Доступність посилання

02 грудня 2016, Київ 22:12

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Культура України у різних вимірах.


Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Культура України у різних вимірах.

Київ-Прага, 28 січня 2004 року.

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Боярко. Культура України у різних її вимірах – цьому сьогодні присвячена наша передача.

Український читач досі був мало обізнаний із сучасною літературою кримських татар. Спробував заповнити цю прогалину Київський Продюсерський центр Володимира Даниленка. Ним видана збірка українських перекладів сучасної кримськотатарської прози “Самотній пілігрим”. Розповідає Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

На своїй історичній території кримські татари сформували власну мову, створили державу і витворили вишукану літературу. Ще у ХVI столітті хан Газі-Гірей Другий надсилав султанові військові реляції у віршах, а своїм лінивим беям – “Повну грізної догани газель”. Писала вірші і дружина хана Бегадур-Гірея на ім’я Хан-заде-ханум. А Джан-Мухаммед створив поему про спільний похід на поляків свого тестя Тугай-бея та Богдана Хмельницького. Щоб ознайомити українського читача з поезією кримських татар, Микола Мірошниченко та Юнус Кандим видали минулого року двомовну антологію кримськотатарської поезії останніх восьми століть “Окрушина сонця”. А нещодавно у перекладі українською мовою вийшла з друку збірка кримськотатарської прози “Самотній пілігрим”, яка започаткувала серію сучасної літератури народів Сходу під назвою “Цвіт граната”. Днями на презентації “Самотнього пілігрима” у будинку Спілки письменників у Києві присутні мали змогу послухати пісні і подивитися на танці кримських татар. Ось що говорив на презентації про ідею серії “Цвіт граната” її видавець, письменник Володимир Даниленко.

Володимир Даниленко

Найкраща асоціація, яка виникає зі словом Схід пов’язана із сходом Сонця, а Захід – з заходом сонця. Відтак для багатьох народів Схід уособлює вічну юність земної цивілізації, а Захід її старість.

Віталій Пономарьов

Натомість народний депутат України, заступник голови Меджлісу Рефат Чубаров вбачає значення цієї книги в тому, що вона допомагає українцям і кримським татарам розуміти один одного.

Рефат Чубаров

Від того на скільки ми краще будемо розуміти, пізнавати один одного настільки і перспективи розвитку українського суспільства на шляху демократії.

Думаю, найголовнішою для нас оцінкою будуть відповіді читачів. Наскільки я знаю, переважна частина цього видання, цього тиражу піде в бібліотеки України піде безкоштовно. Це теж є особлива річ за цією акцією.

Навколо цієї роботи по підготовці до видання цього збірника об’єдналися люди, які представляють різні політичні погляди, можливе і різне бачення нашого розвитку.

Для мене головне те, що всі вони розуміють, що пізнавання культури всіх людей, які живуть в Україні воно дуже важко дискутувати і до політичної теми теж.

Віталій Пономарьов

“Самотній пілігрим” починається оповіданням Юсуфа Болата “Ураган і отара овець”, написаним під впливом суфійської традиції. У романі Шаміля Алядіна “Запрошення на бенкет диявола” відтворені дискусії інтелігентів початку ХХ століття щодо шляхів оновлення суспільства. А найпекучішою темою збірки є депортація 1944 року. Тож коли в оповіданні Ервіна Умерова “Самотність” пес Сабирли – син вовка та вівчарки, – помирає наступної доби після радянського (цитата) “етнічного розвантаження Криму”, одразу пригадується легенда про походження усіх тюрків від вовчиці. І все-таки наприкінці повісті Шевкета Рамазанова “Горіховий гай” кримські татари повертаються на півострів, якому дали своє ім’я – “Киримли”.

Олекса Боярко

Кінорежисер Ролан Сергієнко – не заслужений, не народний, не академік, а просто всесвітньо відомий український митець. Так вважає ведучий циклу ШІСТДЕСЯТНИКИ Роман Корогодський. Йому слово.

Роман Корогодський

Він учився у ВДІКу в самого Олександра Петровича Довженка. І боготворить свого Вчителя. Він — інтелектуал. І, водночас, чуйна, емоційно пам’ятлива людина. Він надчемний і винятково уважний до сприйняття чужих думок, спостережень, побажань — все вислухає, випитає, зацікавлено обговорить деталі, а потім усе зробить по-своєму. Спілкуватися з Роланом — одне задоволення: м’який, душевний чоловік, мудрий і спостережливий, усьому й всім знає ціну, та ніколи не прохопиться негацією. Самий позитивізм. І це — не ласка. Скорше — сутність.

Єдиний авторитет — малесенька жінка Олена, його дружина, друг і мудрий порадник. Роланові таланить на людей: він співпрацював з Ліною, Мілютенком, Гончарем, спадком Хікмета, Бажана, Реріха, Вернадського, Сковороди. Світовий резонанс здобула серія його фільмів про Чорнобиль. Це страшні фільми й, водночас, філософеми, розмисли над долею технічного прогресу й моральною ницістю совєтського режиму. І при цьому режисер Сергієнко зовсім уникає слів чи то не спирається на слово. Екран, образно-пластична партитура красномовніша за будь-які слова. З п’ять-сім стрічок я бачив. Нещодавно довідався, що фільмів знято двадцять дев’ять — фантастично!

Його цікавить світ у цілості, й, водночас, світ, побачений очима українця — найхарактерніша ознака всіх його стрічок — укоріненість культури.

З величезної кінопанорами Ролана Сергієнка зупинюсь на двох фільмах-”ґітах” минулого: ігровій стрічці “Білі хмари” й документальній “Відкрий себе”. Перший — про колективізацію. Другий — про Григорія Савича Сковороду. Що тут спільного? Виявляється, спільним є доля — обидві стрічки заборонили. Найцікавіше: за що?

Кінорежисер завжди працював на рівні “фолу” й не від ррреволюційности натури (Ролан не є людиною крайніх поглядів), а від природної, лише йому притаманної, культури мислі, культури відчування — загальної культури.

Фільм “Білі хмари” за романом Олександра Сизоненка був авторською спробою заговорити в 60-х роках про “соціалізм з людським обличчям”. Двадцять років згодом комуністи до цього повернуться. Змушені будуть повернутися, і чим це скінчилося — ми знаємо: у комуністів немає, ніколи не було й не може бути людського обличчя. Та в різні часи надзвичайно талановиті мистці прагнули пробудити суспільний інтерес до цього феномену, до експерименту...

...Куркуль (його роль зіграв один з найвидатніших акторів України XX ст., Мілютенко) не то скаже, не то спитає: мовляв, колгоспники будуть любити мою землю, як я; колгоспники будуть її обробляти, як я; колгоспники будуть її доглядати, як я... Молоденький висуванець-голова колгоспу відповість: “Так”. Весь фільм про те, як усупереч історії доводиться теза “Так”, а ми то сьогодні знаємо, що “НІ!” Ми сьогодні знаємо про голодомор, про геноцид цілої нації. Гаразд, учора ми не знали, в 60-х жила ілюзія про “маяки”, але ж і була цілковита реальність: колгоспники землю НЕ любили, НЕ обробляли, як годиться, НЕ доглядали.

Питання: а чого ж заборонили фільм? Тому, що він заговорив про виїмку зерна в селян, а це вже один крок до голодомору. Тому, що у фільмі є вражаючі портрети селян, їхня збентеженість і відчай. Ці кадри (оператор Михайло Бєліков) так відрізнялися від благосної тогочасної брехні, що фільм... заборонили. Ми існували в режимі “потьомкінських сіл”, й інстинкт самозбереження тоталітарної системи спрацював автоматом.

Повторю: соціально-історична тематика совєтського кіно рішуче вся повторно-брехлива. Інша справа, що видатним мистцям часом вдавалося ставити неабиякі цікаві питання щодо сенсу життя і смерті в цій клятій країні — СССР (фільми Тарковського, Муратової, Чухрая, Миколайчука, Л. Бикова, Балаяна, Єршова). Ролан Сергієнко — в їхньому ряду.

До 250-ліття Сковороди наш режисер створив фільм “Відкрий себе”. “Життя швидкоплинне — це сон мислячої сили нашої. Настане час — сон скинчиться, мисляча сила прокинеться, і всі швидкоплинні радощі, втіхи, печалі, жахи плинності цієї щезнуть. На інші кола буття перейде дух наш, і все швидкоплинне яко сон пробудженого знищиться”,— писав Григорій Савич Сковорода. Ця думка долинає до нашої свідомості сьогодні так само животрепетно, як два століття тому, коли народилась, і шістнадцять років тому, коли мала зазвучати з екрану у фільмі “Відкрий себе”.

Мала зазвучати на ювілеї 250-річчя з дня народження Григорія Сковороди, та не зазвучала, і в самому цьому факті чимало такого, що сьогодні потребує нашої пильної уваги й роздумів над глибинною революційонізуючою силою вітчизняного інтелектуального потенціалу.

Доля фільму склалася драматично: після чотирьох нищівних переробок його поклали на полицю. Тобто 1972 року, коли весь світ відзначав ювілей Сковороди, під тиском чиновницької сваволі безсмертні мислі філософа були насильно обернені в сон. У “сон п’яного турка”, як іронічно міг би прокоментувати Сковорода цей акт.

Навколо теми “Сковорода” зібрався цікавий колектив. Володимир Костенко, професійний учений-філософ, кандидат наук, якого покликала до себе муза кіно. Микола Шудря, знавець української культури, динамічний, цілеспрямований журналіст. Вони вже були авторами сценаріїв багатьох документальних фільмів, коли взялися за цю велику роботу. Оператором став молодий Сашко Коваль. Композитором — зовсім ще молодий тоді Ван Карабиць.

Пам’ятаю драматичне обговорення стрічки “Відкрий себе” в Спілці кінематографістів України, де всі учасники безбоязно хвалили справді чарівну музику композитора, не наважуючись говорити по суті. Лише Юрій Іллєнко дозволив собі “зуліганський” випад і пристрасно запитав у головуючого: “До якого часу нам будуть викручувати руки, ламати суглоби і надрізати нерви?” Питання повисло в повітрі...

І, нарешті,— душа фільму, його інтелектуальний і духовний натхненник Ролан Сергієнко, чиїх твори сьогодні стали здобутком усього радянського кіно і принесли нашій культурі визнання на міжнародних фестивалях. Не можна обминути ще два визначних імені — незабутнього Івана Миколайчука, котрий виконав партію Сковороди, і Костя Степанкова, який відтворив авторський текст. Драма мандруючого філософа Сковороди була продиктована його власним вибором, який автори сформулювали надзвичайно точно — він жив правдою.

“Справжнє щастя — всередині нас”. Замислимось над цією істиною. Якщо людина живе у згоді із собою, середовищем, виконує споріднену душі працю, вона щаслива. І навпаки: “Хто спотворює і розбещує будь-яку посаду? Неспорідненість. Хто зганьбив чернечий і священницький чин? Неспорідненість. Вона для кожного звання внутрішня отрута і вбивця”,— це наука Сковороди. Філософ вчить: “Іди краще ори землю, чини купецьке діло або мистецтво твоє. Роби те, для чого народжений. Будь справедливим і миролюбивим громадянином, і з тебе досить. Ти шанував усі народи. Ти вчив дорожити свободою”...

У картині думки ці донесені напрочуд високохудожньою кіномовою. В центрі композиції кінотвору — процес творення пам’ятника Григорію Сковороді, що був поставлений у Лохвиці 1922 року. Автор пам’ятника — видатний український скульптор Іван Кавалерідзе. І от глядач стає свідком творення пам’ятника мандрівному філософу руками того ж таки скульптора. ми бачимо технологічний процес творення форми, контрформи, плавки бронзи, лиття металу, очистки від опалубки, від “швів”...

Технологічний процес відкрив надзвичайно багаті зорово-пластичні можливості образного осмислення філософських думок. Утворились метафоричні ряди. Ми бачимо пам’ятки архітектури Переяслава, Печерської Лаври, Троїце-Сергієвої Лаври, Києво-Могилянської академії... Хата-музей у Чорнухах, де він народився... Пейзажі благословенної Полтавщини, Слобожанщини в різні пори року... Режисер Р. Сергієнко, допитливий дослідник і оригінальний інтерпретатор, знаходить живих далеких нащадків Сковороди, односельців з Чорнух, залучає іконографічний матеріал у вигляді гравюр XVIII століття, графіки, фотографій, заставок. Наснажує емоційний ряд щільною звуко-шумовою партитурою, чаром мелодійного багатства музики І. Карабиця і музикальною пісенністю самого Сковороди.

Із розсипів образної щедрості фільму постає драма ідей великого життя. Давайте вслухаємось і замислимось над безцінними думками на вічні часи: “Навіщо прагнеш бенкетів і юрби, зборів недостойних? Що бачиш там доброго? Вгамуй і приборкай пристрасті твоєї душі і відноні взивай панувати над ними. О, якби в мене був духовний меч! Я б знищив у собі скупість, убив би розкіш і дух нетверезості, вразив би честолюбство, розтрощив би марноти, вигнав би страх перед смертю і бідністю. О найсвятіша тверезість! О добра бідність! О спокій душевний! Як мало людей знає вас”... Духовна височінь Сковороди особливо помітна сьогодні. Творці фільму “Відкрий себе” створили кіносимфонію мислі й внутрішнього світу найвидатнішого мислителя України, перед яким схилявся навіть Л. М. Толстой. Геній, напевно, схилявся насамперед тому, що Сковорода жив суголосно із своїми теоріями, проповідями: “Не вчи яблуню родити яблука — її вже сама природа навчила. Захисти лише від свиней, виполи будяки, знищ гусінь. Вчитель і лікар — не лікар і вчитель, а лише служники природи, єдиної і справжньої зцілительки і навчательки...”

1989 року Ролана Петровича Сергієнка удостоїли звання лауреата Шевченківської премії за фільм “Відкрий себе”. Його ім’я тоді було в усіх кіношників на слуху чорнобильськими фільмами — планетарна катастрофа. Це тобі не голодомор, який можна “заховати”.

На жаль, є щось фатальне в нашій безпам’яті. Амнезія поглинає все кричуще й болюче, все вкривається піском безпам’ятства. І вмирає в нас. І вмираємо ми в цілковитій здрібнілости інтересів біжучого дня, марноти марнот. І нічому нас не навчили голодомори, техногенна катастрофа XX ст. Отже, й Сковорода.

Та вдячність мене зобов’язує вклонитися мистцеві за той неспокій душі, за тривогу, які він прагнув пробудити в нашому суспільстві, намагаючись оживити найболючіщі картини минулого і прописавши нам лік: Роман Сергієнко нас вчить необхідности здобути “духовний меч” Сковороди.

Олекса Боярко

Шістнадцятого січня в ефір вийшла наша передача, присвячена так званій “креольській” концепції в українській націології та етнокультурології. За цей час надійшло чимало листів слухачів із запитаннями щодо тих чи інших аспектів цієї концепції. Я передаю мікрофон своєму колезі Сергієві Грабовському.

Сергій Грабовський

“Креольська” концепція, за якою в основі реального національно-культурного поділу українських громадян на певні чисельно великі групи або страти лежать не етнічна належність, не вибір тієї чи іншої мови спілкування, а інші чинники, була створена її авторами для виходу за межі традиційних і водночас не надто дієздатних пояснювальних схем етнополітичного розвитку України.

Справді: якщо, згідно з даними останнього перепису населення, майже 80% населення країни становлять етнічні українці, чому Україна не є культурною цілісністю? Якщо дві третини громадян своєю рідною мовою називають українську, чому в побуті вона переважає на вустах тільки половини? І чому в такому разі україномовна преса приблизно уп‘ятеро сумарно поступається за накладами і назвами російськомовній? Чому у продажі на всю Україну немає жодної відеокасети із зарубіжним фільмом, дубльованим українською мовою? Чому провідною естрадною зіркою, своєрідним символом України є Вєрка Сердючка, а не Софія Ротару чи Ірина Білик?

Цих запитань, видається, досить для того, щоб зрозуміти: вже традиційна пояснювальна схема, що ґрунтується на поділі населення на російськомовну й україномовну частини (або ж русофонів та українофонів) не спрацьовує. Отже, етнічний чинник “грає” слабо, а мовний виступає похідним до іншого. До якого саме? Автори “креольської” концепції на перший план висувають чинник соціокультурний.

Іншими словами, те, які цінності, традиції, символи, історичні казання, звичаєві норми та підсвідомі настанови реально закорінені в життя людини і спрямовують її діяльність. Під цим оглядом виявляється, що переважна частина так званого російськомовного і деяка частина україномовного населення України, на загал близько третини всіх громадян держави, не лише прихильні до витвореної впродовж 75 років совєтської культури, яка будувалася буквально на кістках усіх національних культур СССР, включно із російською, але, як не дивно, відтворюють знакові ряди совєтської культури у номінально постсовєтській Україні.

Водночас цю категорію населення становлять прибічники ринкової економіки (у її різноманітних модифікаціях) та суверенності України (також трактованої по-різному). Для цієї категорії населення притаманний і вибір примітивізовано-спрощеної російської мови (її так званого “совєтського” чи “неосовєтського” соціолекту) як мови друкованих видань і телевізійних бойовиків чи шоу. Зазначена категорія населення України, на думку авторів концепції, і є так званими “креолами”.

Це зовсім не означає, що всіх російськомовних українців автори концепції вважають креолами. Зовсім ні. Можна розмовляти російською, але бути дистанційованим від неосовєтської культури і вимагати реабілітації УПА. А можна розмовляти щорою українською, але вважати Москву “культурною Меккою” і щороку відзначати 23 лютого – день захисника невідомо якої Вітчизни.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG