Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 15:46

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Культура України.


Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Культура України.

Київ-Прага, 11 лютого 2004 року.

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Боярко. Культура України і люди, які її творили і творять – цьому присвячена наша передача.

Чи можливо увійти до всесвітньої культури поза культурою національною? Є справжніми творцями культури ті, хто з погордою ставиться до тих, хто не розриває із вітчизняним культурним ґрунтом? Що таке “вселюдськість”? Ці та інші питання – у міркуваннях про сучасну Україну, якими в нашій програмі ділиться зі слухачами академік Іван Дзюба.

Іван Дзюба

Серед проблем, які перейшли до нас із минулих століть, знаменуючи нашу історичну обтяженість і запізненість, проблеми національної ідентичності.

Більшість європейських націй пройшла шлях утвердження своєї ідентичності, принаймні у ХVІІІ або ХІХ столітті. Але торувати свій шлях наприкінці ХХ та на початку ХІХ ст.. за часів інтеграційного форсажу в безмежному полі глобальних викликів та імперативів, незрівнянно важча доля.

Компасом на цьому шляху має бути національне саморозуміння адекватності якого ми не маємо через неповноту культурного самоусвідомлення.

Таким чином національна культуру нагадує про себе, як про базову умову національного само здійснення взагалі. Нагадувати, вона то нагадує, але від різних клопітних нагадувань у нас є достатній запас серійних затичок, ще за радянських часів. На заводах були такі “беруші” (берегі уши), можна взагалі не чути, а можна красиво відвести проблему в інший бік.

Згадаємо, скільки списів і ґирлиг схрещується в люті і абсолютно “надуманій” дискусії, про те, що важливіше і вище – права людини чи права нації.

Протиставлення прав людини і правам нації чи навпаки, безплідне вже хоча б тому, що саме здійснення людини і у сфері людських прав також починається із самопізнання. А самопізнання особистості не можливо поза самопізнанням нації чи етнічної групи.

Людина пізнає себе в певній культурі і пізнає в собі певний етнічний посил, або в кількох культурах, як що її пощастило її глибоко сприйняти.

Звичайно, можна прожити життя не відчуваючи жодної потреби в самопізнанні. Але тоді і проблема людських прав редукується до тих елементарних природних потреб, що обходяться без юридичної або моральної рефлексії.

Але це вже швидше патологічний випадок. В принципі, всяке людське життя є процесом самопізнання. Тільки якість одного і другого взаємозалежні. Ущербне життя – ущербне самопізнання і навпаки, хоч самопізнання має властивість обманюватись щодо самого себе і свою якість ставити вище якості життя, яке воно репрезентує.

Водночас з українського боку лунали інші застереження, мовляв, для України головною проблемою є не проблема прав людини, а проблеми прав української нації.

Тим часом права людини і права нації – єдина і неподільна проблема. Дрібнити її на “пріоритети”, таке ж саме безглуздя, як дрібнити права людини на окремі з цих прав і їх ставити наріжним каменем будови свободи.

Нація живе особистостями і тільки вільні особистості творять вільну націю. А вільна особистість – це та, яка володіє всією повнотою людських прав, у тому числі, і правом бути вільною від своєї нації.

Примусова національність така ж огидна, як і примусовий шлюб. Можеш зрікатися нацією до якої очужів, або просто й тихо і спокійно відійти в бік. Можеш долучитися до іншої нації, яку полюбив, або в якій тобі зручніше жити, чи вигідніше, чи перспективніше.

Але при цьому не напускай ідеологічного туману, будь чесний, не запевняй, що ти належиш уселюдськості. Ти належиш до конкретної нації, суспільства, держави, до умов і способу життя якої будеш адаптуватися, здобутками якої будеш приростати.

Найбільш фальшивих з усіх “общєчєловєков”, мені видаються, наші українські російської закваски. Вони ті ж самі русотяпи, тільки з трохи “благороднішою” фразеологією.

Адже їхнє “общєчєловєчєство” зводиться до гордовитого дистанціювання від світу української духовності і до егоїстичної втечі від тяжких проблем українства.

Світ російської культури, але без справжнього українення в ній і без життєвого зобов’язання перед нею. Зате з деякою припудреністю, приблизними поняттями з євроатлантичного світу.

А світи інших культур “общєчєловєку” такі ж чужі і далекі, як і будь-якому русотяпу. Його свідомість зосереджена на відштовхуванні, а не на засвоєнні. На відштовхуванні від українства. А куди відштовхнеться, за що зачепиться, то вже залежить від історичної, політичної, життєвої кон’юнктури.

Будь-яка купина стане “общєчєловєку” п’єдесталом, з якого він гордовито зиркатиме на тих, хто не дезертирував з поля тяжкої праці для загальнолюдського розвитку свого народу. От саме в цьому і полягає зловредність “общєчєловєка”. Він хоче паралізувати піднесення конкретних культур, тобто реальне творення загальнолюдськості паразитуючи на чужих результатах, він завжди пристає до сильнішого навпроти слабшого. Він топче слабшого в ім’я свого “общєчєловєчєства”.

Парадоксально, але за наших конкретних умов, найбільш догматичним і тиранічним виявляється мислення тих, хто вважає себе репрезентантами ідеї абсолюту особистості. Вони не допускають іншої точки зору.

Якщо для нього нація пусте або вороже, джерело незгод і всіх бід, ніби ті, що подолали націю задля інтернаціоналізму чи глобалізму, не чинять злочинів і світових кровопускань. То він не припускає висновків, що для когось іншого нація може бути джерелом емоційних і культурних переживань.

Якщо для нього держава, за означенням ворожа людині, то він не припускає, що за іншого способу думання держава може уявлятися, як гарантія від цілковитої анархії, тобто торжества хижаків, не кажучи вже про те, що не дарма людство придумало такі форми організація, як сім’я і держава.

Взагалі, хоч, як це парадоксально, особистість понад усе – це принцип хижаків, філософія торжествуючого хамства, принаймні там, де одні особистості не мають нічого, а інші все.

Олекса Боярко

Перервемо на кілька хвилин міркування академіка Дзюби для того, щоб констатувати усталений за останні століття факт: національна культура не може засвоїти всесвітні здобутки і, навпаки, гідно репрезентувати себе у світі без особливого роду видань, які звуться універсальними енциклопедіями. Як із цим справи у сучасній Україні? Перед мікрофоном мій колега Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський

Як відомо, Україна – не Росія. У цій державі до літа вийдуть друком три перші томи Великої Російської енциклопедії. Це буде том “Росія” та два перші алфавітні томи універсального змісту. Гроші на цей проект уряд почав виділяти з початку 2002 року, заклавши їх до федеральної цільової програми “Культура”. Надалі заплановано щорічно видавати друком кілька томів цього видання, яке своїми масштабами має перевершити Велику совєтську енциклопедію. В Україні підготовка Енциклопедії сучасної України, яка включає й інформацію про загальносвітові процеси та явища, розпочалася на кілька років раніше. Очолив цю підготовку академік Іван Дзюба. Було ухвалене навіть урядове рішення про створення спеціального академічного Інституту для підготовки енциклопедії. Проте, як завжди, забракло коштів. За чотири роки виданий друком був тільки перший том Енциклопедії, який містить гасла на літеру “А”. На видрук чекає ще кілька томів. І хоча інститут для підготовки Енциклопедії сучасної України так і лишився на папері, авторський колектив міг би щороку випускати у світ два-три томи. Якби тільки така енциклопедія була комусь із можновладців справді потрібна. Між тим ідеться не про вузькоакадемічну проблему. За совєтської доби комунікації української культури з Великим світом проходили, як правило, через Москву. Вселюдськість говорила з українським інтелектуалом російською мовою і була приховано препарована згідно із ментальними настановами московських володарів думок. Зараз, звичайно, інший час, інтелектуали, особливо молоді, вільно володіють англійською мовою, існує Інтернет, який дає можливість вільного виходу на інформаційні ресурси всього світу. Але від того потреба в енциклопедіях не зменшилася. Вони і зараз являють собою не тільки зібрання відомостей про все на світі, а й певне уособлення інтелектуального обличчя країни. Яким є це обличчя в України? Ані світу, ані самій Україні це невідомо – адже такими темпами, як нині, Енциклопедія сучасної України з незалежних від академіка Дзюби і його колег причин буде завершена тільки через два століття.

Олекса Боярко

І знову слово має академік Іван Дзюба, який завершує свої міркування про національне і вселюдське в культурі та особистості.

Іван Дзюба

Звичайно ж, насправді питання про вселюдкість, всесвітність дуже серйозне і вічне для людства, не віддільне від усього розвитку людської думки і духовної еволюції людини.

Все світність, яка у різних модифікаціях протягом століть була мрією одинаків гуманістів, або месіанські настроєних патріотів, або диктаторів-завойовників нині набула імперативної реальності в зовсім іншій якості, якості невблаганної взаємозалежності всіх великих і малих груп людства, насамперед, у виживанні на землі, яка перетворюється на велетенське отруйне звалище.

Екологічному колапсу не можна запобігти зусиллями однієї чи кількох, навіть найбільших держав. Це справа всього людства.

Але не меншу небезпеку являє і загроза культурної ентропіки за умов глобального розповсюдження духовнозбіднених монотонних практик, зокрема, так званої масової культури, яка фактично є анігіляцією культури.

Збереження культурних спадщин і традицій, культурних цінностей, всього культурного життя і духовної продуктивності окремих народів нині за умов відкритості емігрантності потребує розуміння їх усіх.

І в цьому розуміння кожним із них спільності долі людства, спільності зусиль і здатності взяти на себе свою частку відповідальності. Але реально, на жаль, ми ведемо розмови про всесвітність і вселюдкість нічого абсолютно не знаючи про абсолютну більшість народів на землі, що не заважало і не заважає деяким інтелектуалам приписувати собі загальнолюдський статус, який нібито вивищує їх над носіями конкретних культур. Іван Дзюба, для радіо “Свобода”.

Олекса Боярко

І на закінчення – рубрика ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР. 10 лютого виповнилося 252 роки від смерті київського архітектора Йоганна Готфріда Шеделя. Розповідає Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Німець Йоганн Готфрід Шедель народився 1680 року у містечку Вандсбеку поблизу Гамбурґа. 1713 року він уклав у місті Альтоні угоду з Олександром Меншиковим, за якою брався (цитата) “робити кам’яну і гіпсову роботу та склепіння”. Шедель переїхав до Росії, будував палаци у Кронштадті, Стрельні, Оранієнбаумі, Санкт-Петербурзі і там отримав звання архітектора. У Москві він зводив за власними проектами церкву Благовіщення у Кремлі, Миколаївський храм у Домодєдові та дзвіницю Донського Богородицького монастиря. П’ятдесяти одного року Шедель переселився до Києва. Тут за підтримки, а часом і коштом Київського митрополита Рафаїла Заборовського він звів 16 з усіх двадцяти трьох своїх споруд. І саме у Києві його стиль набув класичних форм українського бароко. Перш за все, Шедель реконструював Мазепинський корпус Києво-Могилянської академії і прибудував до нього на сході конґреґаційну церкву Благовіщення. Перебудова перетворила академічний корпус на кращий палац тодішнього Києва, а його зображення невдовзі прикрасило печатку Академії. Архітектор також виконав декоративне оформлення головної брами розташованого поруч Богоявленського собору Братського монастиря. У Софійському монастирі Шедель надбудував дзвіницю, перебудував митрополичий палац, а 1646 року звів муровану огорожу з парадною брамою Заборовського. Проте найбільше з усіх своїх творів архітектор пишався Великою дзвіницею Києво-Печерського монастиря, в якій особливо відчутні впливи західноєвропейського мистецтва. Споруда висотою 96 метрів зводилася майже 14 років і стала одним з архітектурних символів Києва. “Ця дзвіниця в Києво-Печерській лаврі, – писав Шедель, – працею моєю створена таким чином, що по всій Русі та в Європі інших не віднайдеться, і на вічність ця дзвіниця стояти буде”. Йоганн Готфрід Шедель помер у Києві 10 лютого 1752 року.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG