Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 08:37

“Країна Інкогніта”


Сергій Грабовський “Країна Інкогніта”

Київ-Прага, 2 березня 2004 року.

Олександр Народецький

Радіожурнал “Країна Інкогніта”– це спільний пошук історичної істини. “Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України. “Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.

Сергій Грабовський

Говорить радіо “Свобода”. Вітаємо вас, шановні слухачі! Є такі загадкові слова – фемінізм та феміністки. Про найяскравішу представницю сучасного фемінізму в українській культурі останніх десятиліть ми говоритимемо сьогодні. З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.

Максим Стріха

Соломія Павличко вже відійшла від нас вже понад 4 роки тому. В це важко повірити, тим не менше, це так. Проте, її тексти, сам її образ, її справа, хоча б в заснованому неї видавництві “Основи”, що мало спеціально на меті видавати в якісних українських перекладах твори, вершини світової літератури і світової гуманітаристики. Власне, не лишень гуманітаристики, а так само економіки, соціальних наук. Все це досі живе.

Соломія Павличко мала досить великий послужний список: доктор філологічних наук, автор кількох, справді першорядних монографій, і кількох десятків не менш першорядних статей.

Вона походила з того середовища, яке можна було назвати українською радянською елітою. Ще б пак, тато – відомий лауреат, український живий класик. Отже, здавалося б, у своєму виборі вона не мусила мати жодних перешкод і спокійно займатися улюбленою наукою стрижучи легкі і приємні дивіденди.

Проте, Соломія Павличко аж ніяк не була схожа на тих, кого прийнято називати золотою молоддю. Її вибір українства був глибоко відчутий і осмислений. І водночас, вона завжди лишалася саме європейською українкою.

Колись, ще власне не на світанку незалежності, а ще й перед проголошенням цієї незалежності, вона сперечалася, мовляв, не треба робити афішу першого Конгресу асоціації україністів у Києві у вигляді стилізованого тризуба, бо ж наука може бути лишень об’єктивною – патріотичним може бути тільки сам вчений.

Сьогодні ім’я Соломії цілком асоціюється з явищем українського фемінізму. Для багатьох вона була і пророком цього явища і найяскравішим втіленням. Власне, і сама вона підкреслювала свій фемінізм і то не лише в текстах, а й навіть у поводженні, і в репліках.

Пам’ятаю концептуальну суперечку колись її з Володею Куликом, коли вона казала, що лишень в окремих дуже специфічних ситуаціях вона може почуватися жінкою, в усьому іншому вона є лишень дослідник і фемініст.

Все це, і навіть цей фемінізм концептуальний Соломіїн вкладається в її гостре бажання зробити українську культуру повноструктурною, створити ті її ланки, яких бракувало, чи які були пригашені. І з усією своєю працездатністю, а Соломія насправді володіла “псячою” (вживаю цей Франковий термін) працездатністю. Вона справді була трудоголіком в найточнішому значенні цього слова. Соломія заповнювала всі ці ланки.

Сергій Грабовський

Говорить радіо “Свобода”. Тепер слово іншим колегам Соломії Павличко. Говорить професор Віра Агєєва, представник, так би мовити, “академічної” феміністичної літературознавчої критики.

Віра Агєєва

Та переорієнтація українського літературознавства, яка відбулася на початку 90-тих років, насамперед пов’язана була саме з іменем Соломії.

Вона запровадила феміністичну методологію, гендерну методологію. І власне, коли ми сьогодні говоримо про літературознавчу гендерну школу у сучасній філології, у сучасному літературознавстві, то вона починалася з того феміністичного семінару, який організувала Соломія в Інституті літератури.

І я би наголосила, що Соломія цікава не лише, як літературознавець, яка займалася саме феміністичною методологію. Її книжка “Дискурс модернізму в українській літературі” справді заявила нові горизонти, справді дала нове бачення історії українського модернізму української літератури ХХ століття.

І це те, що лишається, це те, що стало визначальним, власне, для розвитку сучасного літературознавства. Так само, як і її книжка про Агатангела Кримського, пізніше, та яка вийшла вже по смерті Соломії, була багато в чому відкриваючою, тому що саме вона, можливо, найяскравіше розгорнула психоаналітичне дослідження в українському літературознавстві. І це так само дуже цікаво і це так само дуже плідно для переорієнтації української науки про літературу впродовж 90-тих років.

Соломія дуже багато робила справді, як ідеолог (я би навіть не побоялася цього слова). Вона дбала про розвиток феміністичного руху. Вона допомагала новопосталим феміністичним організаціям.

Але я все-таки би акцентувала, насамперед, найважливіше, те що вона зробила, це те, що вона зробила, як науковець. Те, що вона зробила для переорієнтації українського літературознавства саме в цей дуже складний період.

Сергій Грабовський

Говорить Радіо “Свобода”. Слово про Соломію Павличко культуролог професор Вадим Скуратівський.

Вадим Скуратівський

Соломія Павличко для мене одна із найбільш цікавих персон української, вже сказати б, суверенної культури кінця минулого століття.

Це те покоління, яке одразу свобідно заговорило про ті матерії, передовсім, історико-літературні, які впродовж того століття були ледве чи не заборонені, а то й просто заборонені.

І своєрідність її погляду на історію української літератури для мене очевидна, дуже точно і дуже цікаво. Серед іншого, от скажімо, поєднання діаспорного і власне питомого українського, емігрантської і, власне, тутешньої літератури в тих чи тих вимірах, вся своєрідність цього поєднання.

Але у пані Соломії була ще одна особливість, як у історика культури. Вона дуже уважно досліджувала ситуацію української жінки у новоукраїнській культурі, починаючи од доби романтизму, коли, власне, вперше в українську культуру входить жінка доби, умовно кажучи, Лесі Милорадовчини. І закінчуючи, власне, літературним процесом 1990-тих років.

Йдеться не просто про фемінізм шановної пані Соломії Павличко, а про те, що вона дуже своєрідно заговорила про необхідність виявлення місця жінки в українській культурі, власне, в новоукраїнській культурі, од перших її сплесків (початок ХІХ ст.) і закінчуючи уже біжучими процесами кінця ХХ століття.

Йдеться не про те, що пані Соломія механічно переносила ті чи ті феміністські стандарти і сюжети із західної цивілізації в нашу історію культури і в історію літератури.

Йдеться про те, що вона просто нагадала нам про значення жінки в цій самій культурі. Причому, саме жінки, а не сказати б, безстатевої істоти, водночас, силоміць еквівалентній чоловіку.

Зрозуміло, що Леся Українка, як поетка і, приміром, Михайло Коцюбинський – це все ж таки різні виміри саме в зв’язку з тим, що Леся Українка жінка, а Михайло Коцюбинський при іншій, сказати б, своїй життєвій стратегії.

І ще одна особливість її інтересів в оцьому напрямі. Вона розпочинала, як англістка. Вона дуже добре володіла от західним матеріалом. Але вона не приносила саме механічно оці самі західні стандарти і рецепти на українське підґрунтя. Вона український пейзаж, серед іншого, пейзаж української жінки, пейзаж її присутності в українській культурі, вона досліджувала саме на тлі західному.

А звичайно, тоді, коли є ніби два плани якогось явища, то це завжди допомагає цьому самому явищу. Словом, перед нами не просто, сказати б, те, що так побутово називається фемінізмом, а намагання об’єктивно і цікаво висвітлити значення жінки у новоукраїнській культурі.

Але тут ще одна дуже важлива обставина – це самостійність, суверенність, персональна самої дослідниці, саме, як жінки, яка вибудовувала свою біографію власноруч. От оце і був її питомий фемінізм.

З одного боку, донька дуже відомого письменника, а з другого боку, Соломія і студенткою, в слід за тим – аспіранткою і далі вже йдучи отим науковим шляхом, вона сама вибудовувала свою інтелектуальну і громадянську біографію. Оце і є питомий, справжній фемінізм незабутньої Соломії.

Сергій Грабовський

А тепер перед мікрофоном представниця іншого напряму феміністичної критики, доцент Ніла Зборовська.

Ніла Боровська

Соломія, я можу сказати, що це був єдиний в Україні такий індивідуальний фемінізм, який я глибоко поважала. Тому що він був обумовлений не психічними травмами, не комплексом неповноцінності. Він був обумовлений здоровим, сімейним вихованням.

Мені здається, що саме він пішов у Соломії з такого культу батька. Для Соломії батько був не авторитарним, він завжди був авторитетним. Загалом, вона завжди говорила: “Батько казав, що треба вчитися відмінно, треба бути цілеспрямованим, треба бути незалежним у всьому”. І саме тому, я розуміла, що це здоровий фемінізм.

Соломія завжди казала, що феміністка не повинна бути бідною. Вона вважала, що жінка не повинна бути бідною тому, що це робить її соціально вразливою, соціально залежною, і фатально залежна від чоловіка. Тому для неї чоловік – це завжди був другом перед усім, а не паном. Вона була сама завжди незалежна і вона завжди хотіла бачити таких і людей.

Для неї фемінізм – це сам очевидний факт. Вона казала, що ми не повинні доводити фемінізм, що фемінізм має право на існування, оскільки ми живемо вже 100 років в феміністичній епосі. Тому для мене, вона була передусім постфеміністкою.

Для неї це було очевидно, що жінка повинна бути незалежною, матеріально забезпеченою, повинна бути цілеспрямованою і обов’язково самостверджуватися.

Єдине, що мені здається, що вона була фатально прив’язана до праці. Вона не вміла переключатися. Вона просто спалила себе. Тому що для неї це був такий культ праці.

Мені здається, що вона не бачила життя із-за цього, оскільки вона хотіла все встигнути. Вона думала, що от вона повинна це зробити. Вона в наше академічне літературознавство ввела найрадикальніші ідеї, які могла ввести тільки вона, це феміністичну критику і психоаналітичну інтерпретацію.

Я пам’ятаю, що коли на захисті вона проводила цей дискурс сексуальності, жіночої сексуальності в літературознавстві. Це було так революційно.

Сергій Грабовський



Говорить радіо “Свобода”. Максиме, отже, кілька слів на закінчення, про місце Соломії Павличко у модерній українській культурі та у сучасному фемінізмі.

Максим Стріха

Соломія Павличко встигла зробити стільки, що цього б вистачило, мабуть, на цілу наукову установу. Йдеться не лишень про першорядні монографії, частина з них тут називалися, частину можна ще й назвати: Це праці присвячені американській літературі, з чого починалася Соломія, як дослідник, феноменові Емерсона, Діккенса, Вітмена.

Це і її перекладацька робота. Вона була першим перекладачем, скажімо, “Коханця Леді Четерлей” по-українському. Вона була упорядником низки книжок поезії Еліота, Єйца, тієї ж Емілі Діккенсом.

Вона лишила по собі тривалий слід шанобливого подиву – в одних, заздрості – в інших, неприйняття – в третіх. Мені прикро, але і сьогодні, скажімо, дуже шанований перекладач американської, німецької літератури Анатолій Онишко в своєму відкритому листі до Юрія Андруховича пише дослівно таке: “Шкода, що за наших часів в один ряд з Бузиною потрапили не обділені вартим кращого застосування хисту Забужко і покійна Соломія”.

Власне в чому була вина Соломії? Лишень в тому, що вона хотіла бути собою. Вона хотіла бути дослідником-ученим. І пишучи, скажімо, про гастрономічні смаки Коцюбинського, чи про ті ж стосунки Лесі з Кобилянською.

Вона не прагнула нікого епатувати. Вона прагнула підходити до теми не з меншовартісністю упослідженого українця, який боїться будь-чого, що може захитати і так для нього не тривкий авторитет власної нації в очах інших.

Вона підходила повносило в очах інших, як представник європейської науки і європейської нації, яка мусить описувати все своє минуле у відповідних параметрах.

Вона була індивідуалісткою. Навіть в своїй від Києво-Могилянської академії в свою останню подорож до Байкового кладовища, вона вирушила не в традиційному для нас автобусі, а в чорному лімузинові-катафалку. Бо смерть – насправді річ дуже самотня. Як і життя.

Але Соломія надовго переживе тих, хто знав її, хто мав честь спілкуватися з нею. Бо корпус її наукових текстів такого рівня, такої якості – буде присутній в українському інтелектуальному дискурсі і потому, як відійдуть і її затяті критики, і палкі прибічники.

Сергій Грабовський

Отож чи варто віддавати належне достойникам української культури, в тому числі і її феміністичної складової, тільки через сто після їхньої фізичної смерті, чи доцільніше (і більш по-людськи) гідно шанувати своїх сучасників і сучасниць, які на це заслуговують?

Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський. Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки. Говорить радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG