Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 11:26

“Альтернатива”


Ганна Стеців “Альтернатива”

Київ, 22 січня 2004 року.

Ганна Стеців

Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Альтернатива”, експеримент в мистецтві, політиці і просто у житті...

Андрій Охрімович

“Коли ми, діти цих останніх років, закінчивши театральні школи, змушені були вирішувати, куди нам йти, ми побачили, що в сучасному українському театрі нам немає місця. Ми зрозуміли, що прекрасне досягається дуже нелегко. Що у його творенні головне не тільки талант, Божа іскра, але найперше – праця. Що мистецтво – це майстерність. І ми побачили – нам не тільки нема куди йти, але й немає, де вчитись.”

(Лесь Курбас, “Молодий театр”. 1918-рік).

Ганна Стеців

Може, мета мистецтва не така однозначна, як її потрактовують. Можливо, кожного разу вона різна. Дозволимо собі ризиковане припущення. Якщо десь мистецтво має на меті досягнення якогось рівня, то в українській ситуації митець приходить, щоб знайти відповідь на сакральне питання: “Що відбувається?” Відповідь приходить у вигляді нового екзистенційного питання: “Кво вадіс?” Хто ти? Куди йдеш? Який міф тебе веде? І що за межею того міфу?

У центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса режисер Олександр Балабан працює над постановкою “Медеї” Еврипіда. Віктор Недоступ відчув тривожну вібрацію, яка завжди супроводжує правдиву творчу роботу, і спробував просканувати, чим дихає нинішній молодий український театр, на якій щемкій хвилі перебуває нинішня акторська свідомість у цей час?

Бесіду підтримали виконавиця головної ролі Ганна Александрович та актор Володимир Левицький. Згодом до них приєднався режисер Олександр Балабан. Модерує Ганна Стеців. Автор програми Андрій Охрімович.

Віктор Недоступ

Зараз для багатьох, можливо, буде диким задля честі вбити своїх дітей, щоб вони зафіксували все життя гідним чином. Є небезпека, що просто глядач не сприйме це душею, а сприйме як якусь цікаву інтелектуальну фішку.

Володимир Левицький

Ми вже можемо звертатися до прикладів поезії Пушкіна, Лермонтова, про Кавказ, про ті нрави, які панували там, поеми кавказьких поетів, які описували ці традиції. Є певний романтизм у тому, як ставилися люди до всього: за честь, за рід, за Батьківщину віддавали своє життя. В цьому був певний романтизм: віддати життя за честь.

Віктор Недоступ

В сучасній літературі можливі такі колізії?

Ганна Александрович

Була п’єса написана про фашистський концтабір. В ній розповідалося про жінку, в якої було троє дітей. Щоб вона вибрала: жити їм в цих умовах в концтаборі, чи вона їх повинна вбити? Якщо жінка, навіть сучасна, розкриє очі і побачить концтабори навколо нас, і, можливо, замислиться. Зараз на Україні народжується менше дітей, ніж помирає. А це значить, що жінка свідомо не народжує дітей.

Віктор Недоступ

Я хотів би спитати В.Левицького про чоловічий бік українського життя.

Володимир Левицький

П’єса, вистава – це є кульмінація життя певних людей, персонажів. Ми живемо у повсякденні, і нікому невідомо, як ми поводилися б під час кульмінації нашого життя. Треба в собі шукати це відчуття кульмінаційності.

З точки зору повсякдення не завжди можна зрозуміти, щоб навіть я сам робив під час такої кульмінації. Тому якщо нам вдасться, по-перше, в собі виплекати це відчуття, атмосферу кульмінації, по-друге, передати, то, я думаю, що це буде частина вдачі.

Стосовно того, що зараз відбувається в Україні з конкретно чоловічої точки зору, то всесвітні тенденції, найбільше Західні тенденції приходять сюди до нас, наприклад, той самий фемінізм. Дуже цікаво, що чоловік реалізується, розкривається тоді, коли є попит на його чоловічі якості, а коли від нього не чекають цих чоловічих якостей, то він трошки засинає.

Віктор Недоступ

Хто створює попит, по-перше, а по-друге, хто чекає?

Володимир Левицький

Якщо людина має власну енергію загальнолюдську і чоловічу, вона нічого не чекає і ні від кого, вона просто живе за своїми законами так, як ця людина їх розуміє.

Ганна Стеців

“Сучасний український театр – спадок антиукраїнського режиму: недодумана думка, недотягнений жест, недонесений тон. В найкращому випадку це останні з могікан великої епохи Кропивницького, Тобілевича та їхніх учнів... У найгіршому – це пласке епігонство, нікчемне копіювання корифеїв, атмосфера грубого аматорства і дилетантського ставлення до мистецтва, у якій купка талановитих самобутніх художників ламає собі хребти, мимоволі втрачає індивідуальність та, зживаючись з традицією, старіє душею і стає непридатною до будь якого починання.”

(Лесь Курбас, “Молодий театр”).

Олександр Балабан

Навряд чи цікаво, чесно кажучи, те, про що ви щойно говорили, тому що ніяких цікавих трактовок там немає: немає експерименту, немає нічого в цьому дивного, тому що будь-яка постановка будь-якої вистави – це не експеримент, це якась трактова.

Я відношуся до тієї категорії режисерів, які вважають, що експериментом називають ті вистави, які в оглядача не зустріли співчуття якогось. Тоді режисер починає казати, що це – експеримент, його не зрозуміли, це абсолютно не так.

В чому тут експеримент? Чому саме Лесь Курбас дав можливість ставити цю п’єсу “Медея”? Тому що жоден український репертуарний театр складну драматургію ставити не став би, пояснюючи це тим, що глядач не піде, каси не буде...

Це абсолютна нісенітниця. Більшість режисерів (в моєму розумінні “режисерів”), які нібито перебудова дала якісь можливості, покинули цю країну.

Іноді я з жахом думаю, з ким я буду працювати через 5-10 років. Театральна освіта, яку отримують у вузах України, на нульовому рівні.

Україна за часів радянської влади була периферійною республікою і Україні нав’язували систему Станіславського, яка сама по собі геніальна система, але геніальна, можливо, для російського театру, вихована на традиціях Островського. Тому що є таке поняття, як “ментальність”. А драматургія як вид літератури відображає ментальність нації. І якщо в Островського ми не знаємо чим закінчиться твір, то українська національна драматургія ближча до давньогрецької драматургії, тому що з перших сторінок ми знаємо чим закінчиться. Тобто нам цікаво дивитися, як це буде відбуватися. Вона дещо романтична, вона схожа чимось на німецьких романтиків. Безумовно, це зовсім різні ментальності. І актор, щоб він був органічним саме на мові цієї країни і в цій драматургії, в інституті, в училищі його повинні набити ментальною органікою.

Ганна Стеців

“Сучасне театральне мистецтво відзначене печаткою епігонства, старіння і смерті. Безкровне, кволе, без волі до життя, позбавлене відваги та темпераменту, воно займається пережовуванням старих традицій... Копія копії. Шухляда традицій. Викривлене вухо, що тривожно й жадібно дослухається до оплесків. Дрібна душа, хвора рецензіями.”

(Лесь Курбас “На межі”. 1918 рік).

Олександр Балабан

Я бачив багато вистав грузинського театру... Це та країна, де цю органіку культивували, тому грузинський театр був дуже високого рівня, тому що театр – це актор, як він може захопити глядача. В Україні теж були такі театри. Наприклад, той же театр Шевченка в Харкові. Харків – російськомовне місто, але там найулюбленішим театром був театр Шевченка: той театр, який колись створив Лесь Курбас. Вони цю традицію (нормальної вимови на сцені, нормальної поведінки на сцені) несли.

Яким шляхом йде зараз українське суспільство і український театр? Все, що було поганого, залишилося. Український театр сам себе заганяє в кут периферійності. Чому? Наприклад, став Ступка художнім керівником театру Франка (чудовий актор). Відразу він запрошує режисера неукраїнського, геніального режисера, грузинського режисера, всесвітньовідомого режисера Стуруа ставити “Цар Едіп”. Вийшла вистава? Не вийшла вистава, тому що Стуруа приїхав на короткий час, і він нікого нічому не повинен вчити. Він приїхав і поставив виставу, а ви грайте, як можете. Не можуть вони грати. Не можуть!

Не можуть грати в наших театрах ні їх віршовані п’єси. Я не кажу про театр Лесі Українки, але він російський – там худрук зберігає якусь нормальну школу. Українські театри просто не хочуть бути українськими. Їм сказали українською мовою – вони шпарять українською мовою. Вони не мислять українською мовою.

Потім: не можна брати якісь висоти, не накачавши м’язи. Якщо штангіст підійме, наприклад, один раз за життя 100 кг за життя, то у 80-т він буде підіймати 10. Правильно?

Яке майбутнє в українського театру, якщо люди закінчують інститут, там їх погано навчають, в театрах вони майже не потрібні, і якщо вони потрапляють до театру, то вони не грають головних ролей. Вони будуть чекати до 80-ти років.

Всі ці актори, які становлять, як кажуть, славу українського театру: Ужвій, Бучма, Гірняк, Куманченко, Роговцева, Ступка, то ж вони молодими грали головні ролі. І ставили вистави молоді режисери. І з ними працювали. І це були не запрошені режисери. І це були не заїжджі гастролери. Жоден театр не поставив би в Україні зараз (я певен) “Медею”, жоден театр не дав би гарти ці ролі молодим людям. Загалом акторська культура втрачена.

Ганна Стеців

“Мистецтво не призначене для чогось, що перебуває за його межами: мета мистецтва у ньому самому, в причинах його з’яви. Театр існує тому, що актор має мати місце, де він міг би якнайповніше виявити свою художню індивідуальність.

Ми, група акторів, можемо і повинні сказати, щось нове і тому, тільки тому створюємо театр.

Українське козако та побутомилування далеко не вичерпують наших духовних інтересів. Традиційні форми мистецтва старого українського театру несумісні з нашим репертуарним наповненням. Тому ми хочемо творити нові цінності. А щоб стати цінностями взагалі, та ще й цінностями національними, вони за можливістю повинні народжуватись самостійно”.

( (Лесь Курбас, “На межі”).

Олександр Балабан

Є традиції того ж Леся Курбаса. Він дуже розумів природу українського актора, і він ставив давньогрецьку класику, він ставив того ж Шевченка, а потім вже ставив Винниченка, світову драматургію.

Дивіться, один приклад. Ми знаємо актора Меншикова. З чого почався актор Меншиков? З того, що 20 річний юнак зіграв в російського, а не запрошеного режисера, Петра Форменка головну роль у виставі за п’єсою Камю “Калігула”. Ми знаємо актора Меншикова. Ми знаємо, що Караченцев зіграв в 20-25 років вже зіграв “Юнону і Авось”.

А яке “завтра” в українського театру, коли навіть Хостікоєв, якому 50-т, давно вже нічого не грає?

Ми робимо не спробу, ми робимо просто учбову виставу, щоб довести нехай і невеличкому колу осіб, що досить молоді, середнього віку українські актори можуть грати в складних умовах, не естрадно-постановчі, розважальні вистави, а складну драматургію, акторську виставу, не прикриту сценографією, танцями, співами, костюмами.

Чому саме “Медея”? Це дуже просто. Загалом, мистецтво, як Фаберже сказав, базується на 4-х речах: кохання, смерть, зрада, все. “Медея” – це хороша п’єса Еврипіда провзаємостосунки жінки і чоловіка. Вчені сперечаються, чи там 36 сюжетів, чи 37. Всі пишуть на ці 36-37 сюжетів.

Але експеримент не в цьому. Справа в тім, що український театр не має майбутнього, й Україна не має майбутнього. Тому, якщо є національна ідея, можна сперечатися: росіяни погани, вони – імперські амбіції, не імперські амбіції, але вони об’явили президентську програму підтримки театру, президентську програму підтримки мистецтва.

Андрій Охрімович

“Російський театр перебував у більш, ніж вигідних умовах. Він міг би нас багато чому навчити. Але сліпе його копіювання дуже небезпечне. Збагативши нас спільними для всіх художників сцени технічними можливостями, він накине нам свій світогляд і свої форми, свої вихідні точки, свою природу. І заведе нас у той самий тупий кут, у якому нині опинився сам, де на тлі культурного снобізму та дрібного меркантилізму лише час од часу зблисне талант великого актора, або ж знайдеться якась яскрава і сильна група. Це велика загроза для нашої культури. Загроза виродитись тільки у провінційний варіант російського театру”.

(Лесь Курбас. Стаття “Молодий театр”)

Ганна Стеців Передача добігає кінця. Вийшло так, що питань постало більше, ніж було їх на початку. Всі вони стосуються специфічно українського дзену, часом жорстокого кривавого, часом тупого та байдужого, часом химерного і водночас плаского. Зрештою, все це не що інше, як один знак запитання. Підозрюємо, що й тут відповіді немає.

Над цим випуском “Альтернативи” працювали: виконавиця головної ролі у виставі “Медея” Ганна Александрович, актор Володимир Левицький та режисер Олександр Балабан. Модерувала Ганна Стеців. Автор програми Андрій Охрімович. Над звуком ворожив Михайло Петренко.

Всього вам доброго! Зустрінемось через тиждень! Говорить радіо “Свобода”!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG