Доступність посилання

ТОП новини

“Альтернатива”


Андрій Охрімович “Альтернатива”

Київ, 13 лютого 2004 року.

Андрій Охрімович

Стоїть в селі Суботові На горі високій Домовина України, Широка, глибока. Ото церков Богданова. Там-то він молився, Щоб москаль добром і лихом З козаком ділився. Мир душі твоїй, Богдане! Не так воно стало; Москалики, що заздріли, То все очухрали. Могили вже розривають Та грошей шукають, Льохи твої розкопують Та тебе ж і лають, Що й за труди не находять! Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу Сироту Украйну! За те ж тобі така й дяка. Церков-домовину Нема кому полагодить!!! На тій Україні, На тій самій, що з тобою Ляха задавила! Байстрюки Єкатерини Сараною сіли. Отаке-то, Зіновію, Олексіїв друже! Ти все оддав приятелям, А їм і байдуже. Кажуть, бачиш, що все то те Таки й було наше, Що вони тілько наймали Татарам на пашу Та полякам... Може, й справді! Нехай і так буде! Так сміються ж з України Стороннії люди! Не смійтеся, чужі люде! Церков-домовина Розвалиться... і з-під неї Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..

21 октября 1845, Марьинское.

Ганна Стеців

Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Альтернатива”. Експеримент в мистецтві, науці, політиці, і просто у житті...

Нинішню “Альтернативу” ми присвячуємо контраверсійній постаті Тараса Шевченка. Контраверсійність, власне, стосується не стільки самої постаті, скільки суми протилежних і часто різко негативних оцінок творчості поета.

Скажімо, такий собі Ніколай Ульянов, пріючи над книгою “Походження українського сепаратизму”, пише: “З Академії художеств Шевченко виніс лише поверхове знайомство з античною міфологією та деяке знайомство з епізодами римської історії. Ніяких систематичних знань не мав, цілісного погляду на життя не виробив. Він не прагнув навіть у противагу багатьом вихідцям з простого народу заповнювати відсутність школи самоосвітою.”

Знову ж таки приятель Шевченка Куліш не втримався од злої репліки: “Якби суспільство з’явилося на току критики з лопатою у руках, воно б зібрало невелику, доволі невелику кількість віршів Шевченка у житницю свою; все інше було б в очах його не краще від сміття, його ж змітає вітер з лиця землі.”

Великий російський демократ Віссаріон Бєлінський у листі до Анєнкова пише: “Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мені не жаль його, будь я його суддею, я зробив би не менше…”.

І нарешті теперішній український академік Олександр Білодід у своїй післямові до книжечки “Вурдалак Шевченко” пише: “Кто же такой Шевченко? Жутко закомплексованный маленький человек, всю жизнь страдавший из-за своих эротических неудач, страхов, беспомощности низкого происхождения.”

Ну і так далі і таке інше.

На противагу цим вихлюпам інтелекту ми протиставимо деякі нестандартні міркування відомого мистецтвознавця Горбачова, розмову з яким записали журналіст Віктор Недоступ та автор програми Андрій Охрімович. Про звук дбає Артем Мостовий. Модерує Ганна Стеців.

Дмитро Горбачов

Момент, який дуже імпонував Шевченкові футуристами і авангардистами, - це те, що він писав для промовляння, тобто для нього звуковий момент був найголовніший.

Віктор Недоступ

На той час в Російській імперії так зі звуком працювали поети?

Дмитро Горбачов

Ні, не працювали. Це також зауважили футуристи. Вони сказали так: “Якщо Пушкіна читати вголос, то для промовляння вірші непристосовані, тому що потім з’являються небажані ефекти”.

Пушкін пише: “Сосна садиться в ванну со льдом”. Коли ви читаєте гарно, на слух “сосна”, “сольдо” - щось неоковирно.

Маяковський колись казав, що його маленького примушували читати Лермонтова вголос до татових іменин. Виходило щось неоковирне: “соплеменных гор”. Коли ти читаєш “соплеменных”, то нормально, але коли ти промовляєш, то звідкілясь з’являються ці шмарклі, соплі.

Так от, у Шевченка майже таких речей немає. Я зафіксував тільки одну: “Лину я, лину”. Тобто виходить “лину ялину”. Це трошки небажане, але це для нього виняток. Звук для нього був найважливіший. “Отак чини, як я чиню”, “Люби дочку абичию”. Що тут, важлива дочка? Та ні, важливо, щоб було оце “ячання”.

Це закорінене у фольклорі, а фольклор закорінений у неоліті, а в неоліті були замовляння, магія звуку, звукова магія, звукова стихія. Там вже про зміст не йшлося, а про звук, який мусить відштовхнути злу силу або притягнути до неї. У Шевченка це дуже сильно працює. Саме це якраз і робить його спорідненим із футуристами.

Андрій Охрімович

І Архімед, і Галілей Вина й не бачили. Єлей Потік у черево чернече! А ви, святиє предотечі, По всьому світу розійшлись І крихту хліба понесли Царям убогим. Буде бите Царями сіянеє жито! А люде виростуть. Умруть Ще не зачатиє царята... І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі. 24 сентября [1860, С.-Петербург].

Дмитро Горбачов

Шевченка можна вважати і за сюрреаліста. Сюрреалісти теж архаїсти в певному розумінні. Вони активізували первісні шари свідомості. А там сидить, по-перше, садизм, жорстокість первісна, там є відчуття космічності, коли все дотичне всього. Сюрреалісти можуть що-завгодно стикати одне з одним і виходить якийсь “алоїзм”. Проте все одно виходить зміст.

У Шевченка дуже багато речей абсурдистських. У нього навіть є вірш, який ніхто із шевченкознавців й досі не може витлумачити: “Архімед, і Галілей Вина й не бачили. Єлей Потік у черево чернече! А ви, святиє предтечі...” Якесь варнякання. Всі кажуть: “Темний вірш. Не розуміємо”.

Я підійшов до цього вірша зі звукового боку. І тоді ясність і прозорість надзвичайна. Перша – драматична частина: там “р”, “ш”, “щ”. А потім він виходить в райську сферу: “А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі...” Тобто абсолютно прозора композиція, якщо брати цю фонетичну, фонологічну...

Віктор Недоступ

Я думаю, що ту спрацювала ще й архітипність, оскільки вино в українських снах – це спокуса. Так от, “І Архімед, і Галілей Вина й не бачили”, тобто це не була спокуса. Я не знаю, чи він свідомо це написав, чи ні, але там є такий код, я його відчуваю. Можливо, він зініціював таке саме звучання?

Дмитро Горбачов

Я теж вважаю, що звуковий момент для нього був найголовніший. Це так, як в опері: найголовніше це ж не лібрето. А то можна сказати так: прийшов, прочитав лібрето, а там вже можна й музику не слухати.

Перекладачі, як правило, не враховуючи цей момент звуковий, часто припускаються дурниць. Це зауважив колись Корній Чуковський, автор блискучого есе про Шевченка. От що він каже: “Я читаю Шевченка. У нього написано: “Тільки наймичка шептала: “Мати, мати, мати...” А Білоусов перекладає: “Словно мёртвая стояла, “Мать, мать, мать”, - она шептала...” І Чуковський коментує: “Дивний шепіт якийсь у вустах романтично настроєної наймички”.

Єдиний, можливо, хто переклав адекватно Шевченка і цим дуже пишався – це був Пастернак Борис. Він переклав “Марію”, і там враховані всі моменти: ритмічні, фонологічні, змістовні.

Крім того, у Шевченка є моменти сюрреалістичні. Це якийсь парадокс, при чому, якийсь часом жорстокий. До мене часом приходять студенти і кажуть: “Дмитре Івановичу, поясність. От у Шевченка є колискова, а яка складається з прокльонів. Мати співає: “Не клини тата, мене прокляту, я твоя мати, мене клини...” Колискова!

Значить в 19-20 столітті сюрреаліст сказав: “Ну що, нормально”. А в 19-му столітті вважалося, що це якийсь недогляд, недорозвиненість Шевченка. Так на Шевченка часто дивився Куліш.

Куліш, наприклад, виправив його автобіографію. Шевченко написав її в дусі Михайля Семенка і Маяковського. У Семенка “Сам” називається біографічна річ, а у Маяковського “Я сам”.

Я зачитаю вам зараз Маяковського і Шевченка. Так от, коли Шевченко написав свою автобіографію, то Куліш сказав: “Ні, це дурниці. Цього ніхто не прийме”. І почав вставляти туди такі слова: “История моей жизни есть часть истории моего народа”. Тобто він з позиція громадянської скорботи підійшов, моралізаторства. А Шевченко – поет.

І от, Маяковський пише так: “Экзамен. Священник спросил, что такое “око?”. Я ответил: “Три фунта, так по-грузински”. Мне объяснили, что это глаз по древнему церковнославянскому. Из-за этого чуть не провалился. Поэтому возненавидел сразу всё древнее, всё церковное и всё славянское. Отсюда мой футуризм, мой атеизм и мой интернационализм”.

Тепер, що пише Шевченко в своїй біографії, першій, яку забракував серйозний Куліш: “В однин из многих дней-ночей, когда спартанец учитель был мертвецки пьян, школяр-попыхач без зазрения совести обнажил задняя своего наставника и благодетеля, всыпал ему великую дозу березовой каши. Помстившись до отвалу, в туже ночь бежал в Лысянку, где и нашёл себе учителя живописи отца Диакона, тоже спартанца”.

Андрій Охрімович

Блаженний муж на лукаву Не вступає раду, І не стане на путь злого, І з лютим не сяде. А в законі господньому Серце його й воля Навчається; і стане він — Як на добрім полі Над водою посаджене Древо зеленіє, Плодом вкрите. Так і муж той В добрі своїм спіє. А лукавих, нечестивих І слід пропадає,— Як той попіл, над землею Вітер розмахає, І не встануть з праведними Злії з домовини. Діла добрих обновляться, Діла злих загинуть.

Віктор Недоступ

Я свого часу говорив з покійною актрисою Капніст. Її батьки мали щоденники-спогади про Шевченка. Вона мені казала, що це була абсолютно європейська людина в одязі і в манерах, а намалювали такого дядька у свитці.

Дмитро Горбачов

Одне одному не суперечить. Річ в тім, що дворянська культура 19-го століття хлопоманствує: дворяни переходять, як тоді казали, на позиції впослідженого класу.

Жемчужников пригадує, що Тарновський довго не міг ніде знайти одяг чумака. Але в Полтаві раптом побачив чумака, і Тарновський підбіг до нього і сказав: “Продай”. Той пручався. Знаєте, ні сіло, ні впало. Але коли йому дали 25 целкових, то втратив, мабуть, орієнтири, скинув свої речі. І що ж зробив Тарновський? Він привіз до Качановки, наказав пропарити, а не випрати, щоб не було комах, і в три дні не скидав цього одягу – ходив хизувався.

А в Росії та сама історія. Аксаков Рюрикович ходив в масних чоботах. В Льва Толстого навіть трішки перельот був: він зовні вже перетворився не на селянина, а, скоріше, на бомжа.

Репін описує: “Бачив Толстого: оре в пропотілій сорочці і в кашкеті з одірваним козирком”. Я коли це цитую студентам, то вони завжди питають: “А скажіть, він десь його знайшов чи сам одірвав”.

Дворянська культура не чужа оцьому хлопоманству. І Шевченко абсолютно туди вписується.

Віктор Недоступ

Я читав, що на засланні Шевченко, окрім всього іншого, організував полювання на тигра-людоїда, тобто в нього ще був якийсь ген мисливця.

Дмитро Горбачов

Цілком можливо. Він був багатомірний. Навіть у своїй літературі він теж багатовимірний. У нього, припустимо, є те, що з’явилося в 20-му столітті, так звана колажність: коли він монтує різночасові, різнопросторові явища.

А в 19-му столітті все ж таки стежили, щоб дотримувалися єдності місця і дії. А для Шевченка взагалі цього не існувало. Взяти хоча б одну річ, яка є у Шевченка, “Неофіти”. Там мати давньоримського часу шукає за своїм сином християнином: “Іде шукать його в Сибір чи те є, в Скіфію”. Я подумав: як здорово – тут він наче римує дві імперії: Римську і Російську. І та, і та антилюдяна.

Андрій Охрімович

Повстає питання про вбивць Шевченка. Серед вбивць Шевченка не останню роль, мені здається, зіграло вітчизняне шевченкознавство.

Дмитро Горбачов

Шевченкознавців проминули дуже багато аспектів, напевне, не маючи критеріїв для сприйняття. А дещо вони не хотіли сприймати навіть підсвідомо.

От я коли цитую шевченкознавцям такий епатажний вірш Шевченка: “Якщо по правді вам сказать, то й дуже вже мені самому набридли тії мужики та покритки, та паничі. Хотілося б зогнать оскому на коронованих главах...”

Шевченкознавці кажуть: “Не може бути, щоб Шевченкові набридли мужики...”

Ганна Стеців

На цьому, шановні слухачі, ми прощаємось з вами і маємо за обов’язок нагадати, що над нинішнім випуском “Альтернативи” працювали: мистецтвознавець Дмитро Горбачов, журналіст Віктор Недоступ та автор програми Андрій Охрімович. Звуком опікувався Артем Мостовий. Модерувала Ганна Стеців.

Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень. Говорить радіо “Свобода”.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG