Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 02:45

Листи на “Свободу”


Петро Кагуй Листи на “Свободу”

Прага, 31 січня 2004 року.

Петро Кагуй

В ефірі передача “Листи на “Свободу”. Перед мікрофоном у празькій студії Петро Кагуй. Вітаю Вас, Шановні слухачі!







Парламентська асамблея Ради Європи минулого четверга ухвалила резолюцію, в якій визнала наявність в Україні політичної кризи.

Європейські парламентарі вважають, що голосування 24 грудня у Верховній Раді щодо внесення змін до Конституції - порушує взяті Україною зобов’язання, котрі обумовлені статутом Ради Європи.

В ухваленому документі сказано: “Якщо буде зроблено подальші спроби проштовхнути політичну реформу, змінюючи Конституцію у спосіб, не передбачений законодавством, та неконституційними засобами, або якщо Україна не зможе гарантувати своїм громадянам вільних і чесних виборів президента 31 жовтня 2004 року”, Парламентська асамблея Ради Європи може порушити питання про призупинення членства України в Раді Європи.

Наразі, письмових відгуків від наших слухачів безпосередньо на таке рішення Парламентської Асамблеї – ще не надходило. Але, в нашій редакційній пошті знову ціла низка нових листів стосовно спроб нинішньої влади в Україні провести конституційну реформу. Цими листами й розпочнемо сьогоднішню передачу.

Так, наш слухач Петро Ткаченко зі селища міського типу Брусилів Житомирської області пише:

“Нас українців хочуть переконати, що підлаштування Конституції під Кучму або будь-кого з його команди є необхідним для продовження реформ, стабілізації економіки і порядку в суспільстві. Бо якщо до влади прийде інший політик, то таке почнеться, що й не питайте! Цікаво, а чим ще можна залякати пересічного українця у його нинішній ситуації?”, - запитує Петро Ткаченко із Житомирщини і продовжує: “Виникає запитання – стабільність чого і для кого? Якщо така нинішня стабільність ще трохи протриває, то ми, пенсіонери, мешканці сіл, вже точно достроково повиздихаємо. Нині при владі залишаються і керують найбільш круті і безжальні колишні комуняки, котрі від можливостей власної наживи осліпли і не бачать глибини скрути простого люду.

Вони, як і десятиліття тому, витончено, але вже під інші байки продовжують дурити народ, а розумні політики та бізнесмени змушені або втікати з України, або жити за їхніми правилами, чи той припиняють свою діяльність.

Конституційна реформа олігархічної більшості, це – спроба назавжди увіковічити своє становище і позбавити народ можливості впливати на свою долю”
, - наголошує Петро Ткаченко зі селища міського типу Брусилів Житомирської області.

А вже в листі іншого нашого слухача Івана Лозинського зі Львова є такі слова:

“Хочу висловити свою думку відносно “політичної реформи”. Аналіз дій президента і його оточення наглядно показують, що реформу вони бажають зробити для збереження своєї влади. В їхніх словах цинізм і фарисейство. Хочу їм сказати словами поета Павличка:

“Згубіться брехуни, в своїй брехні, Умріть у фарисействі, фарисеї”.

Хай би президент виступав з такою “ініціативою” напередодні своїх виборів на другий термін.

На моє глибоке переконання, Україні потрібна така система політичної влади, як у Сполучених Штатах. Президента обирають всенародно і він очолює уряд.

А запропоновані вибори і президента, і прем’єра Верховною Радою – це просто сміх”.


Після листа Івана Лозинського зі Львова процитую фрагменти з електронного послання із Дніпропетровська за підписом Валентин:

“Ми живемо як при колишній радянській владі. Тільки замість обкомів-райкомів - адміністрація президента. Реформа потрібна, але не така. Я проти запропонованої реформи”!

“Якби вони ще жити нам не заважали своїми недоробленими законами, указами та цирком на радіо і телебаченні. Ми були б заможніші. Валентин, місто Дніпропетровськ”.


Переходжу до листа Дмитра Сідоренка з міста Марганець, що на Дніпропетровщині:

“Олігархічна антиукраїнська владна верхівка розуміє, що приходить той час, коли влада може перейти до рук тих, хто спроможний навести порядок у державі та забезпечити розвиток економіки, культури, духовного життя, виходячи із національних інтересів України, інтересів українського народу. Такий розвиток подій лякає нинішнє керівництво, бо це означає кінець грабування, розкрадання народного добра”.

“Нинішня влада не має підтримки народу”,
- зазначає автор листа. “У стінах Верховної Ради ведеться ганебна і брутальна кампанія з боку так званої пропрезидентської більшості за зміну окремих статей Конституції під ширмою політичної реформи. Таким методом намагаються ще на кілька років зберегти свою владу і президентське крісло. Бо вони ще не все зробили. До кінця не розграбували народне майно...

А Конституційний суд постарався, прислужився і виніс ганебне рішення, яке позбавляє людей конституційного права обирати президента на всенародних виборах. Фактично, Конституційний суд створив передумови для встановлення антидемократичного режиму в Україні...

Дивною є і позиція так званої “Комуністичної партії України”, яка побраталася з владою... Звідки у товариша Петра Симоненка взялася така щира любов до влади Леоніда Кучми?”,
- запитує Дмитро Сідоренко із міста Марганець Дніпропетровської області. При цьому він зауважує, що Комуністи розуміють, що вони не спроможні виграти президентські вибори, не ті тепер часи. А їхні дії можна пояснити лише однією метою – не допустити Віктора Ющенка до президентського крісла.

А зараз пропоную послухати кілька рядків із листа Стефанії Гавдирчак зі села Дерижичі Дрогобицького району Львівської області:

“2004 рік є роком нових сподівань для українського народу. А так би хотілося, щоб наша Україна стала процвітаючою державою. Щоб ми, нині знедолені, нарешті побачили державних керівників, які з любов’ю ставляться до своєї держави України.

Скільки ми пережили, страждали у чужому ярмі, скільки молодого цвіту поклали свої буйні голови на полі бою, в тюрмах, концтаборах, у сибірських лісах в голоді і холоді.

І коли вже Бог подарував нам державу, чи наберемося розуму, чи візьмемо приклад з інших розвинених держав?

Не будьмо байдужими! Розбудовуймо нашу Україну.

2004 рік дає нам можливість вибрати такого президента, який би любив Україну, український народ і був разом з народом та відстоював його інтереси”.


Це були рядки з листа Стефаніі Гавдирчак зі села Дерижичі, що на Львівщині.

На черзі лист нашого постійного слухача і дописувача Михайла Баканчука з Тернополя:

“Що ми отримали в 2003 і що нас чекає у 2004 році?

Із сумом маємо визнати, що минулий 2003 рік залишив нам більше прикрощів та розчарувань, які накопичувалися впродовж двох термінів президентства Леоніда Кучми. Спостерігаємо поглиблення злиднів і нестатків, особливо, коли брати до уваги схвалений бюджет та пенсійну реформу.

Аналізуючи перебіг тих негативних проявів або звершень минулих років, спричинених певними чинниками, можемо назвати основні з них: це президент України Леонід Кучма і діючий режим владних структур.

Адже президент, його оточення, як і парламентська “більшість” - перебувають в одній упряжці з олігархічними кланами. Вони проштовхують політичну реформу, яка здебільшого є гарантією їхнього самозбереження. Вони готові проголосувати за входження України до Єдиного економічного простору (ЄЕП), хоч це матиме для України негативні наслідки. Згадаймо і сумнозвісний консорціум про спільне з Росією управління українським магістральним газопроводом. Все це не тільки турбує, а й застерігає, що подібні дії є антидержавними щодо України.

Спостерігаємо зухвале ігнорування громадською думкою, диктаторські замашки, нетерпимість до опозиції, котру, перш за все, “Нашу Україну” і її лідера Віктора Ющенка поливають брудом з усіх засобів масової інформації найманці пера і слова.

Кланово-олігархічні угрупування не жаліють коштів щоб найняти псевдо патріотів, які легко продаються або купуються, щоб з їхньою допомогою внести розбрат в національно-демократичних партіях та громадських організаціях.



А опозиція часто незграбно вовтузиться в нерішучості, зараховуючи до своїх лав комуністів, які вже неодноразово і переконливо довели, що зрадять, коли це їм буде вигідно.

Пропрезидентські сили з парламентської “більшості” відчайдушно подають все нові проекти щодо змін до Конституції України, які б дали можливість обирати президента парламентом.

І, як глум над здоровим глуздом, найвища інстанція дотримання законності - Конституційний Суд бездумно і легковажно виносить свій вердикт: дає свою згоду на обрання президента України парламентом та оголошує про можливість Леоніда Кучми балотуватися на черговий, третій президентський термін. Конституційний суд стверджує, що перший термін президентства Леоніда Кучми був нелегітимним до нині діючої Конституції. Як сказав Сергій Головатий: “незалежної Феміди в країні не існує”. Мусимо з цим погодитися. За такої ситуації напрошується думка, що всі укази та інші державні акти, видані Леонідом Кучмою в перший термін його президентства, є неправочинними.

А чи замислювались достойники Права і захисту Конституції над нинішнім складом парламенту України, над тими методами, якими сформовано так звану “більшість”? Хіба може такий парламент вирішувати долю всього українського народу?

Україна в своїй історії зазнала багато лихоліть. Вона переживе і подолає й нинішнє лихоліття. Президентські вибори у 2004 році мають бути переломним етапом до кращого життя і добробуту всього українського народу. Президентом України повинен бути не лише українець за назвою, а справжній український патріот, який серцем і душею буде разом зі своїм народом.

Михайло Баканчук, місто Тернопіль”.

Звучить пісня Теодора Кукурузи “За правдиву Україну”


Петро Кагуй

Після фрагменту з пісні Теодора Кукурузи “За правдиву Україну” перейдемо до досить сумної теми: Голодомору 1932-33 років.

Одна річ, коли слухати, науковців, істориків, які дають оцінку цій великій трагедії, що забрала мільйони людських життів. Але особливо боляче, коли читаєш чи слухаєш безпосередньо очевидців тих подій, які в деталях розповідають про пережите.

Надіслав нам свої спогади пенсіонер, інвалід війни 1-ої групи Олексій Матвієнко з міста Курахово Донецької області. Він розповідає про голодомор на Дніпропетровщині, зокрема, в Солонянському районі у селах: Олексіївці, Звонецькому, Микільському та Військовому.

Лист Олексія Матвієнко у перекладі з російської та з певними скороченнями прозвучить у дикторському читанні:

“Голодомору в Солонянському районі передувало так зване розкуркулення селян. У моєму рідному селі Олексіївці власником невеликого селянського “багатства” був Іван Стадніченко. Розкуркулення його розпочалося з вилучення коней, корів, овець, птиці, а також зернових продуктів. Вилучення проводили спеціально створені бригади так звані “буксири”. Все це відбувалося в обстановці дикого крику та плачу членів родини, котрих “буксири” виштовхували з двору.

Родину Стадніченків виселили за межі Дніпропетровської області. Коли їх садили на підводу, діти втекли у рівчаки, що поросли бур’янами. Але “буксири” знайшли їх і змусили сісти на підводу. Вся ця процедура відбувалася на моїх очах, бо ми жили по сусідству з родиною Стадніченків.

На їхньому подвір’ї згодом організували контору артілі, котру назвали іменем Другої п’ятирічки. Розкуркулення проводили також у Звонецькому, Микільському, Військовому та інших селах Солонянського району. Це передувало голодомору в Дніпропетровській області.

Разом з розкуркуленням заможніших селян, почався наступ “буксирів” на решту селянських господарств. На них почали накладати податки. А в тих, хто не міг їх сплатити - почали вилучати деякі хатні речі – столи, стільці, шафи, ліжка тощо, котрі “буксири” пізніше продавали на спеціально організованих базарах. Особисто у нас “буксири” вилучили диван та стільці.

Все це проводили з метою якнайшвидшого створення у селах колективних господарств, котрі спершу називали артілями. Потім влада почала застосовувати до тих, хто не сплатив податки насильницькі дії. Під керівництвом так званих “буксирів” організовували бригади з молоді для обшуків помешкань селян.

У той час я навчався у 5 класі в школі, що знаходилася у селі Микільському. Одного разу, до школи пришли “буксири” з вимогою, аби серед учнів підібрали групу для допомоги “буксирам”. До цією групи залучили й мене. Нас привели до сільради, де розповіли, що і як ми повинні робити у селянських помешканнях. Видали нам спеціально виготовлені металічні щупи, для пошуків зерна та інших продуктів. Мені з моїм другом Ванею Єлісеєвим вдалося виявити лише відро із квасолею. Інші діти познаходили пшеницю, жито, кукурудзу, але не більше кількох десятків кілограмів. Виявлені нами продукти “буксири” відвезли до пунктів збору поблизу сільради.

Позбавлені харчів, селяни були змушені шукати собі що завгодно і де завгодно. Заходили до чужих городів, садів, крали фрукти. Дівчину-сироту Марійку Кривоспицьку спіймали господарі у своєму саду, де вона рвала ще зелені фрукти. Її побили до смерті. Ніхто її не захистив і нікого не притягали до відповідальності за вбивство.

Голодні люди ходили полями, збирали різні органічні відходи, ловили ховрахів. Ловив ховрахів і я. Мій батько виготовив спеціальні капкани. М’ясо ховрахів допомогло нам вижити у той нестерпно важкий час.

Деякі селяни харчувалися травою-лободою, ловили жаб та птахів (горобців, шпаків, грачів). Одного разу, йдучи до школи, я побачив як мешканець нашого села Давид Бєлоус полював із рушницею за грачами, котрі прилітали до смітника. У Давида Бєлоуса померло від голоду двоє малолітніх дітей (п’яти- і трьохрічного віку).

Збирали селяни усілякі плоди різних дерев і кущів – жолуді, кислиці, терен, шипшину, глід. Голод лютував усюди. Смертність серед населення зростала.

Голод довів мешканця села Микільське на прізвище Махіня до людоїдства. Весною 1933-го року до нас додому прийшов рідний брат моєї мами – дядько Омелян Хамайко, який розповів, що днем раніше його син Іван (п’ятикласник) не повернувся додому зі школи. Хтось із селян розповів, що бачив хлопця разом із тим Махінею. Потім з’ясувалася що Махіня став людоїдом, а підліток Іван став його черговою жертвою.

Одного разу мені вдалося врятувати свого двоюрідного 4-річного братика Володю Матвієнка, який опинився на смітниковому звалищі біля кручі. Він шукав там їжу для себе. Я забрав його додому і поділився з ним своїми харчами.

А іншого разу, по дорозі до річки на рибалку, я зайшов до свого друга Петрика Кавуна. В помешканні я побачив на підлозі маму Петрика і його 5-річну сестру. А сам Петрик лежав біля пічки. Його мати була ще живою, але на мої запитання не відповідала.

Я запропонував Петрику піти зі мною на рибалку, але він сказав, що немає вудочки. Я пообіцяв йому принести вудочку наступного дня. Коли я прийшов, то його мати і сестра були вже мертві. А Петрик ледве вимовив, що нікуди не піде. Цього ж дня після рибалки я зайшов до Петрика, щоб поділитися спійманою рибою, але він також був вже мертвий. Їх усіх трьох поховали (зарили) в одній ямі на їхньому ж городі.

У селі Олексіївці було не більше 70 селянських дворів. Від голоду померло понад 20 осіб дорослих і дітей.

Керівники артілі залучали селян до виконання сільськогосподарських робіт підгодовуючи їх харчами, що складалися здебільшого із сочевиці, сої, пшениці та олії. На обід варили галушки з муки із сої. Повар клав кожному по кілька галушок, які ще в котлі розсипалися. В результаті декому їх не вистачало, що призводило до сварок і бійок.

Серед так званих “буксирів” найбільше старався і найбільше зла причинив селянам - Володимир Деркач, мешканець села Звонецьке. Його активним помічником була вдова зі села Олексіївки – Афанасія Кравченко. А старшими керівниками серед “буксирів” були скеровані з району так звані “тридцятитисячники”. В нашому селі був представник “тридцятитисячників” на прізвище Сидорський, котрий проводив політику ВКП(б) суворо у відповідності до вказівок зверху. Сам він із Дніпропетровська.

Ось так проходив голодомор на Дніпропотровщині, а саме у селах Солонянського району: Олексіївці, Звонецькому, Микільському, Військовому.

Написав ці спогади, пенсіонер, інвалід війни 1-ої групи Олексій Матвієнко. Нині я проживаю у місті Курахово Донецької області”.


Про штучний Голодомор 1932-33 років написав нам також Микола Кий із Запоріжжя. Очевидцем Голодомору він не був, йому лише 54 роки. А розповів Микола Кий, зокрема, про своїх родичів, не усі з них змогли пережити цю велику трагедію в історії України.

Лист пана Кия у перекладі з російської також прозвучить у дикторському читанні:

“У мого діда по лінії мами було 60 десятин землі і 50 овець. Середняк. Забрали до колгоспу не лише землю і майно, але й зерно та харчі. Нічого не залишили. Проживав він у селі Іванівці Межівського району Дніпропетровській області. Під час голодомору в нього померло 5-ро дітей.

У родичів моєї тещі було 5 гектарів землі і дві пари коней. Середняки. Також усе забрали – і зерно, і харчі та ще піч розвалили. Моя теща Марфа Коцур проживала у селі Водяне Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області. В результаті голодомору вона втратила трьох молодших братів.

А нині в нашому будинку доживає свого віку старенька бабуся 1923 року, росіянка за національністю. Я запитав у неї, чи пам’ятає вона голодомор 1932-33 років? Вона розповіла, що коли розпочався голод, її батько відправив листа своєму батькові до Росії, на Алтай. Він писав: “пишу, очевидно, останнього листа, бо помираємо. Голод”. У відповідь відразу прийшов лист з пропозицією приїхати до Алтайського краю. “Ми й поїхали, а там було нормально. А в 1941 році напередодні війни знову повернулися до України у Херсонську область”, - розповіла сусідка по будинку - старенька бабуся”.


Далі у своєму листі Микола Кий із Запоріжжя пише про необхідність домагатися від ООН визнання Голодомору в Україні 1932-33 років – геноцидом проти українського народу. Автор листа також зауважив:

“Президент Кучма не створив комісії, котра б з’ясувала, хто конкретно винен у голодоморі... Доки Україною правитимуть українці лише за паспортом, а не по духу, не буде життя.

З повагою до Вас Микола Кий, місто Запоріжжя. Мені 54 роки, інвалід другої групи”.


На такій сумній ноті, спогадами про Голодомор в Україні 1932-33 років ми наблизилися до завершення передачі “Листи на Свободу”.

Цього разу, шановні слухачі, з Вами був Петро Кагуй, а в озвученні листів мені допомогли мої празькі колеги.

Дякуємо Вам за вашу увагу і за ваші листи!

На все добре! До наступних зустрічей в ефірі!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG