Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 20:41

“VITA NOVA”


Павло Вольвач “VITA NOVA”

Київ, 25 лютого 2004 року.

Павло Вольвач

Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.

Вже котрий рік пересічний український обиватель п’яніє від повівів свободи. П’яніє, сердешний, але що воно таке, ота сподівана свобода (прошу не плутати з назвою нашого радіо), толком він навряд чи й усвідомлює.

Це раніше все було просто: система давала вичерпну відповідь про те, “што такоє харашо і што такоє плоха”. А тепер виходить, як в тому анекдоті: “Що дають?” “Мопассана.” “А це краще кримплену?” “Не знаю, але про всяк випадок візьму дві пляшки.”

От, щоб такого не траплялось, принаймні в стосунку до свободи, розумні люди пишуть розумні книжки.

Деякі з них потрапляють до рук не менш розумного Гурама Петріашвілі, і тоді з’являються ось такі роздуми:

Гурам Петріашвілі

Ось гарна збірка. Тут надруковані есеї 25-ох письменників про свободу. Я не буду лукавити і не скажу, що вже до нюансів розібрався в міркуваннях авторів.

Збірка вже гарна тим, що будь-який українець може розкрити її і подивитися, як з різних точок зору розглядають його сучасники проблему свободи. Читання таких книжок дуже корисне, хоча б для того, щоб людина розібралася у житті.

Сподіваюся, що видавництво зробить такі ж книжки про кохання, доброту, щастя, гідність та інші речі.

Але я ось про що. Розглядаючи збірку, я чомусь згадав Арнольда Шварценегера. Чому? Потім я здогадався, що його рішення стати губернатором прямо пов’язане з проблемою свободи.

Хто такий Шварценегер? Безстрашний герой кіноекрану. Вірний, добрий, цілеспрямований. У нього єдина справа – перемагати зло. Його люблять мільйони і я, в тому числі.

Чим він нас приваблює? Своєю непохитністю. Цей актор не є лицедієм. Це не Роберт де Ніро чи Аль Пачино, які в кожному фільмі грають різні характери.

Шварценегер завжди однаковий. Він скрізь грає самого себе. Але стоп... Чи самого себе? Він насправді такий у житті? Такий же добрий, вірний та непохитний?

Я думаю, що в якийсь момент свого життя “Залізний Арні” (як його називають з любов’ю) сам теж задумався над цим питанням: “Хто я сам?”

І ось він кинувся в життя. Більше того, в політику, де протистояння добра та зла набагато жорстокіше, ніж у буденному житті. Там за нього не буде думати сценарист, і за нього не буде стрибати у вогонь каскадер. Але він теж не буде жити серед бутафорій і дізнається: чи схожий він на свого непохитного героя?

Для більшості людей і колег, у тому числі, Шварценегер зробив дурницю. У нього було все. Він мав повну свободу. Міг робити, що йому заманеться. І, раптом, звалив на себе стільки турбот.

Але він думає інакше. Він не такий простий, як здається. Придивіться, як іноді в його очах промайне іронічний блиск. Він якраз і хотів дізнатися: чи вільний він як особистість? Чи не раб він страху, суєтної метушні та різних спокус? Коротко кажучи, чи гідна він людина?

Павло Вольвач

Поки Гурам Петріашвілі мандрував сторінками збірника “Нерви ланцюга”, залетівши уявою аж до стигло-жовтої Каліфорнії, зібралися у подорож і ми.

А чом би й ні? Не менш, ніж грузинам, українцям притаманні мандри, і то не лише як назва популярного рок-гурту. Й так віддавна було: чи то візьмімо чумакування, чи то козаччину. “Пахне мандрівочка” і нашим сучасникам.

Відомий у світі мандрівник, українець Сергій Гордієнко розпочав першу у світі навколоземну подорож. ЇЇ вирізняє те, що наземний шлях мандрівник долає пішки, везучи за собою візок на велосипедних колесах з усім необхідним, а водний шлях долатиме на каркасно-надувному човні.

Розпочалася подорож із Севастополя і там же вона завершиться. Але вже через 4 роки.

Про цю незвичайну подорож і не менш оригінальну постать мандрівця розповідає Володимир Ляшко.

Володимир Ляшко

Маючи освіту історика, у свої 46 років Сергій Гордієнко встиг попрацювати у карному розшуку, був кінологом, а тепер ось на викладацькій роботі: доцент Київського університету туризму, економіки і права.

Він був знайомий з Туром Хейєрдалом, товаришує з відомим російським мандрівником Федором Конюховим.

У світі Сергія Гордієнка знають як провідного фахівця з техніки і психології одиночного виживання.

“Ця наука, - вважає Сергій Гордієнко, - на сьогодні одна з найважливіших, бо допомагає людям у критичних ситуаціях.”

Сергій Гордієнко

Древні це робили: вони долали величезні віддалі і розселялися у різних регіонах Землі. Це підтвердження наших можливостей. Не моїх особисто, я не супермен. Але коли людина налаштується - може виконати будь-яке завдання.

Але узагальнень не було, цим ніхто не займався. Конкретно технікою виживання цікавились хіба що у спецпідрозділах.

Володимир Ляшко

Підсумком осмислення усіх спостережень і практичних навичок буде видання підручника, а потім і книги про те, як проходила ця експедиція.

Під час чотирирічної подорожі Сергій Гордієнко збиратиме для ЮНЕСКО дані про стан пам’ятників історії і культури.

Важливе місце в діяльності дослідника займуть також записи розповідей місцевих жителів у різних країнах світу про зміни в кліматі, які відбуваються за останні 50 років.

Сергій Гордієнко встиг побувати в Арктиці і Антарктиці, в Центральній Азії, Північній і Південній Америці. Він у захопленні від природи приполярного Уралу, краєвидів Аргентини.

Сьогодні відомий мандрівник у дорозі. Безкраїми просторами Росії його шлях проліг до Владивостока, а далі до Японії, потім через Тихий океан, Північну Америку, Атлантичний океан і, нарешті, через Західну Європу до України.

На практиці він відшліфовує велику науку подорожей в екстремальних умовах: науку про харчування, облаштування у польових умовах на ночівлю, дотримання вимог особистої гігієни, правил техніки безпеки і так далі.

По мобілці його підтримують у дорозі дружина і дочка. Хоча дорога є дорога, і трапляється всяке.

Сергій Гордієнко

Якщо взяти криміналітет, то я для них небезпечний, бо я під Богом, а всі вони дуже забобонні. Вбити одинокого подорожнього - це проклясти свій рід до десятого коліна. Так було завжди.

Володимир Ляшко

Каже Гордієнко. Тому у нього під рукою - хіба що ракетниця для відлякування хижих звірів.

Сергій Гордієнко

Я йду від 4-х до 6-ти днів і 1 день для того, щоб привести себе в норму, щоб відійшли ноги. Не йду безперервно - це не спринт, а марафон.

Володимир Ляшко

Одинокий подорожній з вірним собакою-лабрадором йде дорогами Росії. Перед ним подорож довжиною у чотири роки.

Павло Вольвач

Кругосвітні подорожі сучасних шукачів пригод, мандрівні дяки, “мандрівки дальні і безкраї” Григорія Савича, зрештою, непроминальне Шевченкове “Недавно я поза Уралом блукав і Господа благав...”

Можливо, саме тому українцям вдається напрочуд інтенсивно переживати больовий досвід інших народів-блукальців. Викладений, скажімо, у формі східної притчі про мандри.

Щоправда, мандри вимушені. Про які, зокрема, йдеться у збірнику сучасної кримськотатарської прози “Самотній пілігрим”.

Про цю подію детальніше – в матеріалі Олександра Хоменко.

Олександр Хоменко

Зрештою, наших сусідів ми знали віддавна. Що не кажи, а під Жовтими водами та Конотопом ми були разом. Та й Пилипу Орлику із запорожцями допомагали звільнити Україну від “Північного дракона” кримські татари. То ж фраза Рустема Муедина з його оповідання “Дорога у вирій” особливих коментарів не потребує.

Це ж треба: відібрали землю, що залишилася йому у спадок від батька, спалили оселю і самого ледь не вбили росіяни. Тепер він змушений залишити рідні краї і шукати щастя на чужині.

Лунали в обороні покривдженого народу і голоси класиків українського письменства. Згадаймо, “На камені” Коцюбинського або “Кримські спогади” Лесі Українки.

Але значення саме цієї книги для вітчизняного читача особливе, бо чи не вперше ми почули голос самого народу з його Східною плинною медитативністю, з його трагічними обертонами і густиною емоційної напруги.

Проза, що її пропонує нам упорядник збірки Володимир Даниленко, водночас зваблююча і незвична. Марно шукати там притаманного європейським літературам динамізму самодостатніх сюжетних ліній.

Автори не зосереджуються на безкінечній грі подій та образів - вони завжди прагнуть чогось більш сутнісного.

Від першого, з вміщених у книзі текстів, суто суфійської новели Юсуфа Болата “Ураган і отара овець” до легкого і міцного психологічного каркасу оповідання Гульнари Усеїнової “Айше” незмінною лишається домінанта оповіді, прагнення розпросторити подієвість до символізму, побачити в конкретному побутовому факті відсвіт надчасся.

Світ у прозі представлених самотнім пілігримом письменників постає як велика притча і велика таїна, універсальний сенс якої проявляється в кожному людському вчинку. А над усім вивищується історична пам’ять, що не дає народу перетворитися на біомасу.

Йдеться не лише про історичну белетристику: таку, як повість Лейлі Алядінової “Тюркан - донька великого кагана” чи оповідання Ервіна Умерова “Чорні ешелони”, у якому описується страхітлива сталінська депортація 1944-го.

У лункій екзестенційній порожнечі повісті Таїра Халілов “До останнього подиху” історія сприсовується до короткого спалаху, короткої передсмертної миті, в якій особистість осягає своє призначення і долю.

У романі класика кримськотатарської літератури 20-го століття Шаміля Алядіна “Запрошення на бенкет диявола” (а творився він в Узбекистані, куди було виселено цілий народ) речі і реалії татарського життя Криму початку минулого століття нагадують людям про доконечну неминучість здійснення їхньої мрії, віднайдення своєї землі і повернення додому.

Перед нами – художній енциклопедизм майстра, але не інтелектуально відчужений, а, сказати б, націєтворчий.

“Мудрість кладе Алах в колиску дитині. Просто в дитинства і молодості бракує досвіду,” – говорить старий шофер і садівник Азамат, головний герой повісті Шевкета Рамазанова “Горіховий гай”. Чи його сентенцію можна застосувати і до всієї кримськотатарської літератури?

Павло Вольвач

І насамкінець – суто музичний акцент.

Знаменита і дещо відсторонено-загадкова київська група “Ер. Джей. Оркестра” працює над остаточним зведенням і готує презентацію нового альбому. Назва альбому також загадкова “Єдиноріг”.

Наш колега Віктор Недоступ зганяв на студію “Аркадія” і послухав цю музику.

Віктор Недоступ

Якщо підходити до музики як до способу пробудження, то вухо слухача починає безповоротно мінятись. Воно прокидається і починає мислити. І тоді стає зрозумілим, що хтось тебе веселить, хтось розважає, хтось дає енергетику, хтось зомбує, а хтось заповнює мовчання. Все це не так погано, якщо є бажання цим займатися.

Але існують інші, високі плани, на яких більшість з того, чим годують обивателя, просто не звучить. Подібно до того, як риба може на мить вистрибнути з води, але не здатна летіти в небі.

На цьому, вищому, музичному плані музика класифікується інакше, ніж в каталогах аудіо-магазинів. Людині, знайомій з творчістю “Ер. Джей. Оркестра”, на думку спаде однозначне: музика цієї формації – це музика Книги.

Можна лише приблизно відстежити діяльність лідера групи Олексія Александрова (від перших хіпових протестів проти спотворення обличчя міста 1986-го року, крізь ідіотизм бандитоманії як складової культурної політики постсовкових керівників повз суєту нещодавнього відносно міленіуму до нинішнього екзистенційного моменту української історії) і тоді пробуджена людина неодмінно відчує якусь невловиму алхімію.

Деякі фази роботи настільки втаємничені, що балансують на межі містики, результати вражають культурою звуку.

Але культура звуку – це лише необхідна умова, перша брама, за якою розгортається щось тонке, невловиме і, водночас, очевидне. Це – друга брама, а за нею “Єдиноріг”, містична істота, вищий символ алхімії, загадковий архетип всіх людських спільнот.

Але й це не остання брама. “Єдиноріг”, центральна композиція альбому, складається з п’ятьох незалежних композицій, кожна з яких має свою внутрішній алхімічну таїну.

Водночас, кожна композиція є окремим аудіотреком, який при прослуховуванні у комп’ютері можна накладати один на інший, перший на третій, п’ятий на перший, і так далі, як кому заманеться.

Крім цього, можна скласти все разом, і це буде нова композиція з тією ж назвою: “Єдиноріг”.

Загалом же емоційна палітра альбому різнобарвна: від гротеску до високої скорбі, від неврастенії до мужньої сили.

Шкала звуків надзвичайно широка. Це, крім традиційного фьюжн-складу, оркестр бокалів, карпатський автентичний хор, далекосхідні автентичні інструменти.

Але було б смішно вважати “Ер. Джей. Оркестра” такими собі бородатими адептами з безумним поглядом, які грають для аудиторії яйцеголових маніяків. Ні, це абсолютно живі люди і абсолютно органічна музика. Ця музика жива.

Коли вночі в Києві згасають всі звуки, у тиші над Замком Річарда прозвучить щось невловиме, нечутне, і зникне... Можливо, то проскакав “Єдиноріг”?

Павло Вольвач

Можливо, щось таки й справді промайнуло. Єдинорога я, грішним ділом, якось не помітив, а ось те, що час збіг, – це факт. Такий же неспростовний, як і те, що це був радіожурнал “Віта Нова”, з яким ви знову зустрінетеся наступної середи.

Хай щастить!

Говорить радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG