Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 05:01

“VITA NOVA”


Павло Вольвач “VITA NOVA”

Київ, 21 січня 2004 року.

Павло Вольвач

Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.

“Навздогін одному ювілею”. Так би я назвав тему нашої сьогоднішньої зустрічі. Загалом, ми рідко звертаємось до всіляких дат та річниць, а якщо і торкаємось подібних тем, то хіба, що мимохідь, відбуваючись скоромовкою коротенького репортажу.

Сьогодні інший випадок. Інший, бо йдеться про митця, котрий “сам створює і розвінчує міфи, і який водночас сам є міфом, і, власне, тому його знають майже всі, і не знає ніхто”.

Ось так відгукувалися про цю незвичайну постать всі, хто хоча б раз у житті зустрічався з ним. Він був майстром містифікацій, у величезних кількостях вигадував про себе неймовірні історії, і зараз майже неможливо розібратися, що в них було правдою, а що – плодом буйної фантазії. Зрештою, і все його життя було однією геніальною містифікацією.

Мова, як ви вже, мабуть, здогадалися, про Сергія Параджанова. У багатьох російських кінодовідниках нині він значиться як “відомий російський” або ж “радянський кінорежисер”, хоча й перше, й друге мало відповідає дійсності.

Правом назвати Параджанова “своїм” мають більше Вірменія, Грузія, Україна та ще, хіба, Азербайджан, духом яких він жив і багато зробив для розвитку їхньої національної культури. А щодо “радянськості” Параджанова, то всім своїм життям він заперечував основні канони “радянської дійсності”, яка не терпіла й боялася свободи та вільнодумства.

Отож сьогодні ми й поговоримо про цю визначну постать. А розпочнемо розмову деякими віхами з життя та творчості геніального митця. Про це – в матеріалі Наталки Позняк.

Наталка Позняк

Сергій Параджанов народився 9 січня 1924 у Тифлісі в родині антиквара. Вишуканий смак і вміння відрізнити справжню реліквію від підробки передалися від батька. І це потім не раз виручало Сергія, коли він, сидячи без роботи, підробляв скуповуванням антикваріату.

В 1946 році Параджанов здає іспити на режисерський факультет ВДІКу, де його вчителями стають українські режисери Ігор Савченко та Олександр Довженко. Після закінчення він приходить на роботу на кіностудію Довженка. Тут він знімає фільми “Андрієш”, “Квітка на камені”, “Наталя Ужвій”, “Капела “Думка”.

Але справжнім тріумфом, що одразу поставив Параджанова в ряд режисерів світового рівня, стали зняті 1964 році “Тіні забутих предків”. Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 Гран-прі) в двадцять одній країні.

Параджанову посилали свої вітання Феліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.

Павло Вольвач

“Тіні забутих предків” багато в чому стали знаковим моментом в українському мистецтві. І, напевно ж, головним творчим здобутком самого Параджанова. Тож не дивно, що розмова культуролога Олександра Хоменка та мистецтвознавця Дмитра Горбачова обертається насамперед довкола “Тіней...” Хоча й не тільки. Втім, про все по порядку.

Олександр Хоменко

Як видається, параджанівський фільм “Тіні забутих предків” став другим виявом кінематографічної українськості в світі після “Землі” О.Довженка, який репрезентує наш дискурс в культурному вимірі цілої планети. Чому так сталося, на Вашу думку? Чому саме цей фільм став репрезентантом українськості, особливо в 60-ті роки і пізніше?

Дмитро Горбачов

Я був знайомий з Параджановим, і він розкрив мені деякі секрети своєї українськості. Він був учнем І.Савченка. Він мені розповідав, що надзвичайно шанував свого вчителя. Власне, цей український вимір починається вже в Москві з Савченка.

Другий момент - це те, що на студії ім. Довженка також інколи робилися непересічні фільми. А те, що він зробив такий видатний фільм, то, по-перше, - це його мальовнича, живописна вдача. Те, що ця мальовничість і витонченість у нього навіть не стільки українського походження, скільки Східного, щось таке, як перська мініатюра. Хоча треба сказати, що українська культура теж не чужа Персії.

Олександр Хоменко

Пане Дмитре, Ви вже тут згадали про мальовничість параджанівських “Тіней забутих предків”. Як на мене, це є дуже важливим моментом. Поза всім візуальним рядом, який робив і Якутович, і Параджанов, “Тіні забутих предків” стали полюсом протистоянням радянській ідеології, бо радянська ідеологія була прогресистською, тобто міф про НТР, міф про прогрес, а Параджанов говорив про якісь вічні цінності.

Чому саме цей параджанівській фільм, на Вашу думку, став таким моментом опозиційності й протистояння офіційній радянській ідеології, офіційному дискурсу? Адже Параджанов не лише у фільмах, але й як особистість протистояв цій ідеології, хоча б тим, що підписував відомі листи-протести проти арештів української інтелігенції. Власне, як це поєднувалося в Параджанові-особистості і Параджанові-митці?

Дмитро Горбачов

Параджанов дуже любив народне мистецтво, відтак він дуже міфологічний. Він шанував Марусю Приймаченко, з якою зустрічався, і вважав її геніальною. А офіціозне мистецтво, розуміється, йому не дуже пасувало, хоча й не був він чужий народництву через Коцюбинського.

До речі, його мрією було зняти “Інтермецо”, але в ЦК його поставили перед вибором: “Ти спершу зніми щось про робітничий клас, а тоді ми вже дозволимо тобі”. Виїхавши до Білорусії і відчувши, що він за кордонами УРСР, Параджанов там публічно виступив і сказав: “Я змушений грати подвійну роль”. Оце йому не пробачили тут.

Наталка Позняк

Параджанов вів себе надто виклично: підписував ледь не всі листи-протести проти політичних репресій, підтримав акцію, влаштовану київською інтелігенцією на прем’єрі “Тіней...” в кінотеатрі “Україна”, зробив карикатуру на кінопробах на роль Маркса (а це, як мінімум, могла б бути Ленінська премія). Йому “зрізали” “Київські фрески”, лишилися нереалізованими мрії про “Інтермецо” за твором Коцюбинського та екранізацію “Слова про Ігорів похід”. Не відбулося і “Диво в Оденсі”, історія життя Ганса-Крістіана Андерсена по-параджанівськи.

Павло Вольвач

У тодішньому Києві Параджанов знався з багатьма людьми. Зустрічався він і з нашим сьогоднішнім гостем Дмитром Горбачовим. Тож спробуймо за його допомогою відтворити хоча б ауру того часу, в якому мерехтить тінь славетного маестро.

Пане Дмитре, з’явившись у Києві, Параджанов став досить помітною постаттю на культурницькому полі. Коло його особистості, коло його квартири живе українське життя почало бурхать. Все, що було цікавого, чесного, стягувалося до Параджанова. Ну, принаймні, дуже багато цікавих постатей: Дзюба, Миколайчук. Чому так було?

Дмитро Горбачов

Річ в тім, що він приваблював своєю артистичністю, передусім. Скажімо, він, переповідаючи мені зміст свого майбутнього сценарію, казав, що це буде сценарій про його тітку, яка торгувала французьким прононсом. Або уявіть собі таку сцену. Сидить Параджанов. Задзвонив телефон. Він взяв трубку і промовив: “Говорітє, вас подслушивают”.

На кожному кроці буквально - цей його надзвичайний артистизм. Розуміється, що це приваблювало, тому що в Україні тодішній якраз бракувало артистизму.

Павло Вольвач

От і тяглися до нього непересічні особистості. Хто там був вхожий?

Дмитро Горбачов

Ви вже й назвали того самого Якутовича, був там і скульптор Сінкевич, і Грицюк, і Гавриленко Григорій, і Микола Бажан.

В нього було сюрреалістичне мислення. От він чим ще... Кожен його вчинок – це був парадокс, тобто свого роду сюрреалізм. А сюрреалізм в 60-х роках був на часі взагалі в світовому мистецтві. Таким чином Параджанов став резонувати світовим мистецтвом через міфологію, через парадокси.

Олександр Хоменко

Власне, Ви тут вже згадали за колажність мистецького чину Параджанова. Між тим, завжди згадували про те, що він дуже розумівся на світі речей. Скажімо, він добре розумівся на антикваріаті. Можливо, в цьому замилуванні в світі речей, в цій його колажності було протистояння холодному світу радянського кінематографу. А от Параджанов повертав цьому світу предметний вимір, вимір теплої речі.

Дмитро Горбачов

Можливо, але він не був абсолютним політичним дисидентом, він не протиставляв себе буквально. Тому що він все ж таки був прописаний в цій офіційній системі, він був офіційним режисером. І навіть перший його фільм був абсолютно соцреалістичний і навіть в чомусь симпатичний, знаєте, такий наївний.

Більше того, він цінував добре ставлення до нього з боку властей. Наприклад, коли його цькували, він написав листа Шелесту. Прочитавши це, Шелест зробив таку резолюцію (це зі слів Параджанова): “Снять озлобленіє (з Параджанова) і дать єму работать”. Параджанов переповідав мені: “Коли я прочитав цю резолюцію, я заплакав”.

Павло Вольвач

Пане Дмитре, а історія із ув’язненням Параджанова. Тим більше, що, як Ви кажете, він не був ані дисидентом, ані якимсь там...

Дмитро Горбачов

Я гадаю, що його щирість й підвела Параджанова. Здається, що приводом до офіційного цькування був його виступ в Білорусії на з’їзді чи то художників, чи то кінематографістів, де він сказав, що поставлений в ненормальні умови існування.

Павло Вольвач

Хоча зараз пишуть, що він сам деякою мірою провокував це ув’язнення, тобто дражнив владу.

Дмитро Горбачов

Так це ж мистецька поведінка, зрештою. Розумієте, мистецька. Він був митець на всіх рівнях. Наприклад, на наступний день після виклику Параджанова в КДБ я його зустрічаю, а він повідомляє: “От вчора мене викликали в КДБ, тому що я захоплююся нумізматикою. Я відповів їм: “Так-так, я монєтчік, я мін’єтчік...” Розумієте, не жартувати і не провокувати... Це не була з його боку провокація. Це просто була нормальна мистецька поведінка, яка включає висміювання, дражнилку і так далі.

Павло Вольвач

І в тому ж ряду – і ці його натяки на гомосексуальні стосунки...

Дмитро Горбачов

Річ в тім, коли йому це закидали, то він також підхоплював цю гру. Я знаю одну жінку, котра після ув’язнення кинулася на шию своєму товаришу Параджанову. А він відсторонився і, щоб всі чули, сказав: “Слухай, ти до мене не чіпляйся, а то всі подумають, що я вже змінив свою орієнтацію на жіночу”. Це все була гра геніального артиста. Ось чому він і став світовим лідером.

Павло Вольвач

Яка все ж не “сняла озлоблєніє”, а довела до табору...

Наталка Позняк

1973 року Параджанова заарештували, звинувативши у гомосексуалізмі. І по сьогодні тривають дискусії, чи мали місце історії, які розповідав сам Параджанов, чи це була його чергова містифікація.

Але останньою краплею для влади стало інтерв’ю Параджанова одній данській газеті, де він заявив, що його близькості домагалися “аж два десятки членів ЦК КПРС”.

На зоні Параджанов лишився вірним своєму покликанню – творити красу зі сміття. Він майстрував ляльки, картини, колажі. Із кефірних кришечок він робив медальйони з портретами Пушкіна, Хмельницького, Петра І.

Пізніше Федеріко Феліні відлив із “Пушкіна” срібну медаль, якою з того часу нагороджують кращий фільм на фестивалі в Риміні.

Взагалі Параджанов був генієм у всьому. Він малював, консультував відомих спеціалістів з кераміки, скла, порцеляни, зброї, антикваріату, користувався беззаперечним авторитетом серед ювелірів, його високо цінували археологи, історики, етнографи.

За долю Параджанова клопоталися Ліля Брік, Белла Ахмадуліна, Луї Арагон, Федеріко Феліні. Через чотири роки його звільняють, він повертається до Києва.

Однак умови роботи нестерпні: жодного пропущеного сценарію без дюжини “кастрацій” в кожному абзаці, розформування кількох знімальних груп. У відчаї Параджанов посилає телеграму: ” Москва. Кремль. Косигіну. Оскільки я є єдиний безробітний кінорежисер в Радянському Союзі, переконливо прошу відпустити мене голим через радянсько-іранський кордон, можливо, стану засновником іранського кіно. Параджанов”.

Павло Вольвач

Жарти жартами, але, будьте певні, таки б став. Він кругом був своїм, цей кавказець. Більше того, в різних національних мистецтвах йому було підвладне те, до чого незрідка не могли приступитися аборигени. Звідки це? Чи не від того етнічного казана, яким протягом віків був Кавказ, і, зокрема, Грузія, котра здавна ставала батьківщиною для багатьох національних спільнот?

Олександр Хоменко

А ось кавказьке коріння родоводу Параджанова... Параджанов якось уреальнював у своїй творчій практиці цю свою кавказкість? Адже невипадково фільм “Тіні забутих предків” – це теж фільм про світ гір: гори Кавказькі, гори Карпатські.

Дмитро Горбачов

Він, розуміється, ніколи цього не цурався. Річ в тім, що він дуже швидко асимілювався. Тут, в Україні, він став справжнім українцем, тому що культура українська йому імпонувала надзвичайно.

Хоча треба сказати, що “Тіні забутих предків” виникли в його інтерпретації випадково. Цей фільм мали зняти до ювілею Коцюбинського і доручили спеціально кавказцеві, знаючи, що він, розуміється, фільм зробить поганий, націоналізму там жодного не може бути українського. Таким чином відстріляються. А вийшло все навпаки: Параджанов став більшим українцем, ніж, може, пересічний українець.

Павло Вольвач

Але на це, звісно, ніхто не зважав. Мистецтвознавцям в цивільному, причому на різних теренах тодішнього СРСР, було байдуже, що перед ними геній. Організована ними “ніч відчуження і забуття” тривала для Параджанова не лише в Україні.

Наталка Позняк

“Відлучення” Параджанова від екрану тривало 15 років. “Мене вбили, заборонивши знімати”, - нарікав близьким Параджанов. У кінці 80-х на студії “Грузія-фільм” він іще встиг відзняти “Легенду про Сурамську фортецю” та казку “Ашик-Керіб” за мотивами Лермонтова.

Останній грандіозний задум – “Сповідь”, фільм про своє дитинство, перервала смерть. Він помер 20 липня 1990 року від раку легенів. “Світ кіно втратив одного із своїх магів-чарівників”, - відгукнулися на цю звістку великі італійці Феліні, Антоніоні, Бертолуччі, Мастрояні, Мазіна, Моравія.

Цього року Параджанову виповнилося б вісімдесят. В 1990 році йому було присвоєно звання народного артиста України, через рік він став лауреатом Національної премії ім. Шевченка (посмертно).

Рішенням ЮНЕСКО 1999 рік було названо “Роком Параджанова”, його ім’я присвоєно планеті № 3963.

На території кіностудії Довженка стоїть пам’ятник майстру. Однак найбільшим пам’ятником є його фільми і той неповторний світ казки і культу краси, який він заповідав усім нам.

Павло Вольвач

Отож, плекаймо той світ у собі - лишається додати мені до слів журналістки Наталки Позняк, - а також те, що в ефірі був радіожурнал “Віта Нова” і я, ведучий Павло Вольвач. В студії мені допомагав звукооператор Михайло Петренко. Хай щастить!

Говорить радіо “Свобода”!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG