Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 05:23

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Проблеми національно-культурного життя українського суспільства.


Володимир Ляшко “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Проблеми національно-культурного життя українського суспільства.

Київ, 4 лютого 2004 року.

Володимир Ляшко

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Володимир Ляшко. Сьогодні наша передача присвячена деяким важливим подіям і проблемам національно-культурного життя українського суспільства.

На початку лютого кримські татари відзначають найбільше мусульманське свято – Курбан-Байрам. По всьому півострову в ці дні влаштовуються великі молебні і публічні трапези з м’яса жертовних тварин. Детальніше про це свято розповідає наш кримський кореспондент Володимир Притула.

Володимир Притула

Курбан-Байрам – свято жертвопринесення, одне з найбільших мусульманських свят і найулюбленіше для кримських татар. Він встановлений у пам’ять про жертвопринесення пророка Ібрагіма і настає 10-го числа місяця зуль-хіджа за хіджрою – мусульманським календарем. Свято відзначається три дні і цього року воно припало на 1, 2 і 3 лютого. На Курбан-байрам кожен забезпечений мусульманин має принести в жертву барана чи іншу жертовну тварину. Дві третини м’яса слід роздати нужденним, а решта йде на святковий обід родини. Розповідає Мустафа-ефенді, імам Симферопольської мечеті Кебір-Джамі: „Курбан-Байрам – перекладається як свято жертвопринесення. Причому, для кримських мусульман існує традиція приносити в жертву саме баранів, в інших місцях жертовна тварина – корова чи верблюд. Це жертвоприношення для Аллаха. Він нам все дав, обдарував усіма милостями, а тепер ми маємо йому віддячити, мусимо чимось із свого майна йому пожертвувати і роздати цю пожертву бідним”, - розповів імам Мустафа-ефенді.

Він каже, що Курбан-Байрам дуже люблять в Криму, бо це свято символізує єдність народу. У ці дні у паркан, на майданах багатьох міст і сіл Криму проходять народні гуляння – музикою і всенародною трапезою. З нагоди свята уряд автономії оголосив цей понеділок вихідним для усіх кримчан, хто сповідує Іслам. У привітанні Верховної Ради і Ради міністрів АРК до кримських мусульман мовиться, що Курбан-байрам пробуджує до милосердя і благодійництва, утверджує взаєморозуміння, духовне єднання. Іслам є однією з найвпливовіших у світі релігій і він зіграв важливу культурно-освітню роль в історії Криму, - мовиться в офіційному привітанні. Водночас, у привітанні співвітчизникам Меджлісу кримськотатарського народу наголошується, що Іслам підтримує кримських татар, дарує безмежну любов до Батьківщини, надає справедливому кримськотатарському національному ругу незламний дух і силу, підводить до взаємної поваги, любові і взаєморозуміння.

Володимир Ляшко

Політики і науковці продовжують обговорювати повідомлення про рішення Шевченківського районного суду міста Києва щодо закриття газети “Сільські вісті” за розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Як виявилося, у багатьох експертів ця проблема викликає низку принципових запитань. Перед мікрофоном – політолог, доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв.

Ігор Лосєв

Те, що сталося в Шевченківському районному суді міста Києва з газетою “Сільські вісті” змушує серйозно замислитися. Проблема надто складна і багатопланова, щоб закрити її полум’яними прокляттями на адресу антисемітизму чи аморальним захистом антисемітизму в тій чи іншій формі.

Радіо “Свобода” було одним з перших ЗМІ, яке ще в минулому році надзвичайно різко відреагував на відому статтю пана Яременка.

Але постає кілька принципових питань. Перше, про правосуддя в Україні. Чи є воно справді правосуддям, чи становить найгірший варіант беззаконня – вибіркове правосуддя?

Ідеться навіть про фаховий рівень українських правників, про порушення елементарної логіки. Суд засудив газету “Сільські вісті” за поширення книжки, що не була засуджена, як її автор.

То чи може друкований орган нести відповідальність за відтворення тексту, який не визнано злочинним?

Чимало українських аналітиків визнають, що ініціатори судового позову, навіть всупереч можливим власним намірам матимуть тепер репутацію політичних прихильників чинного режиму. Адже їх включено в загальний процес боротьби влади проти опозиції.

Навіть відомий політолог Володимир Малинкович казав у ефірі телеканалу Інтер, що якби “Сільські вісті” не були опозиційною газетою, то навряд чи вдалося так легко отримати відповідний вирок суду.

Шкода, що в основі своїй нормальна реакція громадян, що звернулися до суду стала заручницею політичної боротьби, одним з елементів зведення політичних порахунків.

Отже, існує проблема деполітизації і департизації українського правосуддя.

На жаль рішення Шевченківського районного суду не сприятиме зменшенню рівня національної нетерпимості, знову ж таки через свою вибірковість.

Адже в той самий момент, коли пан Малинкович справедливо обурювався статтею пана Яременка в “Сільських вістях”, а президент Кучма покладав квіти до могил героїв Крут, газета “Руская правда” назвала цих героїв заколотниками і порівняла їх із членами Гітлерюгенду.

Цікаво, якою б була реакція Шевченківського районного суду в такому випадку?

Непоодинокі українські оглядачі висловлюють припущення, що за рішенням Шевченківського суду приховується щось зовсім інше, ніж щира та шляхетна боротьба проти антисемітизму та інших проявів національної нетерпимості.

Що ж стосується опозиції, то вона зараз, коли вирішується подальшого існування української держави, має бути максимально обережною і відповідальною, і не ковтати гачки примітивних провокацій і прозорих політтехнологій. І не захищати речі засадничо аморальні.

Бо на відміну від Росії, де репутація антисеміта може лише додати політикові популярності в певних колах, в Україні ніхто не прагне такої “популярності” через її шкідливість і контрпродуктивність.

І в цьому сенсі Україна таки справді не Росія, як мудро зазначає президент Кучма. І слава Богу.

Володимир Ляшко

Минулого тижня народний депутат Петро Симоненко у своєму виступі на сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи порівняв політиків блоку “Наша Україна” з українськими націоналістами часів Другої світової війни. А чи справді, як це вже мало не півстоліття доводять комуністи, українські націоналісти брали участь у винищенні євреїв нацистами? Відповідь шукає історик Віктор Коваль.

Віктор Коваль

У своїй промові пан Симоненко відкрив страшні таємниці. Таємниця перша, українські націоналісти – це є воєнні злочинці, які в роки Великої вітчизняної війни вбивали масу мирних людей, особливо євреїв.

Таємниця друга, українські націоналісти є не лише вбивці, вони й ще фашисти, а Ющенко користується їхньої підтримкою. Отже, може він сам в душі і фашист і вбивця.

Треба сказати, що тема злочинів націоналістів українських проти євреїв виникла не зразу. Вона абсолютно була відсутня на Нюрнберзькому процесі, де дуже багато говорили про голокост євреїв в роки ІІ Світової війни.

Але жодним словом ніхто не обмовився про те, що у вбивствах євреїв брали будь-яку участь українські націоналісти. Це вже згодом виникла ця байка, яку охоче підхопили комуністи.

Почалося це так. 1961 році німецький історик Альберт Норден раптом зібрав кореспондентів і дав їм інтерв’ю. Він говорив про те, що 30 червня 1941 року у Львові український батальйон “Нахтігаль” чинив єврейські погроми. Заява Нордона мала великий розголос у світі.

Але ж ось виступив через якійсь час польський історик, професор Ричард Ржевський, який спеціально розслідував це питання і заявив, що ніяких злочинів супроти євреїв в 1941 році чи будь-коли в інші часи у Львові українські націоналісти не чинили.

А 30 червня 1941 року до Львова прибула зондеркоманда німецького Гестапо, яка почала арешти найбільш визначних представників польської наукової інтелігенції. Серед них були поляки і євреї. Їх усіх похапали і перестріляли. Оце був той погром, який відбувся у Львові 30 червня 1941 року.

Жодного, повторюю, відношення до цих подій українські націоналісти не мали тому, що саме у той день вони у приміщенні “Просвіти” проголошували відродження української держави.

Треба сказати, що саме націоналісти були для німців ворогом №1 в роки війни. Пан Симоненко звинуватив Ющенка в тому, що він підтримує націоналістів, які в 1941 році у вересні в Бабиному Яру розстрілювали євреїв.

Треба сказати, що про це є німецький документ. Це рапорт іншої зондеркоманди, яка провадила розстріл у Бабиному Яру. Там говориться, що розстріл було проведено цією командою разом з двома загонами поліцейського полку “Південь”, німецького поліцейського полку. Що під час цієї операції було вбито понад 30 тисяч євреїв.

Згадувались там і українці. Там було сказано, що українська міліція провела інформацію населення (це було зроблено 28 вересня) про те, що євреям комендатура наказує наступного дня 29 вересня зібратися в певному місці в Києві для того, щоб переміститися кудись в інше місце.

З рапорту видно, що розстрілювали євреїв у Бабиному Яру самі тільки німці, а поліціянти, які там були мабуть виконували роль оточення. Жодного свідчення про те, щоб українські поліціянти розстрілювали когось у Бабиному Яру не було.

Більш того, саме націоналісти з погляду німців, становили головну загрозу для окупантів. Мені доводилося читати журнал рапортів, який надсилався з України в Берлін. І там була графа. Націоналістичні прояви на першому місці і комуністичні прояви, тільки на другому місці.

Петро Симоненко нагадує, що націоналісти вітали Гітлера, війська якого з’явилися в Україні. Треба сказати, що самого Гітлера націоналісти навряд чи й бачили. А вітав Гітлера через Ріббентропа товариш Сталін, коли уклав пакт про ненапад у 1939 році.

На відміну від комуністів ІІІ Надзвичайний великий збір ОУН у серпні 1943 року прийняв програму, яка за всіма ознаками була соціал-демократичною. Вона дуже схожа на те, чого хотіли бачити в Україні наші сучасники зараз. Віктор Коваль для радіо “Свобода”.

Володимир Ляшко

І на закінчення нашої передачі – традиційна рубрика “Сторінки національної історії”. 9 лютого виповнюється 86 років від захоплення Києва військом російських більшовиків під командуванням Михайла Муравйова. Майже через рік – 5 лютого 1919 року, – радянські частини вдруге взяли українську столицю. Про тодішній червоний терор у Києві розповідає ведучий рубрики Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

4 лютого 1918 року тридцятитисячна російська більшовицька армія на чолі з Михайлом Муравйовим вийшла на лівий берег Дніпра навпроти Києва, захопила селище Дарницю і розпочала обстріл столиці з важких гармат. У виданому у Дарниці наказі по армії Муравйов закликав червоних солдатів “громити безжально місто” та “немилосердно знищити у Києві усіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції”. Тривалі бомбардування столиці спричинили у ній пожежі, в яких, за словами Михайла Грушевського, згоріла “наша орієнтація на Московщину і Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць”. Більшовицька кіннота по льоду та Ланцюговим мостом перейшла Дніпро, і кілька днів бої точилися у центрі Києва. 9 лютого червоні захопили місто і одразу почали грабувати і громити аристократичні райони Липки та Печерськ. У Києві більшовики вперше в Україні запровадили так званий “червоний терор”. Однією з його перших жертв став сімдесятирічний митрополит Київський Володимир, після тортур розстріляний матросами вночі на валу за мурами Печерської лаври. За спогадами більшовицького комісара Володимира Затонського, перший голова ЧК у Києві Мартин Лацис наказував розстрілювати людей за саму тільки розмову на вулиці українською мовою або за посвідчення громадянина Української Народної Республіки. Очевидці відзначали у червоних вояків (цитата) “якусь звірячу ненависть до українців і до самого Києва як такого”. Загалом за 3 тижні окупації більшовики вбили у столиці близько п’яти тисяч осіб. При цьому особливо відзначився Перший полк червоного козацтва під командуванням Віталія Примакова. Зрештою, у ніч на 1 березня українські частини спільно з німецькими та австрійськими підрозділами звільнили Київ. Вдруге радянське військо (насамперед, Таращанський та Богунський полки під командуванням Миколи Щорса) захопило Київ рівно через рік – 5 лютого 1919 року. Більшовики знову вдалися до погромів, конфіскацій та розстрілів. За оцінками деяких істориків, упродовж наступних семи місяців тільки чекісти розстріляли у місті не менше дванадцяти тисяч осіб. Київ був визволений частинами Армії УНР та Української Галицької Армії 31 серпня.

Володимир Ляшко

На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Володимир Ляшко. Говорить радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG