Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 12:07

Листи на “Свободу”. Слухачі Радіо “Свобода” про українсько-російські відносини.


Петро Кагуй Листи на “Свободу”. Слухачі Радіо “Свобода” про українсько-російські відносини.

Київ, 13 грудня 2003 року.

Петро Кагуй

Говорить “Радіо Свобода”.

Протистояння України і Росії у Керченській протоці;

Угода про створення Єдиного економічного простору;

Наближення 350-річчя Переяславської Ради та загалом українсько-російські відносини.

Це ті теми, які ми вже не раз порушували у передачі “Листи на “Свободу” і на яких зупинимося й сьогодні. Бо знову набралося чимало листів стосовно цих проблем.

Перед мікрофоном у празькій студії Петро Кагуй. Вітаю Вас, Шановні слухачі!

Розпочну з короткого листа Леоніда Антонова із Кривого Рогу:

“Пристрасті навколо острова Тузла виглядають дрібною вовтузнею на фоні прихованої окупації кримського узбережжя, - пише він. Це передвиборчий чорний піар великоросійських імперських шовіністів, який дає можливість українським патріотам у черговий раз “випустити пар”, а владним структурам - використати ситуацію для відволікання народу від більш суттєвих проблем України.

Свого часу, коли між Україною і Росією існував хоч якийсь паритет у військовій сфері, пану Кравчуку не слід було дарувати Росії Чорноморський флот, частину кримського узбережжя та ядерну зброю.

Усі рахуються лише з могутніми державами, якою сьогодні Україна не є.

З повагою, Леонід Антонов, місто Кривий Ріг”.


Петро Кагуй

“Події, що відбуваються в Керченській протоці ще раз підтверджують той факт, що тільки із не імперською Росією Україна має шанс бути справді незалежною і що, на жаль, сучасна Росія далека від цих стандартів... Росія без війни не Росія і не так важливо, що вона при цьому використовує – танки чи бульдозери”, - а це вже була цитата з одного із листів Леоніда Ткача із Дніпропетровщини.









А ось коротка репліка з електронної пошти: “Островом Тузла, як і будь-якою часткою України, не можна торгувати навіть за добрі стосунки з Росією.

А взагалі від Росії треба триматись якомога далі. Це дуже агресивна і недоброзичлива країна по відношенню до сусідів. Ігор Гудима”
.

Наступна репліка також із електронного послання, яке без підпису: “Вважаю, що Україні слід уникати будь-яких економічних та політичних угод з Росією, яка не омине найменшої можливості підім’яти Україну. І в СНД, як мені здається, там теж робити нема чого.

А російські засоби масової інформації ніколи нічого позитивного про Україну не говорять, так навіщо нам такі, пробачте, “друзі” у лапках?”.


На черзі ще один електронний лист, автор якого позитивно ставиться до підписання Україною угоди про Єдиний економічний простір. Цього листа надіслав нам Андрій Рубцов із Інституту міжнародних відносин:

“Вступ України до ЄЕП слід розцінювати як позитивний крок для української економіки. Єдиний Економічний Простір - відкриває нові ринки для збуту української продукції, зниження мита.

На сьогоднішній день Європейський Союз немає чіткої стратегії розвитку економічних та політичних відносин з Україною, що, скоріш за все, демонструє незацікавленість Європейського Союзу у найближчі десять років бачити Україну як рівноправного члена європейського співтовариства. Ця тема неодноразово порушувалась під час візиту комісара з питань розширення ЄС пана Гюнтера Ферхойгена до Києва. Він не зміг запропонувати Україні альтернативних кроків з боку Європи...

Стосовно порушеного питання про загрозу українській Незалежності з боку Росії, то слід сказати що Україну ніхто силою до ЄЕП не тягнув, Україні було запропоновано приєднатися до цієї структури, і в будь-якому випадку вона могла б і не погодитися.

Аналітики зазначають, що укладений договір на ранній стадії просто не може чимось загрожувати Україні. До того ж Єдиний Економічний Простір був створений як суто економічна структура, а не як політична. А всі розмови про Російську Імперію та новий Радянський Союз є нічим іншим як безпідставні розмови”.


Це було електронне послання Андрія Рубцова із Інституту міжнародних відносин.

Протилежної думки, щодо доцільності вступу України до Єдиного економічного простору та загалом щодо можливості відродження російської імперії, дотримується Йосип Решко з Києва. Його лист також прозвучить у дикторському читанні:

“Цілком очевидно, що Росія на цьому етапі фактично намагається відродити імперію з усіма наслідками для України, яка може втратити ще на декілька століть свою незалежність.

Будівництво в Керченській затоці дамби з перспективою до анексії частини території України, рішення “Укртранснафти” на реверсне використання нафтопроводу “Одеса-Броди”, підписання Кучмою угоди про створення Єдиного економічного простору - більш ніж яскравий приклад серйозності намірів Москви. А що ж так звана українська політична еліта пропонує в цій ситуації? Звичайно йдеться не про оточення Кучми, та “більшовиків” із Верховної Ради. Тут все зрозуміло. Вони себе не обтяжують такими категоріями як патріотизм, Батьківщина, честь та гідність. Ця частина “еліти” з комплексом “шевальє” - матеріал для психіатрів та правоохоронних органів “посткучмівської епохи”.

Українці ж свої сподівання пов’язують із опозиційними силами, і в першу чергу тими, які є в парламенті. Та, на жаль, їхні зусилля спрямовані переважно у “свисток”. Більш за все гнітить той факт, що дії опозиції мають хаотичний характер, їм явно бракує системного підходу. Підкинув Кучма політичну реформу як відволікальний маневр для виграшу часу - втягнулись з усією завзятістю у її обговорення. Підписав Кучма угоду про ЄЕП, а "Укртранснафта" схвалила реверс - почали галасувати та збирати підписи про імпічмент президентові. Дозволю собі поставити риторичне запитання: а хіба всі ці дії “гаранта” не можна було передбачити? Свої наміри він не приховував і говорив про них відверто. Як можна було допустити, щоб у Верховній Раді ставилось на голосування питання про те, що Кучма підпише угоду стосовно ЄЕП, нехай навіть і з застереженнями? Якщо вже не вистачає інтелектуальних та інших зусиль, щоб розвалити “більшовиків” - то блокуйте і надалі роботу Верховної Ради, бо в такій іпостасі користі вона не принесе. Натомість прикладіть максимум зусиль для роботи з виборцями. Виступи у парламенті, окремі поїздки лідерів опозиції по регіонах при повному контролі над Засобами масової інформації з боку Банкової - малоефективні. Потрібна системна і титанічна робота з роз’яснення громадськості своєї позиції, але не на рівні парламентському, а побутовому”.


Це були лише окремі фрагменти із листа Йосипа Решка з Києва.

На черзі лист від Надії Левченко зі селища міського типу Буча Київської області:

“Хочу висловити свої міркування щодо подій довкола Коси Тузла.

Втручання до нашої території російських будівельників мене не здивувало. Ми ще добре пам''ятаємо слова Леніна: “Росія – тюрма народів”. Отож, відчувається прагнення, щоб ця тюрма функціонувала?!

Наше сучасне випливає з минулого. А що було в минулому? Обдурили росіяни Богдана Хмельницького в 1654 році. Про це тепер багато написано і сказано. А в 1917-20 роках? Центральна Рада вірила і чекала на порозуміння з Росією. Перші три універсали свідчать про це. Та коли більшовицькі війська на багнетах взялися, так би мовити, нести “щастя” до столиці України, тоді наступило прозріння - на світ появився Четвертий Універсал, в якому Україну було проголошено самостійною державою, та було вже пізно.

В нинішній ситуації – не будьмо наївними: Росія не жартує. Потрібно звертатися до світової спільноти, створювати загони добровольців-патріотів. Путін не відступить, йому потрібно продемонструвати силу своїх м’язів перед президентськими виборами. А Кучма буде намагатися вирішувати під цей шумок свої, далеко невтішні, справи. Жоден з них про народ не думає, то ж ми повинні самі потурбуватися про себе.

Ще хочу нагадати слова Льва Троцького про нас, українців. А він, посилаючи більшовицьких агітаторів до України, говорив, щоб ті пам’ятали, що українці – дуже довірливі, але між собою не дружні. Можна навести багато прикладів, що підтверджують таку думку Троцького. То ж викорінюймо у себе ці негативні риси! Зуміли ж наші батьки і діди чинити великий опір більшовикам у згаданий період 1917-20 років. Той же Ленін писав, що лише опір, який чинила Україна, став на заваді просуванню комунізму на Захід. Будьмо ж гідними борців за Україну минулого, 20 століття”.


Ось такого листа надіслала Надія Левченко зі селища міського типу Буча Київської області.











В одній з попередніх передач ми озвучили листа Анатолія Шевченка з міста Оріхіва Запорізької області. Пан Шевченко звернувся до українських олігархів і закликав їх легалізувати свої капітали, щоб вони працювали не лише на них, але й на українську державу. Анатолій Шевченко закликав олігархів підтримати розвиток української культури, української мови, української пісні. І при цьому він наголошував, щоб українські олігархи позбулися комплексу, синдрому меншовартості перед усім російським.

Такий лист не залишив байдужим вже іншого нашого слухача. Ми отримали електронне послання, за підписом Олексій:

“Мені дуже сподобався зачитаний лист до олігархів від Анатолія Шевченка. Цілком поділяю більшість його думок. Крім того, від себе хочу додати, що українські олігархи повинні зрозуміти, що заграючи з Росією, вони насправді подають їй мотузку, на якій їх там згодом можуть повісити (здається оригінал цього вислову належить Леніну).

На прикладі Ходорковського видно, що російська влада і своїх олігархів не вельми шанує, а з українськими там і взагалі розмовляти не стануть. Таким чином, напрошується висновок: для українського олігарха, якщо він хоче врятувати свою власну шкіру, а також забезпечити майбутнє своїх дітей, найпростіше і найдешевше зробити це шляхом розбудови процвітаючої української економіки. Якщо вони зуміють принести користь українському народові, Україна простить їм їхні минулі гріхи, і вони залишаться в історії не як кримінальні злочинці, а як державотворці.

Треба щоб вони про це починали собі думати!

З повагою, Олексій”.


А зараз пропоную послухати послання від Миколи Кія із Запоріжжя. Лист подаємо у перекладі з російської:

“Чому, коли говорять про тих, хто завойовував Україну, то: називають монголів, поляків; кажуть про напади татар, турків, а про росіян – мовчать.

Але ж, насправді: - росіяни в нечесній битві розбили українців і шведів у 1709 році; - росіяни ліквідували Запорізьку Січ; - росіяни переслідували українських гетьманів і садили їх у в’язниці; - а російський злочинець-терорист Ленін вдруге завоював Україну; - та й голодомор справа не рук Сталіна, а Кремля. Бо Сталін слухав своїх російських радників. Москва, а не Сталін переслідували українців за політичні переконання.

Прошу зачитати мого листа на “Радіо Свобода” і підняти питання, щоб історію трактували об’єктивно, як я написав”.


Нагадаю, що такого листа, написаного російською мовою, ми отримали за підписом Миколи Кія із Запоріжжя. Автор послання зазначає, що йому 53 роки.

До історії звертається і наша слухачка Надія Каращук із міста Шепетівки Хмельницької області:

“...Злощасний союз із Москвою, що його підписав Богдан Хмельницький, кинув нас у смертельні обійми Москви. А до того ми не мали так званого “старшого брата”, - пише пані Каращук. За її словами, Переяславська Рада призвела до: “поневолення України жорстокими диктаторами: Петрами, Катеринами, Ленінами, Сталінами, Кагановичами та подібними до них”. І ці особи, як наголошує Надія Каращук із Хмельниччини, причетні до знищення сотень поневолених народів та винищення мільйонів українців.

На початку передачі я наводив цитату стосовно острова Тузла з одного із листів Леоніда Ткача із Дніпропетровщини.

А зараз пропоную послухати вже інше послання Леоніда Ткача, котре стосується наближення 350-ї річниці Переяславської Ради:

“350 років тому Україна переживала дуже тяжкий період своєї історії, що призвело до “переяславської трагедії” 1654 року. Богдан Хмельницький дуже швидко зрозумів наслідки своєї помилки.., але змінити ситуацію вже не було часу.

Сьогодні Україна повторює свій трагічний період. Завдяки нашим президентам (спершу Леоніда Першого, а потім і Леоніда Другого) нас знову і знову добровільно затягують у теж саме ярмо, якого ми позбулися у 1991 році...

Президент планує на державному рівні гучно відзначати подію в Переяславі 1654 року і ще раз підтвердити міф про те, що Богдан Хмельницький зробив добру справу щодо “собіранія зємлі Русской”.

Тарас Шевченко у своїй містерії “Великий льох” розповідає про те, як мучаться три душі тих, хто не усвідомлюючи, що сприяє Росії, прихильно дивився в бік своїх ворогів. А мучаться душі трьох дівчат за те, що одна з них перейшла дорогу із повними відрами Богдану Хмельницькому, не відаючи, що він їде до Переяслава здаватися Москві. Друга карається за те, що напоїла коня Петра Першого, не знаючи, хто він. А третя, немовлям посміхнулася Катерині Другій, яка пропливала Дніпром. Так, Тарас Шевченко у своїй містерії “Великий льох” засуджує дії цих дівчат, котрі не знали, що вони діють.

Але ж наші урядовці свідомо проводять політику всебічного продовження колоніального стану започаткованого у 1654 році, стану, котрий привів нас до 3 голодоморів лише у 20-му столітті, до Чорнобиля, до статусу, так би мовити, “європейської сусідки”.

Тоді як Балтійські держави, а також інші колишні “співтаборники”: Польща, Чехія, Словаччина, Румунія, Угорщина, а також і Болгарія – стали справді європейськими державами. То ж якого ж осуду заслуговують ці, нинішні урядовці?

Вважаю, що Україна, українці мусять переяславські події 1654 року відзначити, як один із найтрагічніших подій у нашій історії. Помолитися за душі мільйонів патріотів, котрі загинули згодом, внаслідок цієї події. А також за тих, хто чинить спротив вдаді, дії котрої чи її бездіяльність не дають нам усім вирватися з ярма накинутого після 1654 року”.


Це був лист Леоніда Ткача із Дніпропетровщини.

Звучить Пісня Віталія Білоножка “Дзвони Софії”.

Ще весною 2002 року Президент України Леонід Кучма видав указ про відзначення 350-річчя Переяславської ради. Цей указ, як і рішення президента вшановувати 85-річчя народження останнього секретаря комуністичної партії України Володимира Щербицького (знаного його боротьбою з усіма незалежницькими виявами українства та політикою русифікації) викликали чимало гострої критики. Річницю народження Володимира Щербицького на державному рівні вже вшановували.

І ось тепер через неповних два місяці, 8 січня 2004 - минатиме 350 років від Переяславської Ради. Однак, як її відзначати?

Свою позицію вже висловила досить велика група українських науковців, які видали книгу – збірник статтей “Переяславська рада 1654 року”. Презентація цієї книги відбулася 1 грудня у Києві в приміщенні Будинку вчителя, де свого часу засідала Центральна Рада. Та й дату 1 грудня було вибрано не випадково – це день всеукраїнського референдуму, на якому 12 років тому українські громадяни проголосували за незалежність Української держави.

Відомий публіцист, філософ Євген Сверстюк в одній із наших передач вже висловив свої міркування про презентацію згаданої книги та й загалом про річницю Переяславської Ради.

Пропоную послухати дещо скорочений варіант цих роздумів пана Сверстюка.

Євген Сверстюк

“В цій книзі обсягом 880 сторінок вибрано публікації і дослідження від Драгоманова до молодих сьогоднішніх дослідників. З’явилася вона як реакція на рішення безпринципної влади відзначати цю дату.

Є закляті місця в українській історії: 1654, 1709, 1933. Вони не тільки сидять в печінках, вони записані в долі людей, в сумліннях, в характерах і в каліцтвах поколінь.

Звичайно, грудневий референдум 1991 був реакцією на рівні інстинкту національного самозбереження. Це був тихий грім. Досить!

Переповнений конференц-зал, де колись засідала Центральна рада, було, порівняно, мало молоді. Це можна пояснити також тим, що молодь не відчуває актуальності цього ідеологічного страховиська, яке обросло пропагандивними мітами, левкою кон’єктурою і пройшло через політичні вироки націоналістів і дисидентів усіх поколінь. Молоді здається, що ми несумірно багато часу віддали цій нещасній даті, яка за кращих обставин мала б залишитися епізодом в дипломатії 17-го ст.

Бо справді, як зауважено було при обговоренні, за якихось 10 років Хмельницький мав договори і з Кримом, і з Туреччиною, і з Молдовою, і з Польщею, і з Швецією. А хіба Андрусівським договір про поділ України між Росією і Польщею або битва Виговського чи Богуна з російськими військами не були денонсацією договору 1654 року?

Але фатальна дата від Переяслава тягла свій хвіст понад 3 століття, і до того хвоста поначіплялося багато реп’яхів, за якими бігали і платні поети, і кон’юнктурні історики, і журналісти. Особливо багато було реп’яхів-стереотипів: наївних казок про нерозривність двох братніх народів, про вічну дружбу, про спільне майбутнє. Було заборонено торкатися стереотипів. Наприклад, ставити питання про статус єдинокровних братів. Навіть коли вони справді єдинокровні. За натяк про Каїна і Авеля можна було загриміти в Сибір. А скільки тих ворогуючих братів у народних казках, в народних думах?

Звісно, все це не можна було прикладати до старшого брата, який перебував під особливо лагідною опікою у спецслужб...

Тим часом в сім’ї братніх народів були і репресовані нації, і геноцид практикувався не тільки до меншого брата, але й до зовсім маленьких. Розмови про інтернаціоналізм призначалися на експорт. Мова молодих істориків, представлених у збірнику, визбулася фальшивої фразеології. Вони швидко виходять на добрий рівень історичного мислення.

У всіх виступах на презентації була однозначна оцінка заклятої дати. Однак колишній посол України у Франції Юрій Кочубей закликав цю дату відзначити, але так, щоб більше нікому не хотілося, і нікому не кортіло.

Петро Кагуй

Це був відомий публіцист, філософ Євген Сверстюк. У день першого виходу до ефіру цієї передачі, у суботу 13 грудня, панові Свертюкові виповнюється 75 років.

Про пана Сверсюка, колишнього політв’язня, можна говорити досить багато. Сьогодні його називають патріархом української публіцистики, він є президентом Українського ПЕН-клубу, редактором газети “Наша віра”. Він автор багатьох книг, численних есеїв і статей із літературознавства, статей із психології та релігії, перекладів із німецької, англійської та російської мов. Він є лауреатом Шевченківської премії, а також премії ЮНЕСКО “За міжетнічну і міжконфесійну толерантність”.

З приємністю зауважу і те, що пан Сверстюк є частим гостем “Радіо Свобода” і його досить часто згадують наші слухачі у своїх листах. Одного разу, хтось перераховуючи достойних людей, які можуть претендувати на крісло президента України, назвав і Євгена Сверстюка. І лише один раз я натрапив на негативне ставлення до нього. І це навіть не критика, а ярлик - “Ви надаєте слово “фашисту-бандерівцю”, - мовилося у листі. Те, що пан Сверстюк не має нічого спільного з фашизмом, нацизмом, це очевидно. Ну а визначення “бандерівець” можна сприймати і як комплімент.

Що ж можна побажати панові Сверстюку в його 75-річний ювілей. Насамперед, міцного здоров’я і творчої наснаги. Ну, і дещо наше “радійне”, “егоїстичне” побажання панові Сверстюку – нехай він і надалі буде частим гостем і учасником наших передач.

На цьому, шановні слухачі, час передачі “Листи на Свободу” вичерпано.

Ми дякуємо Вам за вашу увагу і за ваші листи!

Говорить “Радіо Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG