Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 20:14

“Сюжети”


Надія Степула “Сюжети”

Київ, 20 лютого 2004 року.

Надія Степула

Вітаю вас, шановні слухачі! З вами – радіожурнал Сюжети. Автор та ведуча, - я, Надія Степула.

В театрі тіней – золотий антракт. Зі сцени Режисер німотні маски зносить. Наступна дія – з вічністю контракт. І – все... І все. І буде справді досить. І вже ніколи у театрі цім його софіт надії не освітить. Актори зникнуть, і овацій грім І сам театр, і - він із цього світу.

Якби в цю мить кожен із вас, дорогі слухачі, запитав себе: “Коли я востаннє був (була) у театрі?” – то, мабуть, рідкісною була б відповідь “Вчора”? – Театр усе частіше трапляється у нашому житті, як свято. Змінившись із прадавніх часів до невпізнаності, театр продовжує фіксувати трагічні та комічні сторінки людської історії, маючи для цього тільки декорації, акторів і плюс чи мінус талант режисера.

Сюжети з життя театрів, захоплюючі й повні таїни дійств, не часто стають книгами. Та стають.

Маємо нагоду послухати про одну таку книгу. – “Украдена Муза”. – Художньо-документальний спогад режисера і письменника Мойсея Лоєва про Київський державний єврейський театр імені Шолома Алейхема . Відомий своєю книгою оповідань і новел “Останній сірник”, ветеран Другої світової війни, режисер Мойсей Лоєв зумів поєднати факти і події в різних часах та в різних місцинах. Доля театру, доля акторів – основний сюжет цієї і театрознавчої, і людинознавчої книги.

Говорить головний редактор видавництва “Дух і літера” Леонід Фінберг: ”Я радо представлю нашим слухачам нову книжку в видавництві “Дух і літера” і бібліотеки Інституту юдаїки.

Це книга про історію київського державного єврейського театру імені Шалом Алейхема, який працював в Харкові, Києві, Чернівцях з 25 по 50-ті роки. Це був, може, найбільш головний єврейський театр і його історія практично не відома. Так десь розкидані окремі спогади. І от ми бачимо досить академічні і в той же час особистісну історію.

Чому кажу особистісну? Бо автор її Мойсей Лоєв, останній режисер цього театру, який, дякувати Богові ще живий і живе він зараз в Нью-Йорку, хоча перед тим жив в Чернівцях.

Ця книга, мені здається, що вдало поєднує спогади і роботу дослідника. Мене абсолютно вразила Мойсея Лоєва, як дослідника. Він зібрав біографічні дані і фотографії про три трупи цього театру. Отже, всі трупи цього театру, починаючи з 25-го року.

Він листувався з дітьми акторів, з їх онуками, він збирав ці документи і перед нами постає ну така велика сторінка, інколи щасливої, інколи трагічної історії цього театру”.

Свобода у світі - сюжет, здається, вічний. Актуальний в усі часи, і в нинішнім – теж. Твердий горішок проблем свободи спробували розгризти автори книги “Нерви ланцюга. 25 есеїв про свободу”.

Сюжет про те, що із цього вийшло, пропонує Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, заступник редактора журналу “Сучасність”.

Сергій Грабовський

Книга “Нерви ланцюга. 25 есеїв про свободу” зібрало гроно зоряних імен, кожне з котрих є знаковим для сучасної української культури. Кожен текст, як і належить не схожий на інший, кожен цікавий по своєму, як цікавий поза тими текстами кожен автор, але на жаль, про свободи, якраз у тих текстах здебільшого дуже мало або й жодного слова.

Дуже багато авторів пише про що завгодно і насамперед про себе рідного, про свої враження та почування, про свій внутрішній стан, але не про свободу. А якщо ти не можеш звільнитися і відсторонитися від своїх середніх чуттів – хіба то є свобода?

І хіба в полонів хаосу свого власного его без максимально повного зосередження на предметі – хіба це справді творчість?

Видається така ситуація притаманна, за рідкісними винятками у сій збірці есеїв не просто лихо авторів, а проблема сучасного світу, з його яскраво виявленою на початку нового століття тотальною втечею від свободи, втечею, яка ґрунтується на здобутому у ХХ столітті прогресі свободи.

Парадокс? Так, як парадоксальними є сама свобода, сама людина і тим більше – надлюдські сили. Звісна річ, свобода – це не усвідомлена необхідність, як це встигли вивчити і забути ті із авторів, котрі проходили вишкіл у совєцькіх “вишах”.

Але свобода – це не вибір, на якому зациклюються значна частина авторів есеїв. Хіба ж вибір між тим: вбивати чи не вбивати дітей у складі каральних військ СС чи НКВД був пов’язаний зі свободою?

Ні. Свобода, очевидно, існує тоді, коли такого вибору немає. З різних причин. Але чи суспільство забезпечує умови, коли ніхто не потрапляє в ситуації такого вибору або сама особистість себе убезпечує від цієї ситуації? Не так уже й важливо. Головне, що тут і тепер важлива свобода.

Вільна особистість не буде обирати між можливістю плазувати на колінах і можливістю плазувати на череві на користь першої з них, як, мовляв, більш свобідної.

Вільна особистість повзтиме по-пластунськи під кулями і на повен зріст із посмішкою на вустах стоятиме перед крутим начальником. Свобода і воля, свобода і сваволя, свобода і неволя.

Чи можна розібратися в феномені свободи, не аналізувавши цих поняттєвих пар? Навряд. Свобода вимагає, щоб воля була закута у лещата культурних табу. Воля в обох сенсах цього слова: і як звільнення від чогось і, як зусилля зі здолання чогось.

Постає передумова, тільки передумова перетворення свободи від чогось у свободу для когось. Бо твоя свобода ніколи не є твоєю власністю, хоча вона і твоя.

Повертаючись до збірки “25 есеїв про свободу”, зауважу, що його упорядник забув запросити до участі людину, котра ще в минулі часи попри ідеологічний диктат змогла так писати про феномен свободи, що заслужено здобула про це на Заході репутацію одного із кращих філософів свободи професора Ігоря Бичка. No comment.

Надія Степула

“Наді мною скрипки плачуть, скрипки плачуть наді мною уночі. Наді мною круки крячуть, Круки крячуть і регочуться сичі. Скрипки плачуть: “Необачний! Необачний, нащо ти згубив свій рай? Ситий щастям, ти, невдячний, Ти, невдячний, чи беріг його – згадай?”

Так писав Микола Вороний. – Морок невідомості ще не до кінця розвіявся над трагічною долею поета, журналіста, історика, перекладача з кількох мов, актора, режисера. - Але про багатогранну творчість першого модерніста в українській літературі, про фатальні збіги в його долі, над якою досі плачуть скрипки - в Сюжетах майбутніх. А нині – про скрипку, яка і плаче, і сміється, - в сюжеті від Лесі Олійник.

Леся Олійник

Ви чуєте звуки скрипки, але скрипки ХХІ століття. Її зробив київський майстер Флоріан Яр’єв – людина-унікум, як про нього сказав у свій час Василь Стус. Учений, архітектор, художник, фізик, поет, музикант, Флоріан Юр’єв є, водночас, скрипковим майстром міжнародного класу.

На думку майстра, скрипка – є український національний інструмент, але авторами його струнного пращура є тунгуси, котрі відкрили мембранний звуковий ефект ще чотири тисячі роки тому. В Україні скрипка звучала з ХІ століття. Принаймні, в Києві є її зображення на фресках Софійського собору. Грали на ній музиканти – скоморохи.

У Західну Європу скрипка потрапила через східних слов’ян. Але професійним інструментом вона стала лише у ХVI столітті. Батьківщиною класичної скрипки, на якій грає сьогодні весь світ, є Італія, точніше Кремона. Інструменти тих часів призначалися для невеликих залів, камерних салонів, у яких сила звуку була менш важливою, ніж майстерність.

Часи змінювалися: зали більшали, аудиторія розширювалася. (До слова, сучасний концертний зал розрахований щонайменше на 2 тисячі слухачів). Музика ставала динамічнішою, більш експресивною, ширшав діапазон виразових можливостей. Між тим, скрипка, як і її інші струнні родичі, залишалися без суттєвих змін.

Ось і запропонував Флоріан Юр’єв нову модифікацію, яка б відповідала сучасним вимогам. Результатом стала скрипка, названа на честь французького композитора Анрі В’єтана. Завдяки підсиленій пружині ресорного типу, вона є потужнішою і витривалішою до клімату, вологи, її можна налаштувати до акустичних умов. Новації Флоріана Юр’єва запатентовано у 35 країнах.

Але першим виконавцем на новому інструменті став соліст Національної філармонії України Герман Сафонов. Власне, завдяки співпраці з Юр’євим та творчій ініціативі молодого скрипаля і народився даний інструмент, який Герман Сазонов нещодавно виніс на суд фахівців і слухачів.

Ось що відповів на запитання радіо “Свобода” Герман Сафонов з приводу можливих перспектив нової скрипки: “Якщо ця конструкція може стати універсальною, а саме це стверджує Флоріан Юр’єв, то майбутнє може виявитися за цією конструкцією, навіть в тотальному значенні. Він обіцяє зробити універсальну конструкцію”.

Леся Олійник

Тобто, Ви вважаєте, що скрипка старовинна може стати музейним раритетом?

Герман Сафонов

Вона може залишитися для барочної музики, але це питання майбутнього. Але якщо воно станеться, це буде тривалий час. Ми втрутилися в такі сфери, як ринок, як фетишизація італійських інструментів, а це, на жаль, є. З них зробили абсолют. Але я можу сказати, що скрипка Страдиварі на незалежних конкурсах, за ширмою ніколи не піднімалася вище 17 місця.

Леся Олійник

Зі сцени Національної філармонії вперше зазвучала скрипка українського майстра Флоріана Юр’єва. Ось послухайте, як звучить на ній популярна “Мелодія” Мирослава Скорика у виконанні Германа Сафонова та піаністки Олени Строган.

Надія Степула

Радіожурнал Сюжети відзвучав, шановні слухачі. З вами були – автор і ведуча Надія Степула та звукорежисер Артем Мостовий.

Дякуємо за увагу. Хай вам щастить на сонячні й теплі сюжети!

До наступних зустрічей на хвилях радіо “Свобода!”

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG