-друге – дякую за озвучення фрагменту мого листа, бо тепер знаю напевно, що лист дістався. Не дивуйтеся, специфіка нашого міста така, що зберігає рудименти старих совєцьких стереотипів, сумнівів, рефлексів, навіть страхів.

Драма України (хоч би не трагедія) – невизначеність вибору, тотальна, якась шизофренічна роздвоєність щодо Заходу і Сходу. Європа чи Азіопа? Мовна – шизофренічне “двуязичіє”. На телебаченні нав‘язливо, нестерпно для слуху макаронічна мішанина двох мов-язиков на кшталт французького з нижегородським. Та найболючіша роздвоєність –громадянська, бо значна частина населення за паспортом – громадяни України, а за почуттями – громадяни держави, якої не існує більше, Атлантиди, яка затонула, СССР, чи то його правопреємниці. І це в усіх верствах, на всіх щаблях, в усіх структурах включаючи найвпливовіші і навіть вирішальні. Хай скажуть історики – кандидати, доктори, академіки – чи є ще де у світі, чи хоч була колись в минулому, ще така країна, такий прецедент де навіть президент має дружину, яка в стилі колишніх старших піонервожатих робить відкриття: “Патріотизм ето, по моєму порядочность”

А патріотизм якраз і означає – бути громадянином своєї країни не лише за паспортом, а й за серцем. Безумовно, вирішальною є саме громадянська роздвоєність, всі інші – похідні від неї, як мабуть і самий стан України

Чим ближче до осені 2004 – тим густіший і чорніший бруд. Дай Боже, щоб без крові. Левова частка багнюки, природно, летить в Ющенка – найширша фігура.


Зиновій Фрис

Про Росію Григорій Походій в листі на “Свободу” пише.

Григорій Походій

Принижена імперська свідомість, жадання реваншу за поразку в Чечні змусили Путіна розв‘язати другу чеченську війну, прагматично підірвавши для цього власні будинки росіян, аби мати підставу оголосити колоніальну війну, жахливу, варварську, ніби ведуть її гунни, які пересіли на БТРи “антитеррористической операцией”. Саме чутливість до глибинної імперської потреби росіян зробила Путіна президентом, підтримує його високий рейтинг і дає надію на новий термін. А згадаймо його вислови розраховані виключно на народне вухо, російське вухо. “Будєм мочіть в сортире”, “Кто нас обідіт, тот больше трех днєй не прожівєт”, “Россія більше не будєт давать, Россія будєт только брать”. Вислови мобілізуючі і саморекламні на відміну від тих, що час від часу бовкне рідний “гарант” на зразок: “Національна ідея не спрацювала”, Ми, українці, придуркуваті”.


І знову я повертаюся до електронних листів. Цього разу – від Катерини Круликовської.

У листі до вас, пане Зиновію, дуже хочеться сказати, що щось не дуже мені сподобалась ідея пані із Вінниці, що треба все прощати і сидіти собі тихо. Так ми досидимось до того, що знову будемо з Росією, а мені цього дуже не хочеться. Це принцип того нашого колишнього комуністичного ладу, що ти хороша людина, якщо сидиш собі тихесенько, а тільки щось не сподобалось, то ти вже і характер маєш поганий, і взагалі, з тобою треба розбиратися.

Ніхто нікому щось добре не віддасть, за це треба боротись. Коли виборемо, то тоді сядемо і деякий час тішитимемося.

Ще я хочу торкнутися питання української мови. 15 листопада в "Листах на Свободу" ви, пане Зиновію, порушували це питання. Я розумію: якщо глибоко влізати у будь-яку проблему, то все не дуже просто. Якийсь слухач дописався до то, що, мовляв, навіщо вам потрібна така мова, коли ті, що нею розмовляють, і досі не знають як правильно говорити і писати: „в Україні” чи „на Україні”, а тому найкраще розмовляти російською. Мені видається, що не треба ускладнювати питання з мовою. Не треба казати, що вона важка. Моя донька викладала англійську мову і всі дуже швидко у неї навчались. Вона казала, що секрет в тому, що ця мова і для неї не є проблемою і треба людині пояснити, що це дуже просто, логічно – і людина починає вірити в свої сили і швидко навчається.

Треба людям пояснювати саме красу і простоту української мови, бо вона, справді, для мене тепер значно приємніша, милозвучніше і простіша, а перейшла я на неї лише з 17 вересня, а тому дуже хвилююсь, бо ще не все виходить.

Сумно ще тому, що дехто вважає, що патріотами можуть бути лише в Росії, а для України це зась.

І знаходиться в нас дуже багато прибічників такої сумнівної тези. Тим прибічникам, мабуть, Росія платить - за нашу деморалізацію.

З повагою, Катерина Круліковська.


Електронний лист від Віктора.

Доброго дня!

Хвилює той факт, що майже весь український радіоефір - російськомовний. Чого один "Шансон" вартує! А чи чули ви про "Українське радіо" Москві? Цікаво, як до цього ставиться державний комітет з телебачення та радіо? Було б цікаво почути голову цього комітету в одній з ваших передач. Друге, що привернуло мою увагу у дні, коли розгорталися гарячі події навколо Тузли, - телевізійний канал Інтер. Саме у той день, коли подія дійшла апогею, Інтер показував фільм про сучасну російську армію! Це виглядало як демонстрування сили. Я знав, що Інтер є російською гілкою, але не знав, що у нас можна так безкарно і нагло ставитися до національних почуттів громадян держави, у якій ти працюєш.

А подивіться який процент російськомовної літератури на книжкових ринках, полицях та магазинах. Що робить уряд і президент для того, щоб це відношення якось змінювалось на користь україномовних видань?

Ці питання турбують, дивують і бентежать... Дякую вам за те, що ви робите для України.

З повагою Віктор.


До редакції написала киянка Алла Ткач. Вона висловлює, як вона пише “захоплення народом Грузії у відстоюванні своїх прав”.

Я дуже уважно стежила за подіями у Тбілісі і була переконана – такий народ здатен вирішувати свою долю, брати ініціативу в свої руки і перемагати.

Користуючись тим, що пані Алла залишила свій телефон, я зателефонував їй у суботу 29 листопада на її домашній телефон. І пані Алла продовжила тему Грузії.

Пані Алло, сказав їй я, як я зрозумів ця тема Вас дуже схвилювала.

Алла Ткач

Абсолютно правильно. Я дуже добре знайома з історією Грузії. Я дуже поважаю, люблю цей народ і дуже вболіваю за нього. І тому я з великою зацікавленістю спостерігала, що відбувається в Грузії. Я дуже переживала за те, що там коїться. Я дуже переживала, за опозицію. Водночас, я позитивно ставлюсь і до їхнього лідера. І оправдали себе і опозиція і їх лідер. Через те, що вони себе достойно показали у цій ситуації, яка склалась.

По-перше, я хочу поздоровити опозицію з перемогою у їх боротьбі за справедливість. І водночас, я хочу побажати здоров’я їх лідеру, який склав свої повноваження за те, що він так розумно поставився до цієї ситуації в яку він попав і відійшов достойно, не проливши ні граминочки крові свого народу. Тому він в історію свого народу зійде як позитивна особистість.

Одночасно, я хотіла би побажати новій владі Грузії бути дуже розумною, розважливою. І хотіла побажати усього найкращого, тому що їм треба буде пройти великі випробування, адже просто так Росія їх не залишить, вони обов’язково будуть свого носа сунути, вони обов’язково будуть різні каверзи робити.

Але, як би мені хотілося, щоб в Грузії все добре склалося, через те, що це народ вільнолюбивий. Через те, що вони не терплять над собою насилля. Тому що вони так себе достойно поводили. Ви подивіться, вони всі піднялися. Я з такою доброю заздрістю за цим всім спостерігала, бо через те, що мені так би хотілося, щоб мій народ так само діяв. Ми б уже давно були вільні. В нас би не було оцього страшного, що над нами висить, оце що зараз відбувається в Україні, уже б давно цього б не було, якби народ України був такий як народ Грузії.

Ви подивіться, там навіть перейшли на сторону народу силові структури. Там, коли я спостерігала, там було таке повідомлення, що коли танки почали іти, так там народ Кахетії люди лягли, не допустили танки. Ви розумієте, оце вони там з’єднані, як у кулак, єдиному цілому. Один одного підтримували, один одного поважають, один одного чують. Вони день і ніч там стояли, два тижні, і день і ніч.

Ви знаєте, вони таке захоплення у мене викликали, і я настільки за них раділа, що у них обійшлося безкровно. І так поки що так все добре склалося. Я дуже хочу, щоб у них все так уже і надалі складалося, щоб у них уже вони пішли далі. Вони європейський народ в найвищому розумінні цього слова. Бо через те, що їх поведінка відповідає цій назві.

І мені хочеться, щоб у них на кінець, це сказалося через те, що вони багатостраждальні. У них дуже економічна ситуація тяжка була, але вони так достойно себе поводили, вони так боролися. І вони достойні до того, щоб у них було краще життя.

Зиновій Фрис

Сказала мені у розмові 29 листопада киянка, наша постійна і давня слухачка, викладач ліцею Алла Ткач. А ще пані Алла користуючись нагодою і боячись, що у неї більше не буде такої можливості звернулася до мене ось з таким проханням.

Алла Ткач

Я дуже хотіла б, просила би, щоб на “Радіо Свобода” прозвучало поздоровлення пану Євгену Олександровичу Сверстюку. За два тижні у нього день народження. 13 грудня йому виповнюється 75 років. Він надзвичайний не тільки тим, що він лауреат премії імені Тараса Шевченка, найвищої, найпочеснішої премії України, він надзвичайний своє мудрістю, своєю вічною опозиційністю до сил зла.

Я постаралася, щоб усі покоління моїх учнів пройшли через його слово. Ми систематично звертались до його творів. Ставали читачами і дописувачами в його газету “Наша віра”. Мої діти і я хочемо його привітати. Хочемо побажати йому усього самого найкращого, в першу чергу здоров’я. Я вдячна долі, що вона мені зробили подарунок і можливість спілкування з такою людиною.

Пану Євгену 75, а він такий красивий, сивочолий, завжди готовий прихилити небо до кожної молодої людини, що поспішає до нього на пораду. Многая літа, Вам пане Євгене! Я дуже просила би, щоб прозвучала пісня йому в дарунок, на його слова “Ангеле мій” у виконанні Олі Богомолець, якщо можна дуже прошу.

Зиновій Фрис

Шановний пане Сверстюк, привітання від “Радіо Свобода” Ви ще дістанете, а ось наші слухачі вітають вже Вас сьогодні за два тижні до Вашого народження і ми не можемо відмовити їм в цьому.

Звучить пісня “Янголе мій”

Для відомого письменника, поета, лауреата Шевченківської премії, нашого давнього слухача і автора Євгена Сверстюка, на його ж слова звучала пісня “Янголе мій”.

Дорогі слухачі, наша передача добігає кінця. Я так розумію, що зустрінуся в “Листах на Свободу” з Вами вже в новому році. Час, що залишився до нового року я готуватиму дві новорічні передачі і я також звичайно братиму участь у інших передачах. Я хочу подякувати Лідії Маркович і Вероніці Остринській, вони допомагали мені сьогодні створювати цю передачу. Хай Вам усім щастить, дорогі слухачі! Хай щастить Україні!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG