Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 22:19

“Сюжети”


Надія Степула “Сюжети”

Київ, 12 грудня 2003 року.

Надія Степула

“Кравці лисицям хутра шиють, вітри на бурю грізно трублять. О Боже, стережи в завію І людські, і звірячі кубла...”

Так просив у Бога тепла для людей і звірят поет Богдан-Ігор Антонич, поет, який сказав про себе: “Антонич – теж звіря, сумне і кучеряве”.

У поезії “Перший сніг” він писав: “Білі квіти впали – заповідь майбутніх січнів. Перший раз тоді поцілувала землю вічність”.

...Доречність білоквіту сніжинок саме на порі. Бо ж – зима на майже всіх календарях. А на годиннику – та мить, коли саме час звучати радіожурналові “Сюжети”. Вітаю вас, дорогі слухачі. З вами – Надія Степула, автор і ведуча.

Спочатку – СЮЖЕТИКИ.

У багатьох країнах світу вже відчувається наближення зимових свят. Предтечею кольорового калейдоскопу дійств стали фестивалі, які традиційно відбуваються протягом цього місяця в містах і містечках Європи. Як Музичний різдвяний фестиваль у Великобританії, з костюмованими виступами оркестру, виконанням творів класиків при свічках. Триває він протягом усього місяця. У столиці Угорщини – Будапешті – відбувся кількаденний фестиваль різдвяної пісні. У Німеччині готуються до проведення популярного фестивалю танцю, кабаре, театру й цирку – в Мюнхені. В Італії триває щорічний фестиваль під назвою “Райська музика”, або ж “Музика небес”. Хор Тіма Петерсона виконує церковну музику, мандруючи найбільшими містами країни впродовж усього грудня.

Презентація двотомного видання оригінального збірника відбулася у Києві. Цей сюжетик розгортає Президент Центру українсько-польських студій Таїсія Зарецька.

Таїсія Зарецька

У польському посольстві відбулася презентація книжки присвячена професору Петру Калініченко “Україна-Польща. Історія. Сьогодення”. Присвячена видатній людині, історику, котрий все своє життя присвятив історії Польщі, виховав цілу плеяду українських істориків, видав книжку “Інститут історії України НАН”, два томи. Вона присвячена різним питанням. Перша частина – це наукові статті, починаючи з ранніх часів до історії сьогодення україно-польських відносин. Друга частина – це спогади, дуже цінна частина – це бібліографія Павла Калініченка.

На презентації виступали амбасадор Польщі Марек Зілковський, директор Інституту історії академік Валерій Смалій, заступник його Станіслав Кульчинський. Мова йшла про його історичний нарубок, хоча це були радянські часи і творив він в радянські часи. А на скільки це було закладена основа на дослідженні історії україно-польських відносин, історії Польщі. Учні його далі продовжують писати статті, в тому числі і я. Молодь взяла участь в цьому збірнику.

Тема присвячена і україно-польським відносинам в 20-ті роки і більш ранні часи. Присвячена репресіям проти польської національної меншини на радянській Україні, сучасні україно-польські відносини, тобто спектр україно-польських питань. Можна сказати, що українська історична наука збагатилася ще однією науковою збіркою, котра ще є збірником пам’яті вченого Павла Калініченка”.

Яких тільки словників досі не укладали люди! – синонімів, антонімів, паронімів... орфографічних і фразеологічних, енциклопедичних, тлумачних, термінологічних...Існує навіть словник прикмет. А нещодавно родину українських вокабулярів поповнив іще один не зовсім звичайний словник. Слухаємо сюжет від Інни Набоки.

Інна Набока

Яких тільки словників не навигадувло людство: синонімів, антонімів, омонімів і паронімів, орфографічних і фразеологічних, енциклопедичних, тлумачних і термінологічних. На одному з Інтернет-сайтів вміщено навіть словник прикмет. А нещодавно родину українських вокабулярів поповнив ще один не зовсім звичайний словник.

"Короткий словник жаргонної лексики української мови", вийшов друком у видавництві "Критика". Його презентація на Форумі видавців набула неабиякого резонансу у вузьких, але авторитетних колах мовників і літераторів. Уклала словник доктор філології, завідувачка відділу соціолінгвістики Інституту української мови Національної академії наук Леся Ставицька. За джерельну базу авторці правила сучасна художня література, засоби масової інформації або й просто розмовна мова. Словник подає значення слів, їх соціальну та стилістичну характеристику, етимологію.

Одразу хочу заспокоїти цнотливців і, водночас, дещо розчарувати любителів епатажу: видання не містить обсценної лексики (жаргон і не є такою лексикою), хоча трапляються і досить відверті вислови. Побутує уявлення, що в українській мові практично відсутній сленговий шар. Втім, на думку лінгвістичних пуристів, ніякі сленги, жаргони чи арго і не потрібні нашій солов’їній і калиновій. Така точка зору спричинена всією історією нашої мови, історією боротьби за виживання і саме існування. Тож не дивно, що в українській культурі мова сприймається не просто як засіб комунікації, а як національна святиня, один з основних чинників збереження нації. Звідси – надмірна серйозність, літературність, певна мовна закомлексованість. До того ж, до безприкладної стандартизації та уніфікації мови призводила і жорстка регламентація всіх сфер життя в Совєтській імперії. Але часи міняються, життя триває, а мова, попри все, живе і розвивається. Одним із свідчень цього і є творення жаргонів. Свій сленг мають студенти, музиканти, журналісти, молодіжні тусівки і ветеранські организації. І як би ми не пильнували і плекали мову, цього не уникнути. Укладачка словника доктор Леся Ставицька вважає: "Наявні елементи українського сленгу ... повинні фіксуватися, інтерпретуватися, аби потім найбільш вартісний лексичний матеріал міг увійти до континууму українського мовного існування. Тільки в такому разі можна сподіватися, що відбудеться зворотний процес: соціум побачить себе у дзеркалі своєї ж мови ... і заговорить цією мовою впевненіше, голосніше." Інна Набока для “Радіо Свобода”.

Надія Степула

Стихія вогню – найбільш містична, оповита міфами, змальована, оспівана, описана... і нерозгадана. Люди люблять добрий вогонь – який несе тепло для всього живого...

“На дні моїх споминів, десь там у найглибшій глибині горить вогонь. Невеличке огнище неблискучого, але міцного огню освічує перші контури, що виринають із темряви дитячої душі. Се вогонь у кузні мойого батька. Так згадує Іван Франко про свого батька в оповіданні “У кузні”.

... Батько був славний коваль на всі околишні села, особливо його сокири мали велику славу. Ще тридцять літ по його смерті один чоловік на другім селі, старий уже, розговорившись зо мною та згадавши про батька, мовив: “Ні, немає вже такого коваля. У мене ще й досі його роботи сокира є. То душа, а не сокира...”

... Сорок літ минуло від тої пори, як у невеличкій дерев’яній кузні в нашій слободі останній раз лунав ковальський вербель, відіграний батьковою рукою молотом по ковадлі. Скільки змінилося за той час! Не лише в кузні, але майже з усього, що було тоді основою тихого, патріархального життя в нашім закутку, не лишилося ані сліду. З тодішньої веселої компанії, що гуторила довкола ковальського верстата, димала міхом, натягала обручі на колеса, завзято гримала молотом по розпеченім залізі та сипала анекдотами при чарці горілки, нема, мабуть, нікого вже між живими. А тодішню веселість та жвавість у многих із нас погасила доля ще далеко перед їх смертю. І певно, в ту пору ніхто з них не думав, що та кузня, і та компанія в ній, і той її дружній радісний настрій лишаться живими та не затертими в душі маленького, рудоволосого хлопчини, що босий, у одній сорочці сидів у куті коло огнища і якого дбайливий батько від часу до часу просив заступати від скакучих іскор.

Згодом цей “рудоволосий хлопчик” напише: “У долині село лежить, понад селом туман дрижить. А в тумані, край села, Стоїть кузня немала. А в тій кузні коваль клепле. А в коваля серце тепле....”

“На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь. У ньому пролизуються сині, червоні та золотаво-білі промені, жевріє, мов розтоплене вугілля, і яриться в його глибині щось іще біліше, променясте, відки раз по разу тарахкотять гількасті зиндри. Се вогонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі.” Це був уривок зі спогадів Івана Франка про його батька, що описуються в оповіданні “У кузні”. Цікаво, чи можливі подібні спогади у наших сучасників? Чи згадає хтось незабутнім словом нинішніх ковалів? Чи здатні “скакучі іскри” ковальського вогню запалити небайдужістю чиєсь серце і надихнути його на творчість? В сюжеті про теперішнє ковальство над цим міркує Ірина Біла.

Ірина Біла

Здавна серед українців побутує легенда про коваля Кузьму Дем’яна, який запряг у викуваний власноруч плуг злого змія, що поїдав рід людський, і проорав глибокі борозни по обидва боки Дніпра. А Змієві вали до цього часу нагадують про двоєборство між добром і злом, в якому перемогла людяність. Якщо відволіктися від усної творчості і вдатися до дещо точнішої історичної науки – археології, то в оповіді про ковальство важко оминути згадки саме про археологічні знахідки. А вони засвідчують, що вміння українців поводитися з металом припадає ще на трипільські часи. Ця епоха називається мідною. З винайденням заліза у 1 тис. до н.е. ковальська майстерність значно удосконалилися. Цей період збігається з початком скіфської епохи. Виробляючи необхідні побутові, повсякденні речі, а також зброю, скіфські ковалі любили оздоблювати їх різними художніми зображеннями, переважно головами птахів та звірів. А ось за часів Київської Русі металеві вироби оздоблювалися вже значно складнішими та оригінальнішими орнаментами. Саме о цій порі склалася і термінологія ковальського ремесла. Стали вживатися слова “коваль”, “горнило”, “ковач”.

Втім, від давніх часів і дотепер обладнання кузні та ковальський інструмент, як і техніка ручної ковки, змінилися досить мало. В основі ковальського ремесла завжди лежала ручна праця. І хоча окремі процеси все більше механізуються – це не призводить до зміни старої технології в цілому, а тільки до заміни важкої фізичної праці механічною. Тоді як світове, і, зокрема, європейське ковальство дедалі більше захоплюється новими технологіями, українські, зокрема, галицькі ковалі не забувають і часто застосовують технічні й композиційні нюанси від народного кування. Що дозволяє збагатити твір внутрішнім змістом. Один з найвідоміших сучасних українських ковалів, випускник відділу художньої обробки металу львівського училища прикладного мистецтва імені Івана Труша Олександр Бартосік згадує, як до них свого часу для обміну досвідом приїздили студенти з інших тоді ще республік Радянського Союзу.

Олександр Бартосік

Студенти показували своє технологічне вміння. Вони могли з холодного прута його вручну кують і він нагрівається до якоїсь там степені, що можна підпалити цигарку, наприклад. Або зварка ковальська, горнова, ще там щось. Вони все це вміли.

Ми цим не могли похвалитися, технологія в нас трошки відставала, але зате в нас попереду йшла композиція, якесь художнє рішення і для мене це було більш важливо, тому що технології можна набути.

Надія Степула

Ірина Біла продовжує.

Ірина Біла

На думку Олександра Бартосіка, змагатися з великомасштабними технологіями немає сенсу. Адже набагато цікавіше виготовляти ексклюзивні, ручної роботи вироби. Аби в гіршому випадку, років через п’ятдесят вони вважалися антикваріатом, а не шматком металобрухту. До того ж, можливості кованих виробів надають більше можливостей для самовираження, аніж просто скульптурні образи. Хоча змалечку Олександр Бартосік мріяв саме про скульптуру.

Олександр Бартосік

Я хотів бути скульптором і поступав на скульптора, але мені запропонували піти на метал і я не шкодую. Тому що це мені дало бачення чогось нового, скульптурою тією ж самою можна ж займатися, але ковальство дає збагачений і технології збагачені.

Скульптор просто ліпить, відливає і на цьому в принципі все. Тут у мене є більший діапазон. Навіть на імпрезі в Івано-Франківську зайняв перше місце в жанрі скульптури, але там була кована композиція. Її сприйняли як скульптуру і це для мене найбільш почесно.

Ірина Біла

Взагалі ж Олександр Бартосік вважає, що сучасним слугам Гефесту, який вважається богом вогню й ковальства, потрібно частіше напружуватися й видавати цікаві, неповторні речі, аби з часом серед загубленого, припалого пилом, просіяного крізь сито часу, нащадки могли віднайти щось дійсне варте уваги.

Надія Степула

Радіожурнал СЮЖЕТИ відзвучав. Дякую за увагу, дорогі слухачі. З вами була автор і ведуча – я, Надія Степула. Даруйте одне одному тепло! До нових зустрічей на хвилях “Радіо Свобода”!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG