Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 02:49

“Споконвіку було слово”


Василь Зілгалов “Споконвіку було слово”

Прага, 27 грудня 2003 року.

Василь Зілгалов

Говорить радіо “Свобода”. В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було слово”, присвячена проблемам релігії, духовності і культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Вашек Клоцберг.

Це куранти Києво-Печерської Лаври. 26 грудня цього року виповнилося 100 років годинникові на її дзвіниці. У всі часи вороги України намагалися якщо не зруйнувати, то заволодіти Києво-Печерською Лаврою і перетворити її з центру консолідації українців у центр анти українства та розколу державницьких духовних устремлінь Києва.

Ось і сьогодні роздумують українці під стінами Лаври чи належить їм чи не найголовніша святиня, а минає вже 13 рік незалежності України.

Зовсім скоро 2003 рік стане історією, з ним в історію відійдуть надії, яким не судилося справдитися, пристрасті, зіткнення і розчарування, з якими хтось пов’язував минаючий рік, теж стануть історією. Історія переплавить і потуги деспотів тиранити цілі народи та окрему особу так само, як і героїчні намагання протистояти визискувачам. Переплавить, але не змішає у своєму тиглі.

І чим далі, тим більш очевидною стане різниця між істиною і неправдою, між щирістю і підробкою, між волею до добра та її імітацією. Тему роздумів про минаючий рік продовжить Віктор Єленський.

Віктор Єленський

Перше, що спадає на думку при ознайомленні з ритуальними передноворічними підсумовуваннями і прогнозами – це еклізіастова меланхолійна констатація: немає нічого нового під Сонцем. Світ не розсипався на порох, як попереджали давньогрецькі футурологи, від того, що кози виїли всю траву навколо Афін.

І не розлетівся на друзки від того, що тілом Землі посунули страшні задимлені паротяги, як пророчили інтелектуали позаминулого століття. Але нині попередження про остаточні, фінальні виклики лунають зусібіч, і важко до цих попереджень не дослухатися. Так званий прогрес дедалі виразніше демонструє свої руйнівні властивості.

Ліки проти тих чи інших соціальних виразок виявляються не ліпшими за хвороби. Релігійний ландшафт планети лякає карколомними перепадами: від цілковитого індиферентизму до вибухів оглушливого фанатизму. Ущільнення часу, яке так наочно описав один мислитель, на приклади поспішаючого локомотива історії, вже давно піднесло цей локомотив над рейками і жене його з божевільною швидкістю у безвість.

Згасає захисний шар Землі і жодна з проголошених істин не здається вже неоскарженою. Нарощення технологічних м’язів не супроводжується прирощенням совісті, а тонкощі, пахощі і тремтливість світу змінюється на віртуальну картинку, знебарвлену до кар’єри, грошей і сексу.

Представники різних релігійних традицій, точніше, до прикрого велика кількість таких представників, усе ще сподівається відгородитися від такого світу анафемами і примітивними заборонами. Інші, навпаки, поспішають підкоритися марноті світу цього і визнати неоскарженість його рації.

Хтось кличе малу отару у глибокий схрон, вимагає взагалі зректися реальностей довкілля, шукати миру в собі і спасатися, спасатися на малих човнах, а ще краще, одноосібно. Але, якщо навіть війна занадто складна справа, щоб довіряти її генералам, то мир, а надто мир у собі – це занадто складно, щоб довірити його професійним жерцям.

Мир цей досягається цілковитим зосередженням сумління і розуму людини через мобілізацію всієї відповідальності перед світом, а не відстороненістю від нього. Адже фундаментальна християнська реальність є соціальною. І, як цілком слушно звертає нашу увагу католицький богослов Антоніо-Марія Баджа, коли Ісус вчив своїх послідовників молитися, він звелів говорити: “Отче наш”, а не “Отче мій”.

Тому не пишні собори і ієрархічні домовленості, не зіткнення людей, розділених релігіями, в які вони не вірять, не нові храми, навіть не богословські документи, хай по-справжньому глибокодумні, визначатимуть духовну вартість року, який минає. Прогрес людських сердець і душ, прирощення відповідальності, яка є ключовою категорією для дуже багатьох релігійних традицій, от що стане вирішальним у звіті року перед історією, а всього творіння перед своїм творцем.

Василь Зілгалов

Ми вже розповідали про призначення Папою Іоанном-Павлом ІІ єпископа і екзарха для українців-русинів Сербії і Чорногорії на території Крижівської єпархії. Ним став виходець із українського Закарпаття Юрій Джуджар. З новим єпископом розмовляв наш белградський кореспондент Михайло Рамач.

Михайло Рамач

В екзархаті є русини, потомки переселенців із Закарпаття, є українці, потомки переселенців із Галичини, є румуни. Скільки парафій є, скільки священників?

Юрій Джуджар

Є 17 парафій, стільки ж священиків. Ми можемо сказати в загальному, до 20 священиків трудиться тут у цих парафіях. Є парафії більші, є парафії менші, є деякі такі маленькі, що, може, вже і згасають. Але ми стараємося всіх, скільки можемо, утримати і слідкувати за духовним життям, за духовним розвитком наших вірників там, де вони знаходяться.

Наприклад, тепер 20 цього місяця перший раз буде відправляти службу Божу для наших греко-католиків в місті Собутиця, ми сподіваємося, що з часом це все розвинеться до одної окремої парафії. Наступне питання буде також Білгород, де ми знаємо, що також існує велике число наших вірників.

Ми намагаємося зорганізувати їх і на церковному полі, наскільки нам буде це можливо зробити.

Михайло Рамач

На урочистому проголошенні екзархату були представники як католицької церкви, так і Сербської православної і також євангельської церкви, методисти та інших церков у Воєводині. Скажіть, будь ласка, дещо про Ваші перші зустрічі з представниками інших християнських церков у Воєводині.

Юрій Джуджар

Так, я з самого початку, як приїхав сюди, намагався зустрітися з представниками всіх церков, які знаходяться на цій території. Від православної, методистської, протестантської та євангельської церкви, мати зустріч з їхніми представниками і запросити їх також на урочисте проголошення.

В тому числі, я зустрічався на першому місці з єпископом православним бачки Иринеєм, у нього на аудієнції ми мали дуже гарну і приємну розмову, при цій нагоді я його запрошував на урочисте проголошення. Він це прийняв дуже радо і обіцяв, що прибуде, як тільки зможе.

Так вийшло, що він потім захворів, але вислав своїх представників на це проголошення, як представники і інших церков, які були тут на цій урочистості, і нам це дуже приємно, що вони були, що ми маємо від самого початку ці контакти, що ми зав’язали ці зв’язки з іншими церквами.

Ми бажаємо і надалі підтримувати і плекати ці наші взаємини задля загального збагачення і їхнього, і нашого.

Михайло Рамач

Ви досі, до 2001 року перебували в Ужгороді, також в міжетнічному середовищі, багато релігійному середовищі. Скільки допомагає Вам цей досвід на тій нелегкій роботі тут у Сербії?

Юрій Джуджар

Я думаю, що досвід, який я набув протягом 2,5 років на Закарпатті, в Мукачівській єпархії, мені зможе і тут набагато допомогти. Тому що там за цей період, який я перебував, я мав нагоду пережити і відчути цю дійсність, яка там існувала – це багатоетнічна, також багатоконфесійна. Тим більше, що на Закарпатті відношення міжконфесійні не є стабілізовані, не є ще вирішеними, як тут у нас.

Там треба було зустрічатися з багатьма труднощами і вирішувати їх з бігу. За короткий час мені може дуже багато допомогти і тут у відношенні з іншими церквами, з якими живемо.

Василь Зілгалов

Я нагадаю, що наш кореспондент Михайло Рамач розмовляє з єпископом для українців-русинів Сербії та Чорногорії Юрієм Джуджарем.

Михайло Рамач

А якщо говоримо про екуменічний рух, про екуменічні процеси, як екуменічні можливості, як ми вже сказали, у багатонаціональній і багатоконфесійній воєводині.

Юрій Джуджар

Екуменічні можливості, напевне, є багато. На першому місці, якщо є добра воля, якщо є повага і почитання до іншої сторони, якщо є охота зустрічатися, якщо є охота до діалогу. Це є найважнішим, на першому місці, щоб ми зустрічалися, щоб ми розмовляли. Вже неважливо, про що зараз будемо розмовляти, але найважнішою є зустріч, і найважнішою є взаємна пошана.

Тепер 2 дні тому, 11 цього місяця ми мали зустріч апостольської нунціатури в Білгороді, апостольський нунцій запросив частину православної церкви, частину католицької церкви, єпископів з одної і з другої церкви на таку простеньку зустріч.

Нагодою було те, що кардинал Валтер Каспер з Ради єдності християн подарував для православного сербського богословського факультету 15 томів теологічного словника Нового Заповіту англійською мовою видавництва “Кітел”, також 150 творів отців церкви. Це є дар для православної церкви, для православного факультету від апостольської столиці.

Апостольський нунцій вважав за відповідне запросити і одну, і другу сторону. І це була дуже вдала зустріч. На цій зустрічі, очевидно, був представлений цей дар, який апостольська столиця подарувала. Цей гарний жест для православного факультету був також нагодою, щоб ми зустрілися і познайомилися між собою.

З православної сторони був митрополит Амфилокіє Чорногорський, був єпископ шабач Лаврентіє і був бачки єпископ Ириней. З католицької сторони, крім нунція, був архієпископ Бєлгородський Станислав Гочевар, єпископ римо-католицький з Суботи Циянош Пензиш, був з Косова єпископ римо-католицький Маркособі і був з греко-католицької церкви я, крім того, були священики із одної, із другої сторони.

В такій братній атмосфері, в такій зустрічі могли запізнатися, могли поговорити, могли обмінятися нашими думками.

Михайло Рамач

Ви, коли зустрічалися із національною радою русинською меншини, в ході розмови, як повідомила преса, згадано і про можливість розпочати процес беатифікації, який Діонізія в Няраді. Будь ласка розкажіть дещо про владику в Няраді.

Юрій Джуджар

Так, було мови і про це, що започаткувати і відкрити беатифікаційний процес для єпископа Діонізії, одного, можемо сказати, з найбільших єпископів Крижівської єпархії. Він був на чолі Крижівської єпархії з 1920 до 1940 року, як єпископ ординарій.

Він дуже багато зробив, поклав сильні основи для нашого духовного життя тут, для нашого церковного життя і для нашого національного життя. Він жив і помер, як знаємо, у бідній святості, тому ми лише з боку мали такі голоси про його героїчне духовне життя. Вважаємо за відповідне, щоб, як борг, для того великого сина нашої церкви, відкрити цей беатифікаційний процес.

Він, крім того, що був ту єпископом, трудився ще 6 або 7 років паралельно в єпархії Пряшевській, в єпархії в сьогоднішній Словаччині, тоді як там були найтяжчі часи, і до того часу там лишився аж доки не знайшов відповідного кандидата на місце єпископа Павла Гойдича, мученика за віру, який вже сьогодні проголошений блаженним.

Крім того, єпископ Няради також півроку був в Закарпатті, в Мукачівській єпархії, там, де я також дотепер трудився. Він там також в найтяжчих часах старався допомогти цій церкві, яку ми вважаємо за нашу колиску, колиску нашої церкви.

Він напевне лишився там ще й довше, якби політичні обставини перед 2 Світовою війною на це позволили. Він помер в 1940 році. Похований в нашій кафедральній церкві. З Божою поміччю ми будемо старатися розпочати цей процес беатифікаційний.

Михайло Рамач

На завершення Кир Юрій Джуджар сказав.

Юрій Джуджар

З вірою в Господа-Бога, з уповзанням на його поміч будемо далі іти, продовжувати цю дорогу, яку нам вказали наші попередники, єпископи, між ними якого я згадав єпископа Діонізія Нярада. А це є любов до Господа-Бога, до своєї церкви і до свого народу. Будемо старатися триматися близько церкви, яка була з народом протягом 250 років і захоронила його.

Так що вважаємо нашим обов’язком іти тою дорогою, певно в нових обставинах. Які сьогодні настали. Будемо прислуховуватися до знаків часу і продовжувати це спасенне діло.

Василь Зілгалов

В Косівському районі Івано-Франківської області, неподалік селища Яблунева, батьківщини оперної співачки Марії Стеф’юк, є село Текуча, а в ньому – один храм і дві релігійні громади. Одна належить до Української греко-католицької церкви, інша – до Української автокефальної православної церкви. На жаль, миру між християнами в цьому гірському селі немає.

Принаймні про це свідчать листи (а їх було кілька), які одержала редакція радіо. Щоправда, з боку ображених – вірних Української греко-католицької церкви. З одним із авторів листа спілкувався телефоном мій київський колега Тарас Марусик.

Тарас Марусик

Член громади Української греко-католицької церкви, голова Яблунівського осередку “Просвіти” Микола Дутчак звернувся до нас із проханням приїхати в село і побачити все на власні очі. Подібних прохань ми одержуємо поштою чимало, однак можливостей радіо “Свобода” для цього часто не вистачає. Ось що розповів Микола Дутчак про десятилітнє міжконфесійне протистояння в селі Текуча.

Микола Дутчак

Вже з 10 років греко-католики оббивають пороги нашої влади і добиваються, щоб богослужіння було в нашому храмі чергового. Але в селі один храм, а конфесій 2. Оскільки тут і місцевий уряд, і голова сільради, і священик зайняли їхню сторону, греко-католиків в цю церкву не пустили. З того часу греко-католики змушені відправляти службу Божу влітку під небом, а зимою ховаються в хатках, ніби підпіллям це тут виглядає.

Тарас Марусик

Микола Дутчак каже, що впродовж десяти років районна влада дурить греко-католицьку громаду, пускаючи її по звичному замкнутому колу. Микола Дутчак продовжує.

Микола Дутчак

Покійників нам забороняють заносити в храм. Навіть в церковне подвір’я нам не можна зайти туди. Всі ми ходимо, ховаємося, відправляємо з приниженням всі ці наші культові церемонії. Але ми вважаємо, що почергове богослужіння відповідає всім законам людським і церковним.

Через те, що нас заставляють примусово будувати свою церкву. А в нас це 40 дворів, і то вже протягом 10 років їх стало менше, десь 30 дворів. І це знущання, нічого не можна зробити. Почергове богослужіння – це є чисто демократичний і вільний вибір без примусового цього більшовицького примусу.

Тарас Марусик

Як сказав Микола Дутчак, недавно голова Івано-Франківської обласної держадміністрації Михайло Вишиванюк (цитую) “тільки нарешті змилосердився” і видав розпорядження про запровадження почергового богослужіння.

Микола Дутчак

Але православні наші брати не погодилися з цим і подали в апеляційний суд. Це засідання має відбутися 29 грудня. Там вже і буде вирішуватися, бути чи не бути нашій громаді в нашому селі.

Тарас Марусик

Микола Дутчак розповів також, що в деяких селах, наприклад, в Ковалівці сусіднього Коломийського району, почергові богослужіння відбуваються без жодних проблем: один священик править службу зранку, інший – після обіду.

Церква в селі Текучій славна ще й тим, що тут похована сестра Папи Римського, Пія ХІ. Про це написав невелику книжку журналіст Михайло Городенко. Микола Дутчак продовжує.

Микола Дутчак

Показали, що в нас коло церкви похована сестра Папи Римського Пія ІХ. Його сестра Марія-Терезія похована в нас біля церкви. Ми не маємо доступу піти до тієї могили, відправити поминальну панахиду. Це не є релігійне, це не є християнська любов. Я не знаю, як ті науки, які вони видають до своєї пастви, особливо ту заповідь Божу: “Люби ближнього свого, більше ніж себе”.

Тарас Марусик

Першим настоятелем церкви в Текучій, - каже член громади Української греко-католицької церкви, голова Яблунівського осередку “Просвіти” Микола Дутчак, - був священик Іван Стрельбицький, син Марії-Терези. Він прийняв парафію в 1835 році, коли йшло спорудження храму. Отець Іван Стрельбицький похований поряд з мамою.

Радіо “Свобода” було готове вислухати й іншу сторону, тому я звернувся за коментарем до митрополита Української автокефальної православної церкви Андрія, однак владика відмовився, при цьому побажавши веселих свят, за що ми йому дякуємо. Однак прикро, що дві церкви, з якими багато хто пов’язує надії мирно і по-християнському врегулювати в майбутньому міжконфесійну ситуацію в Україні, не помирилися на рівні окремо взятого села.

Василь Зілгалов

А ще про одну спробу досягти миру між християнами в Україні розповість з Києва Леся Олійник.

Леся Олійник

Складною і нерозв’язаною залишається сьогодні проблема примирення релігійних конфесій. Досягти цього намагається архієпископ Херсонський і Таврійський Іонафан. Робить це він через чудодійні можливості музичного мистецтва.

Професіональний регент і композитор, він є автором багатьох зразків церковної музики. Деякі з них увійшли до духовної скарбниці українських пісноспівів УПЦ. Останній свій твір Архієпископ Іонафан назвав “Літургія миру”.

Божественні, ангельські інтонації музики літургії несуть спокій, умиротворення, наче взивають до вселенського миру. У своєму творі Архієпископ Іонафан намагається поєднати культуру західну і східну, латинську і слов’янську, православної церкви в рамках грецької божественної літургії Іоанна Златоуста.

Цей твір став широко відомий завдяки виконанню запису всесвітньо відомого камерного хору “Київ” під орудою видатного хормейстера Миколи Гобдича.

У київській студії радіо “Свобода” архієпископ Херсонський і Таврійський Іонафан. Владико, відомо, що Ваша “Літургія миру” знайшла прихильників з боку духівників і серед римо-католицької, і православної церкви, і греко-католицької церкви, і протестанти захоплюються її мелодіями. Які надії Ви покладали, коли створювали “Літургію”?

Архієпископ Іонафан

Ми живемо з Вами в Україні. Вже багато часу в Україні триває міжконфесійний конфлікт. Ви знаєте, що це конфлікт між греко-католиками і православними, в середовищі самих православних. І мені спало на думку, що треба щось зробити в сфері культури, в сфері музики, щоб поєднати, примирити ворогуючі сторони. Якось я перебував у Західній Європі і почув цей чудовий спів григоріанський в Швейцарії, в Італії. Знаєте, коли я почув цей спів церковний, то мир, нібито, зійшов мені в душу. Я так подумав, що треба познайомити і нашу церковну публіку з цією музикою і внести свій вклад в примирення всіх конфесій.

Тому, саме на першому плані така ціль, така мета. Це роз’єднання майже тисячоліття, коли зійшлися 2 культури, зійшлися християни. Всім знайома ця музика, ця мелодія, це теж об’єднуючий фактор. Самі мелодії григоріанські, я вже казав, вони несуть в душу мир, ідею злагоди, милосердя, любові до Бога і ближнього.

Леся Олійник

Владико, нещодавно на Херсонщині відбувся конфлікт на ґрунті церкви. На Вашу думку, чи здатна сьогодні мова музики примирити людей різних вірувань, різних поглядів. Чи здатна повернути нам духовність?

Архієпископ Іонафан

Я хотів би зауважити, що конфлікт на Херсонщині – це одиничний, непоширений приклад, він стосується тільки одного селища. Взагалі на Херсонщині конфесії живуть мирно. Але там, знаєте, як і повсюди, питання не міжрелігійної ворожнечі, міжконфесійної, а питання власності.

Хто побудував храм, кому він належитиме? Саме на цьому ґрунті виникли ці непорозуміння. Але цими непорозуміннями користуються деякі політичні сили напередодні виборів. Регіон наш південний – Миколаївська, Херсонська області зазнали дуже великого атеїстичного тиску, войовничий комунізм там був.

Якщо їхати по степах України, то Ви не побачите жодного типового храму. Це такий каток пройшов комуністичний, що дуже важко відроджувати духовність. Тим більше, що старе покоління, стара генерація, яка концентрувала всі традиції слов’янські, релігійні, ця стара генерація вже відійшла.

А молодь зараз, Ви розумієте, що це є суспільство споживання. Долар або карбованець – то вже такий Бог, цінності якось перевернулися, духовні цінності десь внизу, а матеріальні – вгорі. Молодь зараз заробляє, вона шукає собі місця під сонцем, духовні речі якось на 2-му, на 3-му, або навіть на 10-му плані.

Це тяжкий період для нашої церкви, для нашої духовності, але я думаю, що це – тимчасово. Через 20-30 років знову повернуться до цих цінностей. Але ми – духовенство, релігійні і культурні діячі, і хори – класичні, духовні, світські маємо зберегти, примножити аби передати наступним поколінням українців.

Леся Олійник

Владико, божественна літургія Іоанна Златоуста несе в собі христоцентриську ідею. Ніцше колись сказав, що Христос був єдиний християнин, а всі інші християни лише спотворювали його. Який образ несе Ваш твір “Літургія миру”?

Архієпископ Іонафан

Для церковної людини Христос – людина і Бог, богочоловік Ісус Христос. В Його образі поєднуються всі найкращі ідеї стосовно людської особи, стосовно Божества. Тому Христос – то є ідеал над ідеалами. В тому розумінні ніхто не може досягти ідеалу Христового, але ми всі покликані бути Йому подібними, христоподібними.

(співає)

Тіло Христове прийміте.


Василь Зілгалов 25 грудня відзначали Різдво Христове і вірні римо-католицької церкви в Україні, тут нараховується 840 парафій. Про те, як святкують це свято римо-католики України, розповість наша львівська колега Галина Терещук, яка у перший день Різдва побувала у прикордонному містечку Мостиська.

Галина Терещук

Костел Святого Івана Христителя в самісінькому центрі Мостиськ вже 100 років поспіль збирає чисельних вірних. Особливо багато людей, як католицького, так і православного віросповідання приходять сюди у дні Різдвяних свят. І цього разу у храмі було людно, багато молоді і дітей.

А розпочинається Божественна літургія урочистою ходою отців і їхніх помічників. Традиція святкування Різдва Христового у римо-католиків України така ж, як у греко-католиків і православних, які відзначають це свято 7 січня за юліанським календарем.

В святий вечір готується 12 пісних страв, співаються колядки, люди вітають один одного із народженням Спасителя, а ще неодмінно відвідують хворих і малозабезпечених. Втім, як зазначали мені мешканці, все ж таки Святий Вечір і те, що вони готують для стола, залежить від змісту їхнього гаманця.

Отець диякон Йосиф Негович розповідає.

Отець Йосиф

Вечеря, особливо в цей день, це є такий пісний день, люди приготовляються через спокуту, через сповідь, бо багато людей користуються тайною сповіді, причащаються, потім приготовляється традиційна ялинка, роблять Вертепи, театральні представлення Різдва, вдома є приготування традиційної Вечері, 12 страв, особливо кутя.

У нас, на західній землі вона є традиційна. Потім, як показується перша зірка, приїжджає родина, засідають і ділять, в нас традиційно білим окладом, хлібом таким оплатом. Це є символ любові.

Галина Терещук

Оплатку розділила між всіма і ціла родина Купорів в Мостицьку. На Різдво до батьків приїхали двоє донек і синів зі своїми дітьми. Була вдома і донька Яна, яка мешкає у місті Жешуві в Польщі. Власне, у цій родині і можна було відчути свято Різдва. У хаті пахне ялинкою, бігають онуки, яких годі було долічитись. Відчувалися спокій і любов, справжній родинний затишок.

Власне, свято Різдва дарує безцінне спілкування у родинному колі, а ще впевненість і надію. Запитую у глави сім’ї – пана Станислава Купора про те, яке значення для нього має свято Христового народження.

Станислав Купор

Всі мої внуки, всі діти з’їхалися і з’їжджаються. Це для нас дуже велике свято, тому що народження Христа то є велике свято. Кожна нація, чи то українці, чи то поляки, святкують народження Христа. Було б добре, якби народження Христа всі святкували б разом, в один день.

Галина Терещук

А найбільшою втіхою для малечі став Вертеп, що завітав у їхню хату. За переказами вважається, що господарі, яких Вертеп привітав із Різдвом Христовим першими, будуть особливо щасливими у році наступному, чого бажаю усім слухачам.

Василь Зілгалов

Шановні слухачі, на цьому ми завершуємо останню в цьому році програму “Споконвіку було слово”. Нагадаю, що її автор і укладач – Василь Зілгалов. У празькій студії за режисерським пультом допомагає мені Вашек Клоцберг. Ми прощаємося з вами, шановні слухачі, в цьому році, бажаємо вам щасливого Різдва Христового, щасливого Нового року, щастя, любові і всього найкращого. З Різдвом Христовим і з Новим роком!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG