Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 11:05

“Країна Інкогніта”. Юрій Шевельов.


Сергій Грабовський “Країна Інкогніта”. Юрій Шевельов.

Київ-Прага, 16 грудня 2003 року.

Олександр Народецький

Радіожурнал “Країна Інкогніта”– це спільний пошук історичної істини. “Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України. “Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.

Сергій Грабовський

Вітаємо Вас, шановні слухачі! 17 грудня цього року – це день 95-ліття від народження Юрія Шевельова. Людини без якої українська культура та наука і минулого і поточного і майбутнього століть не є цілісними і повними. З Вами, як і завжди, Сергій Грабовський, журналіст “Радіо Свобода” і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.

Максим Стріха

Спершу про сюжет, якому трошки більше 15 років. У квітні 1988 я по роботі в Інституті фізики АН в Варшаві віз через кордон першу порцію для мене нелегальної ще на той час літератури. І серед книжок, яких мені пощастило роздобути від польських українців була одна, тоненька, надрукована на цигарковому папері, компактна, щоб легше було, очевидно, перевозити. Називалася вона “Не для дітей”, підпис стояв Юрій Шерех.

Це було абсолютно інше літературознавство, аніж я звик тоді за радянськими стандартами. Воно було розумніше, ширше, можливо чомусь зліше, але однаково це був текст, який справив на мене величезне враження.

І лишень трохи потім я довідався, що Юрій Шерех і мовознавець Юрій Шевельов – це одна і та сама особа. Сьогодні про Юрія Шевельова, безумовно, в Україні знають більше, аніж знали наприкінці 80-тих. Проте, про основні сторінки життя цієї людини варто нагадати.

Отже, народився далекого вже 1908 року в родині царського генерала. Батька свого практично не знав, виховувався матір’ю. Освіту здобув в 20-ті роки в Харкові. В літературознавство увійшов у трагічні 30-ті і то в найтрагічнішому моменті, коли разом із лідером тодішнього офіційного радянського літературознавства, пізніше теж репресованим Наумом Кагановичем (не плутати з Лазарем Кагановичем), мусив терміново переписувати підручник української мови до початку навчального року, бо авторів попереднього було репресовано і згадуватись вони вже не могли.

У війну залишається в окупованому Харкові, бере участь в культурному українському житті. Потім зумів перебратися з зовсім вже прифронтового злиденного Харкова до Києва, звідти ще далі на захід, і врешті-решт по війні опинився в республіці ДіПі. Далі робота в поважних західних наукових установах, спершу в Швеції, потім в США і конфлікт з відомим гарвардським мовознавцем Романом Якобсоном, де Шевельову з допомогою радянських даних інспірують колаборанство.

Хоч реального колаборанства не було. Була просто спроба відновити українське життя по роках радянського терору. Однак на якійсь час перед шановним мовознавцем зачиняються либонь чи всі двері.

Сергій Грабовський

Парадоксально, але факт – нікого на Заході не турбувало, те що Роман Якобсон практично відкрито і все життя співпрацював із совєцькими спецслужбами.

Максим Стріха

Але Шевельов встигає повернутися на Україну. Його доповідь на конференції республіканської асоціації україністів в грудні 1990 мала ефект вибуху. Знов-таки, такого літературознавства тут давно не чули.

В останні роки, поки були ще фізичні сили, Шевельов їздив на Україну, багато допомагав рідному Харкову. Врешті-решт встиг видати два томи спогадів, які є одним з найцікавіших текстів української мемуаристики минулого вже ХХ століття. Упокоївся метр в Нью-Йорку, трошки не доживши до свого 94-річчя.

Сергій Грабовський

Максиме, сьогодні в нашому радіожурналі про Юрія Шевельова, як експерти (якщо, звісно, тут можна вжити це дуже формальне слово) говоритимуть ті громадяни материкової України, котрі, очевидно, були найближчими духовно до нього в останнє десятиліття. Котрі постійно з ним листувалися. Котрі потребували інтелектуального обміну з ним і спілкування з якими потребував сам Шевельов. Отже, слово Роману Корогодському.

Роман Корогодський

Він – унікум, і вся його творчість спрямована на розкриття виключно захованих явищ за епідермою загальників. Юрій Володимирович, неначе розтинає явища соціокультурного змісту і показує остов і всі нашарування. Його розмисли, історіософській, глибинній проникливості не перестаєш дивуватися. Це добірна лектура для національно-мислячої інтелігенції.

І тут з’являється проблема, і тут є драма. Наша інтелігенція від самого початку виникнення України відігравала визначну роль на театрі боротьби за різні форми національного усвідомлення незалежності. І всі державноімперіальні чинники Росії, Австрії, Польщі вживали всі засоби впливу, аби якщо її, українську інтелігенцію, не зліквідувати, то бодай розмити деперсоніфікувати. Захищаючись, інтелігенція замикалась в своєму колі, своєму Гетто. В такий “природний” спосіб вона, інтелігенція провінціалізувалася. Особливо – за совєцької доби. Вона втратила обличчя “непомітно” для себе під тиском обставин і змиралася з власною деперсоналізацією, духовно виживаючим поза гострим усвідомленням самого факту екзистенційного животіння.

Шевельов усією свою творчістю намагався пояснити, що лише вихід національної інтелігенції на виднокола всесвіту, змагаючись на рівних з культурами сусідів (навіть недоброзичливо агресивних) лише за умов таких змагань ми відкриємо своїм нам самим невідомі можливості, відкриємося самі і утвердимо поняття України як рівноправного гравця, як рівноправного партнера цивілізаційного процесу в усіх галузях. Картогена української провінційності має бути зруйнована, писав Шевельов.

Сергій Грабовський

А тепер інший постійний український кореспондент Юрія Шевельова Оксана Забужко.

Оксана Забужко

Нинішнє повернення Шевельова в Україну, повернення на жаль уже посмертне, тільки я думаю дуже не значна данина пам’яті цієї великої людини, якій Україна таки дуже і дуже винна. Борг цей України її видатному синові накопичувався впродовж цілого його довгого життя. Та після смерті його минулого року цей борг на превеликий жаль продовжує накопичуватися й далі. Ані виданням його капітальної мовозначної праці “Порівняльна хронологія української мови”. Праця дійсно грандіозної, яка за свідченням мовознавців впродовж 50 років буде зберігати свою актуальність у сучасній лінгвістиці, яка дуже багато в чому стимулювала розвиток порівняльної хронології відповідних галузей лінгвістики в інших країнах.

Це, зрештою, той крок, який приречений все ж таки залишатися в межах досить вузькоспеціальної академічної науки. Між тим, як значення самої постаті покійного Юрія Володимировича, мені пощастило бути з ним знайомою протягом, от власне останніх 12 років його життя і досить активно листуватися. Наше листування, це в принципі єдине, що я зберігаю в своєму банківському сейфі, сподіваючись, що коли-небудь воно буде опубліковане.

Юрій Володимирович справді був одним із найрозумніших людей, яких мені пощастило зустрічати на своєму віку, і з яким мені пощастило спілкуватися. Це була людина, яка на кілька голів перевищувала своє безпосереднє і наукове, і культурницьке оточення скрізь, де б він не працював: чи до війни в українському університеті, чи по війні в американському.

Але річ у тому, що ми раз у раз забуваємо про те, що українська ідентичність Шевельова була результатом його власного свідомого вибору. Що за походженням він не має ні краплі української крові – походить з обрусілих німців, тих давніх Шнейдерів і Меллерів, які ще з петровських часів чудесно емансипувалися на імперській службі.

Народився він з іменем Георгія Шнейдера, його батько тільки в 1914 році, коли Росія вступила в війну з Німеччиною, змінив своє ім’я на російське, при чому за спеціальним імператорським “соізволєнієм”. Тобто виростав він, як дитя типового офіцерського привілейованого прошарку. І вже в 20-тих роках на хвилі українізації в Харкові.

Зробивши свій свідомий вибір на користь української культури він ціле життя був цьому вибору вірним, ніколи не роблячи з нього не те що якоїсь мінімальної реклами, а навіть не признаючися в тому – вибір був зроблений раз на все життя. Вибір цей крім неприємностей, прикрощів йому в житті і його науковій кар’єрі, в тому числі, не приніс. І жодної вдячності від нації на користь, якої він зробив свій вибір і який все життя служив своєю науковою, критичною, інтелектуальною активністю. Жодної вдячності він за життя він не зазнав. І навіть по смерті, коли його мемуари в яких він, до речі, перше освічує своє неукраїнське походження широкій публіці. Ніколи про це не знала, я довідалася про це тільки посмертно, при тому, що кажу ж, близько 12 років ми були з ним у досить тісному інтелектуальному контакті, і людському так само.

Його мемуари, які видані були минулого року в Харкові мізерним накладом 1000 примірників здиміли, випарувалися, не зрозуміло де, не зрозуміло яким чином. В кожному разі не стали тою подією українського, літературного, інтелектуального життя, якою мали би стати.

Не були належним чином ані прочитані, ані осмислені. Про перевидання цієї книжки я також не чула, між тим, як поза всяким сумнівом та лектура, яку мали би українські діти студіювати в школі, принаймні в свідомому віці, вже десь там, починаючи з 15-16 років, щоби на правду розуміти, що є особистість в історії, щоби мати чим пишатися в своїй українській ідентичності і в своїй українській самосвідомості.

Доки Шевельов належним чином не повернеться в українську культуру так, як він того заслуговує, до того українська культура не буде варта його і не буде варта свого повноцінного майбутнього.

Максим Стріха

Шевельов справді лишився чужим. Чужим для радянців, бо ж український буржуазний націоналіст з фашистським присмаком, колаборував. Більше того – переконливо показав у своїх працях, що ні про яку єдину спільність за часів Київської Русі йтися не могло, українці почалися значно раніше. Водночас Шевельов був чужий і для значної частини діаспори, бо ж ніколи не мав патріотичних міфів, бо ж прагнув поставити Україну не в якийсь химерний світ де українці живуть якимись міфами про власне звитяжне минуле, а в реальний світ, де Україна на рівних спілкувалася б з провідними західними вченими. Шевельов виявився чужим і для дуже багатьох “вчених” у сьогоднішній Україні, бо коли справою майже звичною для сьогоднішнього професора-гуманітарія, який ще 15 років тому писав про націоналістичні спотворення творчості Шевченка, стало писати про багато тисячолітні коріння українства від трипільців, аріїв та оріїв, в “Історичній фонології української мови” Шевельов пише, що якісь підстави про українську мову говорити є з VI-VII ст. по Різдві Христовому: раніше наука про це говорити не дозволяє. Відтак, вірний саме науці, науці не патріотичній, науці об‘єктивній, науці яка має висвітлювати як вони справді були, Шевельов, водночас, виявився незручним майже для всіх. А людей такого рівня, щоб могли б оцінити в ньому саме цю об‘єктивність, ви явилось не так то й багато.

Сергій Грабовський

І все ж, на завершення: ким і чим є Юрій Шевельов для української історії і українського майбутнього?

Максим Стріха

Насамперед можним говорити про практично дві постаті, бо Юрій Шерех, що виник просто з псевдо, виявився самостійною людиною, літературознавцем, дуже цікавим, іноді аж надто суб‘єктивним, але дуже інтелектуальним і цікавим літературознавцем, який брав участь у створенні МУРу – найцікавішого мистецького, літературного українського об‘єднання у таборах ДП, який потім досліджував сучасний літературний процес аж до 80-х – поч. 90-х років. Скажімо, той самий Шерех (ні там уже, здається, Шевельов написав передмову до книжки Оксани Забужко “Автостоп”) разом з тим був справді академічний вчений Юрій Шевельов, один з провідних мовознавців XX ст., автор низки блискучих праць, причому не лише в царині українського мовознавства і не лише в царині мовознавства слов‘янського – себто це та постать, якою Україна могла б реально отримати Нобелівського лауреата якби присуджувалась Нобелівська премія за дослідження в галузі літератури.

Сергій Грабовський

Таким був наш сучасник Юрій Шевельов. Вели радіожурнал “Країна інкогніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський. Нехай вам щастить і нехай Україна розкриває вам свої загадки. Говорить “Радіо Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG