Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 13:53

“Споконвіку було слово”


Василь Зілгалов “Споконвіку було слово”

Прага, 20 грудня 2003 року.

Василь Зілгалов

Говорить радіо “Свобода”. В ефірі щотижнева програма “Споконвіку було слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Вашек Клоцберг.

Андрей Шептицький

Та свята церква одна, одинока, свята і освячаюча, дана усім народам, апостольська, бо побудована на апостолах. Та церква свята, який дар для людей, яке безконечне добро, яке щастя бути дитиною, членом тої Христової вселенської церкви.

Василь Зілгалов

Сила і віра його слова відчутні сьогодні. Андрей Шептицький у грудні став Андреєм, у грудні митрополитом Галицьким і в грудні висвятив свого наступника. А ставалося це впродовж понад 50 років його пастирської діяльності. Сьогодні слово про митрополита Андрея.

Андрей Шептицький

“Примір предків і родинне передання, - пише митрополит, - не було рішаючим у виборі стану. Коли я вирішив посвятитися монашевому стану в руському монастиреві, я прямо забув про те, я про те не думав, що це рішення відповідає моїм родинним традиціям, традиціям любові моїх предків. Якби я був народився французом чи англійчиком, я був би то само зробив, так само я вступив би до чину, монашего чину східного обряду.

Зробивши це, я спостеріг, що я поступив правильно не тільки перед духом родини та перед її традиції. Посвячуючись східній церкві, справі унії, я мав на оці лише мотиви всесвітового характеру, інтернаціональний мотив. Всесвітове діло веліло мені шукати праці для злуки церквей”.

Василь Зілгалов

Постать митрополита Андрея Шептицького визнається героїчною не тільки серед українців, а і серед інших народів, і серед тих євреїв, які знають правду про його роль у спасінні сотні євреїв від голокосту. Тим часом ізраїльська меморіальна установа “Ядвашем”, визнавши праведниками народів світу найближчих помічників митрополита Шептицького, ще вперто відмовляється ще визнати також його заслуги.

У Києві в Інституті Юдаїки з’явилася так звана галицька серія книжок, які документально доводять заслуги митрополита Шептицького щодо спасіння ним багатьох євреїв. Ці нові публікації перебувають у центрі громадської дискусії, яка ведеться на цю тему в Ізраїлі. На зв’язку з нами з Єрусалиму наш кореспондент Вольф Москович.

Вольф Москович

В Ізраїлі великим попитом користуються останні публікації про митрополита Шептицького, особливо книжки так званої галицької серії, видані в Києві. Дослідниці Київського Інституту Юдаїки Жані Ковбі вдалося віднайти та оприлюднити щоденники митрополита Шептицького періоду Другої світової війни, які десятками років знаходилися в архівах КДБ.

Ця збірка документів видана томом у так званій галицькій серії документів Інституту Юдаїки, що включає 3 книжки. Перша – Жани Ковби під титулом “Людяність у безодні пекла. Поведінка населення Східної Галичини в роки остаточного розв’язання єврейського питання”, що витримала вже 2 видання.

Друга – “Щоденник рабина Давида Кахане”, врятованого митрополитом Шептицьким. Третя – щоденники самого митрополита, записані рукою його секретаря Володимира Грицая. Ця остання книжка, підготовлена до друку Жаною Ковбою, є результатом тісної співпраці фахівців Київського Інституту Юдаїки та Українського католицького інституту у Львові.

Вона містить не тільки оригінальні документи та їх опис, а й статтю Андрія Кравчука про життя та діяльність митрополита Шептицького, пасторські послання митрополита із закликом до вірних утримуватися від кровопролиття, його послання “Не убий”, його лист протесту до Гімлера, його листи з описом геноциду євреїв у Ватикан. Все це не зоставляє сумніву в її провідній ролі у справі захисту євреїв.

За його наказом уніатські ченці та чорниці спасли біля 150 єврейських дітей, наражаючи себе на смертельну небезпеку. Шептицькому доводилося робити це таємно, навіть від частини святарів, які були настроєні антисемітські. Його брату Клементу і чорниці меморіальна установа “Ядвашем” надала звання праведників народів світу за спасіння євреїв.

Основному герою рятівної акції митрополиту Шептицькому вперто відмовляються надати це звання за те, що він привітав німецьке військо, що захопило Львів. Товариство україно-єврейських зв’язків Ізраїля на чолі з Яковом Суслинським вже роками веде боротьбу за справедливість у цій справі. Ось, що каже Суслинський сьогодні на цю тему.

Яків Сусленський

Протягом всього свого життя я обурювався проти несправедливості, ген дисидентства завжди не давав мені покою. Так було за радянської влади, за що я перебував у в’язниці 7 років. Не змінився я натурою і в Ізраїлі. Не можу миритися з несправедливістю також і тут. Я звинувачую “Ядвашем”, хоч і дуже відому і поважну інституцію, в тому, що дотепер блаженної пам’яті митрополит Андрій Шептицький ще не визнаний через суб’єктивне ставлення деяких членів комісії праведником народів світу.

Хоча багато людей, врятованих ним, і декілька документів і книг свідчать про його героїчну роль у рятуванні євреїв під час нацистської окупації.

Вольф Москович

Справа Шептицького розглядалася в “Ядвашемі” кілька разів протягом останніх років. Останнє голосування комісії “Ядвашему” закінчилося тим, що голоси розділилися майже порівну, не доставало всього одного голосу на користь митрополита Шептицького. В культурному центрі “ТНА” в Єрусалимі відбулося громадське обговорення цієї теми, де більшість виступаючих визнавали заслуги митрополита Шептицького як рятівника євреїв.

Єрусалимський письменник Анатолій Кардаш готує книжку на цю тему. Книги галицької серії, видані в Києві, у цих умовинах громадського диспуту в Ізраїлі є надзвичайно цінними документами епохи. Бо і та, і інша сторона в диспуті шукає документальних доказів на користь своєї позиції.

На тлі цього диспуту важливими є слова директора Київського Інституту Юдаїки Леоніда Фінберга, який констатує в післямові видання щоденників митрополита Шептицького. “Постать митрополита Шептицького, безумовно, одна з наймогутніших та найславетніших в українській історії 20-го століття. Суспільством ще й досі не достатньо оцінені і його інтелектуальна спадщина, і його організаторський талант, як лідера нації.

Ми не віддали ще належну данину і жертовності митрополита та його найближчого оточення в справі рятування євреїв під час Другої світової війни. Це була виняткова мужність митрополита, як організатора спасіння.”

Василь Зілгалов

Давид Кахане народився в Австро-Угорщині, вчився у Львові та Відні. В 30-х роках 20-го століття був членом ради рабинів у Львові, став першим післявоєнним рабином у чудом уцілілій синагозі на вулиці Вугільній, 3. Після утворення єврейської держави впродовж 15 років був головним рабином ізраїльських військово-повітряних сил. Ось, що він згадує у щоденнику львівського гетто про знайомство з митрополитом Шептицьким.

Олекса Боярко

“Митрополит чекав мене, не зважаючи на пізню годину, привітав з великою теплотою. Його добрі, мудрі очі ані трохи не змінилися. “Ти можеш залишатися тут, - здавалося говорили вони, - тут про тебе подбають”. “Розкажіть мені, будь ласка, - почав митрополит, - чого Вам довелося зазнати з моменту нашої останньої зустрічі минулого літа.

Ви звичайно знаєте, що протягом Вашого перебування у таборі нам передали багато дітей. Я можу назвати Вам імена священиків, які взяли їх під свій захист. Діти знаходяться в добрий руках і одержують гарне виховання. А зараз я готовий допомогти Вам”. Я розповів йому про табір, про жорстокості і звірства, про вбивства, про те, що відбувалося під час перекликів.

Я розповів йому також про ті дні, коли заподіяли смерть 6-7 тисячам євреїв і про майбутню ліквідацію гетто. Коли я змальовував йому гетто і табір, те, в яких страшних умовах жили євреї, я бачив, як по його обличчю котилися сльози. Наша розмова тривала 3 чверті години. Після цього він доручив мене турботам свого брата ігумена Климентія Шептицького, котрого він запросив до себе наприкінці нашої розмови.

Ігумен відвів мене у просторе помешкання, де була бібліотека. На час мого перебування в палаці на горі Юра це місце стане моїм укриттям. Особиста бібліотека митрополита налічувала понад тисячу томів. В одному з її закутків для мене була влаштована схованка, де я міг перебувати деякий час. Замість ліжка мені дали шезлонг, на якому я міг спати, або просто відпочивати вдень.

На другий день свого перебування в палаці я удостоївся візиту ігумена Климентія Шептицького. Він кілька годин провів у відгородженому для мене закутку бібліотеки, розраджуючи мене, розповідаючи про мою дружину і дочку. З огляду на необхідність дотримання безпеки, він відмовився назвати місце, де вони ховаються.

“У ці часи важких іспитів, - сказав він, - ніхто не знає, що принесе наступний день, хтось із нас може потрапити у руки гестапівців і під катуваннями розповісти їм про укриття.” Зараз мені достатньо знати, що вони здорові і перебувають у безпеці. Мою дружину забезпечили надійними українськими документами, вона працює в місті, а дитину влаштували у дитячий будинок.

Його м’яка, втішлива промова суперечила суворому, аскетичному вигляду його обличчя. Я бачив, що він глибоко розуміє невимовну трагедію мою і мого народу і щиро нам співчуває, сприймаючи наші муки як свої власні. Якось він мені пообіцяв від свого імені і від імені митрополита зробити все можливе, щоб врятувати єврейських дітей.

“Але я повинен сказати, - додав він, - що це дуже важке завдання. Не кожен здатен піднятися до того, щоб ризикувати своїм життям заради порятунку єврея. Не кожен готовий до такого вчинку. Дівчаток рятувати легше, ніж хлопчиків. Митрополит розіслав інструкції деяким священикам у повітових містах, як рятувати дітей, куди їх приводити.

Але я не можу назвати імена цих людей знову ж таки з міркувань безпеки.”

Василь Зілгалов

Це був фрагмент зі щоденника головного рабина ізраїльських військово-повітряних сил Давида Кахане.

Коли митрополит Андрей 17 січня 1900 року став митрополитом Галицьким, архієпископом Львівським та єпископом Кам’янець-Подільським, то одним з найперших завдань церкви він вбачав у належному вишколі духовенства. Митрополит призначив працювати у духовну семінарію найздібніших отців з тим, щоб вони виховували ревних священиків, запровадив відповідні інструкції в щоденному житті семінаристів, які діють у духовній семінарії Духа Святого у Рудному і досі.

Нинішні семінаристи на урочистій академії з нагоди вшанування пам’яті митрополита Андрія організували фотовиставку про його життя і діяльність, а також вперше запропонували театральну постанову про життя митрополита Андрея. Галина Терещук побувала на цих урочистостях.

Галина Терещук

Запалені свічки, духовний спів семінаристів, Папа Лев ХІІІ. Перед ним навколішках молодий Роман-Олександр-Марія Шептицький і його мама графиня Софія Фредро-Шептицька. У березні 1887 року вони отримали спеціальну аудієнцію Його Святості Папи Лева ХІІІ. Роман Шептицький ще раз висловив своє тверде бажання посвятитися греко-католицькій церкві.

Хоча молодий Шептицький розумів, що для вступу до чину монаршого ордена східної церкви, він мусить відмовитися від латинського обряду. У 1888 році Шептицький прийняв перші обіти і отримав ім’я Андрей. У Кракові вивчав теологію і готувався до свячення. У 1892 році склав вічні обіти у Васильянському монастирі в Дубромелі. Першу свою святу літургію отець Андрей відправив у своєму рідному селі Прилбичі на Яворівщині.

Семінаристи у своїй постановці відтворили найважливіші фрагменти із життя митрополита. Можна було зауважити як вони хвилювались, коли доводилось говорити імені митрополита Андрея. Адже про цю найвидатнішу особу Галичини 20 століття прийнято говорити мовою документів і його праць, але обмаль є театральних вистав і фільмів, які б промовляли просто і доступно. Люди, які знайомляться з його життям і посланнями, вражені велетенським розумом і відданістю Христовій церкві Слуги Божого Андрея.

Митрополит умів спілкуватися як із високими духовними особами, так і політиками, військовими, художниками і простими бідними людьми. Саме останнім і допомагав упродовж свого життя. На час, коли він перебував главою церкви, випали 2 світові війни і 4 рази змінювалася влада. Та втім не було проблем, які існували у тодішньому суспільстві, на які б митрополит не звертав належної уваги.

Однак його послання не втратили актуальності й сьогодні. Коли митрополит Андрей, помер 1 листопада 1944 року, то на його могилу надіслав особисто вінок навіть Хрущов.

Василь Зілгалов

Про митрополита Андрея Шептицького впродовж останніх 15 років в Україні написано надзвичайно багато. Так багато, що іноді здається, що нібито українські дослідники і публіцисти затялися витворити лакований портрет Кира Андрія і домовилися залишити найбільш складні сторінки біографії владики його посмертним ворогам.

Між тим, Шептицькому судилося не просто очолювати греко-католицьку церкву впродовж 40 років. Йому вдалося провести її і не лише її, а ціле галицьке українство через 2 світові війни, через жорна окупації, кожна з яких була страшніша за попередню. Контраверсії біографії митрополита Андрея Шептицького – тема матеріалу Віктора Єленського.

Віктор Єленський

Ми нічого не зрозуміємо в житті Андрея Шептицького, якщо дивитимемося на нього лише як на митрополита, хай видатного, великого, але тільки духовного проводиря. Андрей Шептицький ніс відповідальність не просто за духовний стан мільйонів українців, якщо до духовного стану можна застосувати те просто, але і за їхнє фізичне виживання.

Причому в добу, коли шансів на виживання було найменше за всю історію. Понад це, воскресивши в собі українську прапам’ять, його рід було сполонізовано задовго до появи на світ Романа-Олександра-Марії Шептицького. Майбутній митрополит назавжди визначив ставлення до себе з боку польського суспільства.

Навіть мати, донька знаменитого польського драматурга Олександра Фредро, яка бачила, за своїми ж спогадами, українців у відразливому суспільному шарі, заломлювала руки і плакала. “Між ними він схлопіє”. “Я знаю, що на мене чекає, - визнавав Шептицький, - поляки вважатимуть мене за українця, а українці трактуватимуть як поляка. Та дарма. Господь кличе – треба йти.”

Він був, звичайно, політиком, але політиком, для якого моральне підґрунтя завжди виявлялося вищим за політичну доцільність. Він чудово усвідомлював, що рішучий осуд ним вбивства галицького намісника Анжея Потоцького українським студентом Мирославом Січинським може означати цілковитий розрив з українськими націоналістами.

Знав, але не міг виправдати вбивства. Він напевно знав, що його пастирський лист “Не вбий” від 21 листопада 1942 року і заклики до припинення українсько-польських сутичок можуть бути витлумачені по-різному різними силами. Він усвідомлював, що його протест проти атеїстичної пропаганди та пастирський лист про атеїзм у сталінському СРСР можуть дорого коштувати не тільки йому самому.

Але, знов-таки, не міг вчинити по-іншому. Так само і тоді, коли в листі до рейхсфюрера СС Гітлера підніс свій голос на захист євреїв і проти залучення українською поліцією в гітлерівському остаточному вирішенні єврейського питання. Коли він ховав на Свято-Юрському пагорбі євреїв, він теж усвідомлював, що це може стати смертним вироком не лише йому і його брату Климентію, а цілій церкві.

Поза сумнівом, він знав, що таке політичний компроміс, хоча навряд чи мав забагато політичних ілюзій. Коли митрополит вітав Вермахт, коли писав привітання маршалові Сталіну, він здавав собі справи, що його народу довго, дуже довго доведеться йти по пояс в крові, що драма української історії переросте на трагедію.

Взагалі митрополитові Андрею Шептицькому, який пройшов царське заслання і польську пацифікацію, судилися страшні останні роки. Золотий вересень приніс масові репресії, депортацію близько 200 тисяч вірних, убивство більше 20 священиків львівської та перемишльської єпархії. НКВДисти розстріляли брата Лео, Гестапо замордувало ще одного брата Олександра, а нациський режим виявився, як зазначав митрополит, ще більш диявольським, аніж більшовицький.

“То зовсім так, ніби банда шаленців чи скажених вовків накинулася на нещасний народ”, - писав він до Папи Пія ХІІ. Історія не знає умовного способу, і твердити, що старий, майже вже нерухомий митрополит повинен тоді був щось зробити інакше, а чогось не зробити зовсім, сьогодні дуже важко.

Втім, найстрашніше не те, що справа беатифікації Андрея Шептицького гальмується, гальмується через політику. Зрештою, люди моляться до нього і отримують допомогу. Цієї неділі у крипті Святого Юра я сам бачив, як багато болящих біля могили Кир Андрія. Страшніше однак, що і зараз для частини українців він лишається постаттю майже невідомою, а той і демонічним персонажем з вікопомного радянського фільму “Іванна”.

Тому не треба робити з життя митрополита розфарбовану поштівку, воно таке ж складне і трагічне, як і вся українська історія, яка потребує найглибший рефлексій, але не лаку.

Василь Зілгалов

Минулої неділі в Києві відбулася конференція, присвячена митрополитові Андреєві Шептицькому і його богословському-соціальному трактатові “Як будувати Рідну Хату”.

В конференції взяли участь завідувач відділу релігієзнавства Центрального державного історичного архіву України у місті Львові, працівник постуляційного центру беатифікації і канонізації новомучеників Української греко-католицької церкви Оксана Гайова, директор Центру українознавства Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, доктор історичних наук професор Володимир Сергійчук.

З останнім розмовляв Тарас Марусик.

Тарас Марусик

Пане Володимире, на початку, будь ласка, про перебування митрополита Андрія Шептицького в Києві. За яких обставин це було?

Володимир Сергійчук

До того, як в Росії відбулася лютнева революція 1917 року, то митрополит Шептицький був звільнений із заслання. Він попрямував на Батьківщину. Але по дорозі він ще спочатку заїхав до Петрограду, де його дуже урочисто вітала українська громада, де він пройнявся тим настроєм, тим піднесенням, яке українство одержало після того, як цар відрікся престолу.

Потім він їде до Києва. Тут він був, по-перше, як пастир, бо у Києві були люди, які залишалися вірними УГКЦ. Це він тут благословив на побудову греко-католицького храму тоді ще. Але я хотів би сказати, що офіційний Київ тоді, тобто діячі Центральної Ради не дуже привітно поставилися до приїзду митрополита Андрея Шептицького до Києва. Я маю на увазі керівники Центральної Ради, зокрема, той же Михайло Грушевський, як голова Центральної Ради, той же Володимир Винниченко, один з провідних діячів, керівник уряду українського.

Вони не пішли на зустріч тому, щоб митрополита Шептицького запросити на офіційне засідання Центральної Ради, щоб там йому дати слово, щоб він міг виступити, а йому було дозволено зустріч з окремими членами Центральної Ради в якісь боковій кімнаті приміщення Центральної Ради.

Зрештою туди прийшов Винниченко, але він сів спиною, як пишеться в споминах, до митрополита Андрія Шептицького, зрештою він запалив цигарку, що було сприйнято і самими українцями з почуттям сорому за свого вождя революційного, який так поставився до такого видатного українського діяча, не просто церковного діяча, не просто митрополита української церкви, але і до видатної постаті української, до видатного українського громадянина.

Я думаю, що тільки майбутній академік Сергій Єфремов своїм виступом все-таки згладив ту неприємну ситуацію, яка склалася у зв’язку з такою холодною зустріччю керівників Центральної Ради до митрополита Андрія Шептицького тим, що вітаючи Андрея Шептицького, Сергій Єфремов сказав, що приїзд його до Києва для справжніх українців нагадує, і він рівнозначний, в’їзду до Києва Богдана Хмельницького після перемоги його над поляками впродовж 1648 року.

Це порівняння – це була оцінка заслуг Андрія Шептицького перед українським народом.

Тарас Марусик

В цьому контексті в мене таке запитання. Чим Ви можете пояснити таке прийняття його з боку керівників Центральної Ради з огляду на те, що, скажімо, Михайло Грушевський був родом з Холмщини, а Володимир Винниченко був родом з іншого кінця, з Єлисавета? Чим диктувалася така позиція? Якоюсь політичною кон’юнктурою чи чимось іншим?

Володимир Сергійчук

Очевидно. Тут певною мірою відігравало роль приналежність до конфесій релігійних. Михайло Грушевський був родом з Холмщини, був православним, Винниченко був православним, тобто вони, ці 2 керівники і діячі Центральної Ради, православні за віросповіданням не усвідомили того значення, яке відіграла в житті українського народу УГКЦ. Це раз. А по-друге, вони не усвідомили ще, що вся діяльність Андрея Шептицького спрямована на об’єднання українців віруючих в одній християнській церкві.

Він про це потім не раз буде говорити. Зрештою, всі його помисли були на це спрямовані. Коли ми читаємо послання його, то він завжди говорить про те, що треба, щоб українська церква була єдина. Зрештою, він також багато зробив для того, щоб повернулася православна церква, так він ставив питання, до свого первородства, до первоапостольної християнської церкви, тобто до Риму.

Щоб ліквідувати той розкол, який стався в християнстві дуже давно, коли християнство поділилося на католицизм і православ’я, на 2 гілки. Очевидно, що це не імпонувало керівникам Центральної Ради така постава, приналежність до різних гілок християнства. Це і стало причиною холодного прийому. Але зрештою, і його подвижництво, яке він здійснив в цей час, воно могло таким політикам, як той же Винниченко, бути засторогою того, що постать ця заслонить їхні політичні амбіції, буде перешкодою втілення тих планів, які, скажімо, намагалися здійснити той же Винниченко.

Це і те, що не треба Україні армії, але Шептицький, ми знаємо, прапор січових стрільців, він вважав, що українська збройна сила має існувати ще з 1914 року. Діячі Центральної Ради, ми це добре знаємо, не пішли на шлях максимального використання того революційного пориву українізованої російської армії, коли цілі корпуси ставали українськими, коли Україна могла, таж Центральна Рада використати близько мільйона українства, які воювали на різних фронтах, на різних флотах.

Цього не було зроблено. Тобто державницька ідеологія Андрія Шептицького, на мій погляд, розходилося з цією лінією, яку проповідували керівники Центральної Ради. І Грушевський, і Винниченко, як ми знаємо, дуже довго вагалися поки вони зважилися на проголошення самостійної УНР.

Василь Зілгалов

Перериваючи на якусь хвилину інтерв’ю з доктором Сергійчуком пропоную послухати пісню композитора і співачки, члена Національної спілки композиторів Лесі Горової під назвою “Щаслива людина”, яку вона присвятила пам’яті митрополита Андрія Шептицького, проспівала її на згаданій київській конференції.

Лунає пісня

І далі завершення розмови мого колеги Тараса Марусика з доктором історії Володимиром Сергійчуком.

Тарас Марусик

Чи відомі якісь реакції митрополита Шептицького на таке прийняття?

Володимир Сергійчук

Він був настільки великою людиною, що він це сприймав із спокоєм, зрештою, його заспокоїло те прийняття, яке йому влаштував простий народ.

Тарас Марусик

Як би Ви прокоментували таку думку, що попри те, що митрополит Шептицький мав визначену конфесійну приналежність, вийшов поза рамки своєї церкви?

Володимир Сергійчук

Я думаю, що тут треба брати всю життєву діяльність, все подвижництво митрополита Андрея Шептицького, враховуючи те, що він повернувся в лоно української нації з польського римо-католицького обряду, він перейшов в українську церкву. Не зважаючи на те, що мати його – полячка, родина – римо-католицького сповідування, він відчув генетичний код української нації в собі, в своєму серці. Він повертається на службу українського народові.

Поряд з тим, що він був видатний богослов, видатний організатор УГКЦ, її поширення, він водночас був і видатним українцем. Він був справжнім українським громадянином, він був українським патріотом. Тому доля українського народу не могла його не хвилювати, в цьому проявилися його державницькі аспекти діяльності.

Його підтримка української державності, ми можемо говорити вже про те, скільки він зусиль доклав аби римський престол визнав УНР, щоб він визначив навіть посла для УНР, щоб Рим прийняв українського посла графа Михайла Тишкевича. Це теж було дуже важливою справою, і в тому є велика заслуга Андрея Шептицького. Митрополит дуже піклувався, щоб українська справа після Першої світової війни була розв’язана на користь українського народу.

Коли більшовикам з поляками вдалося розірвати українські землі по Збручу, Андрей Шептицький з тодішніми політичними діячами західноукраїнських земель намагався добитися від Європи створення української державності на тих землях, які входили до Польщі. Він дуже був вражений тим, як Європа поставилася до українства, не підтримала український народ в боротьбі за власне самоврядування, за власну державність.

Через це треба розрізняти Шептицького як великого релігійного діяча і подвижника. Але з другого боку, ми повинні чітко в ньому бачити українського державника.

Василь Зілгалов

Ігумен Васильянського монастиря УГКЦ у Києві отець Теодозій Янків у розмові з Галиною Терещук розповів про вплив митрополита Андрея Шептицького на його світогляд.

Теодозій Янків

Розумієте, Київ – це так, це є наша Галичина, частинка невеличка, для якої, безперечно, Шептицький – митрополит, слуга Божий, був рідною людиною. Вони відкриті на це питання, вони будуть раді брати в цьому участь, в конференції, в різних заходах і нагод.

А для киян – це незнана постать. Серед інтелігенції, серед світу наукового. Він може бути сприйнятий так, як ми чули професора Сергійчука, як патріот, як провідник національний для народу, той, який захищав права людини. Десь в такому плані треба пробувати їм того Шептицького представляти. Потім, далі, безперечно, не можна зупинитися, показати його як духовного провідника цього народу.

Галина Терещук

Що найбільше Вам в митрополиті Андреї подивляє в його діяльності, в його праці?

Теодозій Янків

Коли я у своїй долі життя попав на митрополита Андрея, на його твори, почав читати. Що найбільше мене вразило? Це поєднання релігійності і патріотизму, любові Бога і любові народу, любові людини і любові Божої правди. Це те, на що я звернув одразу увагу, коли побачив його послання. А потім дуже такий практичний підхід до християнських вартостей життя.

Людина, яка мала колосальні знання, яка мала високий рівень і духовності, і інтелектуальності, але зуміла себе так знизити до рівня суспільного життя народу, що в дуже простий і доступний спосіб зуміла викласти ці найбільш принципові правди чи вартості життя людського, з такою любов’ю подати тим людям.

Потім мене вразило, коли я вже почав його студіювати – це дуже чітке і зрозуміле практичне звертання до християнства. Це не якась теорія, не якісь загальні думки, але дуже конкретні практичні думки, які пов’язані з життям людини на полі, з життям людини в сім’ї, з життям людини в її політичному, суспільному житті. Такі конкретні поради, які одночасно побудовані на основі Христової Євангелії, на Божій правді.

Отже той і релігійний, і патріотичний напрямок, і національний напрямок, і український дух дуже мене привабили. Я прямо, читаючи його, засвоїв цілі цитати на пам’ять його послань. Я відчув себе дуже близько тієї особи, вона для мене стала рідною і близькою в усіх видах, в усіх напрямках життя.

Василь Зілгалов

Це був ігумен Васильянського монастиря Української Греко-Католицької Церкви у Києві отець Теодозій Янків. 2004 рік проголошений УГКЦ роком молитов за про славу слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Адже, наступного року виповнюється 60 років від дня смерті митрополита, 1 листопада 1944 року.

Оксана Гайова

В одному з листів митрополита Андрея Шептицького до свого рідного брата Казимира, нині блаженного Климентія, який був архімандритом монахів студійського уставу говорив: “Як перед Богом прагну, вважаю прийняти на себе терпіння всіх, яких Бог мені, як пастиреві поручив. Чи догадуєшся, яку дивну гімнастику відбуває моє серце? – запитує митрополит, – враховуючи обставини, серед яких живемо, кохати всіх ближніх у Господові, то річ легка.

Але кохати людським серцем, повір мені, то складна річ, а на раз так болісно. Але саме так розумію своє завдання – любов пастиря до повіреної йому пастви. Чужої для митрополита є проповідь ненависті. Мова, переконання, національність, - наголошував у численних посланнях до вірних, - добро, права, яких нікому ніколи не можна вибирати. Шанувати їх – то простий обов’язок справедливості.”

Василь Зілгалов

То був фрагмент з київської доповіді Оксани Гайової. На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було слово”. Я нагадаю, що автор і укладач її – Василь Зілгалов. Допомагав мені за режисерським пультом Вашек Клоцберг. Перш, ніж попрощатися, я нагадаю шановним слухачам, що у своїй останній великодній проповіді в квітні 1944 року, яку митрополит Андрей виголосив в Соборі Святого Юра у Львові, він знову наголосив вірним на важливості єдності української церкви, українського народу.

А ще раніше, у 1940 році митрополит Андрей писав: “Може ніякий нарід на світі так не терпів стільки від нещасть, від роз’єднання церков, що український нарід”. Цим самим він вказував, що кінцем нещасть українців всіх конфесій може бути лише їх єдність.

Говорить радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG