Київ, 10 лютого 2004 року.
Олександр Народецький
Радіожурнал “Країна Інкогніта”– це спільний пошук історичної істини. “Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України. “Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Вітаємо вас, шановні слухачі! Чи знаєте ви, що у столиці незалежної України Києві аж сім вулиць досі названі на честь Володимира Ульянова-Леніна – того самого, за наказом котрого незалежну Україну нищили червоні війська? Та й інші тоталітарні діячі щедро увічнені у столичній топоніміці. З вами, як і завжди, Сергій Грабовський, журналіст Радіо Свобода, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Максим Стріха
Душа кожного історичного міста живе не лишень в його пам’ятках чи краєвидах. Не меншою мірою вона живе в назвах, тих, що дійшли до нас з глибини століть. Так само душа Києва княжого, ремісницького, спудейсько-барокового, українського Києва ХІХ століття живе в назвах: Гончарі, Кожум’яки, Поділ, Покровська, Микільсько-Притиська, Паньківська, Тарасівська.
І з цією душею Києва намагалися боротися всі окупаційні влади: і російсько-імперська, і радянська.
Вже 1919 року офіційна карта міста змінилася до невпізнанності. На ній без жодної системи було оселено весь тодішній пантеон “основоположників” і “вождів” – Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, Артема, Урицького, Воровського, Ворошилова, Боженка, Бош, П’ятакова.
“Іменні” назви перемішувалися з “подієвими” – 25 Жовтня, 9 Січня, ІІІ Інтернаціоналу і окремо – Комінтерну, Революції, Паризької комуни, Січневого повстання. Знайшлося місце й визначним бунтарям минулих епох – від Спартака й до Степана Разіна. З “українських” імен на карту було допущено хіба що Шевченка з Франком та ще Лисенка з Леонтовичем.
Втім, нові комуністичні назви ще довго існували тільки в офіційних документах. Кияни їх не визнавали й не вживали. Візники далі їздили “на Хрещатик і Фундукліївську”, а не “на Воровського й Леніна”. Питаючи дорогу, слід було називати саме стару назву вулиці, бо інакше майже ніхто не міг зарадити.
Масове неприйняття киян призвело до того, що вже по війні якось непомітно повернулися Хрещатик, Володимирська, Велика Житомирська.
Сергій Грабовський
Максиме, символіка і топоніміка Києва впродовж останніх століть зазнавали навальних “атак” не тільки з боку Совєтської, а і з боку Російської імперій. А на додачу – не зовсім компетентне ставлення до назв і символів з боку міської влади за останні десять років. Результат? Послухаємо відомих києвознавців. Говорить Віктор Кіркевич.
Віктор Кіркевич
Наведу такий приклад, як вулиця колишня Леніна, колишня Фундукліївська. Треба було повернути назву Івану Фундуклею, який на цій вулиці будував, яка була дуже цікава людина.
Але є такі прикрі моменти. Іприт Фундуклей був заарештував Шевченка. Він виконував наказ зверху і ніякого відношення до арешту цього особистого нема.
А у всіх в пам’яті залишилась Фундукліївська гімназія. І він багато зробив у вшануванні історії міста Києва. Перший видавав довідники. Але вулицю чомусь назвали Богдана Хмельницького. Ця вулиця немає відношення до Богдана Хмельницького.
Потім мені іноді прикро, що у нас дуже багато назв повторюються. І Юрія Коцюбинського і Михайла Коцюбинського знаходяться поруч. І людям, особливо, іноземцям дуже тяжко розібратися, якого Коцюбинського. Юрій не така велика людина. Всіх в пам’яті – це Сергій Єфремов, що прикро за того сина, такого батька в січні 1918 року за його наказом обстрілювали місто Київ.
Тоді і участь брав матрос Полупанов (Полуп’янов). Та людина, яка окрім розбою та знущання над містом Києвом, нічого не зробила гарного. Але вулиця досі носить його ім’я.
Таких багато всяких прикладів, які показують, що місто повинно мати свою історію. Наприклад, Сергій Єфремов. В нас немає вулиці Леся Курбаса. Це люди, які жили в Києві, працювали в Києві, віддали життя за Київ. І Курбас, і Єфремов за Україну. І вшановувати їх ім’я обов’язково потрібно.
Сергій Грабовський
А тепер слово людині, на очах якої відбувалася значна частина змін у київській топоніміці. Лідія Пономаренко має понад вісімдесят років і знає про назви київських вулиць і площ майже все.
Лідія Пономаренко
У нас, на жаль, не дуже багато збереглось історичних назв. Якщо подивитись на історію походження назв вулиць за роки ХХ століття, то ми побачимо, що багато і тут заполітизованих і просто безглуздих назв.
Ну, які можуть, скажіть, у Києві буть Амурська вулиця, до Амура, як далеко. Після ІІ Світової війни у Києві почалась велика масова забудова. І тоді почали називати номерами спочатку. І таких вулиць було близько тисячі. Це було дуже незручно і почали тоді наіменовувати.
Боряться політичні сили, одні хочуть, щоб назвали вулицю Героїв Крут, назвали вулицю Героїв Крут на Печерську. Звідти, значить кричать, що ні, дайте нам Московську вулицю.
В той час міськрада перейменувала проспект великий у нас, який йшов від Московського мосту на Московський проспект. Це ж така плутанина виходить. У нас є Московська площа в Голосіївському районі. Ця якраз Московська вулиця в Печерську має історичну основу, бо це був шлях на Москву у XVIII столітті. І у нас є ще Москворецькі дві вулиці і в іншому районі.
Тепер дуже складно з приєднаннями оцих поселень, які ввійшли в міську межу. Ми маєм з Дарницького району дві вулиці Леніна, кілька вулиць Комінтерну.
Я вважаю так, що перейменовувати треба якомога менше вулиць, але все-таки перейменувати треба такі назви, які несуть в собі заполітизовану інформацію. Ну навіщо в Києві три чи п’ять вулиць Леніна?
Сергій Грабовський
Так, п‘ять, плюс дві на честь Володі Ульянова. Але справді, дуже дивною виглядає історія з Московським проспектом. Це донедавна був проспект Червоного козацтва – на часть питомо українського історичного явища.
Щоправда, чимало київських бізнесюків звало його мовою, котру вони чомусь вважають російською, “праспектом краснаво казачества”, тоді як сучасні московські історики вважають, що треба говорити і писати “червонное казачество” (і вживають саме цей термін у своїх книгах). Але київські бізнесюки не читають книжок – навіть російських, тим більше українських. Та мова не про цих бізнесюків, а про київську міську владу.
Максим Стріха
Сергію, ти дуже слушно сказав, що абсолютний волюнтаризм діявся щодо міської топоніміки і протягом минулих десяти років.
Адже справді, доки до 1994 року діяла Київрада демократична першого скликання, існувала достатньо аргументована розумна програма повернення саме питомих київських історичних назв, а також увічнення на карті Києва справді знакових постатей української історії. І програма ця була розрахована на дуже тривалий час.
Здійснення цієї програми було обірвано зміною міської влади і приходом тих, для кого ця проблема була першорядною.
Доходить іноді до анекдотів (на жаль, сумних). Ще комісія складу початку 1990-х вирішила, що в Києві знову буде вулиця Велика Васильківська, що з’являться вулиці Івана Мазепи (бо саме тут гетьман-будівничий звів декілька своїх найвідоміших храмів), Січових Стрільців (саме тут була казарма, звідки УСС-и рушали на захист Центральної Ради) та Володимира Антоновича (саме тут жив визначний український історик).
І ці назви прижилися, вони з’явилися на картах, на бланках розташованих тут установ. Але для київської влади ці центральні вулиці столиці досі залишаються Червоноармійською, Січневого повстання, Артема та Горького.
Увічнюючи структури, події й людей, що відіграли сумну роль в історії України. Йдеться аж ніяк не про брак коштів – кожне з влаштованих мерією свят із безкоштовним пивом для молоді коштує значно дорожче від виготовлення нових табличок.
Йдеться, радше, про свідому ідеологічну настанову, за якою на карті столиці обов’язково повинні залишатися “мітки” радянської доби.
Сергій Грабовський
Максиме, здається, ці мітки переважають все питоме українське історичне, тобто радянське домінує на карті Києва.
Максим Стріха
Сергію, каюся, я був тоді депутатом Київради і саме цим і займався. Я принципово тоді був проти того, щоб здійснювати таку хвилю перейменувань, як у Львові, бо сподівався, що протягом багатьох років це вдасться зробити розумно. І через це я зараз іноді шкодую. Можливо, нам слід було діяти рішучіше, бо й досі кияни ходять вулицями Урицького й Січневого повстання, досі у нас існують всілякі проспекти “-річчя Великого Жовтня” й Ленінградська площа, хоч міста такого – Ленінград – давно вже немає.
Сергій Грабовський
Здавалося б – що такого, назви вулиць чи заводів, пам‘ятники і меморіальні дошки. Головне – це економіка, це соціальні гарантії, це політична стабільність. Політолог Микола Рябчук вважає, що подібний погляд є глибоко помилковим. Йому слово.
Микола Рябчук
Я вже не пам’ятаю скільки років тому вийшов указ президента про ліквідацію тоталітарних пам’ятників в Україні. І виглядає, що нічого від того часу не змінилось. Тому, що всі ці пам’ятники стоять, підприємства далі називаються іменами Леніна, Ілліча, Дзержинського та інших тоталітарних вождів.
Суспільство виявляє дивовижну байдужість щодо всього цього і загальний настрій такий, що яка різниця і яке все це має значення і т.п.
Я би сказав, що це далеко не безневинні речі тому, що в принципі імена цих вождів, вони повинні були б мати негативне значення, як і імена вождів нацистських.
Тобто і Дзержинський і Ленін і інші їхні поплічники мають руки в крові. З рештою для нас не повинно було б робити великої різниці чи ці люди вбивали своїх супротивників за національною ознакою чи за соціальною, чи за одною і другою.
Ігноруючи цю проблему, недооцінюючи її ваги, ми фактично чинимо аморально, ми фактично визнаємо право тих людей, тих вождів убивати, нищити наших співвітчизників і залишатися при тому в пошані.
І це, власне, катастрофа. Я думаю, що це, власне, є одне з джерел аморалізму сучасного суспільства. Я думаю, що це одна з причин тих всяких суспільних невдач. Суспільство не очистилось від гріхів, від злочинів тоталітарного минулого.
І коли Україна, ну, а властиво не Україна, а українські вожді говорять про свої європейські аспірації: прагнення вступити в НАТО, в ЄС. Мені якось дивно це чути тому, що жодна країна поки що з пам’ятниками Леніну і Дзержинському не вступила не в НАТО, ні в ЄС. Власне кажучи, навіть серед кандидатів таких країн немає.
Я думаю, що це одна з причин, чому Албанія, чи скажімо Македонія і деякі інші країни, як Румунія чи Болгарія, які не набагато краще стоять економічно від нас, все-таки мають шанси і офіційно визнані потенційними претендентами на вступ до європейських структур. Тим часом, як Україні відверто кажуть “зась”.
На мій погляд кажуть справедливо тому, що на відміну від всіх цих реальних кандидатів Україна залишається криптосовецькою, криптототалітарною державою. Тобто державою, яка не розпрощалась зі своїм тоталітарним минулим, яке і досі проявляється в цих огидних мерзенних пам’ятниках, в цих страшних назвах вулиць, які чомусь наше суспільство сприймає байдуже.
Сергій Грабовський
Максиме, під цим оглядом Київ виглядає далеко не зовсім привабливим європейським містом, а швидше – заповідником криптокомунізму й малоросійського абсурду, коли на Хрещатику височать і монумент Леніна, і колона Незалежності. Не вистачає тільки фігур Гітлера, Пол Пота і Чаушеску.
Максим Стріха
Київ справді є відображенням глибокої роздвоєності сьогоднішньої України. І мені болить саме за цей Київ, бо я киянин. Болить тому, що нажаль, все те, про що говорив Микола Рябчук, боюся, є абсолютно порожнім звуком для міської влади, до речі, не київської з походження, а справді упродовж дуже довгого часу Києвом не керувала людина тут народжена, яка б відчувала все це, як своє.
А відтак, люди, які керують Києвом справді в кращому випадку переймаються проблемами передчасного доставлення хліба і доброго руху міського транспорту, в гіршому разі, лишень прибутковими оборутками з нерухомістю.
Але проблеми збереження душі цього міста, відродження душі цього міста, саме, як європейської столиці, яка б могла показати приклад іншим містам України і нарешті зробити цю країну європейською, цим, на жаль, не займається досі ніхто.
Сергій Грабовський
Отож – коли стане і чи стане взагалі столиця України українським і європейським містом? Вели радіожурнал “Країна Інкогніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський. Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки. Говорить радіо “Свобода”.
Олександр Народецький
Радіожурнал “Країна Інкогніта”– це спільний пошук історичної істини. “Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України. “Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Вітаємо вас, шановні слухачі! Чи знаєте ви, що у столиці незалежної України Києві аж сім вулиць досі названі на честь Володимира Ульянова-Леніна – того самого, за наказом котрого незалежну Україну нищили червоні війська? Та й інші тоталітарні діячі щедро увічнені у столичній топоніміці. З вами, як і завжди, Сергій Грабовський, журналіст Радіо Свобода, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Максим Стріха
Душа кожного історичного міста живе не лишень в його пам’ятках чи краєвидах. Не меншою мірою вона живе в назвах, тих, що дійшли до нас з глибини століть. Так само душа Києва княжого, ремісницького, спудейсько-барокового, українського Києва ХІХ століття живе в назвах: Гончарі, Кожум’яки, Поділ, Покровська, Микільсько-Притиська, Паньківська, Тарасівська.
І з цією душею Києва намагалися боротися всі окупаційні влади: і російсько-імперська, і радянська.
Вже 1919 року офіційна карта міста змінилася до невпізнанності. На ній без жодної системи було оселено весь тодішній пантеон “основоположників” і “вождів” – Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, Артема, Урицького, Воровського, Ворошилова, Боженка, Бош, П’ятакова.
“Іменні” назви перемішувалися з “подієвими” – 25 Жовтня, 9 Січня, ІІІ Інтернаціоналу і окремо – Комінтерну, Революції, Паризької комуни, Січневого повстання. Знайшлося місце й визначним бунтарям минулих епох – від Спартака й до Степана Разіна. З “українських” імен на карту було допущено хіба що Шевченка з Франком та ще Лисенка з Леонтовичем.
Втім, нові комуністичні назви ще довго існували тільки в офіційних документах. Кияни їх не визнавали й не вживали. Візники далі їздили “на Хрещатик і Фундукліївську”, а не “на Воровського й Леніна”. Питаючи дорогу, слід було називати саме стару назву вулиці, бо інакше майже ніхто не міг зарадити.
Масове неприйняття киян призвело до того, що вже по війні якось непомітно повернулися Хрещатик, Володимирська, Велика Житомирська.
Сергій Грабовський
Максиме, символіка і топоніміка Києва впродовж останніх століть зазнавали навальних “атак” не тільки з боку Совєтської, а і з боку Російської імперій. А на додачу – не зовсім компетентне ставлення до назв і символів з боку міської влади за останні десять років. Результат? Послухаємо відомих києвознавців. Говорить Віктор Кіркевич.
Віктор Кіркевич
Наведу такий приклад, як вулиця колишня Леніна, колишня Фундукліївська. Треба було повернути назву Івану Фундуклею, який на цій вулиці будував, яка була дуже цікава людина.
Але є такі прикрі моменти. Іприт Фундуклей був заарештував Шевченка. Він виконував наказ зверху і ніякого відношення до арешту цього особистого нема.
А у всіх в пам’яті залишилась Фундукліївська гімназія. І він багато зробив у вшануванні історії міста Києва. Перший видавав довідники. Але вулицю чомусь назвали Богдана Хмельницького. Ця вулиця немає відношення до Богдана Хмельницького.
Потім мені іноді прикро, що у нас дуже багато назв повторюються. І Юрія Коцюбинського і Михайла Коцюбинського знаходяться поруч. І людям, особливо, іноземцям дуже тяжко розібратися, якого Коцюбинського. Юрій не така велика людина. Всіх в пам’яті – це Сергій Єфремов, що прикро за того сина, такого батька в січні 1918 року за його наказом обстрілювали місто Київ.
Тоді і участь брав матрос Полупанов (Полуп’янов). Та людина, яка окрім розбою та знущання над містом Києвом, нічого не зробила гарного. Але вулиця досі носить його ім’я.
Таких багато всяких прикладів, які показують, що місто повинно мати свою історію. Наприклад, Сергій Єфремов. В нас немає вулиці Леся Курбаса. Це люди, які жили в Києві, працювали в Києві, віддали життя за Київ. І Курбас, і Єфремов за Україну. І вшановувати їх ім’я обов’язково потрібно.
Сергій Грабовський
А тепер слово людині, на очах якої відбувалася значна частина змін у київській топоніміці. Лідія Пономаренко має понад вісімдесят років і знає про назви київських вулиць і площ майже все.
Лідія Пономаренко
У нас, на жаль, не дуже багато збереглось історичних назв. Якщо подивитись на історію походження назв вулиць за роки ХХ століття, то ми побачимо, що багато і тут заполітизованих і просто безглуздих назв.
Ну, які можуть, скажіть, у Києві буть Амурська вулиця, до Амура, як далеко. Після ІІ Світової війни у Києві почалась велика масова забудова. І тоді почали називати номерами спочатку. І таких вулиць було близько тисячі. Це було дуже незручно і почали тоді наіменовувати.
Боряться політичні сили, одні хочуть, щоб назвали вулицю Героїв Крут, назвали вулицю Героїв Крут на Печерську. Звідти, значить кричать, що ні, дайте нам Московську вулицю.
В той час міськрада перейменувала проспект великий у нас, який йшов від Московського мосту на Московський проспект. Це ж така плутанина виходить. У нас є Московська площа в Голосіївському районі. Ця якраз Московська вулиця в Печерську має історичну основу, бо це був шлях на Москву у XVIII столітті. І у нас є ще Москворецькі дві вулиці і в іншому районі.
Тепер дуже складно з приєднаннями оцих поселень, які ввійшли в міську межу. Ми маєм з Дарницького району дві вулиці Леніна, кілька вулиць Комінтерну.
Я вважаю так, що перейменовувати треба якомога менше вулиць, але все-таки перейменувати треба такі назви, які несуть в собі заполітизовану інформацію. Ну навіщо в Києві три чи п’ять вулиць Леніна?
Сергій Грабовський
Так, п‘ять, плюс дві на честь Володі Ульянова. Але справді, дуже дивною виглядає історія з Московським проспектом. Це донедавна був проспект Червоного козацтва – на часть питомо українського історичного явища.
Щоправда, чимало київських бізнесюків звало його мовою, котру вони чомусь вважають російською, “праспектом краснаво казачества”, тоді як сучасні московські історики вважають, що треба говорити і писати “червонное казачество” (і вживають саме цей термін у своїх книгах). Але київські бізнесюки не читають книжок – навіть російських, тим більше українських. Та мова не про цих бізнесюків, а про київську міську владу.
Максим Стріха
Сергію, ти дуже слушно сказав, що абсолютний волюнтаризм діявся щодо міської топоніміки і протягом минулих десяти років.
Адже справді, доки до 1994 року діяла Київрада демократична першого скликання, існувала достатньо аргументована розумна програма повернення саме питомих київських історичних назв, а також увічнення на карті Києва справді знакових постатей української історії. І програма ця була розрахована на дуже тривалий час.
Здійснення цієї програми було обірвано зміною міської влади і приходом тих, для кого ця проблема була першорядною.
Доходить іноді до анекдотів (на жаль, сумних). Ще комісія складу початку 1990-х вирішила, що в Києві знову буде вулиця Велика Васильківська, що з’являться вулиці Івана Мазепи (бо саме тут гетьман-будівничий звів декілька своїх найвідоміших храмів), Січових Стрільців (саме тут була казарма, звідки УСС-и рушали на захист Центральної Ради) та Володимира Антоновича (саме тут жив визначний український історик).
І ці назви прижилися, вони з’явилися на картах, на бланках розташованих тут установ. Але для київської влади ці центральні вулиці столиці досі залишаються Червоноармійською, Січневого повстання, Артема та Горького.
Увічнюючи структури, події й людей, що відіграли сумну роль в історії України. Йдеться аж ніяк не про брак коштів – кожне з влаштованих мерією свят із безкоштовним пивом для молоді коштує значно дорожче від виготовлення нових табличок.
Йдеться, радше, про свідому ідеологічну настанову, за якою на карті столиці обов’язково повинні залишатися “мітки” радянської доби.
Сергій Грабовський
Максиме, здається, ці мітки переважають все питоме українське історичне, тобто радянське домінує на карті Києва.
Максим Стріха
Сергію, каюся, я був тоді депутатом Київради і саме цим і займався. Я принципово тоді був проти того, щоб здійснювати таку хвилю перейменувань, як у Львові, бо сподівався, що протягом багатьох років це вдасться зробити розумно. І через це я зараз іноді шкодую. Можливо, нам слід було діяти рішучіше, бо й досі кияни ходять вулицями Урицького й Січневого повстання, досі у нас існують всілякі проспекти “-річчя Великого Жовтня” й Ленінградська площа, хоч міста такого – Ленінград – давно вже немає.
Сергій Грабовський
Здавалося б – що такого, назви вулиць чи заводів, пам‘ятники і меморіальні дошки. Головне – це економіка, це соціальні гарантії, це політична стабільність. Політолог Микола Рябчук вважає, що подібний погляд є глибоко помилковим. Йому слово.
Микола Рябчук
Я вже не пам’ятаю скільки років тому вийшов указ президента про ліквідацію тоталітарних пам’ятників в Україні. І виглядає, що нічого від того часу не змінилось. Тому, що всі ці пам’ятники стоять, підприємства далі називаються іменами Леніна, Ілліча, Дзержинського та інших тоталітарних вождів.
Суспільство виявляє дивовижну байдужість щодо всього цього і загальний настрій такий, що яка різниця і яке все це має значення і т.п.
Я би сказав, що це далеко не безневинні речі тому, що в принципі імена цих вождів, вони повинні були б мати негативне значення, як і імена вождів нацистських.
Тобто і Дзержинський і Ленін і інші їхні поплічники мають руки в крові. З рештою для нас не повинно було б робити великої різниці чи ці люди вбивали своїх супротивників за національною ознакою чи за соціальною, чи за одною і другою.
Ігноруючи цю проблему, недооцінюючи її ваги, ми фактично чинимо аморально, ми фактично визнаємо право тих людей, тих вождів убивати, нищити наших співвітчизників і залишатися при тому в пошані.
І це, власне, катастрофа. Я думаю, що це, власне, є одне з джерел аморалізму сучасного суспільства. Я думаю, що це одна з причин тих всяких суспільних невдач. Суспільство не очистилось від гріхів, від злочинів тоталітарного минулого.
І коли Україна, ну, а властиво не Україна, а українські вожді говорять про свої європейські аспірації: прагнення вступити в НАТО, в ЄС. Мені якось дивно це чути тому, що жодна країна поки що з пам’ятниками Леніну і Дзержинському не вступила не в НАТО, ні в ЄС. Власне кажучи, навіть серед кандидатів таких країн немає.
Я думаю, що це одна з причин, чому Албанія, чи скажімо Македонія і деякі інші країни, як Румунія чи Болгарія, які не набагато краще стоять економічно від нас, все-таки мають шанси і офіційно визнані потенційними претендентами на вступ до європейських структур. Тим часом, як Україні відверто кажуть “зась”.
На мій погляд кажуть справедливо тому, що на відміну від всіх цих реальних кандидатів Україна залишається криптосовецькою, криптототалітарною державою. Тобто державою, яка не розпрощалась зі своїм тоталітарним минулим, яке і досі проявляється в цих огидних мерзенних пам’ятниках, в цих страшних назвах вулиць, які чомусь наше суспільство сприймає байдуже.
Сергій Грабовський
Максиме, під цим оглядом Київ виглядає далеко не зовсім привабливим європейським містом, а швидше – заповідником криптокомунізму й малоросійського абсурду, коли на Хрещатику височать і монумент Леніна, і колона Незалежності. Не вистачає тільки фігур Гітлера, Пол Пота і Чаушеску.
Максим Стріха
Київ справді є відображенням глибокої роздвоєності сьогоднішньої України. І мені болить саме за цей Київ, бо я киянин. Болить тому, що нажаль, все те, про що говорив Микола Рябчук, боюся, є абсолютно порожнім звуком для міської влади, до речі, не київської з походження, а справді упродовж дуже довгого часу Києвом не керувала людина тут народжена, яка б відчувала все це, як своє.
А відтак, люди, які керують Києвом справді в кращому випадку переймаються проблемами передчасного доставлення хліба і доброго руху міського транспорту, в гіршому разі, лишень прибутковими оборутками з нерухомістю.
Але проблеми збереження душі цього міста, відродження душі цього міста, саме, як європейської столиці, яка б могла показати приклад іншим містам України і нарешті зробити цю країну європейською, цим, на жаль, не займається досі ніхто.
Сергій Грабовський
Отож – коли стане і чи стане взагалі столиця України українським і європейським містом? Вели радіожурнал “Країна Інкогніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський. Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки. Говорить радіо “Свобода”.
