Київ, 23 січня 2004 року.
Надія Степула
Дорогі слухачі! З вами – радіожурнал СЮЖЕТИ. Автор і ведуча – я, Надія Степула. Вітаю Вас!
“...І над нами, й під нами горять світи... І внизу, і вгорі глибини... О, який же прекрасний ти, Світе єдиний!” - це ліричне здивування поет Євген Плужник записав якогось непростого будня у 1933 році.
Лірика часто рятувала і поетів, і літературу....
Як завше в цьому “прекрасному світі”, час коригує все, отже, справіку лірикою називалася пісня в супроводі ліри. А лірниками ще недавно називали мандрівних співців, які акомпанували собі на лірах, або “рельях” – поширеному на дев’яте століття в Європі інструменті, який мав три струни, вісім клавішів і кружечок замість смичка.
Ще в сімнадцятому столітті лірники були в Україні. Є вони й сьогодні – сучасні виконавці, знавці кобзарсько-лірницьких традицій, наприклад, Володимир Кушпет, відомий педагог та учасник Всеукраїнської Спілки кобзарів. Звучить ліра так.
А тепер послухаємо в сюжеті від Богдани Костюк, як ліризм освоюється нинішніми виконавцями української пісні.
Богдана Костюк
Ліризм української народної пісні успішно використовують сучасні виконавці. Розповідає лідер гурту “Мандри” Фома.
Фома
Я можу аналізувати, як із точки зору власної історії, так з точки зору інших музикантів. Ми маємо дуже багато концертів, наприклад, не в великих масових навіть заходах, а саме на корпоративних вечірках.
Корпоративні вечірки зазвичай запрошують, вони самі кажуть, що ми можем запросити обєзьяну з Москви зі звукорежисером і заплатити ті ж самі гроші, вони запрошують нас. І це дуже часто, це приємно. І відповідно я роблю аналіз, що це цікаво тому, що це є свідчення того, що ми займаємося своєю справою не просто так.
Богдана Костюк
Фома, а де Ви збираєте фольклорний матеріал?
Фома
Ой, на жаль, от зараз у мене нема можливості їздити за фольклорним матеріалом, але я багато слухаю української автентичної музики, наприклад, видає “Арт-Велес”.
Я люблю дуже, от наприклад, дістати українські збірники пісень і почитати щось, що мені особисто подобається або що торкає душу.
Дивизм притаманний українській пісні здавна і цим приваблює і музикантів і слухачів переконана солістка гурту “Фарбований лис” Леся Щербак.
Леся Щербак
Співати треба, коли вже не можна, коли вже хочеться щось до дуже-дуже сильно сказати, прошепотіти, прокричати. От і це характерно для ліричних пісень. В них, як би більше емоційність, більше подача.
Лірика, вона живе в тобі, вона тебе переслідує. І поки ти не зробиш з неї пісню, поки ці почуття не перегорять якось, не перетворяться на пісню, чи на якійсь вірш, чи може якійсь прозорий твір. Вони будуть тебе мучати і нічого з цим не можна вдіяти мирним шляхом, направити в мирне русло цю енергію, ці переживання, ці почуття.
Надія Степула
Світ можна не тільки осмислювати, а й – домислювати, повертаючи минулому – славу, а майбутньому – минуле. Письменники вміють це робити фахово.... Щоб читач побачив, скажімо, як їдуть комонники “соляним шляхом” на гнідих і вороних конях, з дубового лісу, - не до “розбитого містка через Хрещатик”, а “стежкою понад яром” – туди, де височить Київ... – Вилучений і заборонений у 1972 – році масових арештів української інтелігенції , - роман Івана Білика “Меч Арея” нещодавно втретє побачив світ.
Серед видань, у яких українські прозаїки – Р.Іваничук, Р.Федорів, Д.Міщенко та багато інших, - стають своєрідними літописцями прадавньої історії і культури рідного народу, історичний роман І.Білика посідає місце особливе. Про це – в сюжеті від Тараса Марусика.
Тарас Марусик
Третє після 1972 року видання роману “Меч Арея” в Україні здійснили спільно два видавництва. Говорить голова видавничо-поліграфічного центру “Такі справи” Сергій Данилов.
Сергій Данилов
Всю ініціативу по виданню проявило видавництво “Веселка”, зокрема, його директор, його прізвище Гоян, який звернувся до нас з пропозицією зробити ось таке спільне видання. При цьому він посилався на наші попередні спільні видання з часописом “Сварог”, з часописом “Індаєвропа”. Але у нас є і свої мотиви щодо цього роману.
Тарас Марусик
Сергій Данилов досі не може забути історії перебудовних часів, коли “Такі справи” тісно співпрацювали з Народний Рухом України. Одного дня в кінці 80-их років минулого століття, під час чергового відправлення друкованої продукції в Івано-Франківськ, представник івано-франківського Руху, сідаючи в поїзд, запитав Данилова, чи той читав “Меч Арея”.
Сергій Данилов
“Ти запам’ятай, ти почитай”. Я кажу, а що це таке. “Оце таке”, і от у нього очі, коли він казав “оце таке”, ну це очі людини всередині якої є якійсь стрижень і яка буде завдяки цьому будь-які перепони долати і т.д.
Тарас Марусик
І тоді Сергій Данилов роздобув цей роман і прочитав його.
Сергій Данилов
З огляду на те, що перший наклад був немаленький, мені здається, що цей роман був одним із стрижнів оцієї, якщо її можна назвати, революції 1991 року української.
Тарас Марусик
Роман Івана Білика “Меч Арея” – це авторська версія про історичну постать гунського царя Аттили, який у творі виведений як київський князь Богдан Гатило. Редактор першого видання, письменник Дмитро Міщенко на недавній презентації роману розповів передісторію його видання. Спочатку рукопис із видавництва “Молодь” відправили в Інститут археології, де його розглянув Петро Толочко, тоді кандидат історичних наук. Рецензія була негативна. Тож Іван Білик подав рукопис до “Радянського письменника”. І роман таки побачив світ. Але Петро Толочко не заспокоївся. І хоча на той час він був уже звільнений з Інституту, як сказав Дмитро Міщенко, за профнепридатність, він організував проти роману 10 докторів наук, після чого книжка була вилучена з книгарень та бібліотек. Однак вилучити вдалося тільки 5 тисяч примірників, а 60 тисяч розкупили читачі.
Сергій Данилов
Петро Толочко є відомою особою, яка стверджує, що українці народилася, як нація в Х сторіччі безпосередньо з мавп. Це дуже цікава історична теорія.
Тарас Марусик
Сергій Данилов сказав, що особливо цінною у книжці є доопрацьована автором післямова, якою він на підставі різних наукових даних вирішив підкріпити роман після критики згаданих істориків.
Сергій Данилов
Видаючи зараз малим накладом, на які ми спроможні, роман Івана Білика ми вклоняємося тому моменту, де відбувся злам заскорузлої свідомості для того, щоб зв’язати з новими роботами, які зараз народжуються і які у нас є в плані.
Крім всього іншого, за домовленістю з видавництвом “Веселка” ми взялися повністю профінансувати і, власне, виробити це видання. А видавництво “Веселка” взялося за розповсюдження. А весь прибуток має отримати Іван Білик, автор цього роману.
Надія Степула
Білоруський поет Андрей Хаданович – єдиний, чия книга вийшла спершу в Києві, в українському перекладі, а тоді вже в Мінську – в оригіналі. Чи Хаданович таки “їздить до Києва за словами”, як подейкують? Чим близька його лірика українським поетам – Дзвеніславі Матіяш, Іванові Лучуку та іншим, котрі Хадановича перекладають? Про це – в інтерв’ю з поетом у сюжеті від Віталія Пономарьов. Віталій Пономарьов
Пане Андрею, Ви реґулярно буваєте у Києві, і навіть один Ваш білоруський колеґа сказав, що Хаданович їздить до Києва за словами. Це справді так?
Андрей Хаданович
І так, і ні. Колеґа озвучив досить злу пародію на вірші Хадановича. Так трапилося, що на книжку “Листи з-під ковдри”, яка вийшла в Україні, швидко відгукнувся часопис “ARCHE”, який присвятив мені персональний номер. Ну, і стало модно – упродовж кількох тижнів усі писали пародії на Хадановича. Виявилося, що це весело, це надихає, – то не будемо так вельми серйозно це усе трактувати...
Але натхнення, звичайно, приносить Київ. Щоб не ходити далеко за прикладом: у 2000-му році я був на міжнародній школі спільній польсько-українській, – здається, єдиним білоруським учасником, – де написалося таке собі віршоване “Листування між Іваном Грозним та Надією Костянтинівною Крупською”. Обидва думали про Білорусь, обидва вирішували найактуальніші питання... Але тим не менш, написалося саме у Києві, з української віддаленості від Білорусі. Отак насправді, мабуть, листування між Хадановичем у Києві і Хадановичем у Менську. Це та віддаленість, яка надихає.
У Києві я колись дістав дуже позитивні враження під час зустрічі зі студентами Києво-Могилянської академії. Жодного разу у Білорусі в мене не було такого – ну, майже 100-відсоткового, – порозуміння із слухачами, з читачами. Кожний жарт, кожна алюзія кудись потрапляла у ціль, причому у запланованих автором місці і часі. Ніколи так не тішився...
Віталій Пономарьов
Епістолярний жанр, здається, для Вас дуже привабливий. Книга називається “Листи з-під ковдри”, оце листування Крупської з Іваном Грозним, і навіть полковник Маркеса, якому ніхто не пише, у Вас отримує листа. Чому це так?
Андрей Хаданович
Спеціального задуму писати листування не було. Мабуть, це такий архетиповий стан поета. Емілі Дікінсон, пам’ятаю, писала “Лист до світу”. А ще хтось із французів порівняв своє послання із рукописом, закоркованим у пляшку, – здається, Альфред де Віньї.
“Листи з-під ковдри” – жодних тут поштових відсилок нема, це суто білоруська алюзія. Наша література сучасна ХІХ–ХХ століть починалася з листа Кастуся Калиновського, з передсмертного твору, який називався “Листи з-під шибениці”, – твору вельми трагічного. І чомусь карнавальні, іронічні, сміхові традиції були швидко занедбані, і вся наступна література існувала під таким героїчно-барикадним знаком. Для мене “Листи з-під ковдри” – це така аж зірвана на крик Декларація прав приватної людини у поезії. Людини, яка представляє “Я”, а не “Ми”, не промовляє ні від чийогось імені, не претендує на жодну істину, бо сама цією істиною не володіє.
Віталій Пономарьов
У Вашиїх багатьох віршах відчувається таке метафоричне листування або діалог з класиками. Це Вам допомагає підтримувати рівень напруги авторських віршів?
Андрей Хаданович
Для мене відсилка, посилання на класика, очевидно, таку подвійну роль виконує. З одного боку, це засіб викликати посмішку, іронію, щось таке ігрове. З іншого боку – це природний знак пошани, як не дивно, і схиляння перед авторитетом. Так що я одночасно вішаю їх на дошку пошани і смикаю за бороду – десь на межі з блюзнірством.
Віталій Пономарьов
Чи міг би я Вас попросити прочитати для прикладу один Ваш вірш?
Андрей Хаданович
Ну, хіба що сонет, де майже немає моїх слів, і кожний образ до чогось відсилає – можливо, одразу до кількох контекстів. Уже сама назва: “Маленький злидар”, – це компіляція кількох літературних назв:
Твоєї, знаю я, нема вини в тім, що когось приручиш алколголем. Вночі учора снився мені Ґолем, питущий привид празької весни.
Метеликам пояснюємо сни, і раз на місяць місяцю дозолим скиглінням – голим королем де Ґолем в кінополотнах із недавнини.
Знаходять люди радість у розмові, утеплюють пристанища зимові... Утопленик отямиться в казна-
якім повітрі, де води немає, пелюстки-зябра марно надимає, троянда, в світі згублена й сумна...
Надія Степула “Троянда в світі згублена й сумна” – образ, який тисячоліттями надихав поетів різних народів на дивовижні сюжети. Триває це, як ми почули, й досі. - Андрей Хаданович відшукує свої слова і троянди – свої сюжети - у рідній Білорусі та в інших краях, зокрема, й Україні.
А радіожурнал СЮЖЕТИ відзвучав, шановні слухачі, дякую за увагу. З вами була автор і ведуча Надія Степула. На все добре! Нехай троянди в сюжетах ваших днів не в’януть! Говорить радіо “Свобода”!
Надія Степула
Дорогі слухачі! З вами – радіожурнал СЮЖЕТИ. Автор і ведуча – я, Надія Степула. Вітаю Вас!
“...І над нами, й під нами горять світи... І внизу, і вгорі глибини... О, який же прекрасний ти, Світе єдиний!” - це ліричне здивування поет Євген Плужник записав якогось непростого будня у 1933 році.
Лірика часто рятувала і поетів, і літературу....
Як завше в цьому “прекрасному світі”, час коригує все, отже, справіку лірикою називалася пісня в супроводі ліри. А лірниками ще недавно називали мандрівних співців, які акомпанували собі на лірах, або “рельях” – поширеному на дев’яте століття в Європі інструменті, який мав три струни, вісім клавішів і кружечок замість смичка.
Ще в сімнадцятому столітті лірники були в Україні. Є вони й сьогодні – сучасні виконавці, знавці кобзарсько-лірницьких традицій, наприклад, Володимир Кушпет, відомий педагог та учасник Всеукраїнської Спілки кобзарів. Звучить ліра так.
А тепер послухаємо в сюжеті від Богдани Костюк, як ліризм освоюється нинішніми виконавцями української пісні.
Богдана Костюк
Ліризм української народної пісні успішно використовують сучасні виконавці. Розповідає лідер гурту “Мандри” Фома.
Фома
Я можу аналізувати, як із точки зору власної історії, так з точки зору інших музикантів. Ми маємо дуже багато концертів, наприклад, не в великих масових навіть заходах, а саме на корпоративних вечірках.
Корпоративні вечірки зазвичай запрошують, вони самі кажуть, що ми можем запросити обєзьяну з Москви зі звукорежисером і заплатити ті ж самі гроші, вони запрошують нас. І це дуже часто, це приємно. І відповідно я роблю аналіз, що це цікаво тому, що це є свідчення того, що ми займаємося своєю справою не просто так.
Богдана Костюк
Фома, а де Ви збираєте фольклорний матеріал?
Фома
Ой, на жаль, от зараз у мене нема можливості їздити за фольклорним матеріалом, але я багато слухаю української автентичної музики, наприклад, видає “Арт-Велес”.
Я люблю дуже, от наприклад, дістати українські збірники пісень і почитати щось, що мені особисто подобається або що торкає душу.
Дивизм притаманний українській пісні здавна і цим приваблює і музикантів і слухачів переконана солістка гурту “Фарбований лис” Леся Щербак.
Леся Щербак
Співати треба, коли вже не можна, коли вже хочеться щось до дуже-дуже сильно сказати, прошепотіти, прокричати. От і це характерно для ліричних пісень. В них, як би більше емоційність, більше подача.
Лірика, вона живе в тобі, вона тебе переслідує. І поки ти не зробиш з неї пісню, поки ці почуття не перегорять якось, не перетворяться на пісню, чи на якійсь вірш, чи може якійсь прозорий твір. Вони будуть тебе мучати і нічого з цим не можна вдіяти мирним шляхом, направити в мирне русло цю енергію, ці переживання, ці почуття.
Надія Степула
Світ можна не тільки осмислювати, а й – домислювати, повертаючи минулому – славу, а майбутньому – минуле. Письменники вміють це робити фахово.... Щоб читач побачив, скажімо, як їдуть комонники “соляним шляхом” на гнідих і вороних конях, з дубового лісу, - не до “розбитого містка через Хрещатик”, а “стежкою понад яром” – туди, де височить Київ... – Вилучений і заборонений у 1972 – році масових арештів української інтелігенції , - роман Івана Білика “Меч Арея” нещодавно втретє побачив світ.
Серед видань, у яких українські прозаїки – Р.Іваничук, Р.Федорів, Д.Міщенко та багато інших, - стають своєрідними літописцями прадавньої історії і культури рідного народу, історичний роман І.Білика посідає місце особливе. Про це – в сюжеті від Тараса Марусика.
Тарас Марусик
Третє після 1972 року видання роману “Меч Арея” в Україні здійснили спільно два видавництва. Говорить голова видавничо-поліграфічного центру “Такі справи” Сергій Данилов.
Сергій Данилов
Всю ініціативу по виданню проявило видавництво “Веселка”, зокрема, його директор, його прізвище Гоян, який звернувся до нас з пропозицією зробити ось таке спільне видання. При цьому він посилався на наші попередні спільні видання з часописом “Сварог”, з часописом “Індаєвропа”. Але у нас є і свої мотиви щодо цього роману.
Тарас Марусик
Сергій Данилов досі не може забути історії перебудовних часів, коли “Такі справи” тісно співпрацювали з Народний Рухом України. Одного дня в кінці 80-их років минулого століття, під час чергового відправлення друкованої продукції в Івано-Франківськ, представник івано-франківського Руху, сідаючи в поїзд, запитав Данилова, чи той читав “Меч Арея”.
Сергій Данилов
“Ти запам’ятай, ти почитай”. Я кажу, а що це таке. “Оце таке”, і от у нього очі, коли він казав “оце таке”, ну це очі людини всередині якої є якійсь стрижень і яка буде завдяки цьому будь-які перепони долати і т.д.
Тарас Марусик
І тоді Сергій Данилов роздобув цей роман і прочитав його.
Сергій Данилов
З огляду на те, що перший наклад був немаленький, мені здається, що цей роман був одним із стрижнів оцієї, якщо її можна назвати, революції 1991 року української.
Тарас Марусик
Роман Івана Білика “Меч Арея” – це авторська версія про історичну постать гунського царя Аттили, який у творі виведений як київський князь Богдан Гатило. Редактор першого видання, письменник Дмитро Міщенко на недавній презентації роману розповів передісторію його видання. Спочатку рукопис із видавництва “Молодь” відправили в Інститут археології, де його розглянув Петро Толочко, тоді кандидат історичних наук. Рецензія була негативна. Тож Іван Білик подав рукопис до “Радянського письменника”. І роман таки побачив світ. Але Петро Толочко не заспокоївся. І хоча на той час він був уже звільнений з Інституту, як сказав Дмитро Міщенко, за профнепридатність, він організував проти роману 10 докторів наук, після чого книжка була вилучена з книгарень та бібліотек. Однак вилучити вдалося тільки 5 тисяч примірників, а 60 тисяч розкупили читачі.
Сергій Данилов
Петро Толочко є відомою особою, яка стверджує, що українці народилася, як нація в Х сторіччі безпосередньо з мавп. Це дуже цікава історична теорія.
Тарас Марусик
Сергій Данилов сказав, що особливо цінною у книжці є доопрацьована автором післямова, якою він на підставі різних наукових даних вирішив підкріпити роман після критики згаданих істориків.
Сергій Данилов
Видаючи зараз малим накладом, на які ми спроможні, роман Івана Білика ми вклоняємося тому моменту, де відбувся злам заскорузлої свідомості для того, щоб зв’язати з новими роботами, які зараз народжуються і які у нас є в плані.
Крім всього іншого, за домовленістю з видавництвом “Веселка” ми взялися повністю профінансувати і, власне, виробити це видання. А видавництво “Веселка” взялося за розповсюдження. А весь прибуток має отримати Іван Білик, автор цього роману.
Надія Степула
Білоруський поет Андрей Хаданович – єдиний, чия книга вийшла спершу в Києві, в українському перекладі, а тоді вже в Мінську – в оригіналі. Чи Хаданович таки “їздить до Києва за словами”, як подейкують? Чим близька його лірика українським поетам – Дзвеніславі Матіяш, Іванові Лучуку та іншим, котрі Хадановича перекладають? Про це – в інтерв’ю з поетом у сюжеті від Віталія Пономарьов. Віталій Пономарьов
Пане Андрею, Ви реґулярно буваєте у Києві, і навіть один Ваш білоруський колеґа сказав, що Хаданович їздить до Києва за словами. Це справді так?
Андрей Хаданович
І так, і ні. Колеґа озвучив досить злу пародію на вірші Хадановича. Так трапилося, що на книжку “Листи з-під ковдри”, яка вийшла в Україні, швидко відгукнувся часопис “ARCHE”, який присвятив мені персональний номер. Ну, і стало модно – упродовж кількох тижнів усі писали пародії на Хадановича. Виявилося, що це весело, це надихає, – то не будемо так вельми серйозно це усе трактувати...
Але натхнення, звичайно, приносить Київ. Щоб не ходити далеко за прикладом: у 2000-му році я був на міжнародній школі спільній польсько-українській, – здається, єдиним білоруським учасником, – де написалося таке собі віршоване “Листування між Іваном Грозним та Надією Костянтинівною Крупською”. Обидва думали про Білорусь, обидва вирішували найактуальніші питання... Але тим не менш, написалося саме у Києві, з української віддаленості від Білорусі. Отак насправді, мабуть, листування між Хадановичем у Києві і Хадановичем у Менську. Це та віддаленість, яка надихає.
У Києві я колись дістав дуже позитивні враження під час зустрічі зі студентами Києво-Могилянської академії. Жодного разу у Білорусі в мене не було такого – ну, майже 100-відсоткового, – порозуміння із слухачами, з читачами. Кожний жарт, кожна алюзія кудись потрапляла у ціль, причому у запланованих автором місці і часі. Ніколи так не тішився...
Віталій Пономарьов
Епістолярний жанр, здається, для Вас дуже привабливий. Книга називається “Листи з-під ковдри”, оце листування Крупської з Іваном Грозним, і навіть полковник Маркеса, якому ніхто не пише, у Вас отримує листа. Чому це так?
Андрей Хаданович
Спеціального задуму писати листування не було. Мабуть, це такий архетиповий стан поета. Емілі Дікінсон, пам’ятаю, писала “Лист до світу”. А ще хтось із французів порівняв своє послання із рукописом, закоркованим у пляшку, – здається, Альфред де Віньї.
“Листи з-під ковдри” – жодних тут поштових відсилок нема, це суто білоруська алюзія. Наша література сучасна ХІХ–ХХ століть починалася з листа Кастуся Калиновського, з передсмертного твору, який називався “Листи з-під шибениці”, – твору вельми трагічного. І чомусь карнавальні, іронічні, сміхові традиції були швидко занедбані, і вся наступна література існувала під таким героїчно-барикадним знаком. Для мене “Листи з-під ковдри” – це така аж зірвана на крик Декларація прав приватної людини у поезії. Людини, яка представляє “Я”, а не “Ми”, не промовляє ні від чийогось імені, не претендує на жодну істину, бо сама цією істиною не володіє.
Віталій Пономарьов
У Вашиїх багатьох віршах відчувається таке метафоричне листування або діалог з класиками. Це Вам допомагає підтримувати рівень напруги авторських віршів?
Андрей Хаданович
Для мене відсилка, посилання на класика, очевидно, таку подвійну роль виконує. З одного боку, це засіб викликати посмішку, іронію, щось таке ігрове. З іншого боку – це природний знак пошани, як не дивно, і схиляння перед авторитетом. Так що я одночасно вішаю їх на дошку пошани і смикаю за бороду – десь на межі з блюзнірством.
Віталій Пономарьов
Чи міг би я Вас попросити прочитати для прикладу один Ваш вірш?
Андрей Хаданович
Ну, хіба що сонет, де майже немає моїх слів, і кожний образ до чогось відсилає – можливо, одразу до кількох контекстів. Уже сама назва: “Маленький злидар”, – це компіляція кількох літературних назв:
Твоєї, знаю я, нема вини в тім, що когось приручиш алколголем. Вночі учора снився мені Ґолем, питущий привид празької весни.
Метеликам пояснюємо сни, і раз на місяць місяцю дозолим скиглінням – голим королем де Ґолем в кінополотнах із недавнини.
Знаходять люди радість у розмові, утеплюють пристанища зимові... Утопленик отямиться в казна-
якім повітрі, де води немає, пелюстки-зябра марно надимає, троянда, в світі згублена й сумна...
Надія Степула “Троянда в світі згублена й сумна” – образ, який тисячоліттями надихав поетів різних народів на дивовижні сюжети. Триває це, як ми почули, й досі. - Андрей Хаданович відшукує свої слова і троянди – свої сюжети - у рідній Білорусі та в інших краях, зокрема, й Україні.
А радіожурнал СЮЖЕТИ відзвучав, шановні слухачі, дякую за увагу. З вами була автор і ведуча Надія Степула. На все добре! Нехай троянди в сюжетах ваших днів не в’януть! Говорить радіо “Свобода”!
