Доступність посилання

ТОП новини

“VITA NOVA”


Павло Вольвач “VITA NOVA”

Київ, 24 грудня 2003 року.

Павло Вольвач

Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.

Сама назва нашого радіожурналу (“Віта Нова”, “Нове життя”) змушує пильніше вдивлятися в навколишню дійсність. А вона, дійсність, просякнута багатьма знаками і символами. І серед них чи не найяскравіші, не на ніч будь сказано, знаки еротизму. Може, через свою нав’язливу повсюдність. Справді, куди не кинь – вони. Починаючи від таємничих фалічних символів на Майдані Незалежності до млосного постогнування “Візьми мене” симпатичної дівчинки з рекламного ролика горілки “Житомирська на бруньках”. Навіть в телевізійних прогнозах погоди вгадуються елементи стриптизу, вже не кажучи про ту потужну хвилю еротизму, яким оповивала зведення Гідрометцентру Руслана Писанка, закриваючи своїм буйним бюстом добру половину кволої Европи.

І хоча тема вже не тягне на прем’єрність, поговорити, погодьтеся, є про що. Так повелося, що саме література грає в Україні ролю такого собі дзеркала, в яке суспільству завжди можна зазирнути і побачити своє відображення: чи то рвійно-пасіонарне, чи позначене вранішньою похмільною розгубленістю.

Тож і за еротизмом найперше поткнемось не кудись, а саме до красного письменства. Тим більше, коли прагнеться панорамності, перспективи та історичних, знаєте, контекстів.

І помічним тут нам буде відомий український письменник, художник, а також заповзятий естет-джигун Юрій Логвин.

Юрій Логвин

Коли література українська почала виходити на кін, у неї було одне страшне завдання - як зберегти себе від розмивання своєї культури і свого генетичного матеріалу за рахунок чужих прийшлих народів: “Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями” (Шевченко). Одна з функцій була зовсім іншою. Не тому, що не було перелюбу, не тому, що не було покриток, не тому, що не було байстрюків, не тому, що не було розпусних і дуже сексуальних жінок та джигунів, які стрибали де-завгодно. Нація боролася за свої виживання. Ми повинні були не віддати свій генетичний матеріал іншим народам.

Фольклор, він абсолютно повний, дуже сміливий, дуже відвертий, але без батькування або матюків (як тепер кажуть, забуваючи наше старе слово “батькування”). Все це побутувало в народі. Після того страшного погрому (я навіть не знаю, чи відійде після нього Україна, чи ні) 1932-1933 років, а потім 1937-го року, коли били за все, що завгодно. Згадайте, як за “Вальдшнепи” били Хвильового, Йогансена за його оповідь “Подорож ученого доктора Леонард”. Там же абсолютно прекрасна еротика (а це 20-30-ті роки), при чому цнотлива, витончена, екстраклас. Ще, знаєте, це, так би мовити, синдром куховарки, коли вона прийшла до міста, а їй сказали, що так треба себе поводити. І письменник, який був у ролі цієї куховарки, цнотливо себе поводив, як абсолютний ідіот, не торкаючись цієї теми. “Сєкса нєт”.

А от хочу запитати всіх тих, хто буде слухати цю передачу: “Скажіть, будь ласка, а де був застрелений Кармелюк?” У своєї коханки. Де був застрелений Довбуш? У своєї коханки. Чому Дорошенко програв Лівобережну і Правобережну Гетьманщину, адже він переміг росіян і їх ставлеників на лівій стороні? В цей час він дізнався, що його жінка скаче в гречку з його джурою, кинувши все, разом зі своїми сердюками перейшов на правий берег і почав там влаштовувати свої домашні стосунки.

Мене дратує одна така штука. Розкручується Роксолана. Але ж це дрібна інтриганка, яка просто знайшла болюче місце Сулеймана. Він, до речі, син гомосексуаліста.

Чомусь ніхто не каже про таких геніальних майстрів українського сексу, як, наприклад, Олекса Розумовський. Він від простого козака-співця на хорах стає таємним полюбовником, а потім і таємним чоловіком Єлєзавєти Пєтровни.

Там була така історія. Розумовський співав і грав на бандурі. Він мав шури-мури з Наришкіною. Одного разу ця ж Наришкіна прийшла пом’ята і засмучена. Побачивши її, перша запитала: “Що з тобою трапилося?” На що отримала відповідь: “С однім хахлом целую ночь кувиркалась, нікак отойті нє могу”. Пізніше Наришкіна їх познайомила. І він мав величезні амури в Європі.

Розумовський, син Кирила Розумовського, завдяки своїм амурним пригодам в Європі, діставав для Катерини II надзвичайно цікаві розвідницькі дані.

Павло Вольвач

Отож, як бачимо, в давній Україні не лише ревіли гармати, а й, як водиться, постогнували молодиці. Принаймні, про це впевнено говорить Юрій Логвин.

А що ж сьогодні? Чи той ген шляхетного еротизму не втратився на битих історичних шляхах? Над цими питаннями розмірковував, зокрема, і Василь Шкляр у своєму “культовому” романі “Ключ”. Цю тему він продовжив і в нашій студії.

Василь Шкляр

Я довго шукав визначення, чому українська література ніколи не займалася цими жанрами, які найдужче полюбляє масовий читач?

Павло Вольвач

А в нас виходило: хлопець обняв дівчину - через 9 місяців з’явилася дитина.

Василь Шкляр

Нам взагалі доводилося починати з білого аркуша. Відразу, коли були відкриті шлюзи словесні, коли було знято табу, коли ми зрозуміли, що така література не є задоволенням низьких смаків буржуазної публіки. Як колись про це сказав Максим Горький і так тим налякав, що українці ніколи до цього не поверталися, хоча росіяни навіть в ті часи могли зачіпати глибше ці речі.

В нас чимало людей взялося за еротичну тематику. Згадаймо, принаймні, журнал “Лель”. Багато людей писало до нього під псевдонімом...

Павло Вольвач

Воно ж так: діти, жінка.

Василь Шкляр

Так, таке роздвоєння було, щоб жінка не запитала, звідки в тебе цей досвід. Але потім був конкурс “Золотий бабай”. Я знаю, що там був Роман Наяда, молода авторка Мар’яна Юхно (вона написала роман про так зване сексуальне рабство), Роксана Гедеон, яка написала роман “Адель”...

Павло Вольвач

Щось в нас переважно жінки...

Василь Шкляр

Жінки, жінки. Я й наголосив, що в основному жінки в нас сміливіші, а можливо, й не сміливіші, а це їм ближче. Біс його знає. В Оксани Забужко еротична назва роману “Польові дослідження з українського сексу”, але відвертої еротики знову я не бачу.

І знову повертаючись до жінок, дуже цікавий еротичний роман був на останній “Коронації слова” у Лариси Денисенко “Забавки з плоті і крові”, де зачіпаються, власне, неторкані теми в українській літературі, як трансвестизм. Ще працювати і працювати Ларисі в плані стилістики. Але в неї цікава еротика тим, що вона не є самоціллю, а вона через еротику добувається до якихось глибин людських.

Павло Вольвач

З еротикою в літературі трохи розібралися. Але чуттєвість, що не кажи, субстанція більше візуальна. Простіше кажучи, народові “кіна хочеться”. А ще простіше, то щоб можна було якщо не помацати, то всмак надивитися “про ето”.

Тож як ведеться пані еротиці в українському кіні? Чи є там свої секс-символи: від мачо Стецька до леді-вамп Роксолани.

Про це і “про ето”, а також про багато чого іншого нам розповість ду-у-жже досвідчена людина... Недарма ж на каналі “1 плюс 1” він презентує проти ночі кінострічки, під які не завжди засинається, а також видає не менш захопливий журнал “Кіноколо”. Отож, Володимир Войтенко.

Володимир Войтенко

В світовому кіні різних національних кінематографій практикується такий особливий жанр, як еротичний фільм. Подібного кіна, подібного жанру в українському кінематографі просто не було. По-перше, тому що такий жанр із певних причин зовсім не практикувався в радянському кіні, а українське було його частиною. Тільки в нові часи було знято одну кінокартину в цьому жанрі – це “Декілька любовних історій”. Сценарій писався за творами неукраїнських письменників (хоча можна було б за творами українських), але теж правдиво, за творами італійських епохи Ренесансу, починаючи від Бокачо, Граціані і т.д. Режисер Андрій Бенкендорф. 1994 рік. Кіностудія “Довженко”. Окремі сцени стрічки балансували на межі з так званим м’яким порно. Саме в цьому фільмі на великому екрані вперше, до речі, понесла одну із форм чи в змісті українського еротизму Руслана Писанка.

Павло Вольвач

Це розкішні форми.

Василь Шкляр

Так. Тільки за кілька років саме завдяки цій своїй якості і більш (я перепрошую). Так от, еротичні мотиви і сцени з’являються і в українських фільмах від кінця 80-х років.

Коли ж говорити про реальний еротизм в українському кіні, то він, з певних причин, міг виявлятися і проявлятися частіше через те, що ти казав: не через мотиви і ситуацію, а через певну акторську ауру чи натуру. Просто кажучи, це були актори, які подобаються жінкам, чи актриси, які подобалися чоловікам. Це Іван Миколайчук безперечно. Що таке магнетизм актора? Це еротизм актора.

Коли ж говорити про виразні прояви еротизму в українському кінематографі, то це кілька імен і небагато фільмів, на жаль. Але вони є. Передовсім, звичайно, Довженкові “Звенигора”, “Земля”, “Іван”. Тут найвиразніше. І цим, до речі, захоплювався Бертолуччі надзвичайно. Він надихався “Землею”, коли створював свою фреску “XX століття”. Далі Параджанов з його фільмом “Тіні забутих предків”.

Нікуди ми не дінемося – кращі наші мистецькі фільми – це картини сповнені високого еротизму. Є ще дві знакові в цьому сенсі картини в українському кінематографі початку 90- х років. Це ігровий дебют режисера Ігоря Черницького, який був гарним актором. На жаль, він поїхав до Москви знімати зараз. Його стрічка називалася “Івін А”. І документальний фільм І.Шкуріна “Страйк”. В першому випадку проведений еротизм свідомо, а в другому – стихійно. В обох випадках – це своєрідний чоловічий еротизм. “Івін А” – це, очевидно, довженківська традиція: людина і природа, їхні чуттєві стосунки. І в “Страйку” теж оголені чоловічі тіла шахтарів, які сидять на площі (це страйк 89-го року), їхні тіла дихають вітальним еротизмом руху чоловічої сили.

І насамкінець – це еротизм самих останніх фільмів. Це “Молитва за гетьмана Мазепу” Ю.Іллєнка і “Мамай” О.Саніна. Звісно, що це еротизм суто знаковий. У Іллєнка це еротизм переважно кітчевий. В О.Саніна – це теж знакова річ, яка знята майстерно.

А українського кіна просто мало. Якщо буде в таких кількостях малих, то й в таких кількостях буде і еротизм.

Павло Вольвач

Отже, з українським кіноеротизмом поки що сутужно. А поза тим матеріалу, з якого могли б виростати наші “9 з половиною тижнів” чи “Калігули” вистачає. Принаймні, так твердять деякі вітчизняні майстри пера. Послухаймо знову Ю.Логвина, котрий, до речі, цього річ видав авантюрно-еротичний “Золоті копита”.

Юрій Логвин

Це перший український роман про козака-розвідника. Мене завжди в розвідці і контррозвідці цікавили не операції, які проводилися, а що це були за люди? Я беру чотири постаті: патріотичного Ш. Гелель, який врятував 127 тисяч багдадських євреїв від знищення в 47-му році; Кузнєцов, провокатор і сутенер; Судоплатов, вбивця СРСР; Е.Гімбел, німець, фашист, який викрав в американців в 45-му році креслення атомної бомби. Так от, всі вони імпотентами не були, всі вони відрізнялися одним: перевтілення і для всіх них жінки були моментом, на який вони дуже велику увагу звертали.

Я 20 років підряд їздив на Кубань, таємно, щоб ніхто не знав. Я відвідав ті станиці, які колись були українськими. Наприклад, Красноармійська станиця, вона була українською. І там раптом чую про Омелька Баламута, коли співають: “Ой за гаєм, гаєм штани поскидаєм...”

І останнім штрихом був з О.Баламутом, коли мені в одному із азовсько-чорноморських портів дали потримати сороміцьку дерев’яну ляльку, вирізану тими коріфанами, які там грузили цемент. Я взяв ту ляльку, і вона раптом перетворилася на досить непристойне дійство. Я запитав, що це таке. На що отримав відповідь: “А ето Ємєля Баламут”. Тобто це персонаж, який від Лівобережжя і аж до Кубані...

Коротко зміст цей про те, як козак потрапивши в халепу, захищаючи бранців, яких ведуть татари в неволю, втрачає своїх товаришів і тільки чудесним робом врятовується. І після того, як він проспався, до нього вчепилася собака і тягне його за ногу. Він рушив за тим собакою і прийшов до колодязя, а в колодязі сидить маленький хлопчик. Він лізе у той колодязь за хлопчиком. З того часу починаються всякі пригоди. Одна з головних полягає в тому, що цей хлопець – кріпак, і за ними весь час женуться, щоб повернути його. І...

Павло Вольвач

І на цьому поставимо крапку, щоб залишилася і для слухачів якась інтрига, щоб вони довідувалися про зміст, прочитавши роман.

Отже, шановні радіослухачі, як сказано у класика, година для праці настала. Шануйтеся, кохайтеся і пильнуйте себе.

А година нашої добігає кінця. Як завжди, радіожурнал “Віта Нова” підготував і провів я, Павло Вольвач, мені допомагав Михайло Петренко.

Хай щастить. Говорить радіо “Свобода”!

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG