Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 23:51

Абетка демократії: Особистість і демократія.


Василь Зілгалов Абетка демократії: Особистість і демократія.

Прага, 15 грудня 2003 - Колись засновник української Академії наук, нащадок славного запорізького роду Володимир Вернадський зазначив, що «все вирішує людська особистість, а не колектив, еліта країни, а не її демос, і значною мірою її відродження залежить від невідомих нам законів з’яви великих особистостей». І слова ці належать не релігійному діячеві, не містикові, а видатному природознавцю, вченому зі світовим ім’ям. Чи дійсно така велика роль видатної особистості у суспільному розвиткові?

Сучасник Володимира Вернадського, його земляк, родом із Києва Микола Бердяєв зауважував, що справжні особистості породжуються реальністю, і це не « імена, створені владою слова...брехливою суспільною репутацією»...Хто б міг подумати за кілька років до 1648, що саме сотник Богдан Хмельницький очолить визвольну війну цілого народу? Або ж візьмемо особистості початку ХХ століття: Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюру – всі вони увійшли в історію, як відомі політичні діячі свого народу, котрі намагалися діяти конкретно. Колись Фрідріх Ніцше наголосив, що така особистість, як Ісус Христос, пояснюється не вірою, не вченням, а життєвою практикою, яку вона приносить в життя людей, керуючись «глибинним інстинктом»... Так що саме практика, конкретна дія особистості, котра живиться «глибинним інстинктом» і є її творчим мірилом. Багато філософів зауважували, що відомі особистості стають помітними тому, що зовсім не подібні до всіх, хто їх оточує. Недарма, мабуть, відомий лікар і мислитель Парацельс, опираючись на власний досвід, сказав:«Хто може бути самим собою, нехай не буде ніким іншим». Абсолютно точно, що і Сталін, і Гітлер, і Саддам Хусейн, і Віллі Брандт, і Михайло Горбачов були і є різними особистостями, але їм не відмовиш саме у практиці, у дії і у намаганні бути самим собою у конкретних історичних обставинах.

Не виключено, що саме збіг отих названих Фрідріхом Ніцше, «глибинних інстинктів» особистості і широких мас породжує кумирів, як добрих, так і злих. Недарма ж той же Ніцше писав: «Ви самі /маси/ створюєте кумирів, і самі ж їх скидаєте..., і це свідчить про презирство до самих себе».

Не варто забувати, писав Жан-Жак Руссо, що є різниця між особистостями і начальниками, і її якраз з боку низів не завжди помічають. Бо саме начальники, котрі виростають у періоди відсутності особистостей і, за словами Лопе де Веґи, відрізняються від особистостей безкультур’ям, грубіянством та дурістю, спричиняють суспільне загнивання та приводять до тиранії. Якраз від начальницького клану походить прислів’я «розумним немає місця в політиці». Парадокс, але саме за спинами начальницької аристократії інколи виростає особистість, котра її, начальницьку бюрократію, або розганяє, або сортує за державною необхідністю... І для видатної особистості притаманне саме перше. Бо відомий автор так званих законів бюрократії Сиріл Паркінсон попередив:«Не можна брати з собою в майбутнє ні старих людей, ні речей, ні порядків. Це вірна загибель». І тих, хто хвалить людей і ті порядки, котрі збанкрутували, та виправдовує їх перенесення у майбутнє на підставі ніби-то моральній та економній, пише Паркінсон, першими варто «відправити у місця найбільш ненависні». Але і сьогодні ми спостерігаємо парадокси: світ виявляється мало чому навчився у розпізнаванні брехливих і справжніх кумирів. Продовженням цього парадоксу є те, що одних диктаторів сьогодні ловлять і віддають до суду, інших ховають з почестями та славлять їхню любов до свободи, а ще інших тримають на своїх плечах маси, котрі самі ж їх породили. Тому епітафією-нагадуванням для начальників і диктаторів, не залежно від того, чи вони були скинуті та засуджені, чи передали владу своїм спадкоємцям, можуть бути слова Сократа: «Вони відкидали свободу для інших і дуже любили її для себе, видаючи це за демократію».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG