Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 00:21

“30 хвилин у різних вимірах”


Ірина Халупа “30 хвилин у різних вимірах”`

Київ, 6 березня 2004 року.

Ірина Халупа

Говорить радіо “Свобода”. З вами Ірина Халупа з передачею “30 хвилин у різних вимірах”.

Вона присвячена Володимирові Івасюку. 4 березня йому би виповнилося 55 років.

Звучить пісня “Червона Рута” у виконанні Тараса Чубая

“Червона Рута” стала кращою піснею 1970 року, і нині залишається символом української естрадної пісенної лірики. Автор її тексту і музики Володимир Івасюк мав тоді всього лише 20 років. Свою червону руту Івасюк знайшов у фольклорній оазі рідного краю, де ця квітка є символом кохання. Після цієї пісні Володимир Івасюк встиг створити ще близько 40 композицій, але навіть її однієї вистачило б, щоб увійти в Золоту книгу пісень України.

Я запитала Тараса Чубая (його версія “Червоної Рути” щойно прозвучала), яке місце посідає Володимир Івасюк в українській музиці.

Тарас Чубай

Я думаю, що Івасюк – це таке коріння і грунт такий, з якого виросла порядна українська музика. На українській сцені багато всього твориться, і не все відповідає якимось хоча б елементарним стандартам. Але ті, що виховувались на Івасюку, це помітно. Вони, так би мовити, приносять такі добрі плоди на українській сцені. Тому Івасюк – це дуже важливо для нас. Можна сказати, це одне таке з головних, з чого починається сучасна (в хорошому розумінні) поп-культура.

Ірина Халупа

Ти його вважаєш таким своєрідним наріжним каменем української поп-музики, так?

Тарас Чубай

Абсолютно, без сумніву.

Ірина Халупа

Коли ти говориш про покоління, яке виховувалось на ньому, кого ти маєш на увазі? Себе, своїх ровесників?

Тарас Чубай

Я думаю, вже на сьогоднішній день це вже кілька поколінь. Можливо, тому, що трошки таке було життя Івасюка, того справжнього. Я взявся все за те, щоб нагадати всім знову що був такий Івасюк, і що це були такі геніальні пісні. Позаминулого року я зробив цей альбом “Наш Івасюк”.

Ірина Халупа

Як ти до цього брався? Як ти їх вибирав, яким ключем ти підходив до того всього?

Тарас Чубай

Перш за все, я брав пісні, які я сам пам’ятаю з дитинства, які якось так лишилися і грали мені в голові, так би мовити, всередині. В першу чергу, я вибирав ті пісні. Але там є кілька пісень, яких я не знав, і які є досить мало відомі. Скажімо...

Ірина Халупа

“Над морем”.

Тарас Чубай

“Над морем”, так. Чи “Нестримна течія”. Я їх не знав, ці пісні. Але якось так от знайшов і мені вони підійшли. І вийшла якась обробка така цікава. По-різному... Але в основному це те, що пам’яталося.

Ірина Халупа

Коли ти пам’ятаєш ті речі, ті пісні Івасюка з свого дитинства, хто їх виконував? Яке ім’я? Чий голос першим тобі пригадується?

Тарас Чубай

Без сумніву, це, в першу чергу, у виконанні “Смерічки”. Тобто, там був цілий набір вокалістів. Це й молодий Назарій Яремчук, молодий Василь Зінкевич, молода Ротару. Зокрема, також моя тітка Марійка Ісак, яка також співала там, в “Смерічці”. І у виконанні самого Івасюка. Але завжди в першу чергу пригадується цей фільм, який зняло колись Львівське телебачення у 70-х роках, на початку. Я не пригадую точно, як він називається. Можливо, “Червона рута”, можливо, інакше. Фільм знятий такий документальний. Це, фактично, такий набір ніби квітів на лоні природи в Карпатах. Я завжди цей фільм згадую в першу чергу.

Ірина Халупа

Ті пісні дуже романтичні здебільшого. Вони романтичні не лише тому, що в багатьох мова йде про кохання, але взагалі самі картини, які вони змальовують. Чи ти думаєш, що це пісні такі вічні, які взагалі не підлягають впливу часу?

Тарас Чубай

Я знаю, що Івасюк більшість таких найпопулярніших пісень написав досить в юному віці, зокрема, “Червону руту”. Він зовсім був хлопцем ще молодим. Ті всі почуття в нього, без сумніву, були справжні. А завжди те, що справжнє, фактично живе вічно.

Ірина Халупа

Віктор Морозов співав в ансамблі “Смерічка”. Саме виконання пісень Івасюка цією групою закарбувалося в пам’яті Тараса Чубая. Мій колега Тарас Марусик попросив Віктора Морозова розповісти, за яких обставин і коли він познайомився з Володимиром Івасюком.

Віктор Морозов

Фактично вперше то відбулося в ’71-ому році. То було у Львові, то був такий фестиваль пісенний “Львівська весна”, тоді дуже популярний, широко проводився. А я тоді ще мав такий ансамбль, один з перших своїх, студентських. “Кво вадіс” називався. Ми брали участь в цьому фестивалі. Тоді якраз з’явилась пісня “Червона рута”, дуже популярна. Ми зробили її обробку, але таку обробку (тоді не “рок-музика” називалася, а “біг-біт”) біг-бітову, важку, виконували. І виявилось, що в цей час в залі якраз був Володя Івасюк. Він ще тоді жив в Чернівцях, його запросили на цей конкурс. Його коли представили, він аж почервонів, ще був сором’язливий, ще не звик до слави. То була наша перша така зустріч.

А потім вже, коли він переїхав до Львова, в консерваторію львівську, тоді вже ми значно ближче зійшлися. Я вже тоді працював в ансамблі “Арніка”. Ми дуже багато разом співпрацювали. Навіть дуже цікава історія була з записом маленької платівки пісень Ікемяна, які записав ансамбль “Арніка”. Власне, пісні Володі Івасюка тоді настільки були популярні по всьому колишньому Союзу, що цей Олексій Ікемян (так само дуже цікава людина, він сам був вірмен, генерал-майор міліції, голова московського Карного розшуку) вирішив писати пісні. Але хотів, щоб кожна домогосподарка співала по всьому Союзі. І подумав: яка ж то має бути схема написання? Це має бути пісня українською мовою. Це настільки тоді популярні були пісні Івасюка, що він вирішив, що має бути українською мовою.

Він зв’язався з Володею Івасюком, якого шалено шанував, і награв свої мелодії, знайшов поетів, які писали тексти. І попросив, щоб Володя знайшов виконавця для цих пісень. Володя порадив, власне, “Арніку”. Потім якраз в Києві був запис цієї платівки. Цей вірмен, генерал-майор, приїхав у вишиванці, з таким характерним вірменським носом, було дуже смішно. Потім вони з Володею дуже багато сперечалися, тому що ці мелодії були трошки з вірменським таким відтінком. Володя наполягав, що то має бути українське.

І ще один дуже цікавий момент: коли ми записували одну з пісень, “Вишнева сопілка”, відчули, що не вистачає трошки вокалу. Володя одразу ж підійшов до нас, до вокальної групи “Арніки”, став до мікрофону і заспівав. Так вийшло, що ця пісня історична, тому що в приспіві “Вишневої сопілки” виразно чути характерний тембр – тенор Володі Івасюка.

Тарас Марусик

Дуже цікавий спогад. Я, в принципі, про це ніколи не чув. В мене та платівка була, а я не знав, що там голос Івасюка.

Віктор Морозов

Так. Тоді багато про це не знали. Тоді він ще був живий, так що то не було якимсь таким дуже ефектом. А зараз то, дійсно, історичний запис.

Звучить пісня “Вишнева сопілка”

Тарас Марусик

А який спогад про виконання бодай би якоїсь його пісні? Наскільки відомо, Ви також пізніше були в “Смерічці”.

Віктор Морозов

Так. Фактично, я можу розказати ще один такий цікавий спогад, про який так само мало хто знає. Почалося так само з “Арнікою”. Власне, один раз відбулась така дуже дивна історія, яку я дуже довго не міг розшифрувати – в чому річ. Володя якось до мене підійшов (то було у Львові, в Аптечному управлінні, тому що ансамбль “Арніка” – то був самодіяльний при львівському Аптекоуправлінні) і там було фортепіано в залі. Він сказав: “Вікторе, давай напишем разом якусь пісню!” Я спочатку не зрозумів, як то так. Він же був відомий, маститий композитор, а я – тільки початківець... Ми сіли за фортепіано і Володя одну фразу заграв, я там другу, він – третю, я – четверту. Зрозуміло, що з цього нічого не вийшло. Вірніше, вийшла його пісня, потім популярна, “Кленовий вогонь”.

Але я потім довго думав, і лиш фактично вже після його смерті я зрозумів суть того всього – що то був такий блискучий педагогічний прийом. Він цим самим, що так запросто “Давай напишем разом пісню!” дав мені зрозуміти, що я так само маю якийсь потенціал, тобто що він зі мною хоче написати. Він цим самим мене підтримав і дав мені якусь надію в житті. Я за це йому шалено вдячний. Але потім вийшло після смерті Володі, вже коли я працював в “Смерічці”, фактично я виконав цю його ідею. Тому що коли я вирішив записати пісню “Капелюх” Володі Івасюка, то я там додав вже свої фрази, яких не існувало в його музиці. І там такий приспів “Кап-кап-капелюх...” я додав від себе. Так що таким чином ми ніби все-таки написали разом пісню. І вже зараз, наприклад, “Пікардійська терція” виконує цю пісню, вже використовуючи ці фрази наші спільні.

Звучить пісня “Капелюх”

Тарас Марусик

Відомо, що історія не має умовного способу. Але моє запитання буде в цьому річищі. Якби сьогодні був живий Володимир Івасюк, як Ви думаєте, його нинішні композиції також підпадали би під формулювання “неформат”, і тому майже не звучали б в українському етері?

Віктор Морозов

Чесно кажучи, я досить мало сумніваюся, що так воно і було, судячи з того, яка зараз ситуація в нас з українською музикою й піснями, з українськими книжками, радіо. Я думаю, що цілком можливо. Хоча, якщо чесно, я думаю, що якби він зараз продовжував творчо працювати, він писав би вже не пісні, а значно серйозніші твори. Тому що тяга вже була відчутна ще коли він був живий. Вже тоді переходив на більш серйозний формат, він вже писав серйозні твори для квартетів, дуже любив музику Шуберта, і дедалі ускладнював свої пісні. Весь час казав: “Я вже не пишу шлягери...” Він ніби відштовхувався від того. Мабуть, відчував в собі потенціал значно серйозніший. Так що я думаю, він якби був живий, зараз українська музика збагатилася би, дійсно, серйозними симфоніями, операми.

Тарас Марусик

Може, ще таке запитання. Воно трохи продовжує попереднє. Чому в часи СРСР “Червона рута”, “Водограй” та інші композиції Івасюка стали набутком тодішньої всесоюзної аудиторії, а в незалежній державі Україні, яка мала б пишатися таким композитором, його твори майже недоступні, особливо молодіжній аудиторії?

Віктор Морозов

Знову ж таки, то тісно пов’язано з тим, що в нашій так званій державі Україна все українське, по суті, упосліджене і все знаходиться в такому становищі якомусь другорядному, тобто, дійсно, як постколонія. Якісь українці, як Микола Рябчук каже, креоли. Тобто, нація, яка не усвідомлює себе, на жаль, і не поважає. Мабуть, поки не з’явиться покоління людей, які будуть відчувати гідність, поважати самих себе як українців, так і буде все довкола несправжнє, штучне, сурогатне.

Тарас Марусик

Це був композитор і водночас виконавець власних творів, а також перекладач українською мовою “Гаррі Поттера” і романів Пауло Коельо Віктор Морозов.

Ірина Халупа

Ви слухаєте українську “Свободу”. Ця програма присвячена Володимирові Івасюку. Композитор, який за своє коротке життя зумів створити більше, ніж багато хто міг, проживши значно довше, був перш за все, гарним, ніжним і милим братом. Так його пам’ятає молодша сестра Оксана Івасюк.

Оксана Івасюк

Отже, Володю, свого старшого брата, я пригадую вже відомим композитором, який дуже багато працював. Я була присутня на записі платівки Софії Ротару, яка виконує пісні Володимира Івасюка. Це був такий їхній спільний проект. Запис відбувався протягом двох тижнів у Києві. Володя диригував симфонічним оркестром і співала Софія Ротару. Це була дуже кропітка і важка робота.

Отже, я бачила, як він створює мелодії на березі моря, як він готується до екзаменів у консерваторії. Мені пригадується він завжди надзвичайно зосередженим і таким, який мав культосвіту. Він був за своїм світоглядом і ментальністю класицистом. Тобто, понад усе було навчання, академія у високому розумінні слова.

А в житті, ясна річ, це був такий дуже милий, ніжний брат, який прагнув робити подарунки, говорити ніжні слова і підтримувати у всьому, а особливо в тому, що десь щось хотіла почитати, пізнати чи кудись поїхати. Він зажди створював дуже гарну атмосферу навколо себе як сина, як брата і, я думаю, як і товариша. Я бачила, як до нього линули товариші і молоді дівчата і так далі. Тобто, це був якийсь такий центр духовний, навколо якого збиралося дуже багато людей, коло душі якого грілося багато людей.

Ірина Халупа

Як би воно не звучало дивно, але факт є фактом: знаменитого актора Івана Миколайчука познайомив з п’ятнадцятирічним школярем Володимиром Івасюком ніхто інший, як Ленін. Бігме, я не жартую. Ось як це сталося: восени 1964 року, в одній з Кицманських середніх шкіл відбувся якийсь там культурний вечір з танцями. Тоді подібні заходи могли тривати максимум до 9 години вечора. І цей вечір не був винятком. О 9 усі розійшлися. Вчителі пішли додому, у тому ж напрямку почимчикували зразкові учні, а от збиточні школярі пошурували в пошуках пригод. На чолі цього контингенту був Володя Івасюк.

Тинялися вони містечком допоки не надибали у центральному парку бюст Владіміра Ілліча. Погруддя вождя видалося школярам, як то кажуть, не до шмиги. І вони вирішили його прибрати з постаменту. “Чия воля – того й сила” – каже прислів’я. І на ранок бюст дєдушки Лєніна двірники знайшли біля паркового смітника. Можете уявити, який зчинився скандал.

Ініціатора оказії Володю Івасюка разом з батьками затягали по інстанціям. Але позаяк хлопчисько на той час вже проявив себе великим талантом, вчителі почали шукати якихось виходів на знаменитостей, щоби хлопця порятувати. Ось так і вийшли на Івана Миколайчука, зусиллями котрого скандал вдалося втихомирити. Про це згадує згадує дружина знаменитого актора Марія Миколайчук. Яким ще запам’ятався їй композитор Володимир Івасюк, послухайте у розмові, яку провела Ірина Перешило.

Марія Миколайчук

Красивий, статний, гарний хлопець, худорлявий такий. Молоденький, красивий – ну, легінь. От легінь, український легінь. Звичайно, Іван так зрозумів, що треба хлопця виручати і по всім інстанціям, де міг тільки пройтися, він замовив за нього слово і сказав: “Не псуйте хлопцеві кар’єри музиканта. Він абсолютно нічого дурного не хотів, просто випадок такий з кожним може статись.”

Ірина Перешило

Ну, далеко не з кожним в ті часи могло статися повалення пам’ятника Леніну після шкільної вечірки.

Марія Миколайчук

То правда, але у всякому разі, це все, слава Богу, зам’ялося. Володя вчився тоді в школі музичній, а потім, коли закінчив школу, вони переїхали в Чернівці.

Ірина Перешило

А як далі розвивалися стосунки?

Марія Миколайчук

Дуже часто коли чи Іван їздив, чи ми їздили разом, чи я їздила, то ми зустрічалися у Львові із Володимиром. Чому у Львові? Тому що він вчився у медичному інституті у Чернівцях, і дуже уже почав яскраво виходити на музичній сфері. Коли він вийшов дуже гарно на піснях, які він писав...

Ірина Перешило

Був досить знаною особою.

Марія Миколайчук

Так. Йому запропонували приїхати до Львова поступити в консерваторію. Він перейшов вчитися у медінститут у Львові. То він закінчив і консерваторію, і медінститут.

Ірина Перешило

Ви здибувалися просто на вечірках, приходили один до одного в гості, чи у вас якась була співпраця творча?

Марія Миколайчук

Я не можу сказати, що це була співпраця творча. Просто зустрічі земляків. Це не так мало. Але земляки, будучи творчими людьми, завжди знаходили спільну мову, особливо Іван, який уже почав писати сам сценарії до фільмів, і багато знімався. У них було про що поговорити. Іван йому запропонував: “Давай зробимо спільну роботу.” Звичайно, вони мріяли про це. На превеликий жаль, цього не сталося, тому що сталася біда з Володею тоді.

Ірина Халупа

На черговий ювілей славетного пісняра, який вкотре його рідні та друзі вшановують без нього, чи не вперше так голосно зазвучало у львівській пресі та й серед львів’ян запитання: “А чому досі, уже, здавалось би, в незалежній Україні, бояться сказати правду про вбивство Івасюка?” Чи пам’ятають у Львові, що тут 25 років творив відомий композитор? Галина Терещук розповідає.

Галина Терещук

На могилі Володимира Івасюка, на Личаківському цвинтарі завжди квіти і горять свічки. Тут зупиняються групи туристів і екскурсовод їм розповідає про славетного українського маестро. Уже в 90-х деякі з них почали говорити, що Володимира Івасюка таки вбили і не було жодного самогубства.

Особливо багато квітів і свічок, а також можна зустріти друзів Володі та його рідних, щороку 4 березня, 24 квітня, 18 і 22 травня. Адже востаннє його бачила сестра і музиканти саме 24 квітня, як він виходив із консерваторії у супроводі якогось незнайомця. 18 травня Володимира Івасюка знайшли повішеним у Брюховицькому лісі, поблизу Львова. У те, що він закінчив життя самогубством, не вірив ніхто. Надто він був тоді популярним і молодим.

У Львівському обласному архіві є особистий фонд Володимира Івасюка, матеріали до якого приніс уже нині покійний батько Івасюка. І там серед дитячих малюнків, подань батька до генпрокуратури СРСР є особисті листи Володі до його друзів. Я їх гортала і деякі перечитувала, поцікавилась у працівниці архіву Галини Кордіяки, яка вивчала документи, чи була у тих листах якась тривога Володі, якесь побоювання за власне життя, чи відчував він бодай якусь небезпеку.

Галина Кордіяка

Якщо так прохарактеризувати весь цей фонд, більше, звичайно, таке занепокоєння його було в творчості. Там він хотів би, щоб його виконали. Такого плану він писав в Союз композиторів стосовно фестивалів. Я думаю, що ті листи, які він вже писав, можливо, більш стосувалися його утиску. Вони не поступили до нас. Ті листи, напевно, зберігаються, все ж таки, в слідчих.

Галина Терещук

А чому поза увагою залишається кохання Володимира Івасюка?

Галина Кордіяка

Можливо, воно і було. Батько передав те, що він вважав за потрібне передати.

Галина Терещук

22 травня був багатолюдний похорон Івасюка. Домовину вбрали у вишивані рушники і прикрасили калиною. У журбі були рідні та друзі композитора. А кадебісти та партійці, мабуть, ще ніколи так не боялись, як у травні 1979. Як не намагались залякати людей контролем на місцях праці та навчання, люди таки прийшли попрощатися з улюбленим композитором, пісні якого знав чи не кожен. Їх так і не могли заборонити – надто були відомі.

Цього року на уродини Володимира Івасюка чи не вперше у Львові, в самісінькому центрі, увечері голосно з динаміків звучали пісні композитора. І мені спала думка, що у цьому якийсь знак для українців, що нічого від 1979 року так і не змінилось, як і тоді, так і тепер українська мелодія є небажана на радіо та телеефірах, як тоді, так і тепер домінує російська музика. Працівники львівських театрів ледь встигають змінювати афіші російських гастролерів. А українським виконавцям доводиться уже виливати свій біль на папері до Президента Кучми.

Львів так і не спромігся організувати на належному міжнародному рівні бодай один порядний український фестиваль. Усі концерти відбуваються так від випадку до випадку, і переважно вони дихають провінційністю та недосконалістю. А українським підприємцям створили усі умови в Українській державі, щоб вони не допомагали українській культурі.

Ірина Халупа

На цьому, дорогі слухачі, закінчуємо передачу “30 хвилин у різних вимірах”. З вами до наступного тижня прощається Ірина Халупа і бажає вам ясної погоди на душі. Бувайте здорові! Говорить радіо “Свобода”!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG