Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 18:14

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Загальна соціально-демографічна ситуація на Україні.


Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Загальна соціально-демографічна ситуація на Україні.

Київ-Прага, 2 січня 2003 року.

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Ми вітаємо вас із Новим, 2004-м роком і продовжуємо цикл передач, присвячений етнонаціональному портрету України.

Сьогодні – особлива передача, присвячена цій темі. Предметом розмови, яку розпочне доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв, буде загальна соціально-демографічна ситуація на українських теренах. Отже, йтиметься про проблеми, які торкаються представників усіх етносів та етнічних груп в Україні.

Ігор Лосєв

Отже з моменту проведення всеукраїнського перепису населення, що відбувся 5 грудня 2001 року минуло 2 календарні роки. Які тенденції варто відзначити за цей час у демографічних процесах в Україні?

На 5 грудня 2001 року населення України становило 48млн. 416тис. осіб. На 1 листопада 2003р. залишилося 47млн. 690тис. осіб. Себто зменшення на 726 тисяч осіб, в середньому на рік Україна втрачає 363 тисячі громадян. Отже за 30 найближчих років, якщо подібна негативна динаміка збережеться, Україна має втратити 11млн людей свого населення, що буде нараховувати десь приблизно 36млн 700 тис. осіб. Але від''ємна динаміка може набути характеру геометричної прогресії, якщо збережеться нинішній стан економіки, соціально-політичного життя та владних інститутів.

Жодна область України не дала позитивної динаміки демографічного розвитку, скрізь відбувається процес більш чи менш швидкого скорочення населення, значне перевищення кількості померлих над кількістю новонароджених.

Рекордсменом в цій сумній статистиці є Чернігівська область, колись центр Гетьманщини, територія кількох козацьких полків, де невдалим жартом звучить нині “Козацькому роду нема переводу”, адже на Чернігівщині помирає людей у тричі більше ніж народжується, на 1 народженого припадає майже три померлих.

За звітній період народилося 7387 душ (на цілу велику область), а померло 20580. Приблизно така ж ситуація у Шевченківському краю на Черкащині, на 8936 новонароджених -–20297 померлих, у Сумській області.

У два рази більше помирає, ніж народжується людей в Хмельницькій, Харківській, Полтавській, Одеській, Миколаївській, Луганській, Кіровоградській, Київській, Запорізькій, Донецькій, Житомирській, Дніпропетровській, Вінницькій областях, автономній Республиці Крим. Найкраща, якщо тут можна вжити такий вираз, ситуація в закарпатській області – на 12405 померлих припало 12288 новонароджених. Дещо краща ситуація на Волині, Івано-Франківщині, Львівщині, Рівненщині, Тернопільщині, Буковині і місті Києві.

Що стосується міграції, то дані по ній викликають певні сумніви з огляду на те, що за даними української омбудсвумен, уповноваженої з прав людини Ніни Карпачової, приблизно 7млн. громадян України перебувають за кордоном на заробітках. Виходячи з цього, важко повірити в цифри зовнішньої міграції протягом 10 місяців 2003 року: 31869 прибуло, 53488 – вибуло.

Олекса Боярко

Демографічна ситуація в Україні залежить від економічної політики, і пов‘язана з економічним прогресом або регресом держави. Так стверджує старший науковець Інституту демографії та соціальних досліджень Наталя Левчук.

Наталя Левчук

Згідно з результатами нашого прогнозу чисельність населення впродовж наступних 50 років буде невпинно скорочуватися. Ми очікуємо її зменшення до 30,2 мільйонів осіб на початку 2052 року.

Що це означатиме для нас? Це означає скорочення чисельності працездатного населення, зростання його навантаження, дефіцит робочої сили, зростаючий тиск на державний бюджет у зв’язку із збільшенням потреб фінансування системи пенсійного забезпечення.

Ми маємо визначитися, який шлях вирішення даних проблем ми оберемо. Чи ми будемо орієнтуватися на мету, наприклад, досягнення попри все знову тих самих 52 мільйонів. Чи ми будемо орієнтуватися на процес, пристосовуватися до наявних демографічних умов, а тоді вже подивимось, а що ж з того вийде.

Ми можемо взагалі не втручатися, сподіваючись, що природа сама візьме своє. Не візьме. Сучасне суспільство шукає шляхи вирішення цих проблем. Хтось може жити у гуртожитку, а хтось хоче мати свій власний дім. А у своєму власному домі передусім потрібно створити умови сприятливі для тих, хто тут народжується, одружується, живе.

Що стосується України, то мусимо розуміти, що по-перше, традиції багатодітності у нас очевидно втрачені. Хоча за умови поліпшення соціально-економічної ситуації ми очікуємо деяке підвищення народжуваності у перспективі. Саме тому ми відстоюємо позицію, що найкраща демографічна політика – це ефективна економічна політика. Демографічна доля України тісно пов’язана з її економічним майбутнім.

І все ж головне питання, на мою думку, полягає не стільки в тому скільки українців буде жити в Україні, скільки у тому, як вони будуть жити. А ще більше у тому, щоб ті, хто тут зараз живе, хто буде жити відчували і усвідомлювали себе українцями.

На жаль, українському народу не вистачає того, що Гумільов свого часу називав пасіонарністю, тобто пристрасті і наснаги до життя. Я сподіваюсь, що прийде час, коли українці нарешті скажуть: “Ми маємо свою мову, свою культуру, свою землю і ми пишаємося тим, що ми українці.

Олекса Боярко

І знову слово Ігорю Лосєву, котрий зупиниться на соціально-економічних проблемах українського народу

Ігор Лосєв

Найнижча середня зарплата в Україні в Хмельницькій області – 350 гривень, найвища – 813грн. в місті Києві. До групи лідерів також входять Донецька, Дніпропетровська, Запорізька області й місто Севастополь – від 521грн. до 589-ти.

А середня зарплата на Україні – 498грн. 34коп. цілком відповідає ситуації пересіченої держави Західної Африки. Вражає прірва між об''єктивними потенційними можливостями України і невтішною реальністю.

На жаль статистичні дані не враховують величезний прошарок людей, який можна назвати новими бідними, тому що вони перебувають де-факто за межами суспільстваю Цих людей за традиціями професійного жаргону міліціантів називають “бомжами”, себто це безпритульні люди, за різними оцінками їх в Україні є понад 1млн. осіб. Серед них є й алкоголіки і наркомани, але чимало й тих, хто став жертвою махінацій на ринку житла. Цих людей викинуто з суспільства, вони приречені, бо, як правило, не мають документів і не можуть реалізувати свої права. Та власне й громадянами їх не вважають в коридорах влади. Вони позбавлені захисту з боку держави, медичної допомоги, соціального патронату. Не простежуються за статистикою сотні тисяч безпритульних дітей. Процес стрімкого зубожіння й деградації населення України, пов''язаний з такою політикою влади, що призводить до абсурдно низького рівня життя в Україні навіть у порівнянні з сусідніми країнами. Так, середня зарплата в Україні удвічі нижча ніж у Росії, і впівтора рази нижча ніж у Білорусі. Це стосується й пенсій. Наведені офіційні статистичні дані є об''єктивною і безсторонньою оцінкою діяльності влади в Україні протягом останніх 10 років.

Олекса Боярко

Тему соціально-економічної ситуації українських громадян продовжить мій колега Сергій Грабовський, котрий звернувся до найсвіжіших соціологічних даних.

Сергій Грабовський

Цікаво порівняти дані офіційної статистики з самооцінкою своєї соціальної ситуації, зробленою українськими громадянами за допомогою соціологів. Так, висліди грудневого всеукраїнського опитування, проведеного Фондом “Демократичні ініціативи”, засвідчують: 23% опитаних оцінили рівень матеріального стану своєї сім‘ї як “дуже низький”, 31% - як “низький”, 21% - як “нижчий за середній”. Тільки 23% опитаних вважають рівень матеріального стану своєї сім‘ї “середнім”, і 2% - тією чи іншою мірою вищим за середній. Це не дивно: адже середньомісячний доход української сім‘ї ледь перевищує $100. Відтак заощаджувати гроші, хоча й нерегулярно, може собі дозволити тільки 22% населення; відкладати гроші щомісячно здатен тільки 1% українських громадян. З цього зрозуміло, що в Україні не спрацьовує класичний показник рівня соціального розшарування – так званий “коефіцієнт Джині”. В його основу кладуть порівняння доходів 10% найбагатших і 10% найбідніших сімей певної країни; чим вищий цей коефіцієнт, тим вищою є майнова нерівність. В Україні “коефіцієнт Джині”, за різними даними, перебуває на рівні від 34 до 37. На перший погляд, нічого страшного: адже для Нідерландів та Франції він дорівнює 33-м, для Німеччини – 30-ти, тоді як для Нігерії – 51, для Болівії – 59. Але реально в Україні та чверть населення, яка, за власною оцінкою, має середній рівень матеріальних статків, ближча за рівнем доходів до бідних і злидарів, аніж до 2% багатіїв. Отож суто механічне запозичення зарубіжних методів статистичних обрахунків, схоже, не висвітлює, а затемнює українську соціальну дійсність, ситуацію в якій самі громадяни країни оцінюють украй негативно, що яскраво засвідчують високі показники недовіри до всіх владних інститутів – президента, парламенту та уряду, кожному з яких не довіряє понад половина українців.

Олекса Боярко

Насамкінець – про те, що ж може зарадити у цій складній соціально-демографічній і соціально-економічній ситуації. Перед мікрофоном культуролог Микола Рябчук.

Микола Рябчук

Сьогодні, я припускаю, що багато, хто з посмішкою зреагує на цю фразу Достоєвського, що краса врятує світ. Тим більше багато хто з українців скептично буде дивитись на фразу, культуру врятує світ, врятує людство, врятує, можливо, навіть Україну.

Тут багато залежить від того, що розуміти під словом культура. Культура, очевидно мусить сприйматись в найширшому значенні цього слова, тобто, як плекання, як обробляння, як постійне зусилля людини вберегти цей світ від занепаду, від ентропії, від хаосу, який насувається звідусіль, який щодня руйнує той наш внутрішній космос в якому ми живемо, який потребує постійної оборони, охорони, постійного захисту.

В цьому розумінні, я вважаю, що культура залишається актуальною і гасло захисту культуру залишається можливо, як ніколи важливим сьогодні. Тим більше, що ми маємо хаос не лише, б сказати, екзистенційний, буттєвий, а чи також і чимало хаосу політичного, суспільного, економічного.

Нам, безумовно, бракує культури на всіх рівнях. Бракує культури політичної, що ми спостерігаємо майже кожного дня. Бракує елементарної культури в економіці, у виробництві. Культури виконання контрактів, домовленостей, просто дотримання своїх власних слів. Але також бракує культури в специфічному значенні, а саме культури української.

Ми ось уже кільканадцять років говоримо про її відродження, про сподіване оновлення, оживлення. Але ситуація, сказати б, не надто поліпшилася в порівнянні з тим, що було наприкінці перестройки, чи на початку незалежності. Для цього є звичайно багато причин, які ми очевидно сьогодні навряд чи зможемо обговорити.

Але в кожнім разі, нам безумовно не вистачає розуміння того. що від культури від політичної культури, від всілякої культури, від всіх видів культури залежить стан суспільства, його здатність змінюватися і трансформуватися.

Поки що наші посткомуністичні еліти вони підходять до культури так само, як і еліти комуністичні. Власне кажучи, це ті самі еліти. Їхнє ставлення завжди було, сказати б, примітивним. Для них культура завжди була частиною ідеології, а сьогодні, оскільки ідеології якоїсь офіційно немає (ну крім щоденного виживання, збереження влади), то власні культури, начебто і не є потрібною, вона не слугує конкретним прагматичним цілям.

І таким чином вона фактично занедбується. Сьогодні ми маємо страшну катастрофу особливо на провінції, де просто зникають навіть ті рудиментарні, ті недорозвинені культурні заклади, які ще існували за совєцьких часів, тобто закриваються бібліотеки, клуби. Власне бачимо страшну картину колапсу саме, от насамперед, в провінційних містечках, а тим більше у селах.

І безумовно породжує дуже тривожну ситуацію тому, що створює ґрунт для невігластва, для агресивного невігластва, зрештою для кримінального середовища, для алкоголізму, наркоманії, для проституції. Зрештою, для всіх тих суспільних лих, які властиві для бездуховного, безкультурного середовища.

Я думаю, що все це не випадково: всі ці показники про які я казав, всі ці соціальні лиха вони найбільшою мірою проявляються в всіх тих регіонах України, де дуже ослаблена або і взагалі знищена саме українська культура. Це якраз регіони півдня і сходу України.

За всіма статистичними показниками там ми маємо найвищий рівень злочинності, самогубств, розлучень, пияцтва, суспільних хвороб і т.д.

Я думаю, що це не є випадковим збігом обставин і це не можна просто пояснити вищим рівнем урбанізації чи там, скажімо, модернізації (ну убогої модернізації цих регіонів), зрештою місто Київ також воно є модернізованим і урбанізованим, але все-таки тут показники цих суспільних лих трошки нижчі. Я думаю, не в останню чергу тому, що все-таки у Києві, можливо, як ніде інде в Україні збережено певне культурне середовище і існує досить розвинена мережа культурних заходів, наукових закладів і тому подібне.

Мені здається, що є час, є найвищий час сьогодні переоцінити все-таки дотеперішню культурну політику, переоцінити саме ставлення до культури і усвідомити, що без радикальних змін, без глибокого переосмислення цієї проблематики ми не витягнемо з болота нашого українського воза.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі. Ще раз вітаємо вас із Новим роком. Наступної п‘ятниці ми продовжимо розповідь про етнонаціональний портрет України. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG