Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 04:43

“Споконвіку було Слово”


Василь Зілгалов “Споконвіку було Слово”

Прага, 6 грудня 2003 року.

Василь Зілгалов

Говорить радіо “Свобода”!

В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті.

У празькій студії перед мікрофоном автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Міхал Плахі.

Паломництво, проща, індивідуальна чи групова мандрівка або подорож до місць освячених релігійними подіями, наприклад, пов’язаних з історією спасіння, з особистим одкровенням. У християнстві, скажімо, до Віфлеєму, Єрусалиму, Риму, Асизії, Лурду, Фатіми.

Паломництво, проща вважається засобом здобуття особливої милості Бога. Спільнота, яку під час паломництва творять віруючі, прочани, має зміцнити їх віру. Паломництво символізує шлях людини до Бога.

Греки і римляни, наприклад, мандрували до віддалених храмів. Германці сходилися до священних гаїв. Юдеї у великі свята щорічно мандрували до Єрусалиму. У християнському світі проща в країну, де здійснювалися божественні діяння Спасителя, стало повсякденним проявом в 4 ст. головно під впливом святої Олени, подорож котрої до святих місць стала причиною здвигу Христа Господнього.

Христові походи, по суті, були грандіозними масовими прощами. Католицька церква розрізняла здавна великі і малі прощі. До перших відносили мандрівки до Святого Гробу Господнього, Риму, Копмостели в Іспанії і Лорети в Італії. Під малими прощами розуміли відвідини місцевих вітчизняних святинь. Велику і малу прощу церква накладала як покуту, а з 13 століття навіть світські суди Західної Європи почали присуджувати до прощ вбивць. Хоча потім вони обмежувалися лише малими прощами.

Дозволялося також, щоб багатий пан міг замінити себе на примусові прощі слугою або найманцем. Утворилися навіть світські цехи професійних найманців прочан.

Реформація значно загальмувала паломництва, але вони стають все більш масовими в 19 столітті.

Одним із перших українським паломників був, мабуть, святий Антоній Печерський, який народився у першій половині 11 століття в містечку Любичі під Києвом. Названий тоді іменем Антипа. Відомі його прощі на святу Гору Афон, де він був пострижений під іменем Антонія, після яких він заснував Печерний монастир у Києві.

Відомим паломником українцем був Василь Київський, відомий як Василь Григорович-Барський. У першу подорож з Києва до Львова він вирушив у 1723 році, а тривали його прощі понад 20 років. Відвідав він Святу Землю, Гроб Господній, Рим, Єгипет і багато інших святих місць.

Унікальним є його детальний опис цих паломництв, котрий і сьогодні є своєрідним повчанням для нащадків. Скільки пригод, просвітлінь, радощів, спілкування і мук приниження витримав Василь Григорович-Барський, який помирав від голоду і спраги то на Апенінах, то на Патмусі, як був обкрадений і пограбований не раз подорожніми злодіями, але не припиняв своїх прощ, за які заслужив, мабуть, щоб його визнати святим.

Початок ХХІ століття став добою релігійних прощ. Вже не тисячі, навіть не сотні тисяч, а мільйони вирушали до Святої Землі, до Туринської плащаниці, на Синай і до Лурду.

У цьому океані і українська річка. Вона стікала з карпатських гір і таврійських степів туди, де палала святість, де буденність відступала перед натиском духу, де моління зливалися у багатоголосся народного запиту до Всевишнього.

“Тут є такі, що трохи чи не плазом. Сліпі, німі. І в кармазинах є. Чи нас Господь почує усіх разом, коли так просить кожен про своє?” - писала про українську прощу Ліна Костенко.

Прочани в цій землі ніколи не переводилися: і тоді, коли шлях до Лаври чи Почаєва тривав тижні, і тоді, коли біля святих місць виставлялися кордони військ НКВС, а самі прочани бачили перед собою холодні багнети.

Проща в Україні – тема матеріалу Віктора Єленського.

Віктор Єленський

Київська Русь від самих своїх християнських витоків просто марила прощами до святих місць, до тих, які є ближчими до Неба, звідки молитву твою і благання вже точно будуть почуті.

Єрусалим, місто трагедії і тріумфу Спасителя, притягало до себе русичів з невимовною силою, і не один з них поклав голову, пробираючись до землі, сходженої ногами Ісуса. Були навіть часи, свідчать історики, коли ієрархи вимушені були піднести голос проти прощ до Палестини – таким масовим і нестримним був потяг людський до цих місць.

Але прощі не припинялися, не припиняються і, певний, не припиняться. Є в людині щось таке, що знімає її з місця і примушує йти, пливти, летіти туди, де скороминущість посейбічності схиляється перед очевидністю вічності, де до цієї вічності можна доторкнутися рукою і прикластися до неї устами.

Проща – це, звісно, не туризм, хай навіть туризм, спрямований на ознайомлення з пам’ятками сакрального мистецтва і архітектури. Паломництво – саме слово це походить від пальмового гілля, яким зустрічала знесилених, але безмірно щасливих і притихлих від благоговіння прочан Свята Земля, так от, паломництво – це духовна праця, це спільна молитва, це шлях, який не дається без фізичних і душевних зусиль, без роботи серця і мозку.

Здавалося б, у нашу гедоністичну добу прощі б мали бути повністю витісненими необтяжливими екскурсіями з пікніком на узліссі й вечірніми забавками. Але ні, зайдіть у храм і ви обов’язково натрапите на запрошення взяти участь у прощі, саме в прощі – у сходженні до святого, а не в суто розважальній подорожі. І люди йдуть.

Щороку тисячі і тисячі йдуть із Києва до Чернігова, зі Львова до Уніва і на батьківщину митрополита Андрея Шептицького в Прилбичах. Йдуть з Вінниці до Калинівки. Із Запоріжжя через пів України до Києва. Йдуть, щоб вклонитися іконі Почаївської Божої Матері і лаврським Святим у київських печерах. Йдуть православні католики.

Йдуть не лише християни: понад 7 тисяч брацлавських хасидів збираються щороку в Умані, щоб втілити в життя заповітну мрію - зустріти Новий рік на могилі свого вчителя Нахмана Брацлавського. Тисячі хасидів прагнуть запалити свічку на могилі засновника хасидизму Ізраїля Бешта в Меджибожі або помолитися на місці останнього спочинку старого Ребе Залмана у Гадячі чи вклонитися прахові мудрого Ребе Іцхака з Бердичева.

А мусульман України не зупиняють ані обов’язкові зчеплення проти лихоманки та епідемічного менінгіту, ані чималі грошові витрати - вони рвуться у хадж до Мекки.

За панування над святими місцями точиться боротьба рівно від тоді, від коли люди зрозуміли, що місця ці на правду святі. Але святощі виразно височіють над між церковними непорозуміннями і жадобою влади. І ніхто зі сторін, скажімо, українського задавненого міжправославного конфлікту не насмілиться заперечити чудодійність мощів святої Великомучениці Варвари тому, що вони зберігаються у кафедральному соборі Київського патріархату, чи лаврських святих через те, що Лавра знаходиться в юрисдикції патріархату Московського.

Богослов скаже, що проща – це шлях до кращого пізнання Бога. Історик – про цілу паломницьку цивілізацію, яку створило людство у своєму пориві до святого. Економіст спроможеться, можливо, вирахувати обсяги прочанської економіки і оперуватиме при цьому десятизначними цифрами.

Але пересічному прочанинові до цього байдуже. Він йде, розмотує дорогу і готується до зустрічі із чудом.

Василь Зілгалов

Гошів, Унів, Зарваниця, Почаїв, Крехів - ці місця найбільше шановані християнами в українській Галичині. Адже в згаданих селах і містечках у той чи інший період сталися об’явлення Богородиці. Відтак ці місця овіяні легендами, тут вам залюбки розкажуть про дивовижні зцілення прочан, які приходили і приходять сюди вже багато років поспіль.

Святі місця, проща, прочани, паломництво. Який зміст прихований у цих словах? Чому сучасна урбанізована людина раптом вирішує відбути паломництво у святі місця? Як сучасна Церква ставиться до прочитання святих місць?

Відповіді на ці та інші питання шукала наша львівська колега Галина Терещук.

Галина Терещук

Якось побувавши у Почаєві, у великій святині українців, зустріла там старшу жінку. Вона привернула мою увагу своїм чорним аскетичним вбранням, біля неї стояв наплічник. Віддалік від натовпу жінка натхненно молилась. Виявилося, вона пішки прийшла із Петербурга у Почаїв і тепер просто променіла щастям від того, що їй врешті у свої похилі літа, вдалося здійснити давню мрію —покутувати гріхи і пішки прийти в Почаїв, де об’явилась Богородиця.

“Я відчула полегшення на душі,” - квапливо говорила паломниця з Росії, пояснивши, що немає часу на розмову, бо прийшла молитись.

Чи не щодня дорогою до Зарваниці, що на Тернопільщині, можна зустріти групи прочан з образом Матері Божої, хрестом. Вони співають, поволі ідучи на відпуст.

З давніх-давен з Галичини богомольці долали сотні кілометрів, прямуючи до Києва. Що кликало і кличе їх тепер у дорогу?

Апостольський екзарх Франції та в країнах Бенілюксу, єпископ УГКЦ Михайло Гринчишин.

Михайло Гринчишин

То був акт покути. Та покута полягала в тому, що вони роблять такі фізичне зусилля і йдуть пішки, наприклад, там до Іспанії до святого Якова. Люди там вибираються і йдуть днями. Я знаю людей, які йшли з Франції 30 днів етапами. Люди їх приймають, вони знають, звикли до того, що прочани роблять такі переходи. І тут теж так само. Я пригадую, як кілька разів я був у Зарваниці і чув, що люди переповідали, що вони йшли 3-5 днів. То був дійсно акт такої набожності.

Галина Терещук

Щороку близько 6 мільйонів прочан відвідують Люрд, понад мільйон пілігримів бувають у Лезьє, де зберігаються мощі святої Терези.

Нині українських паломників можна поділити на дві категорії: заможних, які дозволяють собі прощі у Рим, Францію, Іспанію, і меншого достатку: тих, які здійснюють богомілля на рідних теренах. “Втім, суть почитання святих місць від цього не залежить, адже найосновніше для прочанина - це молитва, покута гріхів і очищення душі,” - вважає єпископ Михайло Гринчишин.

Михайло Гринчишин

На Україні ми маємо Зарваницю. Переживши війни, радянські часи, вона відроджується. В документах зафіксовано, що в 1745 році була мова про якесь чудо. Як чудо сталося, то тут збирали документацію, свідчення.

Галина Терещук

Відомий український письменник Роман Іваничук є людиною глибоко віруючою, хоча і не причисляє себе до категорії релігійних, скажімо таких, які постійно відбувають прощі. Втім, до відпустів він ставиться з особливим пошанівком.

Роман Іваничук

Я віруюча людина, але щоб ходити на прощу... Але мені треба був матеріал для історичного роману, то я ходив сам по церквах, я ходив і на відпусту, я ходив і на Йорданські відправи на річках. Я це все мусів бачити, тому я цим і переймався.

Це дійства дуже високодуховні, які очищують той катарсис завжди в спілкуванні із церквою, із цими походами, хресними ходами.

Спеціально, щоб відмолювати гріхи, я цього не робив, але щоб відчути, то треба бачити.

Василь Зілгалов

І ще раз про Зарваницю. 25 і 26 жовтня там пройшла проща Всеукраїнського братства апостола Андрія Первозванного на чолі з архієпископом Харківським і Полтавським Української автокефальної православної церкви Ігорем Ісіченком.

До речі, минулого року архієпископ Ігор видав у харківському видавництві “Акта” книжку “Монашество давнього Єгипту”, в якому розповідається про монастирі у віддалених місцях Сахари, найбільшої у світі пустелі.

Недаремно слово “дезертир” походить від латинських слів (пустеля) і desertus (самотній, відлюдний). У перші століття нашої ери перші християни, як пише Ігор Ісіченко, уникали служби в римському війську через обов’язок брати участь у поганських ритуалах. Отож,

Мій колега Тарас Марусик розмову з владикою Ігорем розпочав із зарваницької прощі Всеукраїнського братства апостола Андрія Первозванного.

Тарас Марусик

Владико, чи це була Ваша перша проща до Зарваниці?

Ігор Ісіченко

Так, це була перша проща УАПЦ, яку ми організували до цього відпустового місця.

Тарас Марусик

І як вона пройшла?

Ігор Ісіченко

Ви знаєте, надзвичайно успішно, попри те, що погода була не аж занадто сприятлива. Однак я відчував, що люди дістали духовні плоди, за якими приїхали. Була гарна молитовна атмосфера. Коли закінчилася проща, і закінчилося останнє Богослужіння, то всі лишалися біля церкви і не хотіли від’їздити додому.

Тарас Марусик

Як відомо, церкви в Зарваниці перебувають в юрисдикції УГКЦ. Чи не було якихось проблем з цього боку?

Ігор Ісіченко

Насамперед треба пам’ятати, що сучасна конфесійна належність тих чи інших громад або підпорядкування святинь цим громадам є явищем актуальної дійсності і зовсім не обов’язково історично зумовленим. У всякому разі, фаталізувати навряд чи варто. Зарваниця так само, як і Почаївська лавра, як Києво-Печерська лавра – це спільне надбання християнської церкви України. Церкви, яка на сьогодні є поділеною, але має ту спільну історію, знаком якої і є для нас перелічені і не названі святині.

Тому і Зарваницька Чудотворна ікона Божої Матері сприймається принаймні в Галичині і православними, і греко-католиками як один із знаків цієї спільної спадщини. Думаю, що навіть це дає нам такий суспільний імпульс до плекання пошани цієї ікони. Я вже не говорю, що вона, ця святиня, через свою молитовну опіку галицького люду допомагала людям незалежно від того, до якої громади належать сьогодні.

Якщо говорити про громади, яким зараз належить зарваницька святиня, то в нас склалися чудові з ними стосунки. Тернопільська єпархія греко-католицької церкви, спільнота Зарваницького монастиря та парафіяльна церква в Зарваницяці зробили все, що змогли, аби допомогти нам належно провести цю прощу.

Тарас Марусик

Владико, цікаво було б почути Вашу думку, і я думаю, що вона буде цікава для наших слухачів, чим є важливими прощі для людей віруючих?

Ігор Ісіченко

Ви знаєте, паломництво, проща – це подолання влади простору над нами, подолання влади історії над людиною. Людина, яка вирушає до святинь, здійснює цей побожний подвиг для того, щоб зуміти переконатися в присутності на землі Небесного царства і відчути в тих реліквіях, які ми можемо спостерігати, до яких ми можемо торкнутися, відбиток тієї вічної слави, яка очікує нас у майбутньому. Тому і проща – це, ніби нитки, які в’яжуть реальну дійсність, яку ми бачимо сьогодні, матеріальний світ із тим порядматеріальним світом, з тією трансцендентною реальністю, присутність якої у своєму житті відчуває кожна віруюча людина.

Тарас Марусик

Повертаючись до Зарваниці, я хотів запитати, чи прощі туди відбуваються у визначений час, раз на рік?

Ігор Ісіченко

Я знаю, що УГКЦ має вже досконалу культуру організації прощ до Зарваниці, які насамперед припадають на травневі дні, на час, коли християни Західного обряду і українські греко-католики вшановують травень, як місяць Богородиці. В православній церкві немає цієї традиції. Звичайно, прощі до Богородичних святинь влаштовуються насамперед на Богородичні свята або просто на той час, коли дозволяє на це погода. Насамперед влітку, коли діставатися туди легше.

Тарас Марусик

А взагалі, як відбуваються прощі в християнському світі, і на яку пору вони припадають найчастіше?

Ігор Ісіченко

Раніше такої співвіднесеності чіткої не було. Прощі відбувалися у співвідношенні з християнськими святами.

Коли ж говорити про культуру паломництва у сучасному світі, то вона вбирає в себе досвід і туристичний, і взагалі часом перетворюється на солідний бізнес. Зрозуміло, що тут відіграють роль і політичні обставини, особливо, коли йдеться про Святу Землю, де є проблеми, пов’язані із доступом до святинь, що перебувають на спірних територіях поміж ізраїльським та палестинським урядами. Потім, звичайно, клімат, погода, транспортні засоби, сама туристична інфраструктура – все це справляє сьогодні саму роль.

Але, долаючи всі ці проблеми, вже й в Україні формуються, наскільки я знаю, такі туристичні установи, які перетворюють паломництво на спосіб заробітку для себе, і, в той же час, допомагають людям позбутися якихось непотрібних клопотів, коли прощі починають організовувати нефахівці, люди далекі від туристичного бізнесу.

Але тут з’являється ще одна велика небезпека, яка існує у сучасному паломництві, - це перетворення прощі на розвагу, надмірне акцентування на її пізнавальних елементах.

За своєю суттю, проща – це насамперед молитовний подвиг, без молитви, без підготовки до сповіді, причастя. Проща втрачає щось надзвичайно вагоме.

Кульмінацією подорожі до святині є молитва перед цією святинею і, якщо це тільки можливо, участь у літургійному Богослужінні, сповідь і прийняття святих таїн.

Василь Зілгалов

Перериваючи на хвилину цю розмову, хочу сказати, що вражаючими були прощі і дезертирства своєрідні Антонія Великого, котрий заснував християнський монастир в Середньому Єгипті, що є тепер метою тисяч і тисяч прочан з усього світу. Антоній Великий помер у віці понад 100 років і не повелів своїм двом найближчим учням відкривати його місце поховання із-за побоювання обожнювання.

Але Тарас Марусик завершує розмову з архієпископом Ігорем Ісіченком про паломництво до святих місць, в тому числі і до єгипетських.

Тарас Марусик

Мабуть, прощі до важкодоступних місць в Африці не стали предметом туристичного бізнесу. Я хотів якраз поставити Вам запитання, яке якоюсь мірою торкається Вашої книжки “Монашество Давнього Єгипту”. Там Ви пишете про пустельників і монастирі серед пісків Сахари. Отже, як часто і взагалі чи організовують туди прощі?

Ігор Ісіченко

Монаші поселення у Єгипті на сьогодні на багато доступніші, ніж це здається на перший погляд.

Я спочатку сам боявся вирушати туди на прощу. Боявся, що не вистачить коштів. Та й не спокійний це регіон. Але після написання книги я зважився і поїхав туди частково на презентацію книги, а частково, щоб просто помолитися перед тими святинями, про які тільки читав.

Я мав величезне задоволення і неочікуване мною самим зворушення, коли відвідав ці місця, про які розповідає нам тільки християнська легенда: і Нітрійську пустелю, і колишнє поселення в Фіваїді, і, звичайно, передусім місця, пов’язані з перебування преподобного Антонія Великого та преподобного Павла Фівейського.

Ці монастирі зберігаються і сьогодні, вони діють, в них живуть сотні монахів, а збираються там тисячі, а в деяких по кількасот тисяч прочан, передусім з Єгипту. Але приїздять люди звідусіль.

У монастирі преподобного Антонія Великого посеред пустелі, куди підведено зараз нормальні шляхи, в окремі дні просто вирує від натовпу прочан з різних місцевостей. Були навіть з України. Правда, на жаль, наші паломники ще гірше знають цей маршрут, аніж традиційні маршрути-подорожі до Греції чи а Святу Землю.

Є, звичайно, проблема, пов’язана з тим, що монастирі в Єгипті належать переважно не Халкедонські, а Копській церкві. Але з власного досвіду мушу сказати, що копти ставляться надзвичайно толерантно до представників церков Халкедонської традиції. І коли я тільки просив, то мені надавали можливість відправити Богослужіння біля цих святинь у храмах, які належать Копській церкві.

Я думаю, що тут є багато чому повчитися і Україні, бо для нас, для організації прощ в середині України важливою перешкодою, дуже прикрою перешкодою є церковно-політичні обставини: коли буває, що святиня належить одній із конфесій, на які поділені сьогодні церква київської традиції, і ця конфесія ставиться до неї дуже ревниво, як до своєї власності, намагаються не допустити до неї вірних, що належать до інших юрисдикцій.

Тарас Марусик

Уточніть, будь ласка, насамкінець, що таке Халкедонська церква.

Ігор Ісіченко

Халкедонська церква – це так називаються церкви, які прийняли ухвали Халкедонського собору. Вони визнають дві природи Ісуса Христа. Церкви, які не прийняли рішень Халкедонського собору - монофізити: визнають, що Христос має тільки одну природу.

Тарас Марусик

Дякую Вам, владико.

Василь Зілгалов

А було ще одне паломництво ще одного українця в українському минулому Миколи Гоголя не лише до пустині чи до Риму, а до Гробу Господнього в 1848 році. Ця сторінка життя видатного автора українських повістей і “Мертвих душ”, котрі О.Пушкін назвав страшною картиною російського майбутнього, ще, на жаль, мало вивчена.

Короткий опис Гоголем миті перебування біля Гробу Господнього читає Олекса Боярко.

Олекса Боярко

“Я стояв у ньому в олтарі Гробу Господнього один. Переді мною лише священик, що правив літургію. Дяк, котрий закликав народ до молитви, був позаду мене за стінами Гробу. Його голос чувся десь далеко. Голос же народу і хору були ще віддаленішими. Все це було так чудно.

Я не пам’ятаю, чи молився я. Мені здається, я тільки радів тому, що помістився на місці, яке було таке зручне для моління і так навертало на молитву.

Молитися, власне, я не встиг, так мені здається. Літургія неслася, як мені видалося, так скоро, що найокриленіші моління не в змозі були вгнатися за нею.

Я не встиг опам’ятатися, коли опинився перед чашею, винесеною священиком з вертепу для прилучення мене, недостойного.

Може, я описав би це на 4-х листках, але я бажав би написати це так, щоб читач чув, що я був в Палестині”.

Василь Зілгалов

У кінці лютого 1850-го року М.Гоголь написав у листі до Василя Жуковського: “Моя подорож в Палестину дійсно була здійснена мною для того, щоб пізнати особисто, як би побачити власними очима, яка велика черствість мого серця. Товаришу, велика ця черствість. Я удостоївся провести ніч біля Гробу Господнього. Я удостоївся прилучитися від святих таїн, що стояли на самому Гробі замість олтаря. І при цьому всьому я не став кращим, тоді, як все земне мусило б в мені згоріти, і залишитися одне небесне”.

На цьому ми завершуємо на хвилях українського радіо “Свобода” передачу “Споконвіку було Слово”. Її автор і укладач Василь Зілгалов, мені допомагав у празькій студії звукорежисер Міхал Плахі.

І, перш, ніж попрощатися, з вами, шановні слухачі, скажу, чи не здається вам з тих слів Миколи Гоголя до Василя Жуковського, що чи не головним і у вірі, і у сподіваннях людини у її прощах до святинь (головним!) є подолання черствості душі, пошук власної любові, сильної любові до ближнього. Є над чим подумати.

Говорить радіо “Свобода”!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG