Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 12:51

У кого слова масні, у того пироги пісні.


гість студії Євген Сверстюк У кого слова масні, у того пироги пісні.

Київ, 30 січня 2004 року.

Пироги пісні – це народ пам’ятає добре. А от масні слова так слизько переливаються, що й не запам’ятаєш. Скільки разів душугубка змінювала свою окличку, починаючи він ЧК, ГПУ, НКВД, ГДБ. Навіть “залізний” більшовик змінив окличку на члена КПРС.

Змінена кличка підсолоджується помадкою. Наприклад, простій людині здається, що адмінресурс - це щось схоже на пиріг. Правда, “адмін” – неспоживний, а все ж таки “ресурс” – слово непогане. Коли ви скажете комусь, що це те ж саме, що і “совєтская власть”, він ойкне: “Та що ви, що ви таке страшне кажете?!”

Тільки поступово починає доходити до людей, коли вони побачать, як проганяють голову адміністрації району або області, коли він не забезпечить Президентові народної підтримки, коли він дає неконтрольовану свободу газетам, або коли він дає приміщення для виступів опозиції.

Завуальована заміна звичайних людей на членів СДПУ(О) вже стала помічатися, бо зразу видно, що то якісь підозрілі ставленики адміністрації.

Якби соціальний психолог проаналізував, які чинники сьогодні працюють на імідж Віктора Ющенка, то виявилося б, що головне зовсім не те, що говорять. Пристойний вигляд, людяна поведінка, навіть виплатив людям зарплати і пенсії – не є головним. Для маси народу головне те, що влада боїться його – значить, він не їхній.

Президент і його оточення в народі означає: це ті, що обікрали нас і пустили з торбами. Жодна агітація, жодні телевізійні програми тут нічого змінити не можуть.

Важко сказати, коли це склалося, бо складалося поступово. Мабуть люди гостріше пережили легалізовану крадіж заощаджень, ніж перехід всього народного добра до рук тих, що зібралися в банду і узаконилися.

Касета принесла Президентові світову славу, але наших людей не дуже здивувала. Приблизно таке уявлення про владу чи то ЦКовську, чи обкомівську, чи державотворчу у них було завжди.

Але коли все складалося докупи, і люди почали розуміти, що так звані нерозкриті вбивства і підібрані прокурори, і молодь біля пам’ятника Шевченкові, і арешт цієї молоді, всі заходи під патронатом Президента і грубі переслідування через податкову інспекцію – все це адмінресурс. Виходить, це не безсилля влади, а це її сила.

Безкарність і беззаконня породило чиновника-хабарника, черствого і чужого до культури і моралі. Здавалося б, антисоціальна влада зайнята привласненням національних багатств і цілком байдужа до культури, яке їй діло до Тараса Шевченка? Але тут спостерігається глибокий зв’язок сутностей, що не лежать на поверхні.

Ім’я великого поета стало символом, і той символ поляризується в порізненому світі. Він дорогий для духовно споріднених, але він осоружний криміналізованому світові.

У Шевченка з’являється багато ворогів серед людей пласких, морально ослаблених і отруєних ненавистю, схильних нападати на чужий символ.

Багато громадян України сприймають паплюження символу, як плювання в душу. Багатьом здається, що раніше все ж таки шанували Т.Шевченка. Насправді наступ на душу України і наступ на Шевченка провадився постійно тільки в різних формах.

До революції Шевченко був заборонений, замовчаний, а отже, по-своєму захищений. Заборона дуже сприяла популяризації його імені в народі.

Могила поетова в Каневі стала національною святинею невизнаної нації. І туди приходили поклонятися посланці різних народів. Бо ж в записці на ім’я поетове не напускали – вважалося це непристойністю.

Найбрутальніше познущалися над цим символом Шевченка більшовики. Замість заборонити вони його використали, обвішали своїми гаслами і записали в агітатори. Після перебудови ті ж самі парторги стали використовувати національні символи так безсоромно і грубо, що багатьом самі ті символи стали осоружними.

Бик накидається на червоне, хоча ним тільки маніпулює тореадор в чорному. Нинішні блюзнірські, напівграмотні писання для жовтої преси просто дратують людей з патріотичного табору. Це форма агресії людей малокультурних, але корумпованих.

Характерно, що при совєтському режимі чистили фасад і штрафували за сміття. Директором призначали людину пристойну. В 1989-му році директором Канівського шевченківського заповідника призначили молодого і культурного інтелігента, з яким не соромно зустрічати іноземні делегації.

За 15 років заповідник був збережений від різних заносів сміття, відчувався смак і догляд з боку людей, які знають де і для чого працюють. Звичайно, директор отримував і офіційні відзначення, і подяки. Раптом тому самому директорові Ігореві Дмитровичу Ліховому ввечері 25 січня повідомляють по телефону, що він вже не директор, що вже призначено іншого директора.

Все це схоже на сірий епізод якоїсь сатиричної повісті. Звичайно, міністр культури підписався, де йому показали, і побіг ховатися від людського ока. Звичайно, люди знають – їм потрібен піддатливий директор, готовий розпродувати, що можна.

Замість державної влади сіріє медуза зі сліпими щупальцями. І не видно живих очей, в які можна було б заглянути і запитати: кому потрібна непристойна гра навколо Шевченкового заповідника саме перед 190-річчям з дня народження поета? Що це, провокація на випробування нервів української громадськості, української інтелігенції?

Адже всім зрозуміло, що справа не в Ігореві Ліховому, на якого ввечері впав камінь з адмінресурсу, справа в символові Шевченка. Навколо нього крутяться нечестиві помисли чиновника одурілого і здичавілого від ситості і захланності.

І вже починаєш задумуватися над молитвою Шевченковою: “Злоначинающих спини, У пута кутії не куй, В склепи глибокі не муруй...”

Всепрощення – то висота вічна. Але як людям буде кортіти застосувати до недолюдків пута кутії. І якось самим спинити злоначинающих.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG