Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 11:21

“Інтернет-майдан”


Андрій Охрімович “Інтернет-майдан”

Київ, 23 лютого 2004 року.

Андрій Охрімович

Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Інтернет-майдан”. перед мікрофоном автор та ведучий програми Андрій Охрімович.

Почну з кошмарного сну, який раз-по-раз викидає з ліжка недоспане тіло. А сниться таке: мене знову і знову забирають до радянського війська. Вірніше, до того його сегменту, який раби у бушлатах свого часу називали “королівськими військами”.

Я пручаюсь, на пальцях показую, що вже одбарабанив “срок” та й роками давно вийшов у тираж. Але воєнкому все до лямпочки. Він знову і знову, мало не через сон забриває мені лоба у кляті “москалі”.

Прищавим фантомам в ушитих галіфе я намагаюсь пояснити, що жодним чином не є “салабоном”, а зовсім, так би мовить, навпаки: “ай ем джорналіст”, і “нє нада” ламать мою бідову щелепу та ще й совати мордом по картопляних лушпайках на смердючій до блювотини кухні.

Але сон розуму має свою логіку, і я разом з іншими “хакі” метелю кирзяками роздовбаний асфальт плацу і дурним голосом реву: “Нє плачь дєвчонку...”.

Ніч навиліт в кухонному наряді чищу бараболю, сидю на “губі”, за надмірне вживання української мови дістаю в носа від “камандіра”, до “кривавих мальчіків” у зіницях тягаю бетон на космічних об’єктах “Падмасков’я” та жеру “празнічний ужин” з додатковим кусочком жовтого од старості масла на “двадцять третє хвевраля”...

Пробудження, порівнюю з новим народженням, але, намацавши за вікном засніжену та “незалежну Україну”, розумію, що й тут мені спокою нема.

Календар натякає, що цього дня “Павутина” у заметах повідомлень про відзначення Дня захисника Вітчизни.

День безумно цікавий. У сусідній Росії буде навіть урочистий салют над Москвою та море “водкі” у кожній квартирі.

Словом, “умом” Росію знову не “понять”. А “ненька”, що ж вона? Невже дарма писав Данилович, що “Україна - не Росія”. Невже неправду казали?

Далі Сергій Грабовський. “Офіційна “Павутина”.

Сергій Грабовський

23-го лютого в незалежній Україні свято. День захисника Вітчизни. Якої саме, невідомо, бо Президент Кучма у своєму указі про встановлення свята чомусь забув назвати ім‘я цієї Вітчизни.

Хоча, з іншого боку, це свято, яке Леонід Кучма зве “традиційним”, було започатковане ще Левом Троцьким, підхоплене Йосифом Сталіним і доведене до стадії масової народної пиятики Леонідом Брежнєвим.

Звучить пісня

Красная армия, марш, марш вперёд...

Сергій Грабовський

Під час Другої світової війни Червона армія щоразу 23-го лютого і йшла вперед, вкриваючи своїм трупом землю і лякаючи німців бездарністю своїх полководців, котрі заради донесення до Ставки про героїчне взяття села Голопупівки готові були покласти десятки тисяч життів червоноармійців.

Відтак цікаво, що саме має увазі Президент Леонід Кучма, коли у своєму привітанні закликає вояків української армії зберігати і збагачувати традиції своїх попередників.

Звучить пісня

Мы разжигаем пожар мировой, Банки и тюрьмы сравняем с землёй...

Сергій Грабовський

Чому теперішні провідники буржуазної демократії так люблять відзначати свято тих, хто прагнув підняти на багнети всю буржуазію, – таємниця. Але не є таємницею те, що 23-го лютого 1918-го року (а на ознаменування славетних тодішніх перемог товариші Троцький та Сталін і впровадили свято Червоної армії) жодних таких славних перемог насправді не було.

До, власне, української історії у ті лютневі дні дотичні дві події: втеча з під Нарвою шести тисяч балтійських матросів, головним чином етнічних українців, на чолі з Павлом Дибенком від роти німецьких військових велосипедистів і битва за Бердичів між червоним військом Кіквідзе й Запорозьким загоном армії УНР. З обох боків у боях брали участь по півтори тисячі вояків. Урешті-решт Кіквідзе втік від українського війська.

Але, навіть якщо Леонід Кучма встановив День захисника Вітчизни на честь здобуття Бердичева армією УНР, невже в історії українського війська не було більш знаменних подій?

Чи, може, все значно простіше, і йдеться тільки про те, щоб Україна в усьому мавпувала путінську Росію, де совєтсько-сталінсько-ґебістська спадщина зараз якраз у великій ціні?

Андрій Охрімович

“Розумієте, я не можу спать. (Знаєте, я ночі не сплю!). Мозок мій символічний автомат. (Я пишу грамоту королю).”

Медитував Михайль Семенко.

У сучасному звульгаризованому політикою та високими технологіями варіанті це мало би звучати так: “Папаша, я дуже й дуже хворий, сам не знаю, що робити з цією пургою. Дні та ночі відсилаю повідомлення на форум, а воно – ні в зуб ногою...”

Тобто, писання на форуми засмоктує та виснажує не гірш од поезії, з тією різницею, що в сенсі високого натхнення - муза там не валялась.

Замість натхнення деяких дописувачів в спину штрикає біжучий політичний момент: замість краси життя вони бачать інформаційні повідомлення, а замість символічного автомата декому в голові медвідь з берданки цілиться.

Дякувати богові, що світ клином не зійшовся на комп’ютері. Отож не всі пацієнти віртуального дому є безнадійними. Часто це милі та сумирні люди, характер яким злегонька зіпсуто квартирним питанням та понурими зойками пострадянської еліти.

Віктор Недоступ. “Палата № 6”.

Віктор Недоступ

На форум “Української правди” надійшло повідомлення за підписом “Дівчинка”: “Якщо в якості громадської непокори перестати платити податки в масштабах всієї України, що вони будуть робити?”

Запитання засвідчило розуміння інтересів групи суспільства, яку сміливо можна назвати “Вони”.

Навздогін цьому спалахнула балачка: “Хто знає за що сидів Янукович?”

Такий собі Дред Лорд пише: “Од молдованина до фіна на всіх язиках все мовчить, тому що всі такі хитрі та вумні... Вже оскому набило первісне накопичення капіталу. Не буде ніякого другого, будуть накопичувати доки не луснуть!”

Тим часом у західному сегменті українського Інтернету, на форумі “Львівської газети” обговорюють статтю “Мова любові”. “Гостре лизодупіє” – діловито поставив діагноз перший відвідувач.

“Шановні,” – голосом обер капо проголосив відвідувач на ім’я Вітя, -газета вже давно змінила власника. Вона належить донецьким. Особисто Славік Піховшек допоміг Мареку Івашчишину продати з прибутком ЛГ. Тож не дивуйтеся дифірамбам на адресу донецьких.”

На сайті імені Леся Подерв’янського форумчани розповідають анекдота. “Приїздить до Києва потяг з Донецьку, і прямо на вокзал вивалюють лантухи, сумки, валізи, торшери... Народу на пероні незручно стає, і люди починають потроху матюкатися. Донецькі їм відповідають: “Ви, київські! Щось не подобається забирайтеся назад у свій Дніпропетровськ!”

На форумах Української служби БіБіСі обговорюють російську бізнесову експансію в Україну.

Михайло з Сіверодонецьку вважає, що “вже відбулося політичне поневолення України. Те, як бандитський російський капітал поширює свій вплив на Україні, повинні знати в усьому світі. Як приклад, українські електронні ЗМІ майже повністю контролюються російським капіталом.”

Такий собі Лукас пише: “Це неоколоніалізм у самому брутальному розумінні.”

На сайті “Майдан.Орг” прикинули всі інгредієнти ситуації до носа і почали робити висновки.

Такий собі Навігатор заявив: “Дарованому коню незалежності треба дати в зуби: хворі виваляться – здорові залишаться. А поки що відбувається навпаки, за схемою Путіна: будемо рвати здорові, а там і до хворих доберемося. Давати в зуби треба в жовтні 2004-го року.”

Андрій Охрімович

Навздогін ще пара “мислішек” із сайту “Цікаві досліди”.

“Це все комп’ютери кляті, – ячить дописувач, - коли не було цього “заліза”, доводилось бігати швидше од усіх, далі од усіх кидать каменюку, сміливо діставати звєздюлєй од головного хулігана у дворі та мужньо харкать йому в пику.”

Дурка ця лягає у певну “нестиковку” зі старим радянським анекдотом, коли космонавт відкрив антисвіт і, прибувши до антиміста, подзвонив у антидвері антибудинку, котрі йому відчинив... антисеміт.

Подібні відчуття з’являються після ознайомлення з деякими новинами в мережі. Принаймні, згадуване “анти” є головною рушійною силою подій, про які Павло Вольвач згадує в рубриці “Екстрема в “Павутині”.

Павло Вольвач

Тільки входиш до пошукової системи “Яндекс” і відразу розумієш – немає миру і спокою, причому, не лише під оливами, а й під кипарисами, липами, фінками і всілякими іншими араукаріями.

В Багдаді вчинено черговий теракт проти місцевої поліції, в Афганістані брати-таліби збили вертоліт, а ізраїльська армія блокувала Віфлеєм. Сталося це після недільного теракту в Єрусалимі, де терорист-смертник підірвав себе в переповненому автобусі.

В світлі таких подій не виглядає сенсацією навіть те, що в Святому місті обрушилась частина знаменитої Стіни плачу. Про ці події повідомляють численні інформаційні сайти, зокрема, і “Сем.40.Ру”.

До внутрішніх проблем вибухонебезпечного близькосхідного регіону додаються і зовнішні. Нещодавно в столиці Катару було вбито одного з лідерів чеченського руху опору Зелімхана Яндарбієва. До цього в Катарі, як мовиться на сайті “Весті.Ру”, взагалі не було подібних випадків.

Але що ж, не було, так буде. В Аджарії он теж раніше лише вино пили і фліртували численні курортники. А тепер, як повідомляє “Інтерфакс”, там масштабно б’ють один одному фізії прихильники опозиції та Аслана Абашідзе, глави тамтешньої автономії.

Ось такий розвиток “грузинського варіанту”, розмови про який часто точаться в українській політтусівці.

Як би там не було, а український обиватель довірою до влади теж не страждає. Про це, зокрема, свідчать дані соцопитування, опубліковані “Форумом”. Баланс рейтингів довіри-недовіри в лютому був негативний у всіх політичних лідерів країни. А перед в цьому списку ведуть Віктор Медведчук, Юлія Тимошенко і Леонід Кучма.

Ось в кого немає жодної екстреми, так це в колишнього ставропольського комбайнера і екс-президента СРСР Михайла Горбачова. Йому нещодавно була присуджена супер-престижна музична нагорода “Греммі” в номінації “Альбом для дітей”. Дідусь Мишко озвучив для малят казочку “Петя і вовк”.

Отже, процес пішов... На черзі, напевно, “Колобок” та “Історії від дядя Міші” на радіо “Шансон”.

Андрій Охрімович

Колись Марк Твен писав: "Чутки про мою смерть дещо перебільшені".

Щось подібне відбувається нині і з українською книжкою: чутки про цілковитий занепад і навіть смерть якої дефілюють уже не один рік. Та попри всі проблеми, включно з державною “підтримкою” і податковою невизначеністю, українське книговидання живе.

Цю незбагнену, майже містичну, живучість засвідчує Всеукраїнська рейтингова акція "Книжка року-2003".

Прикметно, що цей чи не книжково-видавничий рейтинг, цього року здобувся навіть на власний гімн. Щоправда, текст його створив не Сергій Міхалков, а Сашко Ірванець. Але звучить він не менш піднесено і зворушливо. Так і хочеться встати і прикласти руку до серця.

Із претендентами на нагороди у численних номінаціях рейтингу можна познайомитися на сайті часопису "Книжник review"(review.kiev.ua), а на форумі з культури (maidan.org.ua) можна навіть взяти участь у їх обговоренні.

Далі Інна Набока. Рубрика “Букініст”.

Інна Набока

Найбільш інтригуючою подією акції є, безперечно, визначення кращої книжки року. Згідно з умовами рейтингу, претендентами на Гран-прі стали видання, за які проголосували, як мінімум, три експерти з дев’яноста двох, а також книжки, які набрали найбільшу кількість балів. І тут не позаздриш експертам, які мусили обрати з них лише одну найкращу. Проблема вибору завжди найважча.

Серед претендентів на Гран-прі є кілька унікальних мистецьких альбомів, які привертають увагу красою та високою культурою виконання. Це "Декоративне мистецтво України. 200 імен" Зої Чегусової та "Український літопис вбрання" Зинаїди Васіної, а також авторський фотоальбом Ігоря Гайдія "Українці. Початок Ш тисячоліття".

Справжнім поліграфічним шедевром є і "Казки Туманного Альбіону" з ілюстраціями неперевершеного Владислава Єрка від "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ”.

А от прихильників наукової "корисності", мабуть, найбільше зацікавить фундаментальне дослідження Юрія Шевельова "Історична фонологія української мови" харківської "Акти" і масштабна, так би мовити, "ювілейна" збірка "Переяславська Рада 1654 року. Історіографія та дослідження" видавництва "Смолоскип".

Багато шанувальників є і у довідникових видань. На звання кращої книжки року претендує оригінальна енциклопедія "Українська міфологія", створена Валерієм Войтовичем, і "Енциклопедія постмодернізму" київських "Основ".

Серед претендентів на Гран-прі – лише одна книжка сучасного українського автора, хоча конкуренція у номінації "Красне письменство" була, як ніколи, гострою. Це широко розголошений роман Юрія Андруховича "Дванадцять обручів", що має як беззастережних прибічників, так і жорстоких критиків.

Про дискусію довкола роману Патріарха Бу-Ба-Бу ми вже розповідали в одному з Інтернет-майданів. Втім, полеміка, чи то довкола окремої книжки, чи то всіх номінантів на Гран-прі, чи то доцільності й об’єктивності взагалі усіляких рейтингів і конкурсів, здається, найкраще, що можна вигадати для їх реклами.

Ну, а про те, хто ж стане переможцем рейтингу, ми дізнаємося 26 лютого на церемонії вшанування лавреатів "Книжки року-2003".

Андрій Охрімович

І на завершення цитата з Симоненка.

“Земле рідна! Мозок мій світліє, І душа ніжнішою стає, як твої сподівання і мрії У життя вливаються моє. Я живу тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе перейду, Під твоїм високочолим небом Гартував я душу молоду. Хто тебе любов’ю обікраде, Хто твої турботи обмине, Хай того земне тяжіння зрадить І з прокляттям безвість проковтне!”

На цьому все. В київській студії разом зі мною працював Артем Мостовий. Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень.

Андрій Охрімович. Радіо “Свобода”. Київ.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG