Київ-Прага, 17 грудня 2003 року.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Сьогодні мова йтиме про події і постаті, які є знаковими для політичної і культурної історії України.
Українська інтелектуальна спільнота відзначила 85-річчя письменника, перекладача, літературознавця, працівника “Радіо Свобода” професора Ігоря Качуровського. З цієї нагоди у київському Музеї Тараса Шевченка відбувся круглий стіл; на ньому побувала наша колега Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Назва цього заходу – “Ігор Качуровський: грані таланту” – розкриває і особливості виступів учасників, і певну символічність місця проведення – музей великого Кобзаря. Адже, за словами академіка – народного депутата України Миколи Жулинського, у сучасній українській літературі Ігор Качуровський посідає місце живої легенди і духовного материка: “Для мене Ігор Васильович Качуровський – це справді жива легенда, це для мене не пізнаний духовний материк. Це людина, яка виявила таку радикальну різножанровість, різноманітність і таку колосальну ерудицію, що перед ним, безперечно, я відчуваю себе малим і таке враження, що я навіть не наважуюся піднятися до осягнення його. Бо часто, я Вам скажу, багато, те що він написав вимагає великого інтелектуального напруження, щоб війти в його цей світ і зрозуміти його. І я вважаю, що Ігор Качуровський – це наша велика національна гордість, недооцінена нами, непізнана до кінця нами. І я вірю в його велике майбутнє. Дай Бог йому здоров’я і многих літ життя, а головне, щоб ми в нашій Україні нарешті пізнали його, як перекладача, як теоретика літератури, як поета, як прозаїка, взагалі, як інтелектуала, якому, я повторюю, рівня найти дуже нелегко”.
Про Ігоря Качуровського – письменника і літературознавця говорили знані українські науковці Вадим Скуратівський та Анатолій Ткаченко; про Качуровського – перекладача – письменники Леонід Череватенко і Максим Стріха. Поетка Надія Степула згадувала про Ігоря Качуровського – упорядника антології “Італія в українській поезії”. А учениця професора Качуровського – літературознавець Олена Бросаліна розповіла про особистість Майстра: “В житті він людина лагідна, надзвичайно гречна. Його цікаве хобі – він любить збирати гриби. Не просто він грибник, він міколог. В нього дома є чимало величезних альбомів, довідників з мікології, тобто там є фотографії кольорових мислимих і немислимих грибів. Також він присвятив грибам цикл “Грибна містика”, який увійшов до його збірки “Чада вічності”.
Як стверджують учасники круглого столу, кожен з них по-різному “приходив” до Качуровського: через його письменницьку, перекладацьку, наукову творчість. А вчитель Микола Самчук з Ніжина випадково побачив у журналі “Слово і час” статтю про Ігоря Качуровського – свого земляка. Пан Самко перечитав усі твори професора Качуровського, які знайшов у Центральній науковій бібліотеці імені Вернадського у Києві: “Ну мені дуже цікаво за історії Ніжинщини. І коли тут прочитав про Ігоря Качуровського, він у нас в Ніжині вчився, і це важливо. Мені хотілося б, щоб Ніжин був відкритий в історичному такому плані і науковому для студентів і для загала. Хотілося, щоб молоді люди, які зараз навчаються не упустили свій шанс”.
Адже творчість Ігоря Качуровського відкриває широкі світи української і світової культури. З Києва для “Радіо Свобода” Богдана Костюк.
Олекса Боярко
Про іншого письменника, талановитого прозаїка, дисидента і політв‘язня брежнєвських часів тим часом дуже рідко згадують, а його книги ніяк не знайдуть своїх видавців. Перед мікрофоном ведучий циклу ШІСТДЕСЯТНИКИ Роман Корогодський.
Роман Корогодський
Переконаний: не треба кадити шістдесятникам, не треба мітологізувати, якщо не йдеться про Долі Стуса, Світличного чи Марченка, тобто вражаючі виключення, що надаються хіба осмисленню на кшталт античної трагедії. Решта— люди, цікаві, обдаровані, талановиті. Є кожний з них — носій своєї драми. Оскільки шістдесятники були і в основі залишилися людьми з гостро суспільно-громадянським темпераментом, то їхні думи, їхні втрати — втрати національної культури.
Напевно, немає серед українських читачів оригінала, який би не чув імені Валерія Шевчука. А чи багато знайдеться навіть серед інтелектуалів тих, хто читав Анатолія Шевчука? Тим часом, рідні брати починали однаково цікаво, розробляючи на самісінькому початку 60-х золотоносну жилу неореалізму. Ефект був очевидний: на тлі вигаданих сюжетів “виробничих” романів, повістей, оповідань з псевдоромантичними героями, що сплять і бачать, як перевиконати план, з''являються підкреслено звичайні люди зі звичайними клопотами, драмами, маленькими радощами, в яких читач упізнавав свою стійку екзистенційну долю/недолю існувати тут у незалежних від нього обставинах.
Анатолій Шевчук писав і вже почав публікувати свої новели (на думку Івана Світличного Толя заповідався ще талановитішим прозаїком, аніж його відомі колеги), як у 1965 року почалися арешти. Його в першу чергу не забрали, але він знав за собою “грішок” (працюючи в типографії лінотипістом, Анатолій Шевчук тихенько набрав скандально відомий твір “самвидаву” “Процес над Погружальським” про підпал і пожежу в Академічній Бібліотеці, коли згоріло чимала кількість рідкісних видань україніки. Вся історія виникнення найгострішого памфлета 60-х років— окрема сторінка й згодом її торкнуся. Це поки що інтрига... А от фінал у конкретному випадку — драматичний.
Як тільки Толя довідався про арешти у Львові, він виніс з хати набір і закопав за річкою Тетерів. Уже був 1966 рік, як сталося непередбачуване: діти гралися на другому березі ріки, випадково знайшли щось і як виховані совєтські дітки в дусі пильности (“Враг не дремлет!”) віднесли набір “куди треба”. КГБ так і не довідалося, звідки Толя дістав памфлет. Шевчук придумав класний сюжет (прозаїк!): він випадково натрапив на твір, який хтось вклав у бібліотечну книжку. Отже, його судили лише за спробу “розповсюдження”. Однак, для КГБ було очевидно, що вони мають до діла з переконаним варнякаю-націоналістом і тому дали йому на повну “катушку” — 5 років! У 70-х роках уже давали 7 років таборів і за тим висилка, а в 60-х панував “гуманізм” — 5!
Анатолій Шевчук відсидів від дзвоника до дзвоника, й 1971 року Валерій Шевчук поїхав у Мордовію, на станцію Потьма, де й зустрів брата— пони повернулись до Житомира. В рідні пенати. Аж згодом з''ясувалося, що повернувся додому інший Толя. У таборах (тонка душевна мембрана талановитого прозаїка зламалася. Додайте суцільну мерзоту 70-х років, на час яких припало його звільнення з “малої зони”. Треба було думати про насушник, а тут — будні “заповідника ім. Берія”: за фахом на роботу не беруть поліграфіст (!); оточили увагою шпиків, сексотів, бо якось у гніві ще в таборі Толя сказав гебістові: “Чекайте! Я опишу Ваш табір...”— гебісти пильнували, аби він не здійснив погрозу; нарешті, влаштували на роботу на фабрику “Ялинкові іграшки” — саме в той цех, де особливо шкідливе виробництво,— обличчя людей, що там працювали зе-ле-ні-ли; гебіст-опікун просив, аби той дав йому почитати... Грушевського, а Толя резонно казав, що це ж буде... “розповсюдження націоналістичної літератури”...
Анатолій Шевчук, само собою, блискуче освічена людина, та зовсім непроста, мисляча й до того ж— іронік, дотепник... Він дуже тішився, коли гебіст повернув “Грушевського” й розчаровано, розгублено спитав: “А де ж Грушевський сховав націоналізм?..”
Погодьтеся: коли в тебе зеленіє обличчя від отрутохімікатів шкідливого виробництва, така втіха— слабка компенсація. є навіть тепла згадка про дружбу в таборі з Панасом Заливахою, який Толі виготовив екслібрис для його бібліотеки (цікаво-символічне вирішення екслібриса: рукавиця, якою зеки брали кружку, в якій варили каву в таборі), навіть ця приємна меморія про Братство не змогло стимулювати Толю до творчості...
У новій добі Анатолій Шевчук видав книжку своїх ранніх новел з характерним заголовком: “Чорний човен неволі”. Не без цікавості наведу й такий припис ній авантитулі: “На честь 60-річчя Житомирської обласної друкарні”... Наше перебування в миготливому вимірі земного падолу несе в собі багато повчального, хоч як розпачливо-прикрого, драматичного, трагічного. Ми маємо зосередити всі духовні сили, всю духовну енергію, аби “чорний човен неволі” нашого минулого не заніс нас до пункту N, від якого, нам здавалося, ми вже далеко відплили. Світ неонових вогнів сучасної України оманливий, і якщо до цього часу Анатолій Шевчук не може видати свою другу книжку блискучих краєзнавчих есеїв про духовно-культурну Житомирщину, то тривожно стає на душі— куди пливе “чорний човен”? Невже до берегів новітньої неволі?
Не вірю! Але реальні втрати шістдесятників очевидні, як і переконання, що нам усім належить добряче попрацювати (і душею!), щоб зняти мої питання. Роман Корогодський для “Радіо “Свобода”.
Олекса Боярко
І наостанок – традиційний ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР. 11 грудня виповнилося 385 років від укладення Деулинського перемир’я між московською армією та об’єднаним польсько-українським військом. Слово Віталію Пономарьову.
Віталій Пономарьов
У квітні 1617 року польське військо, очолюване двадцятидворічним королевичем Владиславом, виступило з Варшави у похід на Москву. Влітку наступного року воно потрапило у Підмосков’ї в оточення, і польський уряд звернувся по допомогу до гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Незабаром 20 тисяч запорожців на чолі із Сагайдачним перейшли московський кордон. “Богопротивні запороги”, як називали їх у Москві, захопили міста Ряжськ, Єлець, Ливни, Калугу, Шацьк. Взявши в облогу Михайлів, Сагайдачний напередодні штурму міста надіслав його оборонцям попередження: “Вранці град ваш, як птицю, рукою своєю візьму”. Біля містечка Тушина козаки з’єдналися з польським військом, що сприйняло їхній прихід, за словами очевидця-поляка, як “несподівану, наче з неба післану, поміч”. 1 жовтня польські та українські частини спільно з литовським військом Кароля Ходкевича оточили Москву, а вже 6 жовтня почали її штурм біля Арбатських воріт. Сагайдачний особисто бився за столицю і в одному бою вибив із сідла московського воєноначальника Бутурлінина. Разом із запорожцями Москву штурмували польські найманці на чолі з полковником Лермонтом – предком російського поета Михаїла Лєрмонтова. Зрештою, козаки підірвали Арбатські ворота, проте до міста не увійшли, оскільки московське командування запропонувало мирні переговори. 11 грудня 1618 року у селі Деулині поблизу підмосковного Троїцько-Сергіївського монастиря між Річчю Посполитою та Московським царством було укладене перемир’я на 14 з половиною років, за яким до Польщі повернулися Смоленщина та Сіверщина. Одразу після підписання угоди Сагайдачний зняв з Москви облогу і через Калугу вирушив до Києва. Польсько-московське перемир’я тривало до 1632 року і було перерване з початком Смоленської війни. У ній на боці Речі Посполитої проти Московщини воював двадцятитисячний козацький корпус під командуванням гетьмана Тимофія Орендаренка. Віталій Пономарьов, “Радіо Свобода”, Київ
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Сьогодні мова йтиме про події і постаті, які є знаковими для політичної і культурної історії України.
Українська інтелектуальна спільнота відзначила 85-річчя письменника, перекладача, літературознавця, працівника “Радіо Свобода” професора Ігоря Качуровського. З цієї нагоди у київському Музеї Тараса Шевченка відбувся круглий стіл; на ньому побувала наша колега Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Назва цього заходу – “Ігор Качуровський: грані таланту” – розкриває і особливості виступів учасників, і певну символічність місця проведення – музей великого Кобзаря. Адже, за словами академіка – народного депутата України Миколи Жулинського, у сучасній українській літературі Ігор Качуровський посідає місце живої легенди і духовного материка: “Для мене Ігор Васильович Качуровський – це справді жива легенда, це для мене не пізнаний духовний материк. Це людина, яка виявила таку радикальну різножанровість, різноманітність і таку колосальну ерудицію, що перед ним, безперечно, я відчуваю себе малим і таке враження, що я навіть не наважуюся піднятися до осягнення його. Бо часто, я Вам скажу, багато, те що він написав вимагає великого інтелектуального напруження, щоб війти в його цей світ і зрозуміти його. І я вважаю, що Ігор Качуровський – це наша велика національна гордість, недооцінена нами, непізнана до кінця нами. І я вірю в його велике майбутнє. Дай Бог йому здоров’я і многих літ життя, а головне, щоб ми в нашій Україні нарешті пізнали його, як перекладача, як теоретика літератури, як поета, як прозаїка, взагалі, як інтелектуала, якому, я повторюю, рівня найти дуже нелегко”.
Про Ігоря Качуровського – письменника і літературознавця говорили знані українські науковці Вадим Скуратівський та Анатолій Ткаченко; про Качуровського – перекладача – письменники Леонід Череватенко і Максим Стріха. Поетка Надія Степула згадувала про Ігоря Качуровського – упорядника антології “Італія в українській поезії”. А учениця професора Качуровського – літературознавець Олена Бросаліна розповіла про особистість Майстра: “В житті він людина лагідна, надзвичайно гречна. Його цікаве хобі – він любить збирати гриби. Не просто він грибник, він міколог. В нього дома є чимало величезних альбомів, довідників з мікології, тобто там є фотографії кольорових мислимих і немислимих грибів. Також він присвятив грибам цикл “Грибна містика”, який увійшов до його збірки “Чада вічності”.
Як стверджують учасники круглого столу, кожен з них по-різному “приходив” до Качуровського: через його письменницьку, перекладацьку, наукову творчість. А вчитель Микола Самчук з Ніжина випадково побачив у журналі “Слово і час” статтю про Ігоря Качуровського – свого земляка. Пан Самко перечитав усі твори професора Качуровського, які знайшов у Центральній науковій бібліотеці імені Вернадського у Києві: “Ну мені дуже цікаво за історії Ніжинщини. І коли тут прочитав про Ігоря Качуровського, він у нас в Ніжині вчився, і це важливо. Мені хотілося б, щоб Ніжин був відкритий в історичному такому плані і науковому для студентів і для загала. Хотілося, щоб молоді люди, які зараз навчаються не упустили свій шанс”.
Адже творчість Ігоря Качуровського відкриває широкі світи української і світової культури. З Києва для “Радіо Свобода” Богдана Костюк.
Олекса Боярко
Про іншого письменника, талановитого прозаїка, дисидента і політв‘язня брежнєвських часів тим часом дуже рідко згадують, а його книги ніяк не знайдуть своїх видавців. Перед мікрофоном ведучий циклу ШІСТДЕСЯТНИКИ Роман Корогодський.
Роман Корогодський
Переконаний: не треба кадити шістдесятникам, не треба мітологізувати, якщо не йдеться про Долі Стуса, Світличного чи Марченка, тобто вражаючі виключення, що надаються хіба осмисленню на кшталт античної трагедії. Решта— люди, цікаві, обдаровані, талановиті. Є кожний з них — носій своєї драми. Оскільки шістдесятники були і в основі залишилися людьми з гостро суспільно-громадянським темпераментом, то їхні думи, їхні втрати — втрати національної культури.
Напевно, немає серед українських читачів оригінала, який би не чув імені Валерія Шевчука. А чи багато знайдеться навіть серед інтелектуалів тих, хто читав Анатолія Шевчука? Тим часом, рідні брати починали однаково цікаво, розробляючи на самісінькому початку 60-х золотоносну жилу неореалізму. Ефект був очевидний: на тлі вигаданих сюжетів “виробничих” романів, повістей, оповідань з псевдоромантичними героями, що сплять і бачать, як перевиконати план, з''являються підкреслено звичайні люди зі звичайними клопотами, драмами, маленькими радощами, в яких читач упізнавав свою стійку екзистенційну долю/недолю існувати тут у незалежних від нього обставинах.
Анатолій Шевчук писав і вже почав публікувати свої новели (на думку Івана Світличного Толя заповідався ще талановитішим прозаїком, аніж його відомі колеги), як у 1965 року почалися арешти. Його в першу чергу не забрали, але він знав за собою “грішок” (працюючи в типографії лінотипістом, Анатолій Шевчук тихенько набрав скандально відомий твір “самвидаву” “Процес над Погружальським” про підпал і пожежу в Академічній Бібліотеці, коли згоріло чимала кількість рідкісних видань україніки. Вся історія виникнення найгострішого памфлета 60-х років— окрема сторінка й згодом її торкнуся. Це поки що інтрига... А от фінал у конкретному випадку — драматичний.
Як тільки Толя довідався про арешти у Львові, він виніс з хати набір і закопав за річкою Тетерів. Уже був 1966 рік, як сталося непередбачуване: діти гралися на другому березі ріки, випадково знайшли щось і як виховані совєтські дітки в дусі пильности (“Враг не дремлет!”) віднесли набір “куди треба”. КГБ так і не довідалося, звідки Толя дістав памфлет. Шевчук придумав класний сюжет (прозаїк!): він випадково натрапив на твір, який хтось вклав у бібліотечну книжку. Отже, його судили лише за спробу “розповсюдження”. Однак, для КГБ було очевидно, що вони мають до діла з переконаним варнякаю-націоналістом і тому дали йому на повну “катушку” — 5 років! У 70-х роках уже давали 7 років таборів і за тим висилка, а в 60-х панував “гуманізм” — 5!
Анатолій Шевчук відсидів від дзвоника до дзвоника, й 1971 року Валерій Шевчук поїхав у Мордовію, на станцію Потьма, де й зустрів брата— пони повернулись до Житомира. В рідні пенати. Аж згодом з''ясувалося, що повернувся додому інший Толя. У таборах (тонка душевна мембрана талановитого прозаїка зламалася. Додайте суцільну мерзоту 70-х років, на час яких припало його звільнення з “малої зони”. Треба було думати про насушник, а тут — будні “заповідника ім. Берія”: за фахом на роботу не беруть поліграфіст (!); оточили увагою шпиків, сексотів, бо якось у гніві ще в таборі Толя сказав гебістові: “Чекайте! Я опишу Ваш табір...”— гебісти пильнували, аби він не здійснив погрозу; нарешті, влаштували на роботу на фабрику “Ялинкові іграшки” — саме в той цех, де особливо шкідливе виробництво,— обличчя людей, що там працювали зе-ле-ні-ли; гебіст-опікун просив, аби той дав йому почитати... Грушевського, а Толя резонно казав, що це ж буде... “розповсюдження націоналістичної літератури”...
Анатолій Шевчук, само собою, блискуче освічена людина, та зовсім непроста, мисляча й до того ж— іронік, дотепник... Він дуже тішився, коли гебіст повернув “Грушевського” й розчаровано, розгублено спитав: “А де ж Грушевський сховав націоналізм?..”
Погодьтеся: коли в тебе зеленіє обличчя від отрутохімікатів шкідливого виробництва, така втіха— слабка компенсація. є навіть тепла згадка про дружбу в таборі з Панасом Заливахою, який Толі виготовив екслібрис для його бібліотеки (цікаво-символічне вирішення екслібриса: рукавиця, якою зеки брали кружку, в якій варили каву в таборі), навіть ця приємна меморія про Братство не змогло стимулювати Толю до творчості...
У новій добі Анатолій Шевчук видав книжку своїх ранніх новел з характерним заголовком: “Чорний човен неволі”. Не без цікавості наведу й такий припис ній авантитулі: “На честь 60-річчя Житомирської обласної друкарні”... Наше перебування в миготливому вимірі земного падолу несе в собі багато повчального, хоч як розпачливо-прикрого, драматичного, трагічного. Ми маємо зосередити всі духовні сили, всю духовну енергію, аби “чорний човен неволі” нашого минулого не заніс нас до пункту N, від якого, нам здавалося, ми вже далеко відплили. Світ неонових вогнів сучасної України оманливий, і якщо до цього часу Анатолій Шевчук не може видати свою другу книжку блискучих краєзнавчих есеїв про духовно-культурну Житомирщину, то тривожно стає на душі— куди пливе “чорний човен”? Невже до берегів новітньої неволі?
Не вірю! Але реальні втрати шістдесятників очевидні, як і переконання, що нам усім належить добряче попрацювати (і душею!), щоб зняти мої питання. Роман Корогодський для “Радіо “Свобода”.
Олекса Боярко
І наостанок – традиційний ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР. 11 грудня виповнилося 385 років від укладення Деулинського перемир’я між московською армією та об’єднаним польсько-українським військом. Слово Віталію Пономарьову.
Віталій Пономарьов
У квітні 1617 року польське військо, очолюване двадцятидворічним королевичем Владиславом, виступило з Варшави у похід на Москву. Влітку наступного року воно потрапило у Підмосков’ї в оточення, і польський уряд звернувся по допомогу до гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Незабаром 20 тисяч запорожців на чолі із Сагайдачним перейшли московський кордон. “Богопротивні запороги”, як називали їх у Москві, захопили міста Ряжськ, Єлець, Ливни, Калугу, Шацьк. Взявши в облогу Михайлів, Сагайдачний напередодні штурму міста надіслав його оборонцям попередження: “Вранці град ваш, як птицю, рукою своєю візьму”. Біля містечка Тушина козаки з’єдналися з польським військом, що сприйняло їхній прихід, за словами очевидця-поляка, як “несподівану, наче з неба післану, поміч”. 1 жовтня польські та українські частини спільно з литовським військом Кароля Ходкевича оточили Москву, а вже 6 жовтня почали її штурм біля Арбатських воріт. Сагайдачний особисто бився за столицю і в одному бою вибив із сідла московського воєноначальника Бутурлінина. Разом із запорожцями Москву штурмували польські найманці на чолі з полковником Лермонтом – предком російського поета Михаїла Лєрмонтова. Зрештою, козаки підірвали Арбатські ворота, проте до міста не увійшли, оскільки московське командування запропонувало мирні переговори. 11 грудня 1618 року у селі Деулині поблизу підмосковного Троїцько-Сергіївського монастиря між Річчю Посполитою та Московським царством було укладене перемир’я на 14 з половиною років, за яким до Польщі повернулися Смоленщина та Сіверщина. Одразу після підписання угоди Сагайдачний зняв з Москви облогу і через Калугу вирушив до Києва. Польсько-московське перемир’я тривало до 1632 року і було перерване з початком Смоленської війни. У ній на боці Речі Посполитої проти Московщини воював двадцятитисячний козацький корпус під командуванням гетьмана Тимофія Орендаренка. Віталій Пономарьов, “Радіо Свобода”, Київ
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”.
