Київ, 13 лютого 2004 року.
Надія Степула
“...У склянці золотавий чай. Так хочеться опертись об край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод, дивитись, як сумна зоря останнім поцілунком прощається з сестрою, що у зореколі їй не сяяти вже більш. Так ніч Блакитним снігом миє в місті маки меланхолії.”
Слова поезії, що стала піснею сьогодні, написані багато літ тому, у п’ятницю, тринадцятого числа Богданом –Ігорем Антоничем. Поетом, який добре знався на магії слів. І не боявся овіяного легендами та міфами числа “тринадцять”. У позначений містикою день календаря випало звучати і новому випуску нашого радіожурналу. То й не дивним буде почути в ньому сьогодні про дещо таємниче і незвичайне...
На хвилях радіо СВОБОДА звучить радіожурнал СЮЖЕТИ і я , Надія Степула, - автор та ведуча, вітаю вас, дорогі слухачі!
Поговоримо про апокаліпсис. Не йдеться про кінець світу, тільки - про апокаліпсис - як жанр літератури.
Назва його походить від однієї з Книг християнської літератури 1-століття, де були зібрані пророцтва про кінець світу. Впродовж століть цей Апокаліпсис не раз називали найвеличнішим поетичним твором, який з’явився на землі. А сам жанр апокаліпсису як новий жанр літератури виник на світанку нашого літочислення. Спочатку він з’явився в юдейській літературі. Згодом були створені апокаліпсиси ранніх християн – Одкровення Петра, Одкровення Павла та інші. Наприклад, Одкровення Петра, написання якого датується вірогідно другим століттям нашої ери, відображує фантастичні видіння. Автор оповідає, як Христос із учнями піднімається на гору і їхнім очам відкриваються картини раю та пекла. Змальований при цьому рай наповнений барвами, пахощами, красою. Минуть століття, і подібні сюжети з’являться в літературі багатьох народів світу, зокрема й українській. З описами так схожих до земного життя картин і пекла, і раю.
Яскравим прикладом творів, у яких автор намагається подолати силу зла, веде своєрідну духовну битву з цими силами, впадає у відчай прозріння . чинить опір крахові всіх надій вважається поезія Артюра Рембо. Одна з його збірок має варіанти назв: “Сезон у пеклі”, “Крізь пекло”, “Пора у пеклі” та більше ця книга віршів у прозі відома як “”Літо в пеклі”. “Я – в найглибшій глибині безодні, я розівчився молитися”, - писав Артюр Рембо. А до того поет створив книгу “Осяяння”. Ідея Апокаліпсису як завершення всіх страждань неподоланною катастрофою почуттів, як духовний внутрішній конфлікт, що не може мати розв’язання печально відбилася на всій його творчості.
Коли слова на порох стерті, сповідатись зорям зайво”, - писав у вірші “Апокаліпсис” Богдан-Ігор Антонич. Поет змальовує: “підземних рік слизьке, примарне зілля, мокрі зорі й змії, долини місяця, оброслі горіховим гаєм. Сто днів і сто ночей ідуть руді дощі і вітер віє, Вода підноситься і зорі й тюрми заливає...”
Літературні пам’ятники, зразки духовної української літератури, в яких присутні мотиви апокаліпсису, відомі з 16-17 століть. “Світ стрясають грози” – писав Лазар Баранович. З пізнішого “Пісенника Івана Югасевича “ 18 століття відома анонімна “Пісня про страшні літа”. Про те, як “огонь правоти осіяє хати” писав Пантелеймон Куліш у творі “Божий Суд”. Є в нього й поезія “Пророк”. Під такою ж назвою існують поезії у творчості Павла Грабовського”, Лесі Українки, Олени Пілки та багатьох інших письменників, аж до сучасних. Нині відомо кілька примітних творів, де мотиви апокаліпсису несуть вагоме художнє навантаження, наприклад - “Суд” і “Рай” Григорія Штоня.
Чому жанр апокаліпсису, мотиви апокаліпсису в художній літературі впродовж тисячоліть хвилюють тих, хто пише? Можливо, однією з причин слід вважати простий страх перед майбутнім. Як і на зорі людства, так і на початку третього тисячоліття нової ери світ перебуває в перманентному страхові за день завтрашній. Жанр апокаліпсису, як жоден інший, надається до того, щоб за допомогою слова зазирнути в той день. Тому так популярні й нині твори, сповнені пророцтв, навіть якщо це – тільки фантастика. Як “Довга дорога в нікуди” Гейба Чойнерда або інші подібні зразки новітньої фантастики. Але є серед світових літератур і такі, де ні жанру апокаліпсису, ні самого уявлення про Апокаліпсис у літературі немає.
Скажімо, в китайській літературі, а також у фольклорі китайців уявлення про апокаліпсис, відоме літературі європейській, відсутнє. І це – при тому, що традиційна схильність китайців до передбачень, пророкувань, складання гороскопів і тому подібного всім відома...
Про апокаліпсис як жанр та про Одкровення, зокрема, Данила, Ієзекіля, Петра й Павла писав Густав Гече у своїх “Біблейських історіях”. Історики минулих епох намагалися “розшифровувати” Одкровення з позицій науки. Це ж роблять і історики нинішні. А відомий ще багатьом і сьогодні в Україні своїми працями Фрідріх Енгельс навіть вивчав хронологію Одкровень. У роботі під назвою “До історії витоків християнства” він стверджував, що перший Апокаліпсис як твір з’явився у 68-69 роках нової ери.
У творчості письменників, музикантів, художників мотиви апокаліпсису існують впродовж століть. Сучасні мистці теж не оминають цього сюжету, - сюжету прагнення до світла, подолання невідворотних приписів долі. Бо ж , як каже Андрій Кузьменко, фронтмен групи “Скрябін”, - “кожна людина народжується з янголом на плечі”. Нещодавно він, за його ж словами, “почав жити життя знов”. Послухаймо монолог Андрія Кузьменка.
Андрій Кузьменко
Я рахую, що мені Бог дав таку можливість, котру він дає напевно не багатьом людям. Він мені дав можливість справити хід своєї долі. Тобто в якійсь момент, в якійсь період часу тому я себе зловив на думці, що я вже другий рік підряд роблю все неправильно, алогічно. Я йшов проти канонів шоу-бізнесу.
Ми там з Ростіком і Шурою, з моїми двома компаньйонами по групі, якось ми так, як в того Крилова, ми перетворилися на лебедя, щуку і рака. І так тягнули той віз зі всіх сил, але кожен в свій бік. А віз собі там загруз, йому файно було стояти на одному місці. І то тривало два роки – два роки життя, то перепрошую трошки є.
В той момент, коли рухається все вперед, лишатися на місці – смерті подібне. Ми випустили серію таких, я би сказав, дуже депресивних альбомів. Я навіть виступав свого часу за те, щоби їх не перевидавати. Вони дуже негативні в плані розвитку молоді. Вони навіть десь просуєцидні. Не суєцидні в плані того, що хочеться скокнути с даху, а вони суєцидні в плані того, що ти перестаєш в себе вірити, тобто то саме страшне. Не знаєте, що далі нема ні хепіенда, нема ні драми якоїсь в кінці. Тебе залишають один на один з тією проблемою, як те все закінчиться. І ти ходиш і мучиш свою голову абсолютно непотрібними для неї проблемами. Ти залишався один на один з такою великою чорною дірою, і не знав йти в ту діру, не йти. Але все таки тягне туди, хочеться піти і ти не знаєш, що тебе там зустріне.
І мені Боженько якось так, чесно кажучи, не знаючи, хто такий Бог. З тим як я став старший, в мене чомусь стали закрадатись якісь такі спроби аналізу: звідки все ж таки це все взялося.
В мене медична освіта. І я ніяк не можу змиритися з тим, що все створила природа. Тобто з якогось білка, який плавав у воді, щоби така високоцивілізована форма існування життя виникла, то я викреслюю зразу.
Ну якщо Бог, то чому їх, богів, так багато. І я вирішив, що кожна людина народжується з якоюсь такою над силою в свої голові, янголом на плечі. І то мій Боженько якось мені сказав. Якось, по-моєму, то досить явно було, може в сні, а може настільки я вже був збентежений тими своїми проблемами, що він дає мені можливість мені зачати ще раз.
Тобто після десяти років існування вже якби на сцені, він каже: “Та можеш собі зачати, тобто я тобі даю гарантію, що воно може вийти, якщо ти вибереш правильну дорогу ”. І я зачав жити то життя знов. І, як виявилось, то не пізно, що саме цікаве.
Надія Степула
На світі багато мрійників та оптимістів, які починають щось спочатку – і світ від того, очевидно, стає кращим. Хоч сюжети життів людських часто губляться у часах, залишаючи по собі тільки прозорі сліди. Мов сліди на піску – ледь зримі..
Недописані книги, забуті вистави провінційних театрів, які народжуються і зникають майже водночас, уривки спогадів людей, котрих теж уже немає... – Такі сліди полишив по собі один із дивних письменників, сюжет про якого і завершує нинішній випуск нашого радіожурналу.
В одній із ще дуже затишних, малолюдних і колоритних кав’ярень Львова початку двадцятого століття часто пив каву і писав собі щось письменник та публіцист Осип Шпитко. Кав’ярень у місті було вже до півсотні, та він любив бувати у знаменитій “Віденці”. Згодом з’явилася “Штука” – там бували всуціль творчі люди, але не надто чувся там добре. Та Осип Шпитко ніде добре й не чувся. Поїхав за враженнями в Європу – вернувся розчарованим, поїхав у тодішню Росію - написав після повернення кілька статей викривального характеру на теми соціальні. То ті статті були конфісковані, а самого автора земляки ще й звинуватили в тому, що вчить їх патріотизму.... Вже в 1913 році він зі Львова виїхав. Мав жаль до рідних, які його не розуміли, мав жаль до друзів, які довго друзями не були. Опинився у Бразилії. І то з пригодами. Понад півтисячі кілометрів ішов пішки з Монтевідео до Сантани, бо не мав коштів на оплату транспорту. У Бразилії шукав себе, як і в Галичині, та не знаходив. Мусів вивчити португальську мову. Писав – статті до часописів, навіть і промови для окремих чиновників. Залишив свій слід у бразильській літературі творами “Потойбічні поезії”, “В могилі життя”, “Історія виродка”, “Макабричний танок смерті” та іншими. Його помітила місцева критика. Та й сам він себе хвалив – до слова й не до слова, чим заробив собі досить недоброзичливців у тій царині. Автобіографічний роман Осипа Шпитка світу не побачив, - залишився в рукописі й був переданий пізніше до одного з музеїв у Сполучених Штатах Америки. Та чи не всі його твори – теж по суті автобіографічні. В “Історії виродка” автор пише начебто від імені свого героя, але від першої особи: ”Батько та й усі інші називали мене виродком і бунтарем. Виродком я не був ніколи, а бунтарем був уже в лоні матері... бунтувався і прийшов на світ два місяці перед реченцем. Я спішився, щоб себе вписати на листку божевільного змогу за незалежне існування. ...”.
У творах письменника є безліч повчальних, смішних і сумних історій, котрі, очевидно, мали місце в його власному житті. Поки запізнав чужину, мав нагоду пройти всі кола пекла у рідній стороні. Був і дяком в одній парохії, був чистильником коминів, був юним коханцем вередливої дружини старенького графа (від якої благополучно втік), був економом і улюбленцем публіки в одному з театрів, де працював, освоївши мову польську. Три роки працював у провінційних театрах , які потім описав із притаманним йому цинізмом у подробицях, особливо акцентуючи на моральному занепаді акторів та актрис...
Він так і лишився назавжди мрійником і бунтарем, спраглим добра і спраглим ніжності актором, письменником і босяком в одній особі. Мріяв про життя без принижень і сліз, без бід і крові, без революцій та воєн, хоч називали його революціонером та анархістом. Його життя і творчість поєднані нероздільно, він сам собі пророкував, наближав свій апокаліпсис, сам його творив. Тужив за справжніми почуттями, за верховенством правди в усьому і скрізь, а мав одні тільки запитання, безкінечний ряд запитань, на які не знаходив відповідей. Та він зате не боявся їх шукати. Сюжет його життя залишається містичним, красивим і сумним, наче замкнені двері провінційного театру, де навіки зачинено безліч таємниць.
Радіожурнал СЮЖЕТИ відзвучав, шановні слухачі. З вами була автор і ведуча – я, Надія Степула. У студії мені допомагав звукорежисер Артем Мостовий. Не біймося починати щось добре і гарне, навіть якщо трапиться зробити це у п’ятницю, тринадцятого! До нових зустрічей на хвилях радіо “Свобода”!
Надія Степула
“...У склянці золотавий чай. Так хочеться опертись об край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод, дивитись, як сумна зоря останнім поцілунком прощається з сестрою, що у зореколі їй не сяяти вже більш. Так ніч Блакитним снігом миє в місті маки меланхолії.”
Слова поезії, що стала піснею сьогодні, написані багато літ тому, у п’ятницю, тринадцятого числа Богданом –Ігорем Антоничем. Поетом, який добре знався на магії слів. І не боявся овіяного легендами та міфами числа “тринадцять”. У позначений містикою день календаря випало звучати і новому випуску нашого радіожурналу. То й не дивним буде почути в ньому сьогодні про дещо таємниче і незвичайне...
На хвилях радіо СВОБОДА звучить радіожурнал СЮЖЕТИ і я , Надія Степула, - автор та ведуча, вітаю вас, дорогі слухачі!
Поговоримо про апокаліпсис. Не йдеться про кінець світу, тільки - про апокаліпсис - як жанр літератури.
Назва його походить від однієї з Книг християнської літератури 1-століття, де були зібрані пророцтва про кінець світу. Впродовж століть цей Апокаліпсис не раз називали найвеличнішим поетичним твором, який з’явився на землі. А сам жанр апокаліпсису як новий жанр літератури виник на світанку нашого літочислення. Спочатку він з’явився в юдейській літературі. Згодом були створені апокаліпсиси ранніх християн – Одкровення Петра, Одкровення Павла та інші. Наприклад, Одкровення Петра, написання якого датується вірогідно другим століттям нашої ери, відображує фантастичні видіння. Автор оповідає, як Христос із учнями піднімається на гору і їхнім очам відкриваються картини раю та пекла. Змальований при цьому рай наповнений барвами, пахощами, красою. Минуть століття, і подібні сюжети з’являться в літературі багатьох народів світу, зокрема й українській. З описами так схожих до земного життя картин і пекла, і раю.
Яскравим прикладом творів, у яких автор намагається подолати силу зла, веде своєрідну духовну битву з цими силами, впадає у відчай прозріння . чинить опір крахові всіх надій вважається поезія Артюра Рембо. Одна з його збірок має варіанти назв: “Сезон у пеклі”, “Крізь пекло”, “Пора у пеклі” та більше ця книга віршів у прозі відома як “”Літо в пеклі”. “Я – в найглибшій глибині безодні, я розівчився молитися”, - писав Артюр Рембо. А до того поет створив книгу “Осяяння”. Ідея Апокаліпсису як завершення всіх страждань неподоланною катастрофою почуттів, як духовний внутрішній конфлікт, що не може мати розв’язання печально відбилася на всій його творчості.
Коли слова на порох стерті, сповідатись зорям зайво”, - писав у вірші “Апокаліпсис” Богдан-Ігор Антонич. Поет змальовує: “підземних рік слизьке, примарне зілля, мокрі зорі й змії, долини місяця, оброслі горіховим гаєм. Сто днів і сто ночей ідуть руді дощі і вітер віє, Вода підноситься і зорі й тюрми заливає...”
Літературні пам’ятники, зразки духовної української літератури, в яких присутні мотиви апокаліпсису, відомі з 16-17 століть. “Світ стрясають грози” – писав Лазар Баранович. З пізнішого “Пісенника Івана Югасевича “ 18 століття відома анонімна “Пісня про страшні літа”. Про те, як “огонь правоти осіяє хати” писав Пантелеймон Куліш у творі “Божий Суд”. Є в нього й поезія “Пророк”. Під такою ж назвою існують поезії у творчості Павла Грабовського”, Лесі Українки, Олени Пілки та багатьох інших письменників, аж до сучасних. Нині відомо кілька примітних творів, де мотиви апокаліпсису несуть вагоме художнє навантаження, наприклад - “Суд” і “Рай” Григорія Штоня.
Чому жанр апокаліпсису, мотиви апокаліпсису в художній літературі впродовж тисячоліть хвилюють тих, хто пише? Можливо, однією з причин слід вважати простий страх перед майбутнім. Як і на зорі людства, так і на початку третього тисячоліття нової ери світ перебуває в перманентному страхові за день завтрашній. Жанр апокаліпсису, як жоден інший, надається до того, щоб за допомогою слова зазирнути в той день. Тому так популярні й нині твори, сповнені пророцтв, навіть якщо це – тільки фантастика. Як “Довга дорога в нікуди” Гейба Чойнерда або інші подібні зразки новітньої фантастики. Але є серед світових літератур і такі, де ні жанру апокаліпсису, ні самого уявлення про Апокаліпсис у літературі немає.
Скажімо, в китайській літературі, а також у фольклорі китайців уявлення про апокаліпсис, відоме літературі європейській, відсутнє. І це – при тому, що традиційна схильність китайців до передбачень, пророкувань, складання гороскопів і тому подібного всім відома...
Про апокаліпсис як жанр та про Одкровення, зокрема, Данила, Ієзекіля, Петра й Павла писав Густав Гече у своїх “Біблейських історіях”. Історики минулих епох намагалися “розшифровувати” Одкровення з позицій науки. Це ж роблять і історики нинішні. А відомий ще багатьом і сьогодні в Україні своїми працями Фрідріх Енгельс навіть вивчав хронологію Одкровень. У роботі під назвою “До історії витоків християнства” він стверджував, що перший Апокаліпсис як твір з’явився у 68-69 роках нової ери.
У творчості письменників, музикантів, художників мотиви апокаліпсису існують впродовж століть. Сучасні мистці теж не оминають цього сюжету, - сюжету прагнення до світла, подолання невідворотних приписів долі. Бо ж , як каже Андрій Кузьменко, фронтмен групи “Скрябін”, - “кожна людина народжується з янголом на плечі”. Нещодавно він, за його ж словами, “почав жити життя знов”. Послухаймо монолог Андрія Кузьменка.
Андрій Кузьменко
Я рахую, що мені Бог дав таку можливість, котру він дає напевно не багатьом людям. Він мені дав можливість справити хід своєї долі. Тобто в якійсь момент, в якійсь період часу тому я себе зловив на думці, що я вже другий рік підряд роблю все неправильно, алогічно. Я йшов проти канонів шоу-бізнесу.
Ми там з Ростіком і Шурою, з моїми двома компаньйонами по групі, якось ми так, як в того Крилова, ми перетворилися на лебедя, щуку і рака. І так тягнули той віз зі всіх сил, але кожен в свій бік. А віз собі там загруз, йому файно було стояти на одному місці. І то тривало два роки – два роки життя, то перепрошую трошки є.
В той момент, коли рухається все вперед, лишатися на місці – смерті подібне. Ми випустили серію таких, я би сказав, дуже депресивних альбомів. Я навіть виступав свого часу за те, щоби їх не перевидавати. Вони дуже негативні в плані розвитку молоді. Вони навіть десь просуєцидні. Не суєцидні в плані того, що хочеться скокнути с даху, а вони суєцидні в плані того, що ти перестаєш в себе вірити, тобто то саме страшне. Не знаєте, що далі нема ні хепіенда, нема ні драми якоїсь в кінці. Тебе залишають один на один з тією проблемою, як те все закінчиться. І ти ходиш і мучиш свою голову абсолютно непотрібними для неї проблемами. Ти залишався один на один з такою великою чорною дірою, і не знав йти в ту діру, не йти. Але все таки тягне туди, хочеться піти і ти не знаєш, що тебе там зустріне.
І мені Боженько якось так, чесно кажучи, не знаючи, хто такий Бог. З тим як я став старший, в мене чомусь стали закрадатись якісь такі спроби аналізу: звідки все ж таки це все взялося.
В мене медична освіта. І я ніяк не можу змиритися з тим, що все створила природа. Тобто з якогось білка, який плавав у воді, щоби така високоцивілізована форма існування життя виникла, то я викреслюю зразу.
Ну якщо Бог, то чому їх, богів, так багато. І я вирішив, що кожна людина народжується з якоюсь такою над силою в свої голові, янголом на плечі. І то мій Боженько якось мені сказав. Якось, по-моєму, то досить явно було, може в сні, а може настільки я вже був збентежений тими своїми проблемами, що він дає мені можливість мені зачати ще раз.
Тобто після десяти років існування вже якби на сцені, він каже: “Та можеш собі зачати, тобто я тобі даю гарантію, що воно може вийти, якщо ти вибереш правильну дорогу ”. І я зачав жити то життя знов. І, як виявилось, то не пізно, що саме цікаве.
Надія Степула
На світі багато мрійників та оптимістів, які починають щось спочатку – і світ від того, очевидно, стає кращим. Хоч сюжети життів людських часто губляться у часах, залишаючи по собі тільки прозорі сліди. Мов сліди на піску – ледь зримі..
Недописані книги, забуті вистави провінційних театрів, які народжуються і зникають майже водночас, уривки спогадів людей, котрих теж уже немає... – Такі сліди полишив по собі один із дивних письменників, сюжет про якого і завершує нинішній випуск нашого радіожурналу.
В одній із ще дуже затишних, малолюдних і колоритних кав’ярень Львова початку двадцятого століття часто пив каву і писав собі щось письменник та публіцист Осип Шпитко. Кав’ярень у місті було вже до півсотні, та він любив бувати у знаменитій “Віденці”. Згодом з’явилася “Штука” – там бували всуціль творчі люди, але не надто чувся там добре. Та Осип Шпитко ніде добре й не чувся. Поїхав за враженнями в Європу – вернувся розчарованим, поїхав у тодішню Росію - написав після повернення кілька статей викривального характеру на теми соціальні. То ті статті були конфісковані, а самого автора земляки ще й звинуватили в тому, що вчить їх патріотизму.... Вже в 1913 році він зі Львова виїхав. Мав жаль до рідних, які його не розуміли, мав жаль до друзів, які довго друзями не були. Опинився у Бразилії. І то з пригодами. Понад півтисячі кілометрів ішов пішки з Монтевідео до Сантани, бо не мав коштів на оплату транспорту. У Бразилії шукав себе, як і в Галичині, та не знаходив. Мусів вивчити португальську мову. Писав – статті до часописів, навіть і промови для окремих чиновників. Залишив свій слід у бразильській літературі творами “Потойбічні поезії”, “В могилі життя”, “Історія виродка”, “Макабричний танок смерті” та іншими. Його помітила місцева критика. Та й сам він себе хвалив – до слова й не до слова, чим заробив собі досить недоброзичливців у тій царині. Автобіографічний роман Осипа Шпитка світу не побачив, - залишився в рукописі й був переданий пізніше до одного з музеїв у Сполучених Штатах Америки. Та чи не всі його твори – теж по суті автобіографічні. В “Історії виродка” автор пише начебто від імені свого героя, але від першої особи: ”Батько та й усі інші називали мене виродком і бунтарем. Виродком я не був ніколи, а бунтарем був уже в лоні матері... бунтувався і прийшов на світ два місяці перед реченцем. Я спішився, щоб себе вписати на листку божевільного змогу за незалежне існування. ...”.
У творах письменника є безліч повчальних, смішних і сумних історій, котрі, очевидно, мали місце в його власному житті. Поки запізнав чужину, мав нагоду пройти всі кола пекла у рідній стороні. Був і дяком в одній парохії, був чистильником коминів, був юним коханцем вередливої дружини старенького графа (від якої благополучно втік), був економом і улюбленцем публіки в одному з театрів, де працював, освоївши мову польську. Три роки працював у провінційних театрах , які потім описав із притаманним йому цинізмом у подробицях, особливо акцентуючи на моральному занепаді акторів та актрис...
Він так і лишився назавжди мрійником і бунтарем, спраглим добра і спраглим ніжності актором, письменником і босяком в одній особі. Мріяв про життя без принижень і сліз, без бід і крові, без революцій та воєн, хоч називали його революціонером та анархістом. Його життя і творчість поєднані нероздільно, він сам собі пророкував, наближав свій апокаліпсис, сам його творив. Тужив за справжніми почуттями, за верховенством правди в усьому і скрізь, а мав одні тільки запитання, безкінечний ряд запитань, на які не знаходив відповідей. Та він зате не боявся їх шукати. Сюжет його життя залишається містичним, красивим і сумним, наче замкнені двері провінційного театру, де навіки зачинено безліч таємниць.
Радіожурнал СЮЖЕТИ відзвучав, шановні слухачі. З вами була автор і ведуча – я, Надія Степула. У студії мені допомагав звукорежисер Артем Мостовий. Не біймося починати щось добре і гарне, навіть якщо трапиться зробити це у п’ятницю, тринадцятого! До нових зустрічей на хвилях радіо “Свобода”!
