Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 18:02

“Сюжети”


Надія Степула “Сюжети”

Київ, 2 січня 2003 року.

Надія Степула

Закружляють сніжинки назавтра в метелиці І підкажуть майбутнього непрозорий сюжет. На дзеркальні сніги тінь блакитна простелеться – Мій легкий і летючий чіткий силует. Я пройду по снігу, мов по власному усміху – До сюжету впритул і до холоду теж. І збагну суєту, не позбавлену успіху. І майбутнє побачу – До вчорашнього меж...

Отака круговерть, дорогі слухачі! До Вашої уваги – радіожурнал СЮЖЕТИ. Я, Надія Степула, автор і ведуча, вітаю вас!

“І це – теж минеться...” – мовив мудрий Соломон. - Минулося: Свято Нового Року відбулося.

Запахи помаранчів і спалених свіч іще довго пливтимуть за вітром, як спогади про існування переможних мрій. Святкові ялинки ще очікують Різдвяних свят разом із тими, хто святкуватиме за східним обрядом невдовзі. До речі, про ялинки. – звідки пішов звичай вбирати ялинку? – відомо, що іще древні римляни в час зимового сонцестояння квітчали свої помешкання ялиновими лапами.

За однією з християнських легенд, яку літературно опрацював у своїй книзі Брендон Лейан, ялинка була деревом життя й росла у райському саду. Коли Єва спокусилася плодом, гілки дерева перетворилися на голки-хвою. І тільки в ніч народження Ісуса це дерево зацвіло знову... За ще іншою легендою, - у ніч народження Божого Сина всі дерева розквітли небаченим досі цвітом, лише ялина поміж ними не цвіла. Вона заплакала бурштиновими слізьми, які стали шишечками. Щоб утішити її, Бог подарував їй зірку. – промениста зоря впала з небес і заквітчала вершечок ялини. Відтоді дерево стало символом і Новорічних, і Різдвяних свят...

Іграшки – один із невід’ємних атрибутів як людських свят, так і буднів. З іграшками дитина спинається на ноги, вчиться, бавлячись, говорити, читати, писати... Дорослі теж люблять іграшки та, особливо, - ігри... Сюжет гри німецький письменник Герман Гессен втілив у романі “Гра в бісер” (1943 рік). Метафора, яка дала назву романові, багатозначна. Гра як невинне спровадження часу, гра, для якої досить нитки намиста і знання простеньких правил, сприймається в романі як пошук шляхів до подолання відчуження й мертвотності, панівних у сучасному світі. Гра в бісер постає як гра з усім змістом і всіма цінностями культури... Гра – як аналог поліфонічного осягання світу і гра – як протиотрута, антиотрута, в умовах “нудної механізації життя, занепаду моралі, безвір’я народів, фальші мистецтва”. “Гра в бісер” у Германа Гессе означає вишукану форму пошуку досконалості...

У 1963 році в Буенос-Айресі вийшов роман аргентинського письменника Хуліо Кортасара “Гра у класики”. Поетику книги визначають роздуми автора про підсумок “п’яти тисяч літ” розвитку західної культури. Головний герой – Орасіо Олівейра - намагається долати необхідність вибору між розумом та грою, між homo sapiens і homo ludens – “людиною мислячою” і “людиною граючою”... Гра як розігрування лежить в основі комедії П’єра Марево під назвою “Гра кохання і випадку” , вперше поставленій у “Комеді Італьєне” ще 1730-го року. У 1863 році Федір Достоєвський, російський письменник, почав втілювати задум свого твору “Гравець” – спочатку як оповідання. Через три роки задум втілився у відомому й сьогодні романі. Світова література знає ще багато інших творів, які розвивають поняття гри чи гравця у розлогі філософські та художні полотна.

Гра немислима без іграшок. Теперішні діти мають безліч забавок, які допомагають їм рости, виховують у них певні почуття чи риси. Справіку іграшка, зокрема, українська, несла в собі елементи естетичні, виховавчі. Сьогодні народні промисли і ремесла, пов’язані з виготовленням іграшок, стають реаліями не так майбутнього, як минулого.

Про це та про діючу виставку іграшок у Музеї етнографії та народного побуту розповідає етнограф Олексій Доля.

Олексій Доля

Кожен рік з’являються нові майстри. Іде розвиток, вдосконалення. Тому що майстри, коли там 4 роки тому ніхто не цікавився іграшкою і лялькою, то мало хто робив.

Зміст цього – майстри почали робити багато ляльок, навіть ті, які працювали в тій же кераміці чи по дереву, але іграшку і ляльку вони не робили, зараз вони роблять.

Є майстри, які роблять уже тільки іграшку, тільки ляльку, є професійні художники, які не робили ляльки, зараз вони роблять ляльку. Зараз уже і в Харкові відкрили виставку іграшки, в Луганськ ми возили виставку.

Іде відродження і національної свідомості і усвідомлення себе. Тому що іграшка є важливий момент виховний. Чи дитина буде гратися пластмасовою, безликою, та ще я кажу, екологічно небезпечною, шкідливою для здоров’я. Чи вона буде гратися у матеріалі екологічно чистому: дерево, солома чи глина. Вона вже несе в собі якусь інформацію.

Та сама українська лялька, в українському одязі і дитина себе кимсь усвідомлює, з кимсь себе поставляє. Уже йде виховання починаючи з тої іграшки. Ті самі свистунці, чи коники дерев’яні з українськими орнаментами вирізьбленими і виплетеними. Це вже є виховання.

На державному рівні підтримки не має ніякої, ні майстрам, ні тим же виставкам. Майстри працюють, він каже, я не встиг винести на базар кілька робіт продати, приходить податкова і каже, ти заробив гроші. Замість того, як в інших країнах є державні програми підтримки народних промислів і ремесел, то в нас навпаки, а якщо говорити про іграшку, то тим більше.

Якщо раніше колись при Совєтах були при меблевих фабриках цехи, де вимовляли іграшку, де виготовляли сувеніри, де коники, де меблі дитячі виготовляли, то зараз цього немає. Так само при керамічних заводах були цехи, де виготовляли іграшку, іграшковий посуд і ляльки і все, зараз того немає.

І от, якщо ми до цього будемо повертатися, якщо на верхах усвідомлять це, що виховання дітей є дуже важливий момент, це майбутнє України.

Надія Степула

Переступивши поріг Нового року разом із новими мріями та планами на майбутнє, намагаємось і підбивати підсумки. – Що залишилося там, за порогом часу?

Минулий рік був оголошений в Україні Роком культури. Свою думку про його підсумок як – цитую - “результат якогось ентузіазму” висловлює експерт із питань культури Ради Європи, письменник Олександр Буценко.

Олександр Буценко

Я задавався питання ініціаторам цього року в Україні, що вони мали на думці, коли оголосили цей рік, яку вони ставили перед соболю мету, цілі, щоб їх можна було потім оцінити в кінці року.

Власне всі культурні заходи, які відбуваються в Україні можна так чи інакше зробити гаслом рік культури і потім сказати, що відбулись такі заходи.

Протягом року, як ми знаємо відбулося багато інших заходів, але не набагато кращих і не набагато гірших ніж попередні один, два, три роки.

Ну якщо буде висунуто на здобуття премії “Оскар” фільм Олеся Саніна “Мамай” – це можна рахувати здобутком цього року культури. Але чи це є результатом зусиль наших чиновників і тих, хто ініціював цей рік культури? Навряд чи.

З іншого боку, можливо, вони б хотіли привернути увагу до культури, щоб суспільство задалось запитанням, що таке наша національна культура, як її відбудовувати.

Але знову таки, поставити просто питання, що я зробив в рік культури, щоб підняти нашу культуру? Кожен скаже, та нічого не зробив, а навіщо робити, як її можна підіймати?

Таким чином, навряд чи можна казати про якісь результати цього року культури. Знову, це рік культури, як результат якогось ентузіазму.

Що в даному разі можна робити? Я б запропонував, як це не дивно десятиліття проголосити роком української культури, але поставити певні цілі, щоб ми протягом цього десятиліття маємо справді визначити, що таке наша національна культура, маємо досягти якогось рівня українського кінематографа, підняти український театр.

Тоді справді ми можемо сказати, що культуру ми робимо пріоритетним напрямком нашої політики і це десятиліття, вибачаємося перед всіма, але ми проголошуємо роком нашої культури, щоб війти справді в європейське середовище, зробити новий імідж України, щоб нас сприймали, як культурну націю, щоб ми оцінили нашу історію. Тоді справді, поставимо якісь завдання, які зможемо досягти.

Надія Степула

Відомий український письменник і перекладач Олександр Ірванець може бути, напевно, задоволеним своїм доробком у минулому році. Поетичні, прозові та драматичні тексти, а також перекладацький набуток його стали помітними фактами культури навіть у сумно заполітизованому українському суспільстві. Сьогодні ж письменник ділиться роздумами про переклад як спосіб літературної дійсності та пропонує кілька рецептів.

Олександр Ірванець

Потрібно якесь мінімальне знання хоча б однієї іноземної мови і в принципі, ти там вже свій. Інша справа, коли доходить до того, щоб там опублікували твої твори.

На жаль, тут українська література і взагалі Україна в досить складній ситуації, яка пояснюється тим, що по-перше, Захід – це Західна Європа і Америка, він “зачарований великою російською літературою”. І тоді, як Захід ще щось читав, це було в ХІХ сторіччі і на початку ХХ, у них переклали російських класиків, і відтоді вони знають, що російська література велика і вони мають пояснення цьому, обґрунтування.

На жаль, української літератури не було перекладено в достатньому обсягу. І звідтоді по сьогодні кожен крупний більш-менш університет на Заході він має відділення русистики і далеко не кожен, тобто майже жоден не має відділення україністики.

У Франції є Олесь Плющ-Маслюк, який перекладає дуже мало і практично не займається цим на такому стабільно професійному рівні. В Німеччині є пані Анна-Галя Горбач. Вона переклала основний масив української літератури, от навіть ХХ сторіччя, не кажучи вже про попередників, і навіть наших трохи творів поперекладала. І завдяки їй деякі німецькі університети змогли відкрити курс української літератури. Вони мають, що читати.

Але потрібен державний підхід і це не буде дуже дорого, але це мусять бути носії мови, це мусить бути питомий німець, француз, італієць, голландець. Це має бути молодий чоловік, який би приїхав сюди в Київ, який би вчився в Києво-Могилянській Академії, який би жив в гуртожитку зі своїми однолітками з України. Який би вивчив не тільки українську літературну мову, а молодіжний сленг і оце київське суржикове арго.

Таких студентів, ну їх би мало бути з десяток і тоді за три-чотири роки ми би мали кваліфікованих перекладачів, які б роз’їхались по своїх Італіях, Голандіях. І які би могли читати Прохаська, Ізрека, Андруховича, Бондаря, Жадана, які би могли їх зрозуміти і тоді ми би мали прорив.

Надія Степула

Юрій Покальчук – поліфонічного обдарування письменник, розмову з яким почуємо в одному з наступних випусків радіожурналу СЮЖЕТИ, сьогодні нагадує про те, “як усе починалося...” В його авторському виконанні звучить пісня “Адам”.

Радіожурнал СЮЖЕТИ завершує своє звучання, дорогі слухачі. Дякую за увагу. З вами була автор і ведуча – Надія Степула. Добрих вам починів і вагомих звершень у новому році!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG