Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 18:16

“Права людини”. 1. 12 січня – День українського політв’язня. 2. Свобода слова в Україні і в світі у 2003 році очима міжнародних журналістських організацій. 3. “Голоси скривджених”: про проблеми підполковника В’ячеслава Ляшенка з Криму.


Надія Шерстюк “Права людини”. 1. 12 січня – День українського політв’язня. 2. Свобода слова в Україні і в світі у 2003 році очима міжнародних журналістських організацій. 3. “Голоси скривджених”: про проблеми підполковника В’ячеслава Ляшенка з Криму.

Київ, 13 січня 2004 року.

Надія Шерстюк

На хвилях української служби радіо “Свобода” ви слухаєте передачу “Права людини: українська реальність”. Перед мікрофоном у київській студії Надія Шерстюк. Звукооператор Михайло Петренко. Вітаємо вас, шановні слухачі.

Сьогодні у програмі, зокрема, такі теми:

- 12 січня – День українського політв’язня.

- Свобода слова в Україні і в світі у 2003 році очима міжнародних журналістських організацій.

- “Голоси скривджених”: про проблеми підполковника В’ячеслава Ляшенка з Криму.

12 січня в Україні відзначають День політв’язня. Радіо “Свобода” звернулося до кількох колишніх в’язнів сумління, які мешкають в різних куточках України. Мій колега Тарас Марусик поцікавився, як їм живеться у нинішній Україні, і що їм болить.

Тарас Марусик

Одному з героїв підпільної боротьби на Західній Україні Мирославові Симчичу 5 січня сповнився 81 рік. Його псевдо було “Кривоніс”. У грудні 1948 року, коли він з побратимом обходив криївки, потрапив у засідку. Його друг загинув, а він задихнувся в диму і в такому стані потрапив у руки енкаведистів. На той момент Мирослав Симчич три роки командував Березівською сотнею УПА. В ув’язненні провів загалом 32 роки 6 місяців і три доби.

Був короткий період волі 1963 року, після 15-и років ув’язнення, коли йому дозволили оселитися в Запорізькій області. Наново заарештований у січні 1968 року. Звільнений 30 квітня 1985 року. За час ув’язнення непогано вивчив географію колишнього СРСР: Колима, Тайшет, Єлець Липецька область, Мордовія.

Мирослав Симчич

Справа в тому, що я у своєму житті ніколи не мав достатку від народження. Я народився в селянській сім’ї, лишився напівсиротою без батька маленьким хлопчиком. Отримую пенсію. Я не скажу, що то розкіш, але якось виживаю. Але щоб взагалі не голодувати, то там, де я родився, батько лишив кусок городу, і там я саджу квасолю, картоплю, всякої городини. То городину маю свою, а за пенсію купимо з дружиною олії та кусок м’яса чи солонини, щоб заправити картоплю. Деколи останнім часом допомагає один син.

Тарас Марусик

А держава не допомагає?

Мирослав Симчич

Держава, окрім пенсії, не допомагає абсолютно нічим. Жінка, правда, має 43 роки стажу, то тепер їх ще 40 гривень добавили пенсії. Розумієте, то тепер ми вже будемо багаті.

Тарас Марусик

Мирослав Симчич, один з героїв підпільної боротьби на Західній Україні, сказав на закінчення:

Мирослав Симчич

Важку ношу, яку ми ще не донесли, лишаємо на ваші плечі, бо ми відходимо. Але вірте, що ми переможемо. На все добре вам. З нами Бог - він нам допоможе.

Тарас Марусик

Мешканка Одеси Ганна Михайленко була ув’язнена на підставі типової в радянські роки для осіб її кола статті за антирадянську агітацію та пропаганду, а також за зв’язки з Українською Гельсінкською Групою. За ґратами Казанської спецпсихлікарні провела 8 років серед справді психічно хворих людей і кримінальних злочинців. На волю вийшла в 1988 році, але досі не може спокійно згадувати тортури, яких зазнала там.

А тепер про день сьогоднішній.

Ганна Михайленко

Що стосується мене, то я живу, очевидно, так, як всі політв’язні України: злиденно. Влада нам не допомагає, а навпаки, ігнорує. А побутові умови в мене взагалі жахливі. З мене, зі злиденної жінки, вимагають підсобне приміщення, без якого квартира моя дуже бідна не зможе існувати. Так що замість того, щоб відпочити на старості літ, я повинна займатися побутовими справами.

Тарас Марусик

За словами Ганни Михайленко, керівництво Приморської райдержадміністрації Одеси, зокрема її голова Микола Балан чекає, поки вона вмре, а тоді викинуть на вулицю її сестру, котра живе разом з нею.

Третім моїм співрозмовником був Іван Покровський, який відсидів 25 років “за зраду Батьківщини”. Якщо перекласти на нормальну мову, то за участь у підпіллі ОУН-УПА. Йому 82 роки. Родом з Волині. Мешкає зараз у Городні Чернігівської області. Вийшов на волю в 1974 році.

Іван Покровський

Після всяких перипетій я посилився в Городні. Прийняла мене одна сім’я, в якій я і до сьогодні живу. Пенсія в мене мінімальна, 95 гривень.

Тарас Марусик

Кілька років тому одержав від держави щомісячну доплату як жертва політичних репресій у розмірі 165 гривень. Його 75-річна дружина Івана Покровського сказала, що він уже непрацездатний, їздить в інвалідній колясці. А їй і з донькою доводиться обробляти 20 соток городу.

Іванна Покровська

Якби не працював, то, мабуть, здох би.

Надія Шерстюк

Наприкінці минулого року закінчився конкурс на посаду представника українського омбудсмена з питань свободи слова та засобів масової інформації. А на початку цього року міжнародні журналістські організації оприлюднили статистику порушень свободи слова за 2003 рік. Обидві теми досліджував мій колега Віктор Міняйло.

Віктор Міняйло

Поки команда уповноваженого Верховної Ради України з питань порав людини визначається, хто ж саме має бути її представником з питань свободи слова і засобів масової інформації, я поцікавився у звичайних журналістів, чи потрібен їм такий представник, і яка має бути його роль.

Іванна Добросинець, яка працює на радіо “ЕРА-ФМ” вважає, що, з одного боку, конкурси сприяють мобілізації сил журналістів.

Іванна Добросинець

Але мені здається, що без серйозних, виважених, ґрунтовних змін щось кардинально змінити лише конкурсами неможливо. Потрібно міняти докорінно політику держави, відмовитися від політики адміністрування свободи слова і доступу інформації до її споживача.

Віктор Міняйло

“Посада представника омбудсмана з питань свободи слова, звичайно, що потрібна, оскільки ситуація в цій царині критична,” - вважає оглядач Інтернет-видання “Парламент” Галина Плачинда.

Галина Плачинда

Чим більше людей займається проблемою свободи слова в Україні, тим краще.

Віктор Міняйло

А ось що про все це думає парламентський оглядач агенції УНІАН Олена Гітлянська.

Олена Гітлянська

Спочатку треба змінити Васильєва з Адміністрації Президента разом з Медведчуком, а потім вже думати про омбудсменів. Доки є темник, ніхто ні на що не вплине, тому що скільки людей кричать, а воно було і буде. Сенсу немає.

Віктор Міняйло

А тепер трохи статистики, яка оприлюднена на сайті “Інституту масової інформації”, що є представником в Україні “Репортерів без кордонів”.

Минулого року 4 українські журналісти загинули за нез’ясованих обставин або були вбиті; 38 українських мас-медіа заявили про економічний, політичних або непрямий тиск на себе, або своїх співробітників; 42 журналісти зазнали нападів, погроз, залякувань; 46 позовів подано проти українських ЗМІ та окремих журналістів.

ІМІ стверджує, що ситуація в царині свободи слова в Україні, як мінімум, не покращилася, і констатує зміцнення певних негативних тенденцій.

Для порівняння наведемо статистику, яка оприлюднена у звіті, власне, “Репортерів без кордонів”. У минулому році 42 журналісти загинули, щонайменше 766 було арештовано, майже півтори тисячі зазнали нападу або погроз і понад 500 зазнали цензури.

І, схоже, колишній британський прем‘єр Уїнстон Черчілль мав рацію, коли запевняв, що пресу легше задушити, ніж задобрити.

Надія Шерстюк

У вересні 2003 року місцева влада Донецька ліквідувала україномовну середню школу № 36. Батьки, вчителі та учні зверталися із листами і до українського Президента, і до прем’єр міністра, і до Верховної Ради України.

У Донецьк приїжджали високі посадовці з Києва і обіцяли, що школа не закриється. Віце-прем’єр Дмитро Табачник запевнив делегатів і гостей VIII Всесвітнього конгресу українців із 28 країн світу, що донецька школа працюватиме. Обіцяв це і прем’єр-міністр України Віктор Янукович.

Втім, торік перший дзвоник для учнів 36-ї школи так і не пролунав. Чимало педагогів перейшли працювати в інші школи, чимало залишились без роботи, а на адресу деяких вчителів, котрі найактивніше боролися проти ліквідації школи, лунали погрози. Група учнів та вчителів із колишньої української 36 школи провела цьогорічне Різдво у Львові. Такий подарунок їм зробили Конгрес українських націоналістів, монахині Української греко-католицької церкви та львівська місцева влада. З учнями спілкувалася Галина Терещук.

Галина Терещук

Дітей із Донецька я зустріла вже у день їхнього від’їзду зі Львова. Три Анни та Людмила, дев’ятикласниці та семикласниці уже колишньої 36 школи, не приховували своєї радості від побаченого у Львові. Вперше у житті діти по-справжньому відзначили Різдво Христове з усіма традиціями, з відвідуванням Богослужінь. А ще були вражені тим, що усі дні і на вулиці, і з чужими людьми вони могли вільно спілкуватися українською мовою - їх усі розуміли і відповідали їм тільки українською.

Анна

Тут спілкуються всі українською мовою.

Галина Терещук

Як ви почуваєте себе в Донецьку, коли починаєте звертатися українською мовою?

Анна

Всі дивляться великими очима.

Людмила

У нас взагалі дуже рідко зустрінеш людей, які розмовляють українською.

Галина Терещук

А чи ви маєте можливість читати українською мовою книжки, журнали, газети? Що вам пропонує місто в такому плані?

Людмила

В нас дуже мало видається газет українською. Книжки тільки російською мовою.

Галина Терещук

Після ліквідації школи діти вимушені були перейти у російськомовні. Я поцікавилась, як їм зараз навчатися?

Анна

Я перейшла до російськомовної школи – там зовсім інша атмосфера. Вчителі там дуже гарні, а от клас не дуже.

Людмила

Коли закрили школу, всі дуже плакали – шкода було. Всі кажуть, що дуже відрізняється наша атмосфера у школі і атмосфера у інших школах.

Галина Терещук

“Чим вам подобається українська мова?” – поцікавилася я у школярок.

Анна

Тому, що це наша рідна мова. Батьки мої теж хочуть, щоб я знала не тільки російську, а й українську мову. А також у нас зараз у всіх вищих навчальних закладах ведеться навчання українською.

Галина Терещук

А ось що діти у ці святкові дні сказали українському Президентові, прем’єрові, донецьким владцям.

Людмила

Нехай нам повернуть школу.

Анна

Так, щоб вони повернули нам школу і дали можливість навчатися у нашій улюбленій українській школі усім разом.

Людмила

Українських шкіл зараз дуже мало, а українська мова – це ж наша державна мова.

Галина Терещук

Свій смуток і жаль до керівників держави, зокрема Донецька, діти трішки розвіяли у Львові. Тут вони вивчили колядку, яку, кажуть, неодмінно заспівають своїм російськомовним однокласникам, а ще розкажуть їм про все, що побачили у Львові, особливо про традицію святкування Різдва Христового і про те, як гарно спілкуватися своєю рідною мовою.

Надія Шерстюк

Сьогодні у нашій традиційній рубриці „Голоси скривджених” ми розповімо про проблеми підполковника В’ячеслава Ляшенка з Криму. Офіцер Військової Служби правопорядку Міністерства оборони, структури, що покликана захищати права військовиків, сам потребує захисту.

Детальніше про це розповідає Володимир Притула.

Володимир Притула

Підполковник В’ячеслав Ляшенко був біля витоків нової правоохоронної і правозахисної військової структури. Тут він служить на посаді начальника групи планування матеріально-технічного забезпечення Кримського територіального управління із середини 2002-го року. Однак торік у нього стався конфлікт із безпосереднім начальником, командиром цього управління, генералом Віталієм Шевченком. Останній звинуватив свого підлеглого у розкраданні паливно-мастильних матеріалів і наклав на нього стягнення.

В’ячеслав Ляшенко з цим не погодився. За його словами, новостворена військова структура фінансувалася не у повному обсязі, а завдання військового командування треба було виконувати. Тож за наказом командира частини підполковник списав 400 літрів дизельного палива, а отримані готівкою кошти були використані, знову ж таки, за вказівкою генерала, на службові потреби: на оплату виготовлення автомобільних номерів частини, на закупівлю для неї будівельних матеріалів, дрібного обладнання і канцприладдя, тощо. І на всі витрати у підполковника є посвідки і чеки.

Тож у вересні 2003 року він подав позов до військового місцевого суду Симферопольського гарнізону зі скаргою на дії командира. Заявник просив суд зобов`язати генерала усунути допущені порушення його прав на працю та особисту гідність, скасувати накладенні на нього дисциплінарні стягнення і проведену та необ`єктивно викладену щодо нього атестацію, а також зобов`язати командира військової частини надати йому можливість переводу до іншого місця служби. Суд задовольнив усі вимоги позивача, окрім останньої: він визнав дії командира неправомірними з моменту їх вчинення.

Однак, командир не поспішає виконати судове рішення. Більше того, за словами підполковника Ляшенка, він розпочав справжнє цькування свого підлеглого.

В’ячеслав Ляшенко

Ситуація, що склалася, не дає можливості виконувати свої офіційні обов’язки в повній мірі, так як він принижує честь і гідність мою як громадянина, як офіцера взагалі. Також своїми діями він тисне на мою сім’ю, користуючись своїми повноваженнями в грошовому вираженні. Все це відбувається на очах моїх товаришів по службі, негативно впливає на стан справ.

Володимир Притула

Це був підполковник Військової Служби правопорядку В’ячеслав Ляшенко.

Він каже, що від дій командування морально і матеріально страждає його сім’я. Офіцер не може знайти захисту і в керівництві Міністерства оборони. За словами підполковника, він просто хоче перевестися до іншого місця служби, але й цього не може зробити.

Надія Шерстюк

Це була програма “Права людини: українська реальність”. Її уклала і провела Надія Шерстюк, мені допомагав Михайло Петренко.

На все добре.

Говорить радіо “Свобода”!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG