Прага, 31 січня 2004 року.
Ірина Халупа
Здоровенькі були, дорогий слухачу. Так, це знову час на передачу “30 хвилин у різних вимірах” на хвилях української “Свободи”. Вас вітає Ірина Халупа.
Минулої суботи, 24-го січня минуло 125 років від дня народження великого українського композитора Станіслава Людкевича. Львів’яни розгорнули цілу низку святкових заходів, від концертів до конференцій, що триватимуть аж до половини лютого. Наша передача – маленька частина відзначення цього ювілею.
Станіслав Людкевич – “мистець великого обдарування”, за словами Василя Барвінського, видатний композитор і музикознавець, педагог і фольклорист, непересічна особистість, людина епохи.
Ще з 1910 року, коли став викладачем в Музичному інституті імені М.Лисенка у Львові, життя Станіслава Людкевича почало пронизувати духовний простір міста тими міцними, хоч і невидимими нитками, які лишають своє шиття назавжди. Згодом Ст..Людкевич у своїй композиторській та дослідницькій роботі сягнув вершин, котрі примножили славу української культури, але й передусім – славу неповторного міста Львова, в історію якого життя Станіслава Людкевича вмостилося золотою цеглинкою...
Проживши 103 роки, уславлений композитор пережив цілу епоху, водночас він залишився і продовжує бути Людиною Епохи. І, певна річ, навколо його імені побутує досить багато цікавих згадок, що не згубилися в часі, цілих легенд і навіть смішних, суто львівських “віців”. Як той, що й досі дає змогу цитувати Людкевича при нагоді: “мовляв, так ся стало і на те нема ради”... Йдеться про далекі вже часи. Коли Станіслав Людкевич мав казати слово про звитяжних радянських “визволителів” Західно-Українських земель. То він і сказав: “Що ж. Нас визволили. І на те нема ради”...
А ще один віц – уже часів ближчих. Повідають, що коли святкувався столітній ювілей композитора, то прибули на вшанування і, звичайно ж, столичні гості. Діялося це ще в часи сумно-тоталітарні. Дехто з чиновників і тоді був заклопотаний державними справами по вуха, не встигнувши з”ясувати подробиць самого святкування у Львові. Тому, прибувши до непохитних стін, у яких тодішня влада містилася, почали питатися, де ж є вінки, з якими слід їхати на цвинтар. Тут і з”ясувалося, що столітній ювіляр – не на цвинтарі, на щастя, а – живий...
Отак сумне і веселе переплелося в життєписі Людини Епохи...
А про особистість Станіслава Людкевича продовжує моя колега Надія Степула.
Надія Степула
Років три тому Микола Колеса – теж благословенний львівський довгожитель, як і Людкевич, розповідав про те, як довелося йому працювати у містечках Стрию та Перемишлі – у районних філіях Інституту імені Лисенка. І при цьому згадав, що ті філії організовував у районах Станіслав Людкевич – “який на той час повернувся з російського полону, куди він потрапив через призов до армії, і став інспектором Вищого музичного інституту ім.Лисенка, хоч раніше, 1903 року, сам був директором інституту”.
А в 1941 році Станіслав Людкевич був серед ув”язнених гестапо діячів культури, але незадовго був звільнений, як і його колеги по нещастю, зокрема, Осип Тарнавський, Василь Барвінський та інші. Станіслав Людкевич, начебто передчуваючи свою багатолітню місію нести світоч української музики, культури через гони і гони літ, умів бути оптимістом. Умів також бути прихильним не тільки до мистецтва, фольклору, студій тощо, а й до людей, з якими ділив і хліб, і час.
Окрім композиторської діяльності, широкої і багатогранної, видавав підручники, редагував збірки фольклору, зокрема, “Галицько-руські народні мелодії, зібрані на фонограф Йосипом Роздольським”, писав статті, редагував музичні матеріали у вісниках та журналах. Провидіння давало сили, начебто віщуючи те, що Станіслав Людкевич залишиться в часах, переживе їх, і сліди його не зітруться на древній львівські бруківці, не зітруться і в серцях нащадків. Він справді залишився в сузір”ї незгасних зірок української культури. Серед них і Соломія Крушельницька, і Микола Колеса, Іван Труш і Богдан-Ігор Антонич, Іван Франко і Модест Менцинський, і багато інших – люди-легенди, люди-символи, люди-світочі. Легендами оповите і його життя, його творчість, його побут і композиторська слава.
Львівський письменник Юрій Винничук, автор багатьох книг про Львів, видатних львів’ян, про кав’ярні та клуби Львова, писав якось про “Клуб Інтелігенції”, створений на переломі 1939-1940 років. “Це була кузня думок творчих умів. Саме при каві, при тарілці чого-небудь теплого проводили розмови. Пливли спогади, розливався спів. Ви могли побачити отця Прелата Куницького, Станіслава Людкевича, Івана Багряного, Тодося Осьмачку, Василя Софронова-Левицького, Миколу Шлемкевича.... Ви бачили, як два приятелі – Остап Тарнавський з Богданом Нижанківським будували свої літературні тереми, як Шерех з Людмилою Коваленко обговорювали вартість драми, як товпилися, щоб доступити до стола, при якому Аркадій Любченко оповідав дещо цікавого... А Станіслав Людкевич витягав із свого плаща всякі корінці, заховані як скарб ще з-перед війни і приправляв собі бульйон чи вінегрет...”
Він був красивим, рвійним, з іскрометним почуттям гумору, сильним духом і світлим душею. Перший фаховий композитор у Західній Україні, який почав вчитися музиці в своєї матері-піаністки, а потім закінчив Віденський університет. Був і директором згаданого Інститут імені Лисенка у Львові, і завідував кафедрою Львівської Державної Консерваторії. Прихильник драматизму у музиці, він прожив життя, яке неможливо назвати ні симфонією, ні драмою – то було просто життя. Життя, яке звучало, і продовжує звучати, бриніти, світитися в росах на вічній траві львівських скверів, у виразному смутку львівських кленів, які його пам’ятають, у веснянім привіті птахів, які шлють нам із вирію його світлий усміх. Людина Епохи, сам він став Епохою...
Ірина Халупа
Надія Степула про сумне і веселе в житті Станіслава Людкевича.
У Львові тривають “Дні Станіслава Людкевича”. Відбуваються різноманітні, концерти, вечори спогадів, наукові конференції. Невдовзі навіть вийде у світ перший компакт-диск із творами видатного маестро.
У день народження Станіслава Людкевича – 24 січня на усій кореспонденції, яку відправляли з Головної пошти Львова, ставили іменний штемпель цього композитора та громадського діяча. Докладніше про те, як вшановують у Львові видатного маестро розповідає Галина Терещук.
Галина Терещук
Урочисті заходи розпочались виконанням найвидатнішого твору Станіслава Людкевича, кантатою-симфонією “Кавказ” за однойменною поемою Тараса Шевченка. На афішах написали: “Вхід за запрошеннями”. Більшість з тих, кому їх роздали (а це чиновники) звісно на серйозну музику не прийшли. А молодь? Ніхто її й не запрошував. Не побачила я молодих людей і на дуже гарному вечорі спогадів про Станіслава Людкевича, який відбувся у музеї-помешканні Соломії Крушельницької.
Упродовж 10 років маестро Людкевич винаймав це помешкання у славетної примадонни. Відтак учні Станіслава Людкевича ділились своїми щирими спогадами про вчителя у своєму ж товаристві. На жаль, лишень обмежене коло людей почуло про те, яким творчим і працьовитим був композитор, як він любив студентів і цілком не розумівся на людях, оскільки весь час перебував у світі своєї музики.
Тому про Станіслава Людкевича і досі ходить багато легенд чи навіть анекдотів. Ось один з них: “Група студентів стояла в консерваторії і побачила маестро. Дівчата йому вклонилися. На що композитор вдарив себе по чолі і швиденько побіг сходами догори. Через якийсь він час він знову підійшов до студентів, низько їм вклонився, знімаючи забутий перед тим капелюх.” А ще Станіслав Людкевич любив із здивуванням запитати в студентів: “А що ви робите в аудиторії?”.
Про Людкевича, який прожив ціле століття, був знайомий з видатними особистостями того часу, можна говорити безконечно. Дружина Станіслава Людкевича Зеновія Штундер написали кілька книг про його творчість та життя. Коли вона зізналась йому, що має намір писати про нього книгу, то Станіслав Людкевич на те зауважив: “Що там про мене писати, коли у нас і про Лисенка ще не знають.” До слова, Микола Лисенко був улюбленим композитором Людкевича і той усе своє життя пропагував його музику. Ще однією легендою стали слова Людкевича, сказані ним у 1939 році на партійних зборах в консерваторії: “Червоні нас визволили, і нема на то ради.”
Коли Станіславу Людкевичу було близько 90 років, його запросили на вечір у звичайну середню школу на околиці Львова. Студенти та молоді колеги й гадки не мали, що Станіслав Людкевич поїде разом з ними на ту вечірку. Але про всяк випадок заїхали до нього. І яким було їхнє здивування, коли вони побачили елегантно одягнутого і усміхненого маестро. Вечір був чудовий, школярі слухали композитора із захопленням. Коли дещо згодом музиканти зізнались маестро у тому, що не вірили у те, що він, Станіслав Людкевич, погодиться на зустріч із школярами. То у відповідь почули: ”Саме до молоді потрібно завжди приходити. Бо лише вона може вас запам”ятати.”
Цікаво, що на урочистості з нагоди ювілею маестро виділили 20 тисяч гривень з бюджету області. Але на що конкретно витратять ці гроші, наразі залишається загадкою. На жаль, не звернулася львівська мерія і до влади польського міста Ярослав, де народився і мешкав композитор, з тим, щоб вона відновила на будинку, де народився Станіслав Людкевич, меморіальну таблицю.
У липні у Львові має відбутися відкриття музею Станіслава Людкевича. Приміщенням для нього слугуватиме будинок композитора. Таким було побажання і самого маестро, і його дружини. Може, хоч там частіше будуть проводити вечори, присвячені Станіславу Людкевичу і звісно звучатиме його неповторна музика. Послухайте пісню на слова Олександра Олеся на музику Станіслава Людкевича “Тайна”. До речі, це була улюблена пісня маестро. Виконує солістка Львівської Філармонії Ліля Коструба.
Ірина Халупа
Улюблену пісню Станіслава Людкевича “Тайна” виконала солістка Львівської Філармонії Ліля Коструба. Станіслав Людкевич – перш за все був музикантом. Його життя плило музичними нотами. Ці ноти позбирала разом Леся Олійник.
Леся Олійник
В українській культурі постать Станіслава Людкевича подібна до міфологічного Прометею, який ніс людям вогонь правди та віри, а його музика є своєрідною епічною думою про долю свого народу. Якось, незадовго до своєї кончини, Станіслав Пилипович сумовито зізнався у цілковитій своїй самотності. Переступивши вікову межу у 100 років, він зостався, за його ж словами, без друзів і колег свого покоління. Хоча більш поважного та шанованого українського музиканта важко було назвати.
Композитор, фольклорист, музикознавець, педагог, диригент, Людкевич був титулований найвищими відзнаками – “Герой соціалістичної праці”, “Народний артист Радянського Союзу”, лауреат державної премії імені Тараса Шевченка, професор, академік... Але його музика та ім’я замкнулися в межах України. Хоча за інших історичних обставин Станіслав Людкевич мав би посісти належне місце у списку європейських композиторів XХ сторіччя.
Йому випало пройти найважчі віхи в історії рідної Галичини, яку називали “клаптиковою державою”. Адже діяльність Людкевича розпочалася ще за часів Австро-Угорської імперії, продовжувалася в політичних умовах Речі Посполитої, ЗУНР, а затим Радянської імперії. В історії музики Людкевич став першим у Західній Україні професіональним композитором. Тим самим він поклав початок до зміни стереотипної уяви про українського композитора як аматора і музиканта-любителя.
Вищу освіту Людкевич здобував у таких метрів європейської музики, як Мечислав Солтис, Александер Цемлінський, який був творчим побратимом родоначальника музичного авангарду Арнольда Шорнберга. У Мюнхені та Лейпцігу він слухав лекції відомого теоретика Хуго Рімена, а у Віденському університеті – студії професорів Реднера та Адлера. Тоді ж Людкевич отримав звання доктора мистецтвознавства. Ось що говорить головний диригент та художній керівник Національної капели “Думка”, в репертуарі якої звучать твори Людкевича.
Керівник капели “Думка” Євген Савчук
Це ціла епоха української музики. Це – музика українсько-європейська. За цим досвідченість така європейська стоїть. За цим стоїть оте, що ми сьогодні говоримо про Європу. Людкевич – це якраз яскравий представник отого українства, яке являлося європейським. Його музика, його внутрішній світ і його навіть техніка композиторська – це все європейська школа, і разом з тим це національна українська музика. Коли ми співали “Кавказ”, то в кожному концерті останню частину “Борітеся!”, відоміший текст, воно бісувалося. Як відомо, симфонічні частини ніхто не бісує...
Леся Олійник
Людкевичу випало бути молодим колегою Миколи Лисенка та Івана Франка. Саме вони підтримали перші кроки його композиторської та фольклористичної діяльності. Як і його старші колеги, він збирає аутентичні скарби та створює обробки народний пісень.
Уже в першій фольклористичній праці Людкевича зібрані понад півтори тисячі зразків пісенної творчості від Волині до Лемківщини. Обробки композитора народних пісень є коштовними зразками національної хорової літератури.
Глибоке переконання Станіслава Людкевича про необхідність професійної композиторської школи в Україні привели його до ідеї створення у Львові вищого музичного інституту імені Лисенка. Згодом Людкевич став його директором і професором і працював тут понад 30 років. А з 1939 року він очолив у Львівській консерваторії композиторську школу. Ось як згадує про свого педагога Євген Станкович.
Євген Станкович
Завдяки Станіславу Пилиповичу я просто потрапив в цю консерваторію. Справа в тому, що на той час в інших консерваторіях дуже мало приймали композиторів. Було, як правило, одне місце. Ми були вдвох – один мій колега і він був менше “підкований” як теоретично, так і музично. Але я писав якусь музику, яка деяким на той час здавалась підозрілою. Коли стала мова про те, що, може, краще того взяти, Станіслав Пилипович, як мені передали, сказав: “Не говоріть дурниць! Хай дитина вчиться...” Воно практично вирішило мою долю. Ця людина для мене завжди залишалась в найбільш світлих постатей людських в моєму житті.
Леся Олійник
Людкевич був митцем-філософом. Митцем, якого хвилювали історичні проблеми буття. В його музиці протистоять образи добра і зла, боротьби та перемоги, а провідною темою залишалася доля уярмленого народу-наймита, непоборимого сина землі. Невипадково літературними джерелами для композитора були насамперед твори Тараса Шевченка й Івана Франка. І невипадково в його хорових симфоніях “Кавказ”, “Наймит”, “Заповіт” так пророче звучать слова “Встане правда, встане воля... Борітеся – поборемо! Не вмирає душа наша...” Можливо, саме ці пристрасні образи змушували аудиторію гаряче аплодувати про що згадував Євген Савчук. Тим самим своєю музикою Людкевич далеко випереджав історію України.
Ірина Халупа
Ви слухаєте українську “Свободу”. В ефірі передача “30 хвилин у різних вимірах”. Сьогодні вона присвячена українському композитору Станіславові Людкевичу. 24 січня минуло 125 років від дня його народження.
Своїми спогадами про Станіслава Людкевича ділиться його дружина, музикознавець Зеновія Штундер. Зокрема вона говорить про перебування Станіслава Людкевича у полоні в роки І Світової війни у Казахстані. Саме там Станіслав Людкевич створив свої шедеври.
Зеновія Штундер
Ще поки не попав він так далеко від України, він там пробув майже тисяча і одну ніч. І раптом попав в такий орієнтальний той... І музичні враження там... Цілий ряд творів написав, власне, на цю тематику. У нього є п’єса...я забула, як вона називається. Пізніше, як він писав основну дію до “Запорожця за Дунаєм”, то він там включив ще одну вставну дію, де використав дещо з цих мотивів, яких він там наслухався. І є багато інших власне – “Пісня до схід Сонця”... Там же мінаретів кожного ранку він слухав. Він там дуже багато для фортепіано писав. І, знаєте, там майже 2,5 років був. В нього була ностальгія, якої, якби туди не поїхав, то б ніколи не було. Він там відчув і написав таке. Найбільш так яскраво це почуття ностальгії було...
Ірина Халупа
Це була дружина Станіслава Людкевича, музикознавець Зеновія Штундер. Великого маестро також згадує професор Львівської музичної академії імені Лисенка відома піаністка Марія Крушельницька. Вона багато разів виконувала музику Людкевича.
Марія Крушельницька
Це, власне, один з таких моїх спогадів, як мене урятував Станіслав Пилипович. Ми обоє були молоді, вперті. Він хотів своє, я хотіла своє. Остаточно вийшла золота середина... Він мене заспокоїв, сказав такі слова, що я вже якось так пішла на сцену і знайшла дотичність з диригентом. Ще одного разу ще одні сльози мої заспокоював Станіслава Пилипович трошечки раніше. Я пережила таку особисту трагедію – померла моя бабця...
Я багато грала на концертах Станіслава Пилиповича, їздила по Україні в основному. Але коли святкувався його ювілей, 100 років, для мене це була, властиво, дещо проблема, бо я ніколи не грала в такому великому фортепіанному репертуарі, не дуже доходили руки, щоби включати в репертуар... Я взагалі старалася грати українську музику, але не мала великого добору творчості Станіслава Пилиповича. Все це було для того, щоби на ювілей долучалася фортепіанна творчість. Завжди підносяться його кантатні жанри, вокальна творчість є неповторна. Особливо я захоплююся не тільки вокальною творчістю, але я вважаю, що там є фантастична фортепіанна партія. Вони не можуть звучати самостійно на фортепіано. Але я вважаю, що фортепіанна творчість Станіслава Пилиповича є так само неповторна. Вона внесла в історію фортепіано свої образи... Причому, та мелодика для Людкевича така характерна. Музика його відразу впізнається.
Ірина Халупа
Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка в галузі літератури та мистецтва за 2000 рік, довголітній український політв’язень Іван Гнатюк присвятив два вірші Станіславові Людкевичу, причому між першим, “100 свіч” і другим, “Похорон Людкевича”, пройшло трохи більше півроку.
З Іваном Гнатюком розмовляв телефоном мій колега Тарас Марусик.
Перший вірш присвячений сотій річниці ще живого тоді маестро. Другий народився одразу після похорону. Розповідає поет Іван Гнатюк.
Іван Гнатюк
Похорон Людкевича запам’ятався на все життя. Оце мене просто вразило, що велику, геніальну людину, відому не тільки в нас, але й у всьому світі, генія, так якось брутально ховають у нас...
Тарас Марусик
Ще свіжим був у пам’яті вірш “100 свіч”...
Іван Гнатюк
І тут несподівано вдома чую по радіо звістку – помер Людкевич сьогодні о 3 годині дня. Будуть його виносити на цвинтар. Збираюся їхати до Львова. Забиті всі транспорти: з Борислава, із Дрогобича їдуть на похорон Людкевича. Приїхали, звичайно, може, і зарано. Дехто подумав, щоб перекусити, бо ж довго буде похорон. А до 3 години ще є час. Хто приходив о 2 годині чи трішки щось хвилинами по 2 – уже немає... Тіло раніше, ніж повідомили, на годину винесли, щоби таким чином менше людей було на похороні. Не хотілося їм цього бачити. І ми тоді якось навпростець ідемо і коло цвинтаря якраз ми вже їх навіть трохи випередили і стоїмо, щоби ввійти в лави тієї процесії біля самого цвинтарю. Але ж побачили стражі порядку вхопилися за руки, зупинили всю цю процесію. Таке замішання ото зробилося, що мало домовини не вибили з рук, не викинули. Люди кричать... А вони не пускають. Якийсь майор коло мене кричить “Куда ви прете? Що тут, масло дають чи що?” Я йому відповів: “Слухайте, думайте, що Ви говорите!” Він, правда, глянув на мене і замовчав. Отак, поколотившись, занесли його домовину на цвинтар і стали ховати. Мені дуже цей приклад згадався під час похорону мого друга патріарха Володимира, як хиталася та домовина, як її мало не скинули під ноги теж стражі того самісінького порядку.
Тарас Марусик
Іван Гнатюк продовжує.
Іван Гнатюк
І коли я повернувся з похорону Людкевича, я одразу вдома, тут же, експромтом написав вірша “Похорон Людкевича”.
“Пливла по Львову туга журавлинна – Людкевича ховала Україна. За рядом ряд ступали вінконосці І труби надривалися до млості. І все шептали кроки у долинні, А він лежав у чорній домовині І наслухав, як вітер... Йому тихцем наспівує...
Здавалося, лиш руку підійняти І загримлять усі його кантати, Усі пісні і опери, і хори. І пісня смерть навіки переборе. Але тонкі з прожилочками руки І білі пальці, сплетені, як звуки, Що з клавішів ті пальці добували Самі уже, мов клавіші, лежали.
За кроком крок ступали вінконосці І труби надривалися до млості І нахиляла кетяги калина Людкевича ховала Україна.”
Тарас Марусик
Свій вірш “Похорон Людкевича” читав поет і довголітній український політв’язень Іван Гнатюк, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка галузі літератури та мистецтв за 2000 рік. До речі, днями з харківського видавництва “Майдан” Іванові Гнатюку надійшли дві його нові книжки – вибрані вірші “Хресна дорога” та третя книжка щоденникових записів “Свіжими слідами”.
Ірина Халупа
Це була передача “30 хвилин у різних вимірах”. З вами до наступного тижня прощається Ірина Халупа і бажає вам ясної погоди на душі.
Ірина Халупа
Здоровенькі були, дорогий слухачу. Так, це знову час на передачу “30 хвилин у різних вимірах” на хвилях української “Свободи”. Вас вітає Ірина Халупа.
Минулої суботи, 24-го січня минуло 125 років від дня народження великого українського композитора Станіслава Людкевича. Львів’яни розгорнули цілу низку святкових заходів, від концертів до конференцій, що триватимуть аж до половини лютого. Наша передача – маленька частина відзначення цього ювілею.
Станіслав Людкевич – “мистець великого обдарування”, за словами Василя Барвінського, видатний композитор і музикознавець, педагог і фольклорист, непересічна особистість, людина епохи.
Ще з 1910 року, коли став викладачем в Музичному інституті імені М.Лисенка у Львові, життя Станіслава Людкевича почало пронизувати духовний простір міста тими міцними, хоч і невидимими нитками, які лишають своє шиття назавжди. Згодом Ст..Людкевич у своїй композиторській та дослідницькій роботі сягнув вершин, котрі примножили славу української культури, але й передусім – славу неповторного міста Львова, в історію якого життя Станіслава Людкевича вмостилося золотою цеглинкою...
Проживши 103 роки, уславлений композитор пережив цілу епоху, водночас він залишився і продовжує бути Людиною Епохи. І, певна річ, навколо його імені побутує досить багато цікавих згадок, що не згубилися в часі, цілих легенд і навіть смішних, суто львівських “віців”. Як той, що й досі дає змогу цитувати Людкевича при нагоді: “мовляв, так ся стало і на те нема ради”... Йдеться про далекі вже часи. Коли Станіслав Людкевич мав казати слово про звитяжних радянських “визволителів” Західно-Українських земель. То він і сказав: “Що ж. Нас визволили. І на те нема ради”...
А ще один віц – уже часів ближчих. Повідають, що коли святкувався столітній ювілей композитора, то прибули на вшанування і, звичайно ж, столичні гості. Діялося це ще в часи сумно-тоталітарні. Дехто з чиновників і тоді був заклопотаний державними справами по вуха, не встигнувши з”ясувати подробиць самого святкування у Львові. Тому, прибувши до непохитних стін, у яких тодішня влада містилася, почали питатися, де ж є вінки, з якими слід їхати на цвинтар. Тут і з”ясувалося, що столітній ювіляр – не на цвинтарі, на щастя, а – живий...
Отак сумне і веселе переплелося в життєписі Людини Епохи...
А про особистість Станіслава Людкевича продовжує моя колега Надія Степула.
Надія Степула
Років три тому Микола Колеса – теж благословенний львівський довгожитель, як і Людкевич, розповідав про те, як довелося йому працювати у містечках Стрию та Перемишлі – у районних філіях Інституту імені Лисенка. І при цьому згадав, що ті філії організовував у районах Станіслав Людкевич – “який на той час повернувся з російського полону, куди він потрапив через призов до армії, і став інспектором Вищого музичного інституту ім.Лисенка, хоч раніше, 1903 року, сам був директором інституту”.
А в 1941 році Станіслав Людкевич був серед ув”язнених гестапо діячів культури, але незадовго був звільнений, як і його колеги по нещастю, зокрема, Осип Тарнавський, Василь Барвінський та інші. Станіслав Людкевич, начебто передчуваючи свою багатолітню місію нести світоч української музики, культури через гони і гони літ, умів бути оптимістом. Умів також бути прихильним не тільки до мистецтва, фольклору, студій тощо, а й до людей, з якими ділив і хліб, і час.
Окрім композиторської діяльності, широкої і багатогранної, видавав підручники, редагував збірки фольклору, зокрема, “Галицько-руські народні мелодії, зібрані на фонограф Йосипом Роздольським”, писав статті, редагував музичні матеріали у вісниках та журналах. Провидіння давало сили, начебто віщуючи те, що Станіслав Людкевич залишиться в часах, переживе їх, і сліди його не зітруться на древній львівські бруківці, не зітруться і в серцях нащадків. Він справді залишився в сузір”ї незгасних зірок української культури. Серед них і Соломія Крушельницька, і Микола Колеса, Іван Труш і Богдан-Ігор Антонич, Іван Франко і Модест Менцинський, і багато інших – люди-легенди, люди-символи, люди-світочі. Легендами оповите і його життя, його творчість, його побут і композиторська слава.
Львівський письменник Юрій Винничук, автор багатьох книг про Львів, видатних львів’ян, про кав’ярні та клуби Львова, писав якось про “Клуб Інтелігенції”, створений на переломі 1939-1940 років. “Це була кузня думок творчих умів. Саме при каві, при тарілці чого-небудь теплого проводили розмови. Пливли спогади, розливався спів. Ви могли побачити отця Прелата Куницького, Станіслава Людкевича, Івана Багряного, Тодося Осьмачку, Василя Софронова-Левицького, Миколу Шлемкевича.... Ви бачили, як два приятелі – Остап Тарнавський з Богданом Нижанківським будували свої літературні тереми, як Шерех з Людмилою Коваленко обговорювали вартість драми, як товпилися, щоб доступити до стола, при якому Аркадій Любченко оповідав дещо цікавого... А Станіслав Людкевич витягав із свого плаща всякі корінці, заховані як скарб ще з-перед війни і приправляв собі бульйон чи вінегрет...”
Він був красивим, рвійним, з іскрометним почуттям гумору, сильним духом і світлим душею. Перший фаховий композитор у Західній Україні, який почав вчитися музиці в своєї матері-піаністки, а потім закінчив Віденський університет. Був і директором згаданого Інститут імені Лисенка у Львові, і завідував кафедрою Львівської Державної Консерваторії. Прихильник драматизму у музиці, він прожив життя, яке неможливо назвати ні симфонією, ні драмою – то було просто життя. Життя, яке звучало, і продовжує звучати, бриніти, світитися в росах на вічній траві львівських скверів, у виразному смутку львівських кленів, які його пам’ятають, у веснянім привіті птахів, які шлють нам із вирію його світлий усміх. Людина Епохи, сам він став Епохою...
Ірина Халупа
Надія Степула про сумне і веселе в житті Станіслава Людкевича.
У Львові тривають “Дні Станіслава Людкевича”. Відбуваються різноманітні, концерти, вечори спогадів, наукові конференції. Невдовзі навіть вийде у світ перший компакт-диск із творами видатного маестро.
У день народження Станіслава Людкевича – 24 січня на усій кореспонденції, яку відправляли з Головної пошти Львова, ставили іменний штемпель цього композитора та громадського діяча. Докладніше про те, як вшановують у Львові видатного маестро розповідає Галина Терещук.
Галина Терещук
Урочисті заходи розпочались виконанням найвидатнішого твору Станіслава Людкевича, кантатою-симфонією “Кавказ” за однойменною поемою Тараса Шевченка. На афішах написали: “Вхід за запрошеннями”. Більшість з тих, кому їх роздали (а це чиновники) звісно на серйозну музику не прийшли. А молодь? Ніхто її й не запрошував. Не побачила я молодих людей і на дуже гарному вечорі спогадів про Станіслава Людкевича, який відбувся у музеї-помешканні Соломії Крушельницької.
Упродовж 10 років маестро Людкевич винаймав це помешкання у славетної примадонни. Відтак учні Станіслава Людкевича ділились своїми щирими спогадами про вчителя у своєму ж товаристві. На жаль, лишень обмежене коло людей почуло про те, яким творчим і працьовитим був композитор, як він любив студентів і цілком не розумівся на людях, оскільки весь час перебував у світі своєї музики.
Тому про Станіслава Людкевича і досі ходить багато легенд чи навіть анекдотів. Ось один з них: “Група студентів стояла в консерваторії і побачила маестро. Дівчата йому вклонилися. На що композитор вдарив себе по чолі і швиденько побіг сходами догори. Через якийсь він час він знову підійшов до студентів, низько їм вклонився, знімаючи забутий перед тим капелюх.” А ще Станіслав Людкевич любив із здивуванням запитати в студентів: “А що ви робите в аудиторії?”.
Про Людкевича, який прожив ціле століття, був знайомий з видатними особистостями того часу, можна говорити безконечно. Дружина Станіслава Людкевича Зеновія Штундер написали кілька книг про його творчість та життя. Коли вона зізналась йому, що має намір писати про нього книгу, то Станіслав Людкевич на те зауважив: “Що там про мене писати, коли у нас і про Лисенка ще не знають.” До слова, Микола Лисенко був улюбленим композитором Людкевича і той усе своє життя пропагував його музику. Ще однією легендою стали слова Людкевича, сказані ним у 1939 році на партійних зборах в консерваторії: “Червоні нас визволили, і нема на то ради.”
Коли Станіславу Людкевичу було близько 90 років, його запросили на вечір у звичайну середню школу на околиці Львова. Студенти та молоді колеги й гадки не мали, що Станіслав Людкевич поїде разом з ними на ту вечірку. Але про всяк випадок заїхали до нього. І яким було їхнє здивування, коли вони побачили елегантно одягнутого і усміхненого маестро. Вечір був чудовий, школярі слухали композитора із захопленням. Коли дещо згодом музиканти зізнались маестро у тому, що не вірили у те, що він, Станіслав Людкевич, погодиться на зустріч із школярами. То у відповідь почули: ”Саме до молоді потрібно завжди приходити. Бо лише вона може вас запам”ятати.”
Цікаво, що на урочистості з нагоди ювілею маестро виділили 20 тисяч гривень з бюджету області. Але на що конкретно витратять ці гроші, наразі залишається загадкою. На жаль, не звернулася львівська мерія і до влади польського міста Ярослав, де народився і мешкав композитор, з тим, щоб вона відновила на будинку, де народився Станіслав Людкевич, меморіальну таблицю.
У липні у Львові має відбутися відкриття музею Станіслава Людкевича. Приміщенням для нього слугуватиме будинок композитора. Таким було побажання і самого маестро, і його дружини. Може, хоч там частіше будуть проводити вечори, присвячені Станіславу Людкевичу і звісно звучатиме його неповторна музика. Послухайте пісню на слова Олександра Олеся на музику Станіслава Людкевича “Тайна”. До речі, це була улюблена пісня маестро. Виконує солістка Львівської Філармонії Ліля Коструба.
Ірина Халупа
Улюблену пісню Станіслава Людкевича “Тайна” виконала солістка Львівської Філармонії Ліля Коструба. Станіслав Людкевич – перш за все був музикантом. Його життя плило музичними нотами. Ці ноти позбирала разом Леся Олійник.
Леся Олійник
В українській культурі постать Станіслава Людкевича подібна до міфологічного Прометею, який ніс людям вогонь правди та віри, а його музика є своєрідною епічною думою про долю свого народу. Якось, незадовго до своєї кончини, Станіслав Пилипович сумовито зізнався у цілковитій своїй самотності. Переступивши вікову межу у 100 років, він зостався, за його ж словами, без друзів і колег свого покоління. Хоча більш поважного та шанованого українського музиканта важко було назвати.
Композитор, фольклорист, музикознавець, педагог, диригент, Людкевич був титулований найвищими відзнаками – “Герой соціалістичної праці”, “Народний артист Радянського Союзу”, лауреат державної премії імені Тараса Шевченка, професор, академік... Але його музика та ім’я замкнулися в межах України. Хоча за інших історичних обставин Станіслав Людкевич мав би посісти належне місце у списку європейських композиторів XХ сторіччя.
Йому випало пройти найважчі віхи в історії рідної Галичини, яку називали “клаптиковою державою”. Адже діяльність Людкевича розпочалася ще за часів Австро-Угорської імперії, продовжувалася в політичних умовах Речі Посполитої, ЗУНР, а затим Радянської імперії. В історії музики Людкевич став першим у Західній Україні професіональним композитором. Тим самим він поклав початок до зміни стереотипної уяви про українського композитора як аматора і музиканта-любителя.
Вищу освіту Людкевич здобував у таких метрів європейської музики, як Мечислав Солтис, Александер Цемлінський, який був творчим побратимом родоначальника музичного авангарду Арнольда Шорнберга. У Мюнхені та Лейпцігу він слухав лекції відомого теоретика Хуго Рімена, а у Віденському університеті – студії професорів Реднера та Адлера. Тоді ж Людкевич отримав звання доктора мистецтвознавства. Ось що говорить головний диригент та художній керівник Національної капели “Думка”, в репертуарі якої звучать твори Людкевича.
Керівник капели “Думка” Євген Савчук
Це ціла епоха української музики. Це – музика українсько-європейська. За цим досвідченість така європейська стоїть. За цим стоїть оте, що ми сьогодні говоримо про Європу. Людкевич – це якраз яскравий представник отого українства, яке являлося європейським. Його музика, його внутрішній світ і його навіть техніка композиторська – це все європейська школа, і разом з тим це національна українська музика. Коли ми співали “Кавказ”, то в кожному концерті останню частину “Борітеся!”, відоміший текст, воно бісувалося. Як відомо, симфонічні частини ніхто не бісує...
Леся Олійник
Людкевичу випало бути молодим колегою Миколи Лисенка та Івана Франка. Саме вони підтримали перші кроки його композиторської та фольклористичної діяльності. Як і його старші колеги, він збирає аутентичні скарби та створює обробки народний пісень.
Уже в першій фольклористичній праці Людкевича зібрані понад півтори тисячі зразків пісенної творчості від Волині до Лемківщини. Обробки композитора народних пісень є коштовними зразками національної хорової літератури.
Глибоке переконання Станіслава Людкевича про необхідність професійної композиторської школи в Україні привели його до ідеї створення у Львові вищого музичного інституту імені Лисенка. Згодом Людкевич став його директором і професором і працював тут понад 30 років. А з 1939 року він очолив у Львівській консерваторії композиторську школу. Ось як згадує про свого педагога Євген Станкович.
Євген Станкович
Завдяки Станіславу Пилиповичу я просто потрапив в цю консерваторію. Справа в тому, що на той час в інших консерваторіях дуже мало приймали композиторів. Було, як правило, одне місце. Ми були вдвох – один мій колега і він був менше “підкований” як теоретично, так і музично. Але я писав якусь музику, яка деяким на той час здавалась підозрілою. Коли стала мова про те, що, може, краще того взяти, Станіслав Пилипович, як мені передали, сказав: “Не говоріть дурниць! Хай дитина вчиться...” Воно практично вирішило мою долю. Ця людина для мене завжди залишалась в найбільш світлих постатей людських в моєму житті.
Леся Олійник
Людкевич був митцем-філософом. Митцем, якого хвилювали історичні проблеми буття. В його музиці протистоять образи добра і зла, боротьби та перемоги, а провідною темою залишалася доля уярмленого народу-наймита, непоборимого сина землі. Невипадково літературними джерелами для композитора були насамперед твори Тараса Шевченка й Івана Франка. І невипадково в його хорових симфоніях “Кавказ”, “Наймит”, “Заповіт” так пророче звучать слова “Встане правда, встане воля... Борітеся – поборемо! Не вмирає душа наша...” Можливо, саме ці пристрасні образи змушували аудиторію гаряче аплодувати про що згадував Євген Савчук. Тим самим своєю музикою Людкевич далеко випереджав історію України.
Ірина Халупа
Ви слухаєте українську “Свободу”. В ефірі передача “30 хвилин у різних вимірах”. Сьогодні вона присвячена українському композитору Станіславові Людкевичу. 24 січня минуло 125 років від дня його народження.
Своїми спогадами про Станіслава Людкевича ділиться його дружина, музикознавець Зеновія Штундер. Зокрема вона говорить про перебування Станіслава Людкевича у полоні в роки І Світової війни у Казахстані. Саме там Станіслав Людкевич створив свої шедеври.
Зеновія Штундер
Ще поки не попав він так далеко від України, він там пробув майже тисяча і одну ніч. І раптом попав в такий орієнтальний той... І музичні враження там... Цілий ряд творів написав, власне, на цю тематику. У нього є п’єса...я забула, як вона називається. Пізніше, як він писав основну дію до “Запорожця за Дунаєм”, то він там включив ще одну вставну дію, де використав дещо з цих мотивів, яких він там наслухався. І є багато інших власне – “Пісня до схід Сонця”... Там же мінаретів кожного ранку він слухав. Він там дуже багато для фортепіано писав. І, знаєте, там майже 2,5 років був. В нього була ностальгія, якої, якби туди не поїхав, то б ніколи не було. Він там відчув і написав таке. Найбільш так яскраво це почуття ностальгії було...
Ірина Халупа
Це була дружина Станіслава Людкевича, музикознавець Зеновія Штундер. Великого маестро також згадує професор Львівської музичної академії імені Лисенка відома піаністка Марія Крушельницька. Вона багато разів виконувала музику Людкевича.
Марія Крушельницька
Це, власне, один з таких моїх спогадів, як мене урятував Станіслав Пилипович. Ми обоє були молоді, вперті. Він хотів своє, я хотіла своє. Остаточно вийшла золота середина... Він мене заспокоїв, сказав такі слова, що я вже якось так пішла на сцену і знайшла дотичність з диригентом. Ще одного разу ще одні сльози мої заспокоював Станіслава Пилипович трошечки раніше. Я пережила таку особисту трагедію – померла моя бабця...
Я багато грала на концертах Станіслава Пилиповича, їздила по Україні в основному. Але коли святкувався його ювілей, 100 років, для мене це була, властиво, дещо проблема, бо я ніколи не грала в такому великому фортепіанному репертуарі, не дуже доходили руки, щоби включати в репертуар... Я взагалі старалася грати українську музику, але не мала великого добору творчості Станіслава Пилиповича. Все це було для того, щоби на ювілей долучалася фортепіанна творчість. Завжди підносяться його кантатні жанри, вокальна творчість є неповторна. Особливо я захоплююся не тільки вокальною творчістю, але я вважаю, що там є фантастична фортепіанна партія. Вони не можуть звучати самостійно на фортепіано. Але я вважаю, що фортепіанна творчість Станіслава Пилиповича є так само неповторна. Вона внесла в історію фортепіано свої образи... Причому, та мелодика для Людкевича така характерна. Музика його відразу впізнається.
Ірина Халупа
Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка в галузі літератури та мистецтва за 2000 рік, довголітній український політв’язень Іван Гнатюк присвятив два вірші Станіславові Людкевичу, причому між першим, “100 свіч” і другим, “Похорон Людкевича”, пройшло трохи більше півроку.
З Іваном Гнатюком розмовляв телефоном мій колега Тарас Марусик.
Перший вірш присвячений сотій річниці ще живого тоді маестро. Другий народився одразу після похорону. Розповідає поет Іван Гнатюк.
Іван Гнатюк
Похорон Людкевича запам’ятався на все життя. Оце мене просто вразило, що велику, геніальну людину, відому не тільки в нас, але й у всьому світі, генія, так якось брутально ховають у нас...
Тарас Марусик
Ще свіжим був у пам’яті вірш “100 свіч”...
Іван Гнатюк
І тут несподівано вдома чую по радіо звістку – помер Людкевич сьогодні о 3 годині дня. Будуть його виносити на цвинтар. Збираюся їхати до Львова. Забиті всі транспорти: з Борислава, із Дрогобича їдуть на похорон Людкевича. Приїхали, звичайно, може, і зарано. Дехто подумав, щоб перекусити, бо ж довго буде похорон. А до 3 години ще є час. Хто приходив о 2 годині чи трішки щось хвилинами по 2 – уже немає... Тіло раніше, ніж повідомили, на годину винесли, щоби таким чином менше людей було на похороні. Не хотілося їм цього бачити. І ми тоді якось навпростець ідемо і коло цвинтаря якраз ми вже їх навіть трохи випередили і стоїмо, щоби ввійти в лави тієї процесії біля самого цвинтарю. Але ж побачили стражі порядку вхопилися за руки, зупинили всю цю процесію. Таке замішання ото зробилося, що мало домовини не вибили з рук, не викинули. Люди кричать... А вони не пускають. Якийсь майор коло мене кричить “Куда ви прете? Що тут, масло дають чи що?” Я йому відповів: “Слухайте, думайте, що Ви говорите!” Він, правда, глянув на мене і замовчав. Отак, поколотившись, занесли його домовину на цвинтар і стали ховати. Мені дуже цей приклад згадався під час похорону мого друга патріарха Володимира, як хиталася та домовина, як її мало не скинули під ноги теж стражі того самісінького порядку.
Тарас Марусик
Іван Гнатюк продовжує.
Іван Гнатюк
І коли я повернувся з похорону Людкевича, я одразу вдома, тут же, експромтом написав вірша “Похорон Людкевича”.
“Пливла по Львову туга журавлинна – Людкевича ховала Україна. За рядом ряд ступали вінконосці І труби надривалися до млості. І все шептали кроки у долинні, А він лежав у чорній домовині І наслухав, як вітер... Йому тихцем наспівує...
Здавалося, лиш руку підійняти І загримлять усі його кантати, Усі пісні і опери, і хори. І пісня смерть навіки переборе. Але тонкі з прожилочками руки І білі пальці, сплетені, як звуки, Що з клавішів ті пальці добували Самі уже, мов клавіші, лежали.
За кроком крок ступали вінконосці І труби надривалися до млості І нахиляла кетяги калина Людкевича ховала Україна.”
Тарас Марусик
Свій вірш “Похорон Людкевича” читав поет і довголітній український політв’язень Іван Гнатюк, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка галузі літератури та мистецтв за 2000 рік. До речі, днями з харківського видавництва “Майдан” Іванові Гнатюку надійшли дві його нові книжки – вибрані вірші “Хресна дорога” та третя книжка щоденникових записів “Свіжими слідами”.
Ірина Халупа
Це була передача “30 хвилин у різних вимірах”. З вами до наступного тижня прощається Ірина Халупа і бажає вам ясної погоди на душі.
